вишиванка

Пабло Пікассо у вишиванці

На цьому фото художник у вишиванці, що подарувала йому Ольга Хохлова. Перша дружина митця, балерина народилася 17 червня 1891 у Ніжині. У 1917 році під час гастролей у Франції знайомиться з Пікассо, а через рік вони вже були одружені.

Бренд-маніфест Etnodim - про що твоя вишиванка?

проект Тетяни Животкової - створення картин для серії вишиваних суконь. і кукурудза)

Проект "Волинські портрети"

Проект "Волинські портрети" - серія фотографій у строях з колекції "Центру дослідження і відродження Волині"

Фотограф:

Anna Senik (псевдонім #Ładna_Kobieta)

Дівоче-жіноче святкове вбрання. Кінець ХІХ - початок ХХ століття. Ч.5

Частина 1 - http://joy.reactor.cc/post/4534904

Частина 2 - http://joy.reactor.cc/post/4535580

Частина 3 - http://joy.reactor.cc/post/4539930

Відеоролики проекту СПАДОК (англ. Back to Basics) присвячені українській культурі, традиціям, народним звичаям. У частині циклу «Національне святкове вбрання» глядачі побачать, як в XIX-ХХ столітті виглядала українка в залежності від віку, соціального статусу і регіону проживання. Для цього в кожному з коротких, але яскравих епізодів, буде відтворено характерний для певного регіону етнічний образ. 

Над створенням роликів працювали: режисер Олексій Гуз, оператор Юрій Бакун, консультанти Українського Інституту Історії Моди, графіка проекту Signal Red, продюсер Олена Малкова.

У проєкті «Спадок» звучать українські народні пісні, записані в сучасній обробці спеціально для циклу фолк-музикантами: Ігор Сакач (музичний продюсер), Максим Бережнюк (виконавець на традиційних духових інструментах, вокаліст), Марія Квітка (вокалістка), Анастасія Полетнєва (вокалістка)

Тернопільська обл. Заліщицький район

Модель: Ярина Дронь. Засновниця реконструкторської майстерні українських традиційних прикрас «ВидимоНевидимо». Скрипалька, займається відновленням та популяризацією етнічної музики. 

Чорна вишивка на Поділлі ніколи не вважалася жалобною. Цей колір асоціювався з кольором землі, а отже з родючістю, достатком та добробутом. У цьому регіоні так вишивали навіть весільні сорочки. Частіше за все нитки для такої вишивки виготовляли з вовни чорних овець. 

Ґердан – традиційна дівоча прикраса з бісеру, що використовувалась як частина головного убору. У XIX столітті бісер був настільки дрібним, що для низання ґерданів доводилося використовувати кінський волос.

Рівненська обл. Сарненський район

Модель: Оксана Мітюхіна. Займається збереженням, дослідженням, відтворенням та популяризацією української вишивки. 

Постоли (личаки) – взуття, плетене з кори дерев: верби, липи, в'яза тощо. В Україні найкраще збереглася традиція носити таке взуття на Поліссі. Одягали їх на полотняні або вовняні онучі, які намотували майже до колін. Личаки зношувались вкрай швидко – за чотири дні літом, і до тижня зимою. За рік одна людина змінювала близько 50 пар. 

Окрім взуття із лика виготовляли ще й сумки – навіски. Вони були популярними на початку XX століття. Використовували їх для зберігання дрібних речей та грошей.

Івано-Франківська обл. Снятинський район

Додільна сорочка - майже до самої землі.

Окрийка, окрійка - вишитий пасок.

Уплітки - сплетені у вигляді кіс, червоні гарусні нитки або стрічки з червоних гарусних ниток, які впліталися в коси. Гуцулки прикрашають свої уплітки мідними бляшками або ґудзиками. Найчастіше уплітки обвивають навколо голови, утворюючи своєрідний вінець з кіс. 

Полтавська обл. Миргородський район

Модель: Олена Дідик. Археолог, етнограф, дослідник та реконструктор традиційного одягу українських селян. Учасник фольклорного гурту «Гуляйгород». 

 Гаман – торбинка, в якій зберігали гроші та дрібні речі. На Полтавщині жінки шили їх з яскравої тканини, прикрашали вишивкою та аплікацією. Кріпили такий аксесуар до поясу або ж пришивали до спідниці. 

