Парк в Черкасах і його наступна черга «Олені і зубри», яку відремонтували і повністю переробили за гроші Roshen (о жах!).
Окрім архітектурної естетики тут і присутній важливий задум — інтегрувати парк в природнє середовище, щоб тварини себе відчували максимально вільними.
Однією з головних цілей проектувальників було збереження зелених насаджень на території, зокрема унікальних ялин. Більше 190 дерев були ретельно зафіксовані на стадії проекту і збереженні в ході будівництва. Більш того, ялини стали невід’ємною частиною експозиції, оскільки просуваючись містками відвідувачі час-від-часу опиняються під їх густим покровом, неначе у цілинному лісі. Таке проектне рішення значно ускладнило конструкції візуально простої споруди, оскільки команді професіоналів довелося розробляти спеціальні трикутні пальові основи.
В даному проекті було застосовано принцип зануреної експозиції, котрий дозволяє тваринам перебувати в природному, зручному для них середовищі, в той час як відвідувачі мають змогу комфортно спостерігати за ними, знаходячись практично у центрі експозиції.
Спеціально для експозиції архітекторами було запроектовано та розроблено унікальну систему містків, котрі підносять відвідувачів безпосередньо над вольєрами і дають їм змогу оглядати тварин з майже семиметрової висоти. Містки створюють єдину систему, поєднуючись між собою, розходячись і подекуди перетинаючись у різних рівнях, забезпечуючи, тим самим, можливість безперервного руху. Архітектори прорахували можливі варіації маршрутів, в ході чого було зроблено висновки щодо значного збільшення довжини оглядового шляху та часу перебування на території експозиції.
Колонізація Марсу - те, що з одного боку здається далеким і надто складним. А з іншого - абсолютно неминучим. У цьому ролику британської інженерної компанії Eckersley O'Callaghanhas йдеться про їхній концепт марсіанського поселення.План EOS передбачає створення максимально відмовостійкої і зручною бази, захищеної від радіації та метеоритів за допомогою купола, надрукованого з марсіанського ґрунту.
Село Леськове розташоване на кілька кілометрів східніше Монастирища. Народні перекази стверджують, що заснував село козак Лесько Фариба. Спочатку це був невеликий хутір із садибою, яку називали відповідно до ім'я власника Леськовою. Так згодом стало називатись і село, яке виросло навколо садиби. Вже в ХХ столітті Леськову чомусь перейменували у Леськове.
У Леськовому збереглася будівля, яку можна віднести до перлин садибної архітектури не лише Черкащини, а й всієї України - палац Даховських. Даховські стали власниками Леськового (чи то Леськової) на початку ХІХ століття. Це були дуже небідні вихідці із Польщі, які могли собі дозволити мати маєтки у багатьох селах України, розводити англійських жеребців і будувати такі палаци, який зараз стоїть, і який ховають від людських очей у Леськовому.
Даховські були справжніми англоманами, тому не дивно що палац зводився у формах англійської готики (точніше неоготики, чи псевдоготики). Ім'я архітектора, що проектував перший варіант леськівського палацу, історія не донесла. Кажуть, що сам Даховський розробив проект палацово-паркового ансамблю, а втіленням його у життя зайнявся виписаний із Польщі інженер Цехановський.
Даховські створили у Леськовому справжню казку. Цей маєток визнавали найгарнішою польською резиденцією у Центральній Україні.
Крім парку та палацу Даховський мав у маєтку зразковий конезавод з іподромом. Коні були ще одним захопленням Тадеуша. Він сам був гарним жокеєм, брав участь у європейських змаганнях і утримував цілу команду спортсменів-наїзників.
Даховський страшно не любив п'янство і різноманітно боровся із проявами цього суспільного лиха у своїх селах. На початку ХХ століття він відкрив у Леськовому чайну із назвою "Товариство тверезих". В закладі безкоштовно відпускали чай і цукерки для селян.
