Моя Україна

Український плакат 1917 року

Первый украинский сатирический журнал «Шершень»: несмешные шутки и роскошная графика

Это был период политического кризиса и первой революции. «Кровавое воскресенье», забастовки по всей территории империи, погромы помещичьих имений; за 1905 год только в Украине вспыхнули 4000 мелких крестьянских восстаний. 

Царский режим был вынужден пойти на уступки: в октябре 1905-го Николай II издал свой «Манифест», где провозглашались политические свободы и 8-часовой рабочий день. Запрет украинского языка была отменена, с цензурой стало немного проще. Еще намечались первые выборы в Государственную Думу. Идеальное время, чтобы запустить сатирический медиапроект.

Киевская газета «Общественное мнение» 3 января 1906 объявила о выходе журнала «Шершень» - еженедельника «с рисунками и картинами на общественные и политические темы, по типу столичных сатирических журналов». Сразу же выяснилось, что слухи о смягчении цензуры были несколько преувеличены. Первый выпуск «Шершня» полностью конфисковали. Тем не менее, журнала удалось просуществовать семь месяцев. 

Всего вышло 26 выпусков. К сожалению, их все еще не оцифровали. Но полную подшивку можно взять в Национальной библиотеке им. Вернадского, и осторожно пофотографировать лучшие страницы. 

        

Периодика к тому времени уже была достаточно развитым бизнесом в Украине. Однако издание были исключительно русскоязычными. Манифест 1905 дал большой толчок именно украиноязычной прессе. 

Идея «Шершня» возникла сразу же после царского манифеста, на подготовку ушло два месяца. Первое собрание редколлегии произошли на Андреевском спуске, 15 - в том же «Замка Ричарда». Всего за полгода редакция трижды меняла адрес. 

Издателем «Шершня» был Владимир Лозинский - уроженец Каменца-Подольского, общественный активист и борец с самодержавием. В молодости даже был участником тайной революционно-террористической организации «Народная воля», но позже переключился на более спокойную издательскую деятельность.

Среди авторов - парад звезд. Тексты писали Иван Франко, Леся Украинка, Агафангел Крымский, Иван Нечуй-Левицкий, Александр Олесь, Михаил Коцюбинский и многие другие. 

Конечно, почти все они публиковались под дурацкими именами. На страницах «Шершня» мы наблюдаем целое насекомое царство: Шершень Миргородский, Шершень Полтавский, Фома Шершень, Чмиль, Оса, Пчела, Комар, Муха, Насекомое, Слипень Оводович и просто ДЗЗ.

многие другие.

 

Своеобразным running gag для «Шершня» стал Дмитрий Пихно, главред черносотенного издание «Киевлянин». Его зло подкалывают ли не в каждом выпуске. Параллели с современными медиасрачами проведите самостоятельно.

Отдельная категория рисунков в «Шершни» - иллюстрации к Шевченко. Культ Кобзаря среди украинской интеллигенции к тому времени уже окончательно оформился. Шевченковским строками комментируют злободневные проблемы.

Все еще неизвестно, какой была формальная причина закрытия «Шершня». В июля 1906 года был напечатано объявление, что журнал «временно» прекращает деятельность. Подобная судьба постигла многие пост-революционных изданий. Политические свободы были достаточно быстро свернуты, а борцы с царским режимом пошли назад в подполье (или в Сибирь). Однако даже полгода хватило, чтобы «Шершень» остался важной вехой в истории украинской журналистики и искусства.

не все поймут, но все же .....