 Юпка – верхній жіночий одяг, що побутував у центральній та лівобережній Україні в ХІХ – першій половині ХХ століття. Шили юпки зазвичай із купленої мануфактурної тканини: вибійки, черкасини, або ж китайки. У кінці ХІХ століття кількість вусів на спинці юпки була ознакою заможності: чим багатша жінка або дівчина – тим більше складок нараховувалось на її верхньому одязі. На Полтавщині разом з крамними зустрічались юпки, пошиті з домотканого сукна.

Волинська обл. Ратнівський район

Модель: Олена Видрич. Фольклорист, дослідник традицій українського Полісся. Займається відродженням давніх традицій гуртового співу. Керівник дитячого фольклорного гурту «ЯсноКрасно». 

Як застібку для коміра сорочки, окрім кольорової стрічки на Поліссі використовували «шпоньку» («спінку») - металеву прикрасу у вигляді двох кружечків, з’єднаних штифтиком. Менший, не оздоблений кружечок, просовували в петлі на комірі, більший, зазвичай декорований кольоровим скельцем, залишався ззовні. 

Унікальна техніка декорування одягу аплікацією збереглася лише в декількох селах Волинської області. Таким чином оздоблювали сорочки, фартухи, притулки та плати. На біле полотно нашивалися смужки червоного, чорного та голубого кольору, що імітували розташування тканих узорів.

Сумська обл. Охтирський район

Модель: Марія Пошивайло. Дослідник українського гончарського фольклору, майстер народного мистецтва з соломоплетіння, писанкарства й виготовлення традиційних дівочих головних уборів.  

Особливо модним у кінці ХІХ століття стає кубовий ситець – тканина мануфактурного виробництва, із нанесеним на неї квітчастим візерунком. В Україну його почали завозити з 1840-их років. Найчастіше використовували для пошиття керсеток, юпок, спідниць та очіпків. 

 У деяких регіонах України вважалося соромом виходити за межі подвір’я без запаски, особливо негоже було, щоб їх у такому побачив сторонній чоловік. Найбільше цінувалися виготовлені з привозної парчі, золоті та срібні запаски. Їх вдягали лише на свята. Парчеві запаски були дуже коштовними, тому деяким дівчатам доводилося позичати їх на весілля у своїх подруг.

Дівоче-жіноче святкове вбрання. Кінець ХІХ - початок ХХ століття. Ч.3

Частина 1 - http://joy.reactor.cc/post/4534904

Частина 2 - http://joy.reactor.cc/post/4535580

Відеоролики проекту СПАДОК (англ. Back to Basics) присвячені українській культурі, традиціям, народним звичаям. У частині циклу «Національне святкове вбрання» глядачі побачать, як в XIX-ХХ столітті виглядала українка в залежності від віку, соціального статусу і регіону проживання. Для цього в кожному з коротких, але яскравих епізодів, буде відтворено характерний для певного регіону етнічний образ. 

Над створенням роликів працювали: режисер Олексій Гуз, оператор Юрій Бакун, консультанти Українського Інституту Історії Моди, графіка проекту Signal Red, продюсер Олена Малкова.

У проєкті «Спадок» звучать українські народні пісні, записані в сучасній обробці спеціально для циклу фолк-музикантами: Ігор Сакач (музичний продюсер), Максим Бережнюк (виконавець на традиційних духових інструментах, вокаліст), Марія Квітка (вокалістка), Анастасія Полетнєва (вокалістка)

Херсонська обл. Великолепетинський район

Модель: Вероніка Давиденко – журналіст телеканалу ICTV, захоплюється народною культурою та усіляко підтримує її. Хобі – театр, література та яскраві люди. 

Колюче намисто - один з різновидів традиційного намиста. Намисто виготовлялося з тонких коралів, нарізаних у формі трубочок, або продовгуватих циліндриків. Кінці кількох разків намиста кріпили разом та оздоблювали одною - трьома кольоровими стрічками, що зав’язувалися на шиї та звисали по спині.

Львівська обл. Яворівський район

Модель: Ірина Дрогомирецька – захоплюється українським традиційним вбранням, зокрема вишитими сорочками. Героїня сама вчиться вишивати, освоює різноманітні техніки. До того ж, у вільний від навчання час, працює в родинній майстерні вишиття. 

Бавниця – невисокий обруч з полотна, оздоблений тканням , або вишивкою червоним та жовтогарячим кольором. Поверх неї надягали білу полотняну хустку, вишиту на одному з кінців квітчастим узором (китиця або гільце). Над чолом хустку закладалали спецільною складою -”ріжок” або “дзьобик”. Вдови чи старші жінки носили бавниці з перевагою синього кольору. 