Переворот 1917 року застав Тадеуша Даховського на змаганнях у Відні. До України він повернувся в 1918 році із німецькими військами. Зібравши леськівських селян він вмовляв їх не руйнувати садибу, обіцяв в майбутньому перетворити Леськове на містечко (ну й взагалі райдужне життя). Але не судилося. Після захоплення краю більшовиками та відступу німецьких військ Даховський у свою резиденцію більше не повернувся. Але селяни виконали прохання свого колишнього пана - палацу вони не торкнулися.
1925 році в палаці Даховських відкрили будинок культури Київського цукротресту. Через дев'ять років маєток перетворили на піонерський табір, а у повоєнні роки в ньому функціонував військовий санаторій.
В 70-ті роки минулого століття маєток Даховських перетворили на величезний склад медикаментів. Ймовірно, саме тоді будівлі і парк обнесли високими цегляними мурами.
Роки незалежності України не додали позитиву у життя Леськівського архітектурного дива - в палаці розташували військові склади…
Зараз на територію маєтку вхід закритий. А якщо когось і впускають (після тривалих вмовлянь), то на фотозйомку - табу. Наказ зверху. Ще гірше те, що з-за мурів зовсім нічого не видно.
Починаючи із 2018 року в маєтку Даховських дозволили проводити екскурсії, за попередньою домовленістю. У 2020 році влада вирішила зробити із маєтку військовий музей.
Якщо ви подорожуєте десь в районі Кам'янця та Чернівців, не полінуйтеся і заїдьте в село Кудринці Тернопільської області Борщівського району. Колишнє містечко, а зараз село, розташоване на правому березі річки Збруч. Головна визначна пам'ятка Кудринців - руїни старовинного замку. Замок стоїть на високій горі над річкою, яку місцеві називають «Стрілкою». Побудован на початку XVII ст. польськими шляхтичами Гербуртами. Через те, що Збруч довгі роки був кордоном між різними державами, то будівництво замку саме в цьому місці було цілком виправданим. У 1648 р козацькі загони Максима Кривоноса захопили кудринецький замок. Пізніше декілька разів його захоплювали й перебудовували турки у1672 та 1694 роках.
На початку XVIII ст. замок було переобладнано в резиденцію Гуменецьких. Кам‘яні мури та вежі відремонтували, до східної стіни прибудували житловий будинок із 6 кімнат.
Гуменецьких змінили нові власники — Козєбродські, за яких кудринецька фортеця перетворилася на своєрідний музей. Стіни палацу прикрашали родинні картини. А сам палац старовинні меблі. Але з середини XIХ ст. замок почав занепадати і до нашого часу дійшов у стані руїн, мальовничих.
В Маріуполі при реконструкції кінотеатру "Союз" зберегли монументальне панно.
У 2016 році кінотеатр сталась пожежа, і барельєф - єдине, що мало пристойний стан. Рельєф створили маріупольскі художники-монументалісти Микола Григорович Тихонов и Яків Григорович Райзін в 1977 році. За два роки будівлю повністю реконструювалу під нову функцію - тепер тут соціальний офіс "Мультицентр". Барельєф при реконструкції не тільки зберегли, але й відреставрували і навіть встановили підсвітку.
Майстрам вдалось «зашити» 8 км тріщин, які були на панно.
«Основная проблема была в том, что несущую конструкцию, на которой расположен барельеф, нам пришлось восстанавливать фактически изнутри. Утрачены целые фрагменты этого панно – до 15-20% от общей площади. Мы искали плитку тех годов выпуска, заново расшивали швы, потому что материалы у нас несколько другие. Отреставрированы полностью все поверхности, потому что следы времени оставили свой отпечаток. Представьте, на таком не очень небольшом барельефе 8 км трещин! Мы пытались привлечь профильных специалистов, но никому не было интересно ехать в Мариуполь, поэтому пришлось все делать самим», - поділився с MRPL.CITY Андрій Д'яконов.
Якщо роздивлятися краєвиди з Іван-гори, то можна побачити церкву, що височіє на невеликому острівці серед Дніпра.
