Львівський фотограф Юрко Дячишин подорожує по Західній Україні в пошуках рівнинних пейзажів.
Поля – нехарактерний пейзаж для Галичини: рельєф цієї історичної області на заході України формують відроги, невеликі пагорби, долини річок. Але Юрко Дячишин побачив Західну Україну такою – рівною і поораною.
Спочатку Дячишин робив невеликі вилазки недалеко від Львова. Потім експедиції стали довшими – фотограф їхав вранці і повертався додому вночі. З травня 2017 року він здійснив понад 40 поїздок, в цілому подолавши 6,5 тисячі кілометрів.
На фотографіях серії «TerraGalicia» немає ні людей, ні тварин, ні будівель; немає заходів і світанків – «нічого зайвого».
– Я знімав у Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях. Ландшафти Галичини прості, тому потрібно добре постаратися, щоб знайти щось незвичне. Завжди є спокуса включити в кадр занадто багато об’єктів або планів, але я з цим борюся. Сподобалося спостерігати, як змінюється пейзаж в різні пори року. Є місця, які дуже гарні навесні, але влітку стають нецікавими. Робота над «TerraGalicia» почалася навесні 2017-го. Мені хотілося «візуального перезавантаження», і я відправився фотографувати за місто. Під час невеликої подорожі зрозумів, що і як хочу зробити. До цього я ніколи не знімав краєвиди, ставлячись до цього жанру з часткою презирства. Мені здавалося, що в пейзажних фотографіях немає повідомлень, немає філософії. Тепер я отримую задоволення від роботи. Пейзажі вчать бачити по-іншому, заспокоюють. Це свого роду терапія.
![Г-T у-a га ■ ш ■ ш ш ffi] Eff 1 г#.1 п ш1шШ 1 1 [■ 1 кТi 1 J д 1 1 1,Моя Україна,фэндомы,Дмитро Кривонос,crossover,artist,art,арт,длиннопост,много картинок,разная политота](http://img2.reactor.cc/pics/post/full/%D0%9C%D0%BE%D1%8F-%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0-%D1%84%D1%8D%D0%BD%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D1%8B-%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE-%D0%9A%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D1%81-crossover-5359920.jpeg "Моя Україна,фэндомы,Дмитро Кривонос,crossover,artist,art,арт,длиннопост,много картинок,разная политота")
Пимоненко Микола Корнилович — український художник-живописець, академік живопису Петербурзької академії мистецтв, Член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику.
Народився у Києві 1862 в родині майстра іконопису. Батько — Корнилій Данилович Пимоненко споруджував вівтарі й розписував церкви. Хлопцеві подобалася професія батька, і з часом він почав допомагати батькові в роботі, їздив з ним по селах і містечках Київської губернії. Батько не міг не помітити таланту сина, тому віддав його в учні відомому в Києві іконописцю Іванову.
З 1878 навчався у Київській художній школі М.І. Мурашко. Мурашко Микола Іванович – художник і педагог відіграв велику роль у формуванні таланту Пимоненка. Микола був одним з найталановитіших учнів школи, через три роки стає репетитором і помічником керівника школи. У 1881 році склав іспит при Київському навчальному окрузі. Його екзаменаційні роботи були надіслані до Петербурзької Імператорської академії мистецтв, і за рішенням її Ради від 3 грудня 1881 отримав звання вчителя малювання в нижчих загальноосвітніх навчальних закладах.
З 1882 навчався в Петербурзькій академії художеств, яку через хворобу легенів та матеріальні нестатки залишив у 1884. Нагороджений двома малими та однією великою срібними медалями Петербурзької Академії художеств.