Шорц – локальна назва святкової спідниці, що побутувала на Львівщині. Ткали її у повздовжні різнокольорові смуги льняними, бавовняними та вовняними нитками по білому тлі, та закладали у дібні складки - збиранки.

Дніпропетровська обл. Дніпровський район

Модель: Ольга Троян – засновниця прикрасної майстерні «MAKOVIYA». Займається дослідженням та відтворенням традиційних українських прикрас та святкових жіночих головних уборів. 

Очіпок - стародавній головний убір заміжніх жінок, під який ховали волосся. Шився з парчі, оксамиту, шовку та інших дорогих крамних тканин у формі шапочки з твердою основою з полотна проклеєного тістом. Щоб заховати волося під очіпок, його намотували на спеціальний обруч – кибалку, або ж заплітали в коси та викладали зверху «в коронку». 

“Крамну” юпку шили з купованої мануфактурної тканини – черкасину, китайки, а найчастіше – набійки. На Дніпропетровщині ій притаманний характерний квадратний виріз горловини, який оздоблювали вистрочками, зборками, смужками тканини. Подекуди юпки утеплювали – між тканиною та підкладкою прокладали шар вати, фіксуючи його ручним, а пізніше машинним вистьобуванням. 

Дрібні речі зберігали в невеликій накладній кишені. Для зручності її кріпили до пояса з шільного крамного матеріалу та прикрашали машинним вистрочуванням різнокольоровими бавовняними нитками.

Луганська обл. Кремінський район

Модель: Сусанна Карпенко – співачка, співкерівниця фольклорного гурту «Божичі» та «Школи традиційного народного танцю». 

Завіска - локальна назва фартуха на Луганщині. Святкові завіски шили з білого полотна, оздоблювали вишивкою та мереживом, на відміну від буденних, що були виготовлені з дешевих фабричних тканин іноді зі скромною обшивкою з тасьми. 

Сережки – один із найдавніших видів жіночих вушних прикрас. В Україні подекуди дівчаткам проколювали вуха в дворічному віці. Діти носили мідні, а дівчата та жінки - срібні, позолочені, зрідка золоті сережки. Іноді їх виготовляли з монет, що скріплювались між собою, або доповнювались металевими квітковими розетками.

Чернівецька обл. Заставнівський район

Модель: Діана Гоменюк. Героїня ролику захоплюється українською традиційною культурою, зокрема старовинними жіночими прикрасами, має власну невеличку колекцію.

«Нашийна прикраса – салба, поширена виключно на Буковині, складається з нашитих рядами срібних монет, які кріпляться на текстильну основу. Жінки та дівчата виготовляли такі прикраси в домашніх умовах. В деяких салбах можна нарахувати аж 120 монет!

Мінтян – своєрідна хутряна довга безрукавка, оздоблена тхорячим хутром, яскравою аплікацією із сап’яну, та вишивкою. 

«Засвітити волоссям» - давній термін, що означав ходити з непокритою головою. Для заміжньої жінки це вважалось тяжким гріхом. Буковинки покривали голову нафрамою – домотканою, тонкою, візерунчастою тканиною, що мала довжину до 3 метрів.» - Марічка Квітка, консультант проекту СПАДОК. 

Дівоче-жіноче святкове вбрання. Кінець ХІХ - початок ХХ століття. Ч.2

Частина 1 - http://joy.reactor.cc/post/4534904

Відеоролики проекту СПАДОК (англ. Back to Basics) присвячені українській культурі, традиціям, народним звичаям. У частині циклу «Національне святкове вбрання» глядачі побачать, як в XIX-ХХ столітті виглядала українка в залежності від віку, соціального статусу і регіону проживання. Для цього в кожному з коротких, але яскравих епізодів, буде відтворено характерний для певного регіону етнічний образ. 

Над створенням роликів працювали: режисер Олексій Гуз, оператор Юрій Бакун, консультанти Українського Інституту Історії Моди, графіка проекту Signal Red, продюсер Олена Малкова.

У проєкті «Спадок» звучать українські народні пісні, записані в сучасній обробці спеціально для циклу фолк-музикантами: Ігор Сакач (музичний продюсер), Максим Бережнюк (виконавець на традиційних духових інструментах, вокаліст), Марія Квітка (вокалістка), Анастасія Полетнєва (вокалістка).

Кримський півострів. Курманський район

Модель: Міла Боріскіна - блогер та велнес консультант. Хоббі: акторська майстерність, етнічний дизайн та вивчення українських обрядів. Після проекту народила сина Даміра. 