ТИ - АНАСТАСІЯ ПОВЧЕНСЬКА, РОДОМ З ВОЛИНСЬКИХ ШЛЯХТИЧІВ
@
ЩЕ ДО ПОВНОЛІТТЯ ТЕБЕ ОДРУЖУЮТЬ З ПЕТРОМ КОНАШЕВИЧЕМ, ТОЙ ЩО ЗГОДОМ СТАНЕ САГАЙДАЧНИМ
@
ЗДІЙСНЮЄТЕ “УКРАЇНСЬКУ МРІЮ” І ПЕРЕЇЖДЖАЄТЕ У КИЇВ, ДО НЬОГО В МАЄТОК
@
ЧОЛОВІК ВІЧНО ПРОПАДАЄ НА РОБОТІ. ПОХОДИ, ГРАБЕЖІ, ВІЙНИ, НІЧОГО ЦІКАВОГО
@
ВІД НУДЬГИ ПОЧИНАЄШ КОЛОШМАТИТИ СУСІДІВ, РОБИТИ НАЇЗДИ І ГРАБУВАТИ КОРОВАНИ
@
ЧИСЛЕННІ ПОЗОВИ РОЗБИВАЮТЬСЯ ОБ АВТОРИТЕТ ЧОЛОВІКА
@
САМ САГАЙДАЧНИЙ ШУКАЄ ПРИЧИНИ ЗАЙВЕ ДОДОМУ НЕ ПОВЕРТАТИСЬ
@
АЙ, ПІЙМАВ МАСЛИНУ ПІД ХОТИНОМ
@
САГАЙДАЧНИЙ ПОМИРАЄ
@
УСЕ МАЙНО ПЕРЕПИСУЄ НЕ НА ТЕБЕ, А НА ЦЕРКВИ, МОНАСТИРІ, ГОЛОДНИХ ДІТЕЙ АФРИКИ
@
ПЕРЕЇЖДЖАЄШ ЖИТИ ДО ДРУГОГО ЧОЛОВІКА
@
СУСІДИ УЖЕ ХОВАЮТЬ ЛЮДЕЙ І ГУСЕЙ
@
ЦЬОГО РАЗУ ВІДМАЗАТИСЬ НЕ ВДАЄТЬСЯ І СУД ВИПИСУЄ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ШТРАФ ЗА НЕЯВКУ НА ЗЙОМКИ “СУДОВИХ СПРАВ”
@

@

@
В НАРОДНІЙ ПІСНІ ЩИРО ДИВУЮТЬСЯ ЧОМУ ТВІЙ ПЕРШИЙ ЧОЛОВІК ОБИРАЄ ТЮТЮНОВУ ЗАЛЕЖНІСТЬ

У Києві постане централізований Архів таємних радянських спецслужб

Більше не потрібно буде ні дозволів, ні перепусток. Просто приходите з паспортом, і вам приносять у читальну залу справу вашого родича, закатованого НКВД, репресованого КДБ, розстріляного ЧК. 

Інститут національної пам’яті отримав приміщення, в якому зосередять усі архіви усіх таємних радянських спецслужб. 8 поверхів, 11 тисяч квадратних метрів. Тут у спеціальних пересувних шафах зберігатимуть мільйони справ, які раніше були розпорошені по архівах різних силових відомств – прокуратури і судів, МВС, СБУ, Міноборони, Нацполіції, розвідки. 

«Архів, якого ще не було», – так називають історики нове централізоване сховище документів комуністичної доби. Його облаштовують на околиці Києва Троєщині на вул. Пухівській, 7, корпус № 5, в одній із будівель Банкнотно-монетного двору Нацбанку. 

Після падіння комуністичного режиму Польща, Чехія, Болгарія, країни Балтії та Центрально-Східної Європи зробили доступними секретні документи каральних органів і таємної поліції та передали їх цивільним відомствам – аналогам Українського інституту національної пам’яті.

Сьогодні Україна пишається першим місцем у рейтингу пострадянських країн за доступом до архівів комуністичних спецслужб. У складі декомунізаційного пакету законів 9 квітня 2015, прийнято Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», відповідно до якого запроваджується вільний доступ до архівів та передача їх з-під відомств силових органів до Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті. Закон розроблявся за участі громадськості, зокрема Центру досліджень визвольного руху та Реанімаційного пакету реформ. 

Однак зараз архівісти скаржаться, що досягли межі своїх можливостей. Кількість людей, які звертаються по інформацію про своїх репресованих родичів, росте. А кількість місць у читальних залах архівів залишається мізерною. Отож хоч де-юре архіви відкриті (відколи 2015 року вийшов відповідний закон), де-факто це право вільного доступу суттєво обмежене. 