У ряді творів («Свати», «Засватали») Пимоненко з етнографічною точністю відобразив українські народні звичаї, пов'язані з сватанням. Ці роботи відрізняються одна від одної лише психологічними й композиційними нюансами, деякі з них відмінні лише в дрібницях. Це не поодинокий випадок у творчості Пимоненка, коли він, прагнучи найповніше розкрити тему, варіював її вирішення по кілька разів. Окремі деталі, навіть композиція, у цих картинах мають певний символічний зміст. Так, рушники, якими перев'язано сватів, свідчать, що заручини вже відбулися. З того, що сватів пригощає лише мати, а батько не присутній, хоч за традицією він мусив брати в цьому участь, можна зрозуміти, що вона вдова і видати заміж дочку для неї не так просто, тим більше, що інтер'єр оселі говорить про бідність сім'ї. Розкриттю змісту картини сприяють як психологічні характеристики дійових осіб, так і місце, де зображено дівчину.
Якщо сватання було бажаним, дівчина за звичаєм мусила сидіти біля печі й з удаваною байдужістю колупати її так, як це показано в картині «Свати». На полотні «Засватали» заручини не радують дівчину, навіть викликають протест. Про це говорить і вираз її обличчя, і співчуття, з яким дивиться на неї один із сватів.
У Києві на прохання Мурашко він займає пост старшого викладача Київської малювальної школи (1884-1900), викладає він і в Київському художньому училищі. Його учнями були відомі в майбутньому живописці: О. Мурашко, Г. Світлицький, Г. Дядченко, Ф. Красицький та інші. У 1900 році Пимоненко став одним із організаторів Київського художнього училища і працював там до 1906-о року. Своїх вихованців він скеровував на те, щоб вони перш за все опановували рисунок, якомога більше писали з натури. “Малюйте олівцем, ніколи не забувайте його, пам’ятайте, що він вам друг і вчитель, опановуйте малюнок, пишіть з натури”,— радив він. Учні любили й поважали Пимоненка, “часто приходили до нього в майстерню, просто як до друга, за порадою, поділитися своїми радощами й печалями”.
Час від часу він подає свої роботи на академічні виставки. Великий успіх мала його робота «Гальорка» (1885), на якій художник правдиво зобразив представників різних станів місцевого населення, які дивляться комедію Гоголя «Одруження».
У 1885 – 1887 роках у творчості Пимоненка йдуть пошуки своєї теми. У цей час на виставках з’являються його роботи “Після аукціону”, “На канікулах”, але вже в кінці 1880-х головною темою творчості Пимоненка стає зображення українського села. Великий успіх мала його картина «Різдвяні ворожіння», яка експонувалася на академічній виставці 1888 року і отримала високу оцінку критиків. Існує декілька варіантів картини «Різдвяне ворожіння» — у Державному Російському музеї (полотно, олія, 110×76 см, 1888), у Національному художньому музеї (полотно, олія 57×35 см) та Полтавському художньому музеї ім. Миколи Ярошенко.
У творах Пимоненка, виконаних наприкінці 1880-х — початку 1890-х років, переважають сюжети побутово-обрядового характеру. В картинах «Різдвяні ворожіння» (1888) і «Ворожіння» (1893) показано ворожбу на воску й «балабушках» — пиріжках, спечених для ворожіння. На полотні 1888 року зображено сцену ворожіння на воску. Дівчата вилили розплавлений віск у холодну воду, і коли він застиг, набувши дивовижної форми, вийняли його і тримають так, щоб на стіну падала тінь. Залежно від того, на що скидаються її обриси, вони гадають про своє майбутнє, про своїх суджених.
Картина 1893 року розповідає про ворожіння, за яким першою мала вийти заміж та дівчина, балабушку якої з долівки раніше візьме собака. Підкреслюючи у цих полотнах напружений інтерес дівчат, їх хвилювання, Микола Пимоненко відобразив властиву їм безпосередність, наївну віру в нібито пророчу силу ворожіння. Контрастним розподілом світла й тіні від полум'я свічки, при якому в картинах з напівтемряви хати виділяються лише постаті дівчат, а на стіни падають примхливі тіні, він створив сповнену таємничості атмосферу, суголосну настрою сцени. Зображуючи середовище, в якому відбувається дія, живописець достовірно показав умови життя незаможної селянської родини. Особливо це помітно у творі «Ворожіння», де змальовано інтер'єр сільської хати: колиску для немовляти, прості грубі лави й стіл, маленьке віконечко тощо.