Брокарівська вишивка. Вишивка хрестиком не є архаїчною на території України. Вона набула поширення у кінці XIX ст., завдяки продукції фірми Brokard – стилізовані зображення троянд та розеток з квітів прикрашали обгортки туалетного мила «Крестьянское». Тому вишиті хрестиком сорочки та фартухи ще називають брокарівськими.

Кіровоградська обл. Олександрійський район

Модель: Домініка Данилейко – школярка, донька українських фольклористів та музикантів. Займається народними мистецтвами: піснями, танцями та писанкарством. 

Каламаковий пояс – пояс фабричного виробництва з тонкої кольорової вовни червоного, зеленого, синього кольорів. Він міг бути як однотонним так і різнобарвним у тонкі повздовжні смуги. Оперезуючись поясом дівчата випускали його кінці спереду, жінки з лівого боку або позаду. Старі бабусі каламайкових поясів не носили. 

Черевички - жіноче шкіряне взуття на невисокому підборі (“черевики на корках”). Могли бути відкритими або з халявою, що стягувався по нозі шнурівкою або застібалася на ґудзики. Підошви черевиків підбивали дерев’яними кілочками, а підбори – металевими підківками.

Вінницька обл. Крижопільський район

Модель: Олександра Бойко. Радіоведуча. За освітою театральний критик і журналіст. Вважає себе справжньою українкою, хоча народилася в іншій країні. Любить подорожувати, фотографувати, знайомитись з новими людьми і відкривати для себе світ. Веде власний блог про різноманітне рукоділля та донечку Варвару.

Баламути - намисто зі скам’янілого перламутру. Достеменно невідомо, коли і як в Україні з’явилися ці дивовижні, вершково-жовтуваті намистини. Одна з версій – вони були завезені в Україну паломниками з Єрусалиму. Намиста з перламутру з’явилися в результаті перенизувань чоток. Тому низки баламутів були короткі і часто – з намистин різної (круглої і овальної) форми. Сьогодні намисто з баламуту вважається традиційною українською прикрасою, реліквією окремого роду, окремої сім’ї і є об’єктом зрозумілого інтересу антикварів. Наместини баламуту цінуються, як і старий корал, та йдуть у валюті за грами. Чим крупніший баламут, чистіший, тим він дорожчий.

Житомирська обл. Баранівський район

Модель: Олена Янчук (Росава). Співачка, має у творчому доробку 5 різножанрових альбомів, серед яких два дитячі. Вдало поєднує українську автентику з сучасними музичними тенденціями. Автор курсу гармонійного розвитку та музичного виховання для малюків "Забавлянки та співанки з Росавою".

Літник – спідниця з домотканого матеріалу. Найчастіше його шили з вовняної тканини в дрібні кольорові смужки на червоному тлі (в паски), або у клітинку (гратки). У деяких селах для їх виготовлення використовували покупні білі нитки - більку, яку фарбували в домашніх умовах у різні кольори. До літника часто пришивали тонкий тканий пояс – крайку, що закінчувався зав’язками – шнурками: торочками, поворозками, учіпками, бечками.

Одеська обл. Кодимський район

Модель: Світлана Папенко. Студентка кафедри фольклористики КНУ ім. Тараса Шевченка. Учасниця Народного ансамблю української музики «Роксоланія», а також фольк-рок гурту «Yasnytsia». 

Шарафан – тип жіночого вбрання, характерний для півночі Одеської області (Східне Поділля). Назва походить від слова «шарий» – сірий. Буденні шарафани були саме сірими або чорними, а святкові – яскравих насичених кольорів. Шили їх переважно з покупних бавовняних тканин, низ спідниці рясно прикрашали стрічками, мереживом, плисом тощо. На пошиття такого шарафану йшло близько 6-8 метрів тканини. 

Бесаги – подвійна ткана торба, що перекидалася через плече. Використовували їх як дорожню торбу, а також носили в них паски до церкви на Великдень. Цікаво, що окрім дрібних предметів та їжі, у них могли переносити дітлахів.

Дівоче-жіноче святкове вбрання. Кінець ХІХ - початок ХХ століття. Ч.1

Відеоролики проекту СПАДОК (англ. Back to Basics) присвячені українській культурі, традиціям, народним звичаям. У частині циклу «Національне святкове вбрання» глядачі побачать, як в XIX-ХХ столітті виглядала українка в залежності від віку, соціального статусу і регіону проживання. Для цього в кожному з коротких, але яскравих епізодів, буде відтворено характерний для певного регіону етнічний образ. 