Поява нового централізованого архіву змінить ситуацію, - переконаний голова Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. «Це стане значно зручніше для користувачів. Усе в одному місці, комфортні читальні зали, для доступу достатньо лише звернення і паспорта, не буде зайвої паперової тяганини, як зараз, щоб зайти в режимне приміщення СБУ чи МВС», – сказав В’ятрович, показуючи журналістам нове приміщення. Як він додав, «Ми забираємо у силовиків спокусу регулювати доступ до інформації про наше минуле». 

Архів національної пам’яті планують зробити найсучаснішим. Документи, які звезуть сюди, оцифрують. І з ними можна буде знайомитись онлайн – усі раніше засекречені справи, протоколи допитів, імена розстрільних «трійок». Це буде доказова база злочинів комуністичного тоталітарного режиму, матеріал для майбутнього міжнародного засудження комунізму, – зазначив директор новоствореного Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті Ігор Кулик. Як він повідомив, новостворений Архів включатиме читальний зал на 50 робочих місць, конференц-залу, а також open space – відкритий простір для спілкування користувачів. Наразі у приміщенні (яке раніше служило виробничими цехами заводу «Арсенал»), здійснюють перепланування та капітальний ремонт. На перших відвідувачів очікують уже за півтора-два роки. 

Територія Банкнотно-монетного двору Нацбанку на Троєщині, де буде створений Архів національної пам'яті.

Джерело: https://ukrainian.voanews.com/a/radjansky-arkhiv/4972079.html fbclid=IwAR1tyjmBri0c5vZQESO91QekXMc0xt7IpBQOFJD0jhYp5LIM1MStNn7dwao

Інквізиція по-українськи

У 15–18 століттях Європу лихоманила відьомська істерія. Стратили десятки тисяч людей. На українських землях масових репресій не сталося, але й цілком безпечно підозрювані у чаклунстві тут не почувалися.

Одним з яскравих проявів так званої «нічної віри» (К. Юнг) українців були народні перекази про відьом, злих духів жіночого роду. Вважається, що перекази про відьом принесені циганами з Індії. У руських слово «відьма» майже завжди супроводжувалося епітетом «київська». Київські відьми регулярно влаштовували шабаші на Лисій Горі під Києвом. Були також відьмаки, відьмуни, відьмарі — відьми «чоловічої» статі. Народна демонологія вирізняла серед демонічних істот природжених і навчених. Наводилися точні прикмети, за якими можна було розпізнати цього монстра. В природженого відьмака не може бути вусів, бороди, і взагалі волосся на тілі. В нього зовсім немає статевих органів, але є невеличкий хвостик із чотирма волосинками. Зображення в його зіницях перевернене догори ногами. Вихідний отвір для душі знаходиться під колінною чашечкою, або під стегном, або під куприком. 

Цьому двохдушнику — людині-демону приписували надприродні здібності. Він, приміром, може вийняти в людини очі й по­вернути їх на місце; подути в рота — випадуть усі зуби; він керує бджолами й розганяє хмари. Після смерті відьмак перетворюється на упиря. Для того щоб цього не сталося, народні демонологи радили відрубати йому голову, покласти в могильну яму обличчям донизу й забити в рота кіл, а біля самої могили тричі розсипати мак (вважалося, що відьмак буде його рахувати й не встигне вчасно вийти з могили).

Звична для нас дуля вважалася образливим жестом, оберегом від нечистої сили й була незамінним народним засобом визначення відьми. Так, у Харківській губернії рекомендувалося прийти під неділю до житла відьми, стати спиною доглухої стіни, повернути голову назад, три рази плюнути і тикнути в це місце дулю. Вважалося, що вранці відьма сама обов’язково прийде до вас і запитає: «Нащо ти мені дулю давав?». 

Ще один спосіб розпізнання відьом: під час свята, проходячи повз жінок, слід надягти картуза навпаки і тримати дві дулі: однув кишені, а другу за пазухою. Якщо жінки почнуть лаятися, отже, вони відьми. 

Автор «Словаря живого великорусского языка» ВолодимирДаль розповідає таку трагікомічну історію з життя малоросійських «відьом». Одна п’яна баба, посварившись із сусідкою, прийшла до суду й заявила, що її противниця забирає всю росу. А в цей час і справді не було роси. «Відьму» негайно схопили, судили й спалили. Проспавшись, наклепниця знову заявилася до суду й покаялася: мовляв, обмовила. Почувши таке з зінання, судді тільки сказали: «От тобі й раз!».