Картина «Великодня утреня» теж існує в декількох варіантах — у Рибінському державному історико-архітектурному та художньому заповіднику (полотно, олія 133×193 см, 1891 р.), Херсонському художньому музеї ім. Олексія Шовкуненка (полотно, олія, початок ХХ ст.), Національному музеї "Київська картинна галерея" (незавершений варіант, полотно, олія 51×69 см).
"Великодня утреня", 1891
У січні 1893 року на виставці київських художників Пимоненко експонував картину «Рекрути». За відгуками сучасників, це була найкраща картина на виставці. На ній художник зобразив сцену, повну драматизму: на глухій станції новобранці прощаються з рідними. У відчаї принишкла на грудях чоловіка-рекрута молода жінка. Скорбота на обличчі матері. Напруга моменту підсилюється тим, що байдужий унтер-офіцер підганяє рекрута, що стоїть на шляху ешелону. Картина не зберіглась. Скласти судження про неї можна лише за листівкою «Проводи рекрута». Вона входила до серії, що була випущена у 1910 році до 25-ліття художньої діяльності Миколи Пимоненка.
"Проводи рекрута"
Після закриття школи до 1912 року (рік смерті) Пимоненко викладав рисунок у Київському політехнічному інституті. Водночас, до 1906 викладав у новоствореному Київському художньому училищі, одним з організаторів якого він був.
У 1890-х брав участь у розписах Володимирського собору в Києві. Виконав образи Святої Анни і Миколи Мірлікійського та деякі образи на фронтоні. У 1897 за ці розписи отримав орден Святої Анни ІІІ ступеня. У 1891 отримав звання почесного вільного общника Академії мистецтв.
"Молодиця", 1890-і
"Київська квіткарка", 1897
"З базару", 1898
Особливий успіх випав на долю картини «Жертва фанатизму», намальованої у 1899 році. Вона була написана під враженням від події, що сталася у глухому містечку Кременець Волинської губернії, і була відповіддю художника-демократа на релігійну нетерпимість і ворожнечу між народами й народностями Російської імперії.
Натовп людей убив молоду дівчину на очах у батьків. Дівчина, закохавшись у іновірця, порушила багатовікову релігійну заборону. Дізнавшись про цю подію із газет, Пимоненко поїхав до Кременця, зробив декілька пейзажних замальовок та етюдів, говорив з очевидцями, вивчав місцевий типаж людей, характер та поведінку під час помсти. Успіх картини, в якій порушувалася болюча соціальна проблема, сприяв тому, що у 1899 році, за пропозицією Рєпіна, Миколу Пимоненка прийняли у дійсні члени Товариства передвижників. Відомо щонайменше три варіанти картини — у Національному художньому музеї України (полотно, олія 89,5×120,5 см), Дніпровському державному художньому музеї (полотно, олія 113×145 см, 1898 р.) та Харківському художньому музеї (полотно, олія 180×244 см, 1898 р.).
Художник зобразив розлютованих релігійних фанатиків-євреїв, які от-от кинуться на молоду дівчину, яка насмілилася полюбити українського коваля. Виявленню безвихідності її становища сприяє композиційна побудова картини, психологічні колізії. Так, художник, зобразивши дівчину притиснутою до паркану перед збудженим натовпом, підкреслив, що їй нікуди подітися, залишається лише з жахом чекати розправи. Немає підтримки й від батьків: мати, відвернувшись, у розпачі ридає, а батько проклинає свою дитину. Їхні постаті ніби замикають простір навколо дочки, що посилює враження її приреченості. Художник акцентує увагу на образі дівчини не тільки за допомогою композиції, а й кольору, зобразивши її в рожевуватій блузі, яка виділяється у стриманому, дещо одноманітному колориті полотна. Трагічність сюжету картини посилює стан природи: наближається гроза, хмари поступово вкривають небо.
