Уничтоженные женские судьбы - 5 мистических замков Украины

Женщин еще несколько веков назад выдавали замуж, не спрашивая их мнения, запрещали слушать себя и свои ощущения. Всю свою жизнь они только подчинялись. Именно эта покорность, этот страх пойти против силы, которая руководила их жизнью, а может, и та смелость, которая возникала у женщин того времени, по которой они решали идти против этой несправедливой системы, приводили к плохим последствиям.

Подгорецкий замок

Это место таит в себе историю графини Марии, жены Вацлава Жевуского. Ее выдали замуж за человека, который был значительно старше ее (на 40 лет). Граф был ревнив, даже слишком. А его жена, славилась красотой, свое время проводила в цветущем саду, где и жаловалась на свою судьбу. Однажды она с прогулки так и не вернулась. Считают, что ее муж из ревности убил Марию, а тело до сих пор замуровано в стенах замка. Дух этой девушки блуждает зданием в поисках христианского обряда захоронения.

Свиржский замок Львовской области

Во времена войн и сражений, захватов новых земель в этом месте работала девушка. Конечно, на первый взгляд, девушка. Но именно она сыграла важную роль, именно ее выбор стал фатальным для замка. Работница влюбилась во вражеского солдата, которому и открыла ворота в замок. Ему и его народу. Но вместо счастья с любимым юношей она получила вечность в одиночестве с собой. В глубоком колодце. Говорят, что и сегодня она находится там же, где была всю жизнь, и мечтает вернуть время назад, чтобы исправить свою ошибку.

Острожский замок

По одной из легенд коридорами замка бродит тень. Тень дочери Ильи Острожского, который стал причиной смерти своего ребенка. Гальшка покончила жизнь самоубийством после того, как ее захотели вдруг выдать замуж. Насильно. Но не получилось. Княжна выбросилась с высокого балкона замка, оставив себе лишь появление в родных стенах лунными ночами.

Ужгородский замок

Та же история предательства своих ради любви. Любовь между дочерью графа, владельца замка и воеводы соседнего братства. Девушка рассказала кавалеру о всех входах и выходах, тайнах дома, за что и поплатилась. Ее отец, узнав, об этом приказал убить воеводу, а девушку - замуровать живьем. Она до сих пор ходит в поисках любимого юноши.

Замок Любарта

Он таит в себе рассказ об Оксане, которая стала объектом страсти коменданта крепости, но она не ответила взаимностью. Тогда человек приказал солдатам надругаться над девушкой, убить и выбросить разрезанное на части тело в реку. С тех пор там встречается призрак молодой женщины. Видимо, она и является причиной смертей солдат в межвоенный период.

Пісні, виконані козаком Сіромахою

Необычные украинские музыкальные инструменты, на которых несложно научиться играть

Если душа стремится к музыке, получить какой-то из этих инструментов не сложно, большинство можно даже смастерить самому. Выбирайте тот, который вам по душе, и наслаждайтесь игрой.

Рубель - украинские крестьяне часто использовали в качестве музыкальных инструментов подручные бытовые предметы. Один из них - рубель, основной функцией которого было совсем не музыка. Рубель - это доска с «рубцами», которую использовали для стирки одежды, некая первая ручная «стиральная машинка». Однако затем ему нашли еще одно применение, ведь рубель выдавал достаточно хороший звук, когда по нему «рубили» ложкой или скалкой.

Бугай - старинный музыкальный инструмент, который пришел из Западной Украины. Сделать такой инструмент мог каждый желающий - взять деревянный бочонок, обтянуть с двух сторон кожей, прицепив с одной стороны пучок конского волоса, образовав некий «хвост». Нужно крепко держать бочонок, а за хвост тянуть мокрой рукой - от этого музыкальный инструмент образует звук, похожий на крик выпи (бугая), откуда и пошло его название.

Бубен (решето) - этот музыкальный инструмент также был популярен у разных народов мира, в том числе и в Украине. Это деревянный ободок, обтянутый с обеих сторон кожей. Впоследствии он несколько осовременился и в деревянном ободке появились металлические тарелочки или колокольчики - «бубенцы». Это ритмический инструмент, который является неотъемлемой частью всех ансамблей, исполняющих музыку к танцам. В давние времена его использовали как военный музыкальный инструмент, чтобы он своими ритмичными звуками добавлял воинам упорство, а также запугивал врага. Играть на таком инструменте очень просто - бить по ободку бубна или его кожаной части. Главное придерживаться ритма.