Першою відомою нам жертвою забобонів на українських теренах є Настася Чагрівна. 1171 року коханку галицького князя Ярослава Осмомисла внаслідок інтриг боярів оголосили відьмою і спалили на вогнищі. Масштабне переслідування чаклунів почнеться у 16–17 століттях, коли в багатьох європейських країнах чарування буде серед найстрашніших злочинів. Вважалося, що відьма укладала договір з Дияволом, що перетворювало її на ворога всього людства. Оскільки довести факт такої угоди було складно, зізнання витягали з підозрюваних тортурами. 

(на малюнку: галицькі бояри тягнуть на багаття фаворитку князя Ярослава Осмомисла, малюнок Клавдія Лебедєва. Джерело: Електронна енциклопедія і бібліотека Руніверс)

В архівах можна знайти чимало справ про чари, але найчастіше вони виглядають як дрібний злочин або розслідування побутової сварки. Поблажливе ставлення місцевих суддів до відьом мало низку причин.

- Злочин відьми полягав у завданні конкретної шкоди конкретній людині, тому покарання призначали бути еквівалентним завданим збиткам.

- Судді досить вільно послуговувалися нормами права, й підозрювані відбувалися «суворим попередженням».

- Справи про чари не мали чіткої юрисдикції. На Лівобережній Україні траплялися випадки, коли світські та духовні суди спихали один одному підозрювану відьму, не бажаючи починати процес. 

Але то були випадки, коли постраждала сторона шукала справедливості в суді. Так траплялося не завжди.

Смерть Москаленчихи

На початку 1740-х років в селі Обухівка на Миргородщині сталася пошесть на худобу. Селяни знаходили на стріхах та полях «завитки» — специфічним чином скручені колоски, що їх начебто робила відьма, аби зурочити врожай, господарів чи їхню худобу.

Підозра впала на місцеву жительку Вівдю Москаленчиху: одного разу, коли вона пасла сільських коней, кобила війта повернулася з вистриженою гривою, а після того половина його стайні здохла. На сусідньому хуторі знайшли знахаря, котрий начебто міг знайти «шкодуючого чародія». Знахар приїхав, випив зо дві чарки горілки і оголосив Москаленчиху відьмою.

Сусідку «взяли під арешт», але сотник і священики відмахнулися від справи. Тоді селяни «всеобще» вирішили Вівдю спалити. Викотили на роздоріжжя велику бочку, запхнули туди жінку, облили дьогтем і підпалили. Попіл закопали, а над могилою вбили осиковий кілок.

Цей випадок потягнув за собою судове слідство, що тривало десять років. Остаточний присуд належав гетьману: призвідців та головних учасників було жорстоко покарано за вчинення самосуду. Сам факт спалення селянами відьми є лише вершиною айсберга соціальних взаємин. Це убивство було кульмінаційним моментом, якому передувала довга історія сусідських та родинних взаємин, майнових інтересів, стосунків сільської громади і місцевої духовної та світської влади - і все це в атмосфері вірування у чаклунство. Задокументованих джерел про самосуди, подібних до випадку спалення Вівді Москаленчихи, трапляється дуже мало, зазвичай справи зі з винуваченням у відьмовстві розглядалися в рамках офіційного судочинства. У багатьох випадках самосуду справа не доходила до офіційного розслідування, а тому такі випадки лишалися незадокументованими. 

Цап-відбувайло

Обухівські селяни знали, що «яко издавна слишно, что ведям палят», хоч суди не виносили подібних вироків. Людина з поганою репутацією ставала для наляканих сусідів цапом-відбувайлом за епідемію, неврожай, голод. У випадку з Москаленчихою призвідці самосуду з часом були покарані, однак в часи масової істерії спалення могло ініціюватися місцевою владою, тоді винуватців ніхто не шукав.