Щоб достовірно відобразити згадану подію, Микола Пимоненко спеціально їздив до Кременця, де зробив численні малюнки й етюди краєвидів і типів місцевого єврейського населення.
Відомо багато видань листівок-фоторепродукцій цієї картини (декілька десятків) з двох варіантів картини «Жертва фанатизму». На одній із них художник зобразив кіз, що мирно паслися поряд із розлюченим натовпом.
Фрагмент з одного з варіантів картини "Жертва фанатизму", 1899
З 1899 і до кінця життя Пимоненко - дійсний член Товариства пересувних художніх виставок. Член Товариства мюнхенських художників і Паризького інтернаціонального союзу мистецтв та літератури.
"Гуси, додому", 1911
"З лісу", 1900
Ще одна картина, що очевидно має дві авторські копії має назву «У похід». При порівнянні листівки із цією назвою, виданою до революції, з листівкою, виданою у 1962 році, можна встановити, що вони зроблені із двох оригіналів, що відрізнялися елементами пейзажу та датуванням. Перша листівка відтворює основний варіант картини «У похід», яка була написана у 1901 році на замовлення командуючого військами Київського військового округу і наразі втрачена. Друга — варіант 1902 року, що належить Київському музею українського мистецтва. Не виявлено місцезнаходження авторської копії цієї картини, виконаної аквареллю. Багатоколірна репродукція цього варіанту була відтворена на листівці видавництва Гр. Гануляка у Львові, 1917 року.
В картині «У похід» подія — прощання козаків з рідними — відображена ніби у розвитку. На першому плані композиції козак, прощаючись з коханою дівчиною, ще стоїть; далі, біля великого гурту людей зображено вершника, з пози якого видно, що він лише на мить затримався біля своїх рідних і ось-ось вирушить у путь; вдалині дівчина проводжає козацький загін, що вже виїжджає з села. У такій композиційній побудові відчувається детальна розповідність, нерідко притаманна українським народним історичним пісням.
У 1904 році Пимоненко створив акварель під тією ж назвою. Але тут уже на перший план виходить лірика: йдучи у похід, козак прощається з нареченою. Акварель виконана спеціально для листівки та має самостійну художню цінність.
"У похід", 1904, акварель
"Українська ніч", 1905
"Ідилія", 1908
Листівка «Проводи новобранців» — репродукція картини Пимоненка «Призив запасних». Картина була відгуком на події російсько-японської війни 1904-1905 років. У Київському музеї українського мистецтва зберігся ескіз до цієї роботи.
У більшості творів Пимоненка дія відбувається на тлі краєвиду. В цій особливості виявилася характерна риса українського живопису кінця XIX — початку XX сторіччя — проникнення пейзажу в інші жанри. У більшості робіт майстра, як і в пейзажному живописі того періоду, виявлене лірико-поетичне, оптимістичне начало. Лише в деяких його картинах природа сповнена суму або має драматичне забарвлення.
Збереглася фотографія Миколи Пимоненка в інтер'єрі його майстерні. Перед ним на мольберті стоїть значних розмірів полотно «Гопак» із зображенням танцюючої дівчини. Такою — веселою, темпераментною «увірвалася» українська селянка в світ рафінованого паризького життя. Картина з успіхом експонувалася на виставці в паризькому Салоні (1909), і її придбав музей Лувру.
Окрім Лувру, творчістю Пимоненко зацікавилися і в Німеччині. У 1904 році один з мюнхенський музеїв придбав картину «Великий четвер». У Національному художньому музеї зберігається авторська копія картини менших розмірів кінця 1900-х.