Це Спасо-Преображенський храм або його ще називають затопленою церквою та Спасом на воді. Колись тут знаходилося село Гусинці, на околиці якого височіла святиня у стилі українського бароко, зведена місцевим поміщиком у 1812 році. Під час будівництва Канівської ГЕС було затоплено декілька сіл неподалік Ржищева. Одним із них стали і Гусинці. Все селище сховалося під товщею води, а церква дивом уціліла, скоріш за все справа у тому, що знаходилась вона на пагорбі. Отак вона примарно височіла серед вод Дніпра і поступово руйнувалася, але навіть в такому стані Спас на воді манив до себе туристів. Здолати двохсотметровий водний бар’єр можна було лише на човні, а взимку сміливці діставалися до храму по кризі. У 2009 році почалася реконструкція святині, було піднято рівень ґрунту на острові, зміцнено фундамент та стіни, добудовано дзвіницю, встановлено нові куполи і дзвони. Тоді ж збудували міст, що з’єднав храм із суходолом. В церкві ще досі тривають роботи по її внутрішньому оздобленню. Тож на сьогодні церква в урочищі Гусинці отримала нове життя і дістатися до святині стало набагато простіше. Єдиною перепоною є піщана дорога до Дніпра, адже не кожна автівка зможе впоратися з таким випробуванням.
Ровесник США, або Як виживає найстаріший кінний завод країни
В 80-ти километрах от оккупированного Луганска, в селе Новодеркул, находится старейший конезавод Украины. Он пережил крепостное право, несколько войн, революций, царей и генсеков. Сегодня 253-летнее предприятие, о существовании которого большинство украинцев даже не подозревает, оказалось на грани выживания.
В 2013-м Деркульский завод и еще с десяток подобных предприятий объединили под вывеской ГП 'Коневодство Украины'.
Бюджетных денег фактически не выделяют. Коневоды выживают за счет собственных пахотных земель, на которые давно положили глаз бизнесмены.
Киев-Лисичанск-Беловодск-Новодеркул. Поездом, затем маршрутками по безнадежно разбитым дорогам. 960 километров. Сутки в пути. Добраться из столицы до 'Деркульского государственного конного завода №63'– задача не из легких. Туристы сюда не доезжают. Представители власти бывают крайне редко.
Внимательные пользователи Google Maps в череде спутниковых снимков луганской степи могут разглядеть странные постройки. Они образуют надпись 'Е II' – зашифрованный привет из имперского прошлого, монограмма, означающая 'Екатерина Вторая'. В таком виде местные конюшни сохранились с середины 19 века.
Казенный завод на восточной окраине Дикого Поля появился по указу императрицы Екатерины Второй. Официальная дата его рождения – 25 октября 1776 года. День, когда к речушке Деркул доставили первую партию племенных лошадей.
Сначала 73 лошади, а в 1776 году насчитывалось уже 469. В 1786 – тысяча. Были и арабские скакуны, и ахалтекинцы, и тяжеловозы из Европы.
Деркульский замыкает тройку старейших госзаводов бывшей Российской империи и является древнейшим в Украине. Главной целью были поставки лошадей в армию: в гусарские, уланские, драгунские полки.
В радиусе 20-30 км так называемая 'Беловодская группа конных заводов': Деркульский – 18-го века, а Стрелецкий, Новоалександровский и Лимаревский – 19-го. Эти земли – прародина отечественного коневодства.
Местные старожилы, заставшие немецкую оккупацию в 1942-43 годах, сохранили легенду: летчики Люфтваффе не стали бомбить конезавод, зная, что его основательница – Екатерина, уроженка Пруссии. Правдива эта легенда или нет, но Вторую мировую Деркульский прошел без серьезных увечий. В 50-х прошлого века в погоне за светлым будущим здесь окончательно разрушили Николаевскую церковь 1841 года, но целыми, помимо центральных конюшен, остались усадьба управляющего 1828 года и уникальный манеж 1897-го.
Манеж называют 'японским', внешне похож на пагоду, изнутри – на раскрытый зонтик. Его каркас держится на одном центральном столбе - результат сложной, геометрически выверенной системы растяжек и опор. Манеж по назначению используют до сих пор – для тренировки. Опоры из сибирской лиственницы не менялись с конца 19 века – вечное дерево. Из такого же сделаны сваи, на которых до сих пор держится вся Венеция.