Над створенням роликів працювали: режисер Олексій Гуз, оператор Юрій Бакун, консультанти Українського Інституту Історії Моди, графіка проекту Signal Red, продюсер Олена Малкова.

У проєкті «Спадок» звучать українські народні пісні, записані в сучасній обробці спеціально для циклу фолк-музикантами: Ігор Сакач (музичний продюсер), Максим Бережнюк (виконавець на традиційних духових інструментах, вокаліст), Марія Квітка (вокалістка), Анастасія Полетнєва (вокалістка)

Запорізька обл. Вільнянський район

Модель: Анастасія Вергелес – актриса, телеведуча, менеджер творчої програми фестивалю «З країни в Україну».

Керсетка – жіночий плечовий одяг без рукавів та коміра, оздоблений спеціальними складками по спинці – вусами. Особливо багато вусів (до 17-ти) мали керсетки з дорогих тканин – оксамиту, щільного шовку, кубового ситцю. Щоб отримати складки в умовах селянського побуту, кравець складав тканину потрібним чином, змочував водою і клав на дошку, що лежала на прогрітій печі. Зверху накладалася друга дошка і близько трьох мішків збіжжя. Під таким пресом матеріал висихав і форма фіксувалася так міцно, що склади не розходилися.

Харківська обл. Балаклійський район

Модель: Ірина Данилейко. Етномузиколог. Учасниця фольклорного гурту «Михайлове Чудо». Ініціатор створення музично-етнографічного проекту «ЕГЕ-films».

Дукач – традиційна прикраса українських селянок, що мала вигляд великої монети з металевим бантом, оздобленим кольоровими скельцями. На його виготовлення потрібно було дві монети: одну вставляли в оправу, а з іншої робили бант. Золотий дукач своїй похресниці дарував хрещений батько на першу річницю хрестин. Бажано було, щоб на монеті був викарбуваний образ тієї великомучениці, ім’я якої носила похресниця: Катерина, Варвара, Марія тощо.

Черкаська обл. Черкаський район

Модель: Катерина Афанасьєва. Захоплюється українськими народними мистецтвами – писанкарством та малярством. 

Ґерсет – тип керсетки, характерний для Півночі Черкащини. Шили його з тонкої крамної вовняної тканини, а поли закладали у дуже дрібні складки. Технологія створення таких складок в умовах селянського побуту була наступною: кравець складав сукно потрібним чином, змочував водою і клав на дошку, що лежала на прогрітій печі, згори накривав другою дошкою і ставив три мішки збіжжя. Під таким пресом сукно висихало і форма фіксувалася настільки міцно, що складки більше ніколи не розходилися.

Хмельницька обл. Новоушицький район

Модель: Лідія Афанасьєва. Бабуся, що є хранителькою традицій роду. Виховала дітей, онуків і навіть правнуків. 

Баюр – вовняний кольоровий тканий пояс, довжиною до 3 метрів. Існує багато різних способів його пов'язування . На більшій частині України пояси пов'язували поверх сорочки та стегнового одягу, підтикуючи спереду або позаду. Вийти без пояса за ворота у кінці XIX ст. вважалося настільки ж непристойним, як вийти оголеним.

Закарпатська обл. Виноградівський район

Модель: Анастасія Єрмакова. Фольклорист. Займається дослідженням та популяризацією бессарабської народної культури. Солістка Національної філармонії України. 

Пацюрки – локальна назва намиста на Закарпатті, яке виготовляли з кольорового скла. Специфічна технологія виготовлення зумовлювала легкість та мерехтливість прикраси. Воно було досить дешевим, але, на жаль, нетривким. 

Баршун – ткана шийна прикраса з бісеру. Такі прикраси дівчата та жінки виготовляли у домашніх умовах, використовуючи бісер чеського виробництва.У Карпатах виготовлення прикрас з бісеру для себе та подруг було улюбленим заняттям дівчат у вільний від господарської роботи час, коли вони могли кілька годин присвятити нанизуванню "пацьорок" на нитки.

Спадок нації

Історія сорочок у кожного своя. 

Перший документальний фільм про вишиті сорочки. Вишиванка – у кожного вона своя. Але є одна найцінніша для всіх. Вишити, щоб вижити. 

Режисер та оператор – Олександр Ткачук 

Автор ідеї та сценарист – Леся Воронюк