В картині «Додому» художник створив образ гіркого п’яниці, який ледве доплентався до свого подвір’я. Біля хати на п’яного чекає «привітна» дружина з дрючком. Картина без дозволу художника стала прототипом горілчаної етикетки «Спотыкачъ», що випускається горілчаним фабрикантом Миколою Шустовим з "Шустов и сыновья".
"Додому"
"Додому" - репродукція, яка тиражувалась на листівці
Треба зауважити, що Микола Шустов вже на той час був відомим російським підприємцем, власником найбільшої компанії з виробництва алкогольної продукції в царській Росії кінця XIX століття, а ще був відомий оригінальною і досить агресивною рекламною кампанією, яка дозволила йому швидко виділитися із загальної маси інших підприємців.
Отримавши звинувачувальний лист, Микола Пимоненко негайно відправився з Києва в Москву. При зустрічі підприємець Шустов клявся: жодної картини "Додому" він в очі не бачив, про художника Пимоненка ніколи не чув, бо на виставки зроду не ходив. Йому просто сподобалася листівка: а таких у всіх книжкових крамницях повно. Ну а якщо з'явився сам автор, то він готовий заплатити скільки треба. Однак Пимоненко грошей не взяв, а подав на фабриканта скаргу в суд, який і виніс вердикт: Шустов повинен покрити витрати по справі, знищити етикетку і вилучити з продажу в магазинах все пляшки "Спотыкачъ".
Творчий спадок художника налічує декілька сотень завершених картин. Однак доля багатьох його творів невідома. Деякі картини були продані з виставок і потрапили в провінційні містечка Росії, деякі опинились в музеях іноземних країн. Більшість його творінь було втрачено в роки Великої Вітчизняної війни, зокрема і під час пограбувань Київського музею українського мистецтва.
Про втрачені картини Пимоненка розповідають репродукції його робіт на художніх листівках, надрукованих до революції та пізніше. Листівки з репродукціями картин Пимоненко випускались українськими, російськими та іноземними видавництвами. Наразі відомо біля 70 видів таких листівок. Лише третина відтворених оригіналів зберігається у музеях на пострадянському просторі та приватних колекціях. Аналізувати інші картини можна лише за їхніми репродукціями.
Листівки з репродукціями картин художника, що були надруковані ще за його життя, випускалися по мірі їх появи на виставках. Зникли з поля зору мистецтвознавців роботи Пимоненка, відтворені на листівках видавництва «Рассвет»: «Шалунья», «У колодца», «У ручья», «На сенокосе», «Лето» та ін. Оскільки це видавництво, купуючи картини, користувалося винятковим правом на їх репродукції, саме ці картини художника ніде, окрім листівок, не зустрічаються. Де знаходяться оригінали, встановити не вдалося. Тому цінність гарно підібраної та систематизованої колекції листівок, що відтворюють картини М.К. Пимоненко, безсумнівна. Така колекція не тільки допомагає глибше вивчити творчість художника, але й веде втраченими слідами.
У 2006 році був поставлений «абсолютний світовий рекорд продажів художника Пимоненка»— полотно «Продавщиця полотна» було продано з аукціону за 160 тисяч доларів США.
Посилання на джерела: https://unc.ua/uk/pochitat/sl-di-vtrachenih-shedevr-v-mikola-pimonenko-57
http://culturalprogress.blogspot.com/2013/03/blog-post_1710.html
https://sverediuk.com.ua/ukrayinskiy-hudozhnik-mikola-pimonenko/
Лебійська мова - таємна мова кобзарів і лірників
Таємною лебійською мовою спілкувалися українські кобзарі та лірники. Сліпі виконавці говорили лебійською один із одним та з поводирями. Мова дозволяла зберігати кобзарські таємниці.
Опанас Сластіон. Портрет кобзаря Опанаса Говтвана, 1909 р.