За 253-летнюю историю деркульские коневоды вырастили немало выдающихся лошадей, завоевавших медали и кубки:
– жеребец Гаммураби, английская верховая, в 1906 году выиграл Большое Всероссийское дерби. В 1908-м он стал первой лошадью из Российской империи, которая выступила на полях Британии, родине английских скакунов.
– жеребец Задорный блистал в советский период – 'трижды венчанный', победивший в трех крупных соревнованиях СССР. В 60-е он произвел фурор в США, взял призовое место под Вашингтоном. Тогда американцы предлагали за него 250 тысяч долларов. Но Задорного, конечно, не продали. Он вернулся на родину с именной попоной. В знак того, что Задорный все-таки из Украины, американцы на попону с советским флагом прилепили синюю полоску (знамя УССР состоял из двух полос – красной и синей).
Цена на деркульских лошадей, как и на остальных коней с госзаводов Украины, колеблется в среднем от 400 до 3 тысяч долларов.
За годы независимости ни один из украинских президентов не удостоил деркульский завод своим вниманием.
По словам Павла Бруско, хоть какие-то попытки поддержать племенное дело были при Викторе Ющенко. А до того пришлось задабривать Леонида Кучму подарком – жеребцом по кличке Хмель. Хотя и это не сильно помогло. Коневоды Новодеркула получали зарплату в основном натурой – с окрестных полей.
Сегодня на Деркульском заводе 170 голов. Их обслуживают 54 человека. На содержание работников и поголовья нужно 500 тысяч гривен в месяц. Держатся только за счет пашни.
Без бюджетного финансирования Деркульский завод переживает самый сложный этап в своей 253-летней истории. В Киеве, похоже, закрывают глаза даже на то, что комплекс деркульских построек относится к недвижимому культурному наследию, а сам завод образовали в год, когда в Америке приняли Декларацию о независимости США.
Ситуация, в которой оказался Деркульский конезавод – красноречивый пример того, в каком убогом положении оказалось все коневодство Украины.
Еще одна проблема: в Украине развалена система ипподромов. Тотализатор, в отличие от стран с развитым коневодством, запретили законом. Полноценной обкатки лошадей нет. Возникает нехватка зоотехников, тренеров, жокеев.
На східному краєчку Погребищенського району Вінницької області, на річці Оріховатці, лежить чималеньке (близько 900 мешканців) село Новофастів. Раніше село називалося Голохвасти або Голохвастів (ото звідки Свирид Петрович), ну а хто його перейменував – точно не відомо, як не відомо і хто заснував село, і коли. У 18 столітті воно вже існувало.
Назва Новофастів з’явилася у 1805 році, а десь років через 5 в селі з’явився класицистичний палац і парк.
Головною пам’яткою Новофастова є покинутий водяний млин, зведений у 1896 році.
Водяний млин нині покинутий. Цю прекрасну споруду намагалися реконструювати, навіть замінили перекриття, які у млинах того періоду робили дерев’яними, на бетонні. Але далі справа не пішла, і стоїть красень млин біля дороги на Київ, радуючи око нечисленних подорожніх.
![ШИУРДБЙ т.гн^1903ТрУчист.верх. )льти Мор-Гапьциона) ¡нст'190бгТОбладатель Приза Ее Величества 1 дарынм Императрииы]Р^ЧНМН| 13,Зоп^,;а* «едапь и царсш подарок над оссиискои конной выставке 1910 гЯ ¿дооныг И№Н1№Ш, 0. С -- а | мтеШатюш,Моя Україна,фэндомы,лошади,архитектура,architecture,](http://img2.reactor.cc/pics/post/full/%D0%9C%D0%BE%D1%8F-%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0-%D1%84%D1%8D%D0%BD%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D1%8B-%D0%BB%D0%BE%D1%88%D0%B0%D0%B4%D0%B8-%D0%B0%D1%80%D1%85%D0%B8%D1%82%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0-5921889.jpeg "Моя Україна,фэндомы,лошади,архитектура,architecture, архитектура, здание, дом, архитектурный памятник, ,живность,конюшня,разная политота")