Окарина/ зозулька (кукушка) - духовой инструмент, такая себе свистковая флейта, произведенная из глины или фарфора. Имеет 10 отверстий и образует звуки подобные пению птиц, особенно кукушки, потому так и называется. Инструмент очень компактный и часто разрисованный сверху сказочными узорами. Такой музыкальное устройство часто давали играть детям, поэтому и каждый взрослый сможет с ним справиться. 

Современную окарину изобрёл итальянский мастер, изготавливавший музыкальные инструменты, Джузеппе Донати. Его керамическая окарина с 10 отверстиями настраивалась под европейскую нотную шкалу. Инструмент Донати назвал «гусёнком» по сходству формы с гусиным клювом. В Италии и Австрии каждый год проводят трехдневный Ocarina Festival.

Кнут - еще один странный музыкальный инструмент, который не был для этого приспособлен. Кнут используют в быту для того, чтобы погонять животных. Но если им сильно замахнуться, то в воздухе он выдает некий «свист», которому украинские музыканты нашли оригинальное применение.

Домра - щипковый музыкальный инструмент, чаще с четырьмя (иногда тремя) струнами. Появилась в Украине еще во времена Киевской Руси. Схожа с российской балалайкой, но количество струн четыре, а не три, а также круглая форма деревянной основы, существенно отличают украинский музыкальный инструмент. 

В Украине, в отличие от России широко распространена исключительно 4-струнная домра, которая не имеет широкого распространения в России. 4-струнная домра заменила мандолину и в некоторых районах скрипку в народном быту. Игра на русском народном инструменте, на котором в России не играют и не имеющий распространения, породило у профессора Киевской консерватории - М. Прокопенко в 1974 году мнению переименовать инструмент в ладковую кобзу. Эта мысль тогда не получила поддержки, но после 1991 года набирает популярность.

Деркач - шумовой музыкальный инструмент, также названия «вертушка» и «трещотка». Он состоит из деревянной коробочки, колесики и ручки, которую нужно крутить. Образует крекинг подобное с рубелем. В использовании очень прост - не нужно иметь никаких музыкальных навыков чтобы на нем играть.

Подкова - и снова музыкальный инструмент создан из бытовой вещи. Подкова, которая создана для предохранения копыт от износа, также нашла для себя место в народном ансамбле. Ее часто использовали вместо музыкального инструмента, известного нам как «треугольник». Иногда в народных инструментальных ансамблях применяют подвешенную на жильной струне обычную стальную подкову. Ударяя по ней металлическим прутиком, добывают высокий и звонкий звук, который придает звучанию ансамбля специфического народного колорита.

Калатало  - еще один шумный музыкальный инструмент. Пожалуй из всех вышеперечисленных - на нем научиться играть проще простого. Точнее, на нем вообще не нужно уметь играть. Калатало состоит из деревянной пластины с ручкой и нескольких подвижных элементов, которые издают шум во время резкого движения. Это несложное устройство использовали в случае, если в оркестре отсутствуют другие ударные инструменты.

Интересные древние украинские традиции

Девушки признавались в любви парням

До 17 века украинские девушки могли первыми признаваться в любви парням. О "дикой" традиции вспоминал французский инженер и картограф Гийом Левассер де Боплан в своем "Описании Украины".

Девушка приходила домой к парню, в которого была влюблена, и при всех его родных предлагала жениться. Отказать девушке - считалось плохой приметой. Поэтому парни были вынуждены расстаться со счастливой холостяцкой жизнью.

Между объятиями и сексом

На вечеринках было заведена традиция, которая позволяла молодым людям пообщаться "ближе".

Холостые парни и девушки собирались на вечорницы (преимущественно дома у вдовы, которая должна следить за ними). Здесь они ели, пили, играли в игры, а потом занимались "притулами".

Сформированы пары ложились спать вместе и занимались "сексом наполовину", то есть так, чтобы сохранить девичью невинность. Однако, это не всегда удавалось, часто девушки беременели и даже не понимали, как это случилось. Есть данные, что 45,6% женщин, которые ходили на вечорницы, теряли девственность до брака.

"Вечорниці", Илья Репин, 1881.

Вседозволеная ночь на Купала

Ивана Купала - праздник единения человека с природой. А, как говорится, что естественно - то не стыдно, поэтому в этот день молодежь позволяла себе недозволенное, но такое естественное.

Девушки плели венки и бросали их в воду или огонь, если парень получал венок - девушка была вынуждена целоваться с ним. Кроме того, весь вечер девушка должна была провести с парнем в паре. И мало что могло случиться между молодыми людьми ночью в лесу во время поиска цветка папоротника без присмотра строгих взрослых...

Купала в Украине празднуют и сейчас: с венками, пением и иногда голыми танцами вокруг костра.