Як лексика, так і навіть сама назва лебійської мови зафіксовані дослідниками, сильно варіюють залежно від регіону. Відомі такі варіанти назви:
- За Боржковським, який досліджував старців на Поділлі, таємна мова мала назву «лобурської» або «лебійської», від слова «лебій» — «дід».
- Водночас у Студинського, який збирав інформацію на Галичині, слово «лебій» перекладається як «жебрак», а для «дід» у сенсі старець-виконавець наведено інший відповідник — «липетень». Відповідно, професійну мову старців він називав або просто «дідовською (жебрацькою)» або «лепетинською мовою».
- Гнатюк, що також працював на Галичині, називав мову «либійською», від слова «либішчак» — лірник.
- Також у словнику Гнатюка зустрічається «липко» — лірник, учений із хлопа, або дід учений, що має титул «майстра». На думку Кушпета, це може означати походження назви «лепетинська» або «липетенська» від слова «липник».
- Тіханов у Поліссі зафіксував назви «старцівська» й «люцька мова», від слова «любок» (дід, старець, каліка перехожий).
- Романов, який досліджував побут жебраків Могилівської губернії, зафіксував назву «любецький лемент» від самоназви місцевих старців — «любки».
- Малинка, що записав у Поліссі невеличкий словник, не лишив автентичної назви мови, але «старець» у його словнику має унікальний переклад — «шпарець».
- У Мартиновича та Харкова, які працювали на Полтавщині та Слобожанщині, використовується назва «сліпецька». На думку Кушпета, це або штучна, або нова назва, оскільки традиційно старці називали себе «незрячими», а слово «сліпець» використовували в переносному, несхвальному значенні.
Опанас Сластіон. Портрет кобзаря Самійла Яшного, 1903 р.
Лебійська мова була поширена від Галичини та Західного Поділля до Могилева та Брянська. Походження лебійської мови невідоме. Слова лебійської мови були запозиченими із мов сусідніх народів і придуманими лірниками. Самі старці наводили дослідникам різні, часто сумнівні й фантастичні версії (походження від жаргону розбійників, придумана Соломоном) або чесно зізнавались, що не знають.
Більшість дослідників вважає старцівську мову штучною та відмічає, що вона, незважаючи на велику кількість запозиченої лексики (наводяться приклади запозичень з української, новогрецької, південноукраїнської, циганської, румунської, мадярської, тюркської, старогебрейської, єврейської, російської, церковнослов'янської, шведської та інших мов), формувалась і функціонувала за законами тогочасної розмовної української мови, що свідчить про її місцеве походження й побутування. Також, незважаючи на місцеві особливості, відмічається спільність таємної мови старців України й Білорусі.
Проте, можна помітити (О. Горбач), що часто ця мова складається з кількох частин: 1) вставка додаткового елементу до звичайних слів (всі — бівсі); 2) фонетичне деформування (каша — ашоха); 3) метафоричні та метонімні утворення (годинник — цибуля); 4) іншомовні запозичення (охвес — ό θεός — бог).
Окрім запозичень, значна кількість слів лебійської мови утворювалась асоціативно: "віз" — "котень", "бити" — "кулати", "копсати", "боксати", "Склев манькови бенника" – зроби мені цигарку тощо.
Деякі слова сьогодні відомі багатьом як блатні: лох (мужик), гальомий (великий !), хаза (хата).
Словник таємної мови українських лірників і шаповалів - http://litopys.org.ua/rizne/lirn.htm
На Галичині мовознавці записали пісеньку місцевих лірників:
“Коби мені кумса сяна,
А до кумси ще й тириня
І бутельбух вовчаку,
Каравона чорнобрива”.
У перекладі це означає:
“Коби мені хлібець святий,
А до хліба трошки сира,
А до сира склянка пива
І дівчина чорнобрива”.
Лебійська мова існувала до 1930-х. Востаннє мовознавці зафіксували її під Харковом.
Опанас Сластіон. Портрет кобзаря Петра Сіроштана, 1887 р.