У 1720 році на півдні Волині бушувала епідемія. Жителі Красилова були впевнені, що хворобу наслала відьма, і запідозрили в тому сторічну Проську Каплунку. З відома містечкового управителя жінку зачинили в тюрмі, де вона просиділа п’ять днів, поки люди розшукували знахаря для підтвердження своїх підозр. За цей час родичі Каплунки випросили управителя відпустити стару, і разом з нею виїхали з міста.

Але тут повернулися гінці від знахаря, який підтвердив, що Каплунка — відьма. Натовп рушив до її схованки. Бабу з зятем привезли на роздоріжжя. Проську закопали по плечі в землю, накидали зверху дров і підпалили. Опісля змусили зятя привезти зі свого млина жорновий камінь, яким завалили місце страти.

Страшний сон Дракули

У чаклунстві звинувачували не тільки жінок. Не менше за відьом боялися упирів, які теж були здатні спричиняти епідемії та неврожаї. Згідно з народними віруваннями, упир має подобу звичайної людини та за походженням може бути сином відьми й чорта або трупом, в якого вселилась нечиста сила. Упирі відрізняються злою вдачею та полюбляють капостити людям.

Карпати здавна вважалися містичним регіоном, країною, депанують мольфари — злі духи, різновид чортів. М. А. Орлову своїй книзі «Історія зносин людини з дияволом» називає карпатський регіон класичною країною вампіризму. Так, як приклад, можна також навести легенду про гору Чорногору в Карпатах, куди злітаються неприкаяні душі самогубців, повішеників і потопельників. Там вони під наглядом чортів кують град й у величезних хмарах розносять його по всьому світові.

1738 року в селі Гуменець на Поділлі сталося ритуальне вбивство вампіра. Аби вберегти своє село від пошесті, жителі вночі обходили його хресною ходою. У полі натрапили на шляхтича Михайла Матковського з сусіднього села, який блукав з вуздечкою в руках, шукаючи зниклих коней. Підозрюючи в ньому упиря, парубки жорстоко побили Матковського. Ледве той дістався дому, як з Гуменця прибіг посланець, дізнатися, чи він живий. Ще до світанку дім шляхтича оточили люди з рушницями, косами й ціпами. До полудня чекали, що його видадуть, а потім штурмували будинок.

Бідолаху привели до Гуменця, де всипали йому 50 ударів. Попри твердження Матковського про невинуватість у поширенні епідемії, селяни за підтримки місцевої шляхти і священика вирішили його спалити.

Ритуальна страта вимагала підготовки. Вирізали смужку сиром’ятної шкіри, обв’язали голову жертви, за вуха підклали камінці. Засунули палицю у вузол ременя, почали крутити, сильно стискаючи жертві череп. Хтось замазав Матковському рот свіжим гноєм, а дяк зав’язав йому очі ганчіркою, перед тим вмочивши її в дьоготь. Після влаштували величезне вогнище, на якому спалили нещасного.

(на малюнку чоловіки вбивають вампіра в могилі. Румунія, гравюра 1893 року.)

Іван Франко написав у журналі «Кіевская старина» публікацію «СОЖЖЕНІЕ УПЫРЕЙ ВЪ с. НАГУЕВИЧАХЪ ВЪ 1831 г.» Щоб читач міг зорієнтуватися – цього року англійський природознавець Роберт Браун виявив у клітині ядро, Микола І скасував маґдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, а також відбулася масштабна епідемія холери. 