"Ночь на Ивана Купалу", Генрих Семирадский

"Русалки", К.Е. Маковский

Бокал девственности

Старинный гуцульский обычай, который сломал не одну жизнь молодой женщины, описывает писательница Мария Матиос.

На следующий день после первой брачной ночи в присутствии всех гостей молодой произносил тост-благодарность отцу невесты. Отец подходил к столу, за которым сидят молодожены. Молодой правой рукой брал деревянный бокал, указательным пальцем закрывая дно, говорил тост "Пью к вам, отец" и выпивал, не отпуская пальца от дна.

После этого алкоголь наливался для отца невесты. Если невеста была целомудренна - бокал был без дырки на дне. Если же добродетель невесты была нарушена до свадьбы - жених давал отцу бокал с дыркой и отец при всех гостях обливался напитком.

Жениху в первую брачную ночь помогал дружба

Первая брачная ночь молодоженов была развлечением для всех гостей. Пока пара впервые занималась сексом, под дверью стояли гости и пели срамные песни. На нежности молодожены имели не более получаса.

Разумеется, не всех мужчин такое настраивает на нужный лад. Поэтому, если жених не справлялся, - ему на помощь приходил старший дружба. Причем часто это был близкий родственник жениха, а в некоторых случаях помогал отец жениха. Если они за это не брались, невесту девственности лишали свахи пальцами.

Девственность на показ

Простыню или рубашку с кровью после первого полового акта невест выносили на всеобщее обозрение. Если невеста оказалась уже "начатой", получала клеймо на всю жизнь.

"Натурщиця", Т.Г. Шевченко

Женщина и кровь

Менструальную кровь украинцы считали нечистой. В "эти дни" женщины должны были преимущественно сидеть дома. Им нельзя было что-то делать по хозяйству, ни принимать роды, ни даже ходить на похороны.

Так как белья не носили, кровь просто стекала по ногам и загрязняла длинную рубашку.

Нечистой считалась кровь, которая вытекла при рождении ребенка. Женщина после родов 40 дней не выходила на люди.

Влагалище - канал в загробную жизнь

Кровь во время менструации считалась опасной для мужчин. Влагалище, из которой вытекает кровь, считали каналом в загробную жизнь, что может затянуть в себя и укусить.

Приворожить мужчину кровью

Несмотря на то, что наши предки считали кровь во время менструации грязной - ее использовали для приворота! Считалось, если подмешать кровь мужчине к питью, то можно было приворожить его на всю жизнь.

Веточка в крови

Охота в горах всегда отличалось от охоты в другой местности. Жители гор издавна имели уважение к зверю. Некоторые странные обычаи охотники соблюдают до сих пор.

Когда животное убивают, охотник крестится, снимает шапку и становится перед ней на колени.

Если охота происходит в дубовом лесу, то дубовую веточку обмазывают кровью убитого животного и вставляют в шляпу охотника.

Дерен белый 

Ворота на крыше

На Андрея парни имеют право делать убытки без наказания. Ранее парни возле домов девушек запутывали дорогу нитями, ставили чучела. А чаще всего (традиция сохранилась до сих пор) снимали ворота и прятали их неподалеку, например, забрасывали на крышу.

Лечение мистикой

У гуцулов есть много рецептов для оздоровления с помощью различных мистических обрядов. Больному, например, моют руки i ноги водой, которую потом выливают на собаку, чтобы вредило собаке, а не ему. А когда весной принесут из леса первый букет сон-травы, один цветок разжевывают и глотают, чтобы целый год быть здоровым. При первом громе гуцулы считают полезным ударить головой о камень i говорить: "Тоді би боліла голова, коли захворіє се каміння". Когда впервые загремит, также хорошо бы прикусить железо, чтобы зубы не болели.

Больного туберкулезом на солнце обливают специально приготовленной жидкостью. В горшок кладут три головки чеснока, затканные в картофелину, три камни, ложку, пять веретен i нож. Затем в горшок набирают воды с поверхности реки с отверстием по течению, а потом ко всему добавляют пепел и варят в течение трех суток до восхода солнца с таким заказом: "Пропади, хворобо, туди, де кури не кудкудачуть, гуси не гогочуть, куди вода не затікає, сонце не заглядає, місяць не засвітить, а то я тебе голками поколю, камінням розіб'ю, ножем розріжу, водою задушу, ложкою відстороню, веретеном відплету".

Роковым днем ​​гуцулы считают среду. Кто тот день заболеет, утверждает поверье, тот непременно умрет.