Опанас Сластіон. Портрет кобзаря Дмитра Скорика, 1876 р.
Опанас Сластіон. Портрет хлопця-кобзаря Петра, учня І. Крюковського, 1876 р.
Многих удивляет павлиньи перья в украинских венках, мол "в Украине павлины не водятся". Но мало кто задумывается над тем, что многие вещи, которые принято считать традиционно украинским, привозились из-за границы, например, австрийские и японские шерстяные платки, жаккардовые ленты и коралловые бусы. В Центральной и на Западной Украине украшали и венки, и мужские головные уборы. Часто использовали перья уток, петухов и других местных птиц. Павлиньи перья особенно ценились. Состоятельные семьи могли себе позволить завести павлина в хозяйстве, перья шло на венки дочерей, остатки распродавались.
Вот отрывок из "Кайдашевой семьи" (1878) Нечуя-Левицкого:
"В недiлю вранцi перед службою Мотря Довбишiвна прибиралась до церкви. Вона принесла з хижки зав'язанi в хустцi квiти та стрiчки i розсипала їх по столi, застеленому бiлою скатертю; принесла й поставила на лавi червонi сап'янцi. Довбишiвна сiла на круглому дзигликовi коло стола, а подруга-сусiда надiла Мотрi на голову кибалку, вирiзану з товстого паперу, схожу на вiнок. Всю кибалку кругом i всi коси вона обтикала квiтками з червоних, зелених, синiх i жовтих вузеньких стьожок. За вуха вона позатикала пучки дрiбненького барвiнку, качуринi кучерi та павинi пера i потiм розстелила по спинi двадцять довгих кiнцiв стрiчок до самого пояса. Павине пiр'я блищало й миготiло, а золотий пружок парчi на чорних косах сяв i надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам".
Картина художника П. І. Холодного «Казка про дівчину і паву» 1916 р.
На Слобожанщине на голову невесты завязывали шелковую ленту, на которую накладывали свадебный венок из искусственных цветов, в который вставляли перо павлина. На картинке наряд молодых из Старобельского уезда Харьковской губернии (Старобельский р-н Луганской обл.)
В фонде Новоайдарского краеведческого музея (Луганская обл.) чудом попал в музей один из самых интересных экспонатов - женский головной убор с перьями павлинов. (нижнее фото) Его спасли соседи бывшей владелицы. Они увидели, как после смерти тети племянник жег старые вещи, среди которых была и традиционная одежда, и уговорили отдать им пару свертков, в одном из которых был этот головной убор.
Такое украшение было визитной карточкой Новоайдара. Павлинов разводили в соседнем селе Спеваковка, и когда девушки были на выданье, им заказывали так называемые "шведки", в которых пришивали павлиньи перья.
Айдарские девушки одевали красные шапочки, а на них платки, а потом крепят еще такие "шведки" с павлиньим пером - прямо как веер.
"Перья использовали для головных уборов девушек, которые были на выданье. Например, свадебные головные уборы Полтавщины делали из шерстяных шариков и добавляли павлиньи перья, ведь пава является одним из свадебных символов.
Традиция использования павлиньих перья очень древняя: еще с дохристианских времен богиня Лада в виде большой птицы с золотым женским лицом вишивалась и на полотенцах, и на рубашках ", - комментирует Юрий Мельничук, заместитель директора Украинского Института Истории моды.
Мастерская стилистов и фотографов под названием "Треті Півні" (переводится как «Третьи Петухи») решила вернуть одну из более удивительных украинских традиций, придав ей новый смысл. Они создали серию портретов современных украинских женщин, одетых в традиционные украинские цветочные головные уборы. Согласно традиции, эти головные уборы носили молодые незамужние женщины, чтобы показать свою «чистоту» и брачные права. Теперь же художники используют их как напоминание об украинской идентичности в тяжелые времена, которые переживает страна.