Головними дійовими особами подій у Нагуєвичах стали упирі. Саме їх селяни в Нагуєвичах вважали винуватцями епідемії холери. Епідемії жахали людей, та ніхто точно не знав, що є їхньою причиною. 
Ось що про це пише Франко: «Неудивительно поэтому, что такое страшное бѢдствіе, постигшее нашъ народъ, должно было глубоко потрясти все его моральное существо и моментально пробудить къ жизни разныя темныя силы, дремлющія, но не исчезнувшія въ глубинѢ души народной. СуевѢрный страхъ передъ упырями безспорно принадлежалъ къ такимъ темнымъ силамъ, и вотъ въ самый разгаръ эдидеміи страхъ этотъ доводитъ народъ до ужасной расправы — сожженія нѢсколькихъ человѢкъ».
Далі Франко цитує записки ієромонаха Косака, який, виїжджаючи із Нагуєвичів, побачив на околицях села велике попелище. Коли той поцікавився, що це все означає, місцевий житель відповів, що тут «палили упирів», які «підтинали людей» в холеру. Ієромонах не на жарт злякався, і поцікавився тим, як селяни взнавали, хто упир.
«А бувъ тутъ у сели, — разсказываетъ съ наивнымъ суевѢріемъ человѢкъ, — такый хлопець; той ходывъ видъ хаты до хаты та по волоссю на грудяхъ пизнававъ упыривъ. Тыхъ заразъ бралы и тутъ на пастивныку терновымъ огнемъ палылы». Достатньо було лише, щоб на тебе вказав якийсь «хлопець», щоб тебе кинули у вогонь. Добре, що хоч про цей випадок прознала цісарська влада, «зъихала зъ Самбора комисія, та килькадесять хлопивъ забрала до криминалу, божъ то не мало людей и то добрыхъ господаривъ, на стосахъ попалылы». 

Інших упирів попекли на вогні та й залишили скованими лежати коло попелища. Їхні дружини носили з дому молоко та обливали їх, бо молоко вважалися ліками від опіків. Деякі із скалічених «упирів» промучилися тиждень, поки не померли.

З панами й свинями не знайся

Суди теж не завжди були поблажливими, коли в ролі постраждалої виступала людина значно вищого статусу, ніж підозрюваний. 1730 року шляхтич Лукаш Малинський звинуватив свою селянку Марину Перисту: та начебто похвалялася, що зможе зачарувати пана і вже підкорила своїй силі його дружину. Хоч у цьому випадку ніхто не захворів і не помер, до Марини двічі застосовували тортури. Вона не визнала себе винною, тож за законом її слід було відпустити. Але зробили виняток — стратили.

Найгучніша українська справа за участю можновладців — «полювання» гетьмана Івана Брюховецького.

Для українців загалом характерне в цілому іронічне ставлення до нечистої сили. Пізніше демонологічний світ представлений переважно в комедійному плані, що помітив свого часу і В. Даль. Відомо, наприклад, що аж до початку XX століття на Закарпатті велася справжнісінька торгівля з дияволом. Угоди укладалися через особливих посередників, іменованих «непростими», «віщунами», «веждунами». З їхньою допомогою можна було закласти душу свою чи дитини або просто худобу для отримання певної вигоди. Крім того, українські селяни намагалися роздобути нечисту силу як прислугу. Згідно з народною легендою можна навіть «народити», буквально виносити свого маленького домашнього біса. 

Хованець (годованець, вихованець) — дух, що збагачує свого хазяїна. Згідно з народними повір’ями, хованець або виходив із викидня через сім років після аборту (цікаво, яким чином?), або із «зноску» — маленького яєчка чорної курки, знесеного наприкінці яйценосіння, яке треба було носити протягом дев’ятиднів під пахвою лівої руки. При цьому не можна було вмиватися, стригти нігті, молитися, хреститися. Якщо не доносиш — може замучити до смерті. Чортеня, що вилупилося, слід годувати одними галушками й обов’язково без солі, бо сіль призводила до буйства духу, по-нашому — полтергейсту: поб’є посуд, виб’є хазяїну очі, а йдучи, забере із собою щастя. Смертельну небезпеку для Хованця являв грім. Ударом навідліг його можна умертвити, а ударом буковою паличкою по голові — воскресити. 

Приблизно з середини 18 століття закони забороняють переслідування чаклунства у судовому порядку, проте українські суди розглядають такі справи ще й на початку 19-го. Віра у знахарів, відьом та упирів живе серед селян й надалі. Аж до 20 століття траплялися самосуди, коли вони били «відьму», розкопували чи заливали водою могилу «упиря».

Посилання на джерела: 

https://was.media/uk/2019-02-05-inkvizicija-po-ukrainski/

http://skaz.net.ua/?act=post&id=315

http://chtyvo.org.ua/authors/Chuhuienko_Mykhailo/Ukraina_iaka_shokuie_Labirynty_istorii/ - книга "Україна, яка шокує. Лабіринти історії", Михайло Чугуєнко

Вишенское озеро в Виннице