Яйцо, которое найдет клад

В пасхальную ночь украинцы старались не спать. Считалось, кто уснет в эту ночь, - весь год будет сонным.

Поэтому пока не спали, развлекались как могли. Наши предки верили, что в пасхальную ночь красное яйцо поможет найти сокровище. Считалось, что яйцо, нагреваясь в руке, указывает на скрытый клад. Однако этот обряд называли опасным.

Гадание на праздники

Во время Рождественских праздников, Нового года и Крещения на Гуцульщине практикуют различные гадания. На Рождество хозяин должен отобрать у первого колядника палку и ударить ею корову, чтобы она стала тельной.

Перед наступлением Нового года на печи раскладывают столько горячих угольков, сколько человек в семье, отметив, который уголек кому принадлежит. Гуцулы верят, что члены семьи будут умирать в том порядке, в котором угасают угли. В ночь на Крещение гуцулы ждут, что откроется небо. Кому удастся это увидеть, тот получит то, что просит. Считается необходимым попросить Бога, чтобы душа попала в рай. А накануне Крещения гуцулы хорошо кормят скот, чтобы он не жаловался на хозяев. Считается, что в ночь на Крещение получает способность говорить и скот, и вообще все живые и неживые предметы.

А для прогнозирования погоды на весь следующий год гуцулы гадают на луке. В предвечерье дня заговенья перед пасхальным постом посыпают солью 12 луковиц. Какая из них по счету на утро станет слишком влажной, в соответствующем месяце будут дожди.

Домовой, выношенный под подмышкой

Жизнь гуцулов всегда была связана с верой в духов, потусторонние силы, ведьм и тому подобное. Но представители этого горного этноса не только верили и предохранялись от загадочных сил, но и сами выращивали их.

Гуцулы считали, что снесенное яйцо черной курицы можно выносить газдивника (домового). Такое яйцо они носили под подмышкой 9 дней. Этого бытового черта называли "хованцем", "Антипкой, "служкой".

Круг от нечистой силы

На Закарпатье на Юрия собирают волшебные травы. Вечером к каждой траве надо прикоснутся палкой, чтобы ему не помешали ведьмы.

Спать ложились прямо у трав. Причем нельзя разжигать костры, а вокруг себя надо обвести круг, чтобы защитить себя от нечистых сил. А уже утром травы начинают собирать и перед каждым говорят: «Беру зілля незнаноє, аби було хосенноє". Идя домой с травами, надо избегать всевозможных встреч.

"Запечатанная" вышитая сорочка

Вышитая сорочка - идентичность украинцев. Ее носили в будни и праздники. Но так как наши предки были суеверны, вышитую сорочку "запечатывали" от злых духов. Для этого в вышивке нарушали симметрию. Наши предки верили, что им это может помочь.

Есть из одной тарелки

На Рождество была традиция, когда все члены семьи ели блюда из одной тарелки. В некоторых семьях эта традиция сохранилась.

Топор и страх

На Рождество, а иногда на Новый год хозяин дома пугал деревья. Для этого он брал топор и замахивался им на дерево, которое плохо родило. Но не рубил его, а только пугал. Кто-то из членов семьи должен вступиться за дерево и обвязать его соломенной перевеслом.

В некоторых регионах дерева трясли и обмазывали тестом. Это должно было помочь урожайности.

Сено на полу

На Рождественские праздники в доме на пол стелили сено или солому. Так по ней и ходили до третьего дня Рождества или утром на Новый год. После этого сено выносили и сжигали его на дороге, у ворот или в саду. Иногда через этого огонь прыгали.

Игры на похоронах

Гуцулы - особые люди, и даже похороны у них не похожи на похороны других этносов.

Умершего здесь держали два дня, на третий хоронили. По вечерам вокруг покойника собирались родные и соседи, дьяк читал псалмы, а после того всех угощали водкой.

Дикой традицией гуцульских похорон являются так называемые "грушки". Это игры, в которые играла молодежь во время похорон, вроде тех, в которые играли во время весенних гуляний и свадеб.

(можно посмотреть в фильме "Тіні забутих предків")

Коза при мертвеце

В быту населения Карпат и Прикарпатья также была традиция играть в игры при мертвеце. Для этого в частности использовался макет головы козы, который носили на шесте, похожий на тот, который носят на Меланку.

Также пели и танцевали, провожая умершего в другую жизнь.

Покойный, который пьет воду

Верховинцы перед домом, где лежал покойник, разжигали костер и трубили в трембиты.

В доме не пили воду, поскольку считалось, что ее могла пить душа. Если кто-то хотел сесть на скамейку, то дул на нее, чтобы не раздавить душу покойного.

Запутать дорогу мертвецу

Те же верховинцы гроб из дома выносили так, чтобы помешать умершему отыскать дорогу домой. Покойника выносили ногами вперед через заднюю дверь. Затем трижды стучали гробом о порог, чтобы умерший попрощался с предками и больше не возвращался.

Когда гроб из дома выносили, на том месте, где она стояла, разбивали новый горшок. А путь, которым выносили покойного, посыпали рожью и ячменем, чтобы дома больше никто не умирал.

Пикник на могиле

Хотя христианская религия и церковь просит этого не делать, существует традиция с устроение "пикников" на кладбище. На могилу в разные праздники приносят еду и даже алкоголь. Это все расставляют и оставляют покойнику. Кроме того, родные пьют над могилой. (хотя это сейчас пока тяжело назвать древним обычаем)

Уважение к огню

Отношение к огню у горцев очень уважительное, примет и суеверий, касающихся огня, в них немало. Гуцулы верят, что, когда ребенку подать хлеб над огнем, он обязательно вырастет вором. А если кто плюнет в огонь, у того на языке образуется пузырь. Грехом также считается бросить в огонь волос. Когда огонь в печи сильно трещит, гуцул скажет, что в дом придет разгневанный человек.

Чтобы пожар не распространялся, надо голым обежать вокруг дома. Для этого же соседки перед домом должны обращать сито в направлении противоположном тому, в котором движется огонь. А если дом загорелся от удара молнии, то потушить огонь, считают гуцулы, можно только молоком.

Мінімалістичні пейзажі Галичини від українського фотографа

Львівський фотограф Юрко Дячишин подорожує по Західній Україні в пошуках рівнинних пейзажів.

Поля – нехарактерний пейзаж для Галичини: рельєф цієї історичної області на заході України формують відроги, невеликі пагорби, долини річок. Але Юрко Дячишин побачив Західну Україну такою – рівною і поораною.

Спочатку Дячишин робив невеликі вилазки недалеко від Львова. Потім експедиції стали довшими – фотограф їхав вранці і повертався додому вночі. З травня 2017 року він здійснив понад 40 поїздок, в цілому подолавши 6,5 тисячі кілометрів.

На фотографіях серії «TerraGalicia» немає ні людей, ні тварин, ні будівель; немає заходів і світанків – «нічого зайвого».

– Я знімав у Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях. Ландшафти Галичини прості, тому потрібно добре постаратися, щоб знайти щось незвичне. Завжди є спокуса включити в кадр занадто багато об’єктів або планів, але я з цим борюся. Сподобалося спостерігати, як змінюється пейзаж в різні пори року. Є місця, які дуже гарні навесні, але влітку стають нецікавими. Робота над «TerraGalicia» почалася навесні 2017-го. Мені хотілося «візуального перезавантаження», і я відправився фотографувати за місто. Під час невеликої подорожі зрозумів, що і як хочу зробити. До цього я ніколи не знімав краєвиди, ставлячись до цього жанру з часткою презирства. Мені здавалося, що в пейзажних фотографіях немає повідомлень, немає філософії. Тепер я отримую задоволення від роботи. Пейзажі вчать бачити по-іншому, заспокоюють. Це свого роду терапія.

Українське народне житло (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). Полісся.

Полісся — історико-етнографічна область, природно-географічний край, частина колишньої прабатьківщини слов'ян, давня етноконтактна зона. Полісся розташоване на території чотирьох держав: Білорусі, України, Польщі та Росії. Українське Полісся поділяється на Правобережне та Лівобережне — залежно від розташування на берегах Дніпра. Відповідно до цього уживаємо також назви Східне й Західне Полісся. Західне Полісся називають також Прип'ятським, східне — Наддеснянським або Чернігівським, розмежовуючи такі номінації тоді, коли йдеться про Полісся по обох берегах Дніпра. 

За чинним адміністративно-територіальним поділом Полісся охоплює Північну Київщину, Чернігівщину, Житомирщину, північні райони Сумської області, Рівненщину та Волинську область (окрім крайнього півдня останніх двох областей). Південну межу Полісся за діалектними ознаками мовознавці визначають умовною лінією Володимир-Волинський — на південь від Луцька —Здолбунів —Житомир — Фастів-Васильків — Переяслав-Хмельницький — Прилуки — по річці Сейм.

Музей народної архітектури та побуту України, поліська пасіка та Воскресенська церква із села Кисоричі, Рівненська обл.

Велика кількість лісів і боліт, нестача родючих земель, ізольованість від основних шляхів культурних та економічних зв'язків, робило цей район у минулому одним із найбільш відсталих на Україні. Бідність економічних ресурсів Полісся, соціальний гніт та злиденне існування трудового селянства створювало умови, при яких народне житло немов застигло у своєму розвитку, зберігаючи на кінець XIX і навіть на початку XX ст. багато старовинних прийомів та архаїчних рис, що сягають своїм корінням у глибину віків.

Музей народної архітектури та побуту України, окружний двір із села Солов'ї, Волинська обл.

Основний традиційний будівельний матеріал в цьому районі - дерево, а основний конструктивний прийом, що тут застосовується здавна, - зруб.

Народне будівництво північних районів відзначається граничною простотою і навіть деякою мірою аскетичністю архітектурного рішення, відповідно до конструктивних та функціональних вимог Народний майстер дуже стримано застосовував і декоративні засоби оздоблення Інтер'єрів та екстер'єрів. Єдине, що привертало його увагу, були фронтони у західних районах Полісся, які прикрашалися скромними елементами глухого різьблення чи контурної порізки, та завершення вікон у центральних і східних районах Полісся, що оздоблювались традиційними для українського народного декоративного мистецтва стародавніми мотивами геометричного різьблення по дереву.

Звичайно завершення вікон та віконниці фарбувалися у світлі тони (білий, блакитний), завдяки чому ставали добре помітні на темному тлі рубленої стіни (східні райони). В окремих випадках віконниці розписують застосовуючи переважно елементи геометричного орнаменту, що надавало фасадам сільського житла більшої привабливості і мальовничості (центральні райони Полісся).

На західному Поліссі своєрідно вирішуються також завершення фронтонів двосхилих дахів, що прикрашались контурною порізкою кінців вітряних дощок, які формою нагадували голови коней або якихось химерних істот.

Стіни сільського житла Полісся вирішувались, як правило, у відкритому зрубі, який у більшості випадків білили і лише в окремих районах північного Полісся він мав природний колір і фактуру дерева. Це стосується лише стін жилої частини хати, стіни господарчих приміщень (сіни, комора), що робились також із зрубу, завжди мали природний колір дерева.

В різних районах Полісся народне житло має свої особливості у формі даху (на заході поширені дво- та чотирисхилі дахи, на сході тільки чотирисхилі), розташуванні вікон на фасадах, характері тектонічної структури рубленої стіни і рішенні архітектурних елементів та деталей.

Досить скромним і стриманим був також інтер'єр народного житла на Поліссі, особливо на заході. Лише в окремих районах можна зустріти різьблення на сволоку, своєрідні типи меблів, особливо мисників, бокові стінки яких мали елементи контурної порізки, характерне рішення груби - у вигляді стіни, що прикрашалась пластичним оздобленням. Значну роль в інтер'єрі поліської хати відігравали також декоративні тканини і особливо вишивані рушники.

Схематичні малюнки з книги  "Українське народне житло (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)" (1972 р.), В.П. Самойлович:

Хата з села Дідковичі Коростенського району Житомирської обл.

Етнографічний регіон Полісся відображає хата перевезена з села Дідковичі Коростенського району Житомирської області, збудована у другій половині ХІХ ст. та має традиційне для даного періоду трикамерне планування: хата (світлиця)-сіни-комора.

Складена хата з двох окремих зрубів, що виготовлені із соснових плашок-осередків, з’єднаних між собою замками. Осередок – середня частина стовбура. Найцінніша нижня частина – окоренок, а верхня – вершок, з якого здебільшого будували господарські приміщення. Використовували виключно дерево, з якого не брали живиці. Ширина плашок від 45 до 57 см. Нижній вінець (підвалини) – дубовий, решта 7 – соснові. Шви між плашками заповнювалися мохом під час накладання вінців, згодом їх замащували білою глиною ззовні та зсередини. Цією ж глиною замість вапна побілена світлиця, як ззовні так і зсередини.

В світлиці праворуч від входу стоїть піч з глиняних вальків. Дим виходить через отвір в стіні, що розділяє хату та сіни й через дерев’яний комин. Стеля й дах тримається на одному повздовжньому сволоці, на якому лежать три поперечні сволочки та дощата стеля, утеплена шаром глини 25-30 см. Ліворуч від дверей світлиці встановлений посвіт – конструкція для освітлення приміщення за допомогою соснової лучини. Складається з дерев’яної труби, що вставляється в отвір у стелі та глиняного горщика. В хаті три шестишибкові вікна: два на центральному фасаді, орієнтованому до південного сходу, та одне на лівому причілку, розвернутому до південного заходу.

Правий зруб хати двокамерний під сіни та комору. Сіни мають наскрізний прохід: двері на чільній та тильній стіні на кованих завісах. Стеля відсутня. В коморі стеля з соснових дощок, проте, на відміну від світлиці, не утеплена глиною. Дах споруди двосхилий покритий драницею.

Посилання на джерела:

http://etno-selo.com.ua/ua/muzej/ekspozytsiia/polissya

http://www.hllab.dp.ua/Store/texts/jitlo/bud.htm

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%81%D1%81%D1%8F

Художник Микола Пимоненко

Пимоненко Микола Корнилович — український художник-живописець, академік живопису Петербурзької академії мистецтв, Член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику. 

Народився у Києві 1862 в родині майстра іконопису. Батько — Корнилій Данилович Пимоненко споруджував вівтарі й розписував церкви. Хлопцеві подобалася професія батька, і з часом він почав допомагати батькові в роботі, їздив з ним по селах і містечках Київської губернії. Батько не міг не помітити таланту сина, тому віддав його в учні відомому в Києві іконописцю Іванову.

З 1878 навчався у Київській художній школі М.І. Мурашко. Мурашко Микола Іванович – художник і педагог відіграв велику роль у формуванні таланту Пимоненка. Микола був одним з найталановитіших учнів школи, через три роки стає репетитором і помічником керівника школи. У 1881 році склав іспит при Київському навчальному окрузі. Його екзаменаційні роботи були надіслані до Петербурзької Імператорської академії мистецтв, і за рішенням її Ради від 3 грудня 1881 отримав звання вчителя малювання в нижчих загальноосвітніх навчальних закладах.

З 1882 навчався в Петербурзькій академії художеств, яку через хворобу легенів та матеріальні нестатки залишив у 1884. Нагороджений двома малими та однією великою срібними медалями Петербурзької Академії художеств. 

У ряді творів («Свати», «Засватали») Пимоненко з етнографічною точністю відобразив українські народні звичаї, пов'язані з сватанням. Ці роботи відрізняються одна від одної лише психологічними й композиційними нюансами, деякі з них відмінні лише в дрібницях. Це не поодинокий випадок у творчості Пимоненка, коли він, прагнучи найповніше розкрити тему, варіював її вирішення по кілька разів. Окремі деталі, навіть композиція, у цих картинах мають певний символічний зміст. Так, рушники, якими перев'язано сватів, свідчать, що заручини вже відбулися. З того, що сватів пригощає лише мати, а батько не присутній, хоч за традицією він мусив брати в цьому участь, можна зрозуміти, що вона вдова і видати заміж дочку для неї не так просто, тим більше, що інтер'єр оселі говорить про бідність сім'ї. Розкриттю змісту картини сприяють як психологічні характеристики дійових осіб, так і місце, де зображено дівчину.

Якщо сватання було бажаним, дівчина за звичаєм мусила сидіти біля печі й з удаваною байдужістю колупати її так, як це показано в картині «Свати». На полотні «Засватали» заручини не радують дівчину, навіть викликають протест. Про це говорить і вираз її обличчя, і співчуття, з яким дивиться на неї один із сватів.

У Києві на прохання Мурашко він займає пост старшого викладача Київської малювальної школи (1884-1900), викладає він і в Київському художньому училищі. Його учнями були відомі в майбутньому живописці: О. Мурашко, Г. Світлицький, Г. Дядченко, Ф. Красицький та інші. У 1900 ро­ці Пимоненко став одним із організаторів Київського художнього училища і працю­вав там до 1906-о року. Своїх вихованців він скеровував на те, щоб вони перш за все опановували рисунок, якомога більше писали з натури. “Малюйте олівцем, ніко­ли не забувайте його, пам’ятайте, що він вам друг і вчитель, опановуйте малюнок, пишіть з натури”,— радив він. Учні лю­били й поважали Пимоненка, “часто при­ходили до нього в майстерню, просто як до друга, за порадою, поділитися своїми радощами й печалями”. 

Час від часу він подає свої роботи на академічні виставки. Великий успіх мала його робота «Гальорка» (1885), на якій художник правдиво зобразив представників різних станів місцевого населення, які дивляться комедію Гоголя «Одруження».

У 1885 – 1887 роках у творчості Пимоненка йдуть пошуки своєї теми. У цей час на виставках з’являються його роботи “Після аукціону”, “На канікулах”, але вже в кінці 1880-х головною темою творчості Пимоненка стає зображення українського села. Великий успіх мала його картина «Різдвяні ворожіння», яка експонувалася на академічній виставці 1888 року і отримала високу оцінку критиків. Існує декілька варіантів картини «Різдвяне ворожіння» — у Державному Російському музеї (полотно, олія, 110×76 см, 1888), у Національному художньому музеї (полотно, олія 57×35 см) та Полтавському художньому музеї ім. Миколи Ярошенко.

У творах Пимоненка, виконаних наприкінці 1880-х — початку 1890-х років, переважають сюжети побутово-обрядового характеру. В картинах «Різдвяні ворожіння» (1888) і «Ворожіння» (1893) показано ворожбу на воску й «балабушках» — пиріжках, спечених для ворожіння. На полотні 1888 року зображено сцену ворожіння на воску. Дівчата вилили розплавлений віск у холодну воду, і коли він застиг, набувши дивовижної форми, вийняли його і тримають так, щоб на стіну падала тінь. Залежно від того, на що скидаються її обриси, вони гадають про своє майбутнє, про своїх суджених.

Картина 1893 року розповідає про ворожіння, за яким першою мала вийти заміж та дівчина, балабушку якої з долівки раніше візьме собака. Підкреслюючи у цих полотнах напружений інтерес дівчат, їх хвилювання, Микола Пимоненко відобразив властиву їм безпосередність, наївну віру в нібито пророчу силу ворожіння. Контрастним розподілом світла й тіні від полум'я свічки, при якому в картинах з напівтемряви хати виділяються лише постаті дівчат, а на стіни падають примхливі тіні, він створив сповнену таємничості атмосферу, суголосну настрою сцени. Зображуючи середовище, в якому відбувається дія, живописець достовірно показав умови життя незаможної селянської родини. Особливо це помітно у творі «Ворожіння», де змальовано інтер'єр сільської хати: колиску для немовляти, прості грубі лави й стіл, маленьке віконечко тощо.

Картина «Великодня утреня» теж існує в декількох варіантах — у Рибінському державному історико-архітектурному та художньому заповіднику (полотно, олія 133×193 см, 1891 р.), Херсонському художньому музеї ім. Олексія Шовкуненка (полотно, олія, початок ХХ ст.), Національному музеї "Київська картинна галерея" (незавершений варіант, полотно, олія 51×69 см).

"Великодня утреня", 1891

У січні 1893 року на виставці київських художників Пимоненко експонував картину «Рекрути». За відгуками сучасників, це була найкраща картина на виставці. На ній художник зобразив сцену, повну драматизму: на глухій станції новобранці прощаються з рідними. У відчаї принишкла на грудях чоловіка-рекрута молода жінка. Скорбота на обличчі матері. Напруга моменту підсилюється тим, що байдужий унтер-офіцер підганяє рекрута, що стоїть на шляху ешелону. Картина не зберіглась. Скласти судження про неї можна лише за листівкою «Проводи рекрута». Вона входила до серії, що була випущена у 1910 році до 25-ліття художньої діяльності Миколи Пимоненка.

"Проводи рекрута"

Після закриття школи до 1912 року (рік смерті) Пимо­ненко викладав рисунок у Ки­ївському політехнічному інституті.  Водночас, до 1906 викладав у новоствореному Київському художньому училищі, одним з організаторів якого він був. 

 У 1890-х брав участь у розписах Володимирського собору в Києві. Виконав образи Святої Анни і Миколи Мірлікійського та деякі образи на фронтоні. У 1897 за ці розписи отримав орден Святої Анни ІІІ ступеня. У 1891 отримав звання почесного вільного общника Академії мистецтв. 

"Молодиця", 1890-і

"Не жартуй", 1895

"Жнива в Україні", 1896

"Київська квіткарка", 1897

"З базару", 1898

Особливий успіх випав на долю картини «Жертва фанатизму», намальованої у 1899 році. Вона була написана під враженням від події, що сталася у глухому містечку Кременець Волинської губернії, і була відповіддю художника-демократа на релігійну нетерпимість і ворожнечу між народами й народностями Російської імперії.

Натовп людей убив молоду дівчину на очах у батьків. Дівчина, закохавшись у іновірця, порушила багатовікову релігійну заборону. Дізнавшись про цю подію із газет, Пимоненко поїхав до Кременця, зробив декілька пейзажних замальовок та етюдів, говорив з очевидцями, вивчав місцевий типаж людей, характер та поведінку під час помсти. Успіх картини, в якій порушувалася болюча соціальна проблема, сприяв тому, що у 1899 році, за пропозицією Рєпіна, Миколу Пимоненка прийняли у дійсні члени Товариства передвижників. Відомо щонайменше три варіанти картини — у Національному художньому музеї України (полотно, олія 89,5×120,5 см), Дніпровському державному художньому музеї (полотно, олія 113×145 см, 1898 р.) та