Как сказала модель Vadue Magazine Надежда Шаповал: «Я думаю, что мы возвращаемся к цветочным темам, потому что мода начинает реагировать на войны, которые происходят во всем мире. Нам нужна нежность».
До того, как традиции В Восточной Европе были изменены войной и коммунизмом, молодая девушка, выросшая в Украине, ей было бы разрешено украшать свои волосы, просто поначалу, цветами, лентами и зелеными завитками. Летом цветы будут свежими; зимой они могут быть сделаны из бумаги или ткани. Когда девушка хотела объявить, что готова к ухаживанию, она надевала гораздо более сложный головной убор из цветов. Когда она находила мужчину, чтобы жениться, ее друзья плели ей свадебный венок, который должен быть самым красивым, который она когда-либо носила.
Свадебное фото из Карпатских гор, около 1930-х годов.
«Это был последний раз, когда девушка могла носить венок», - говорит Люба Волинец, куратор народного искусства в Украинском музее в Нью-Йорке. «Как только она вышла замуж, она больше не могла украшать свои волосы или голову».
В 20 веке эта традиция исчезла. В коммунистической Украине носить традиционную одежду или вышивку стало символом протеста. Впрочем, сохранились изображения этих венков и даже несколько примеров. Но теперь, когда украинской независимости и идентичности снова угрожают, происходит возрождение этой традиции.
Как стало известно корреспонденту Vogue, стало модным носить цветочные венки - они «продаются повсюду в Киеве», а мастерская «Треті Півні» использует старые фотографии традиционных венков для воссоздания необычных головных уборов. Их целью в этом проекте является воссоздание подлинной украинской внешности, начиная с 19-го и до начала 20-го века, до Первой мировой войны. Старая фотография, сделанная выше, была сделана в начале 20-го века, и на ней изображена пара на их свадьбе. Дизайн свадебных венков различался по регионам Украины; это из села Корныч, в районе Карпат, на западе страны.
Венок, подобный этому, был бы сделан всего за один день, говорит Волинец, накануне девичника. Друзья невесты приходили к ней домой, где они находили все необходимое для подготовки венка. Они могут работать до рассвета, но они закончат его.
Украинские свадьбы традиционно проводились в конце осени, поэтому, хотя венки, похоже, ломятся от растительности, они могли быть сделаны из искусственных цветов, сделанных из ракушек, ткани или бумаги. По словам Волинца, должна была быть жива только одна часть - извилистые стебли и листья барвинка, который никогда не умирает. Это был символ вечности и красоты, и он был в каждом венке.
В наши дни создание одного из венков занимает гораздо больше одного дня. «Процесс создания каждого изображения с венком очень долгий и трудоемкий», - пишет "Third Roosters" в ответ на вопросы Atlas Obscura. Каждый из них создан по образцу венков, которые были сохранены в музеях или на фотографиях, которые студия изучает, чтобы понять, как изготавливаются венки и из каких материалов. Они научились делать венки из воска, бумаги и цветов - чтобы сделать большой венок, сплести раму и создать цветы вручную, из бумаги, требуется месяц.
«Треті Півні» начали воссоздавать эти венки в прошлом году, как часть проекта. Они одели жен, сестер и матерей солдат в наряды, вдохновленные традиционной одеждой Украины; венки были одними из самых ярких произведений.
«Люди хотят вернуться и погрузиться в прошлое, они хотят внести в свои жизни прекрасные детали, эстетические аспекты», - говорит Волинец. «В Украине, вероятно, потому что мы восстановили свою независимость после стольких лет оккупации, существует большая тенденция окунуться в прошлое и ваше наследие. Оккупационные силы не всегда позволяли вам выполнять эти старые традиции.
В течение многих лет подобная одежда была «символически связана с национальной идентичностью и единством», - сказал один из исследователей New York Times в 1994 году, а в советское время ношение их было способом протестовать против сил, которые пытались стереть украинскую самобытность. Теперь эти венки выполняют ту же символическую работу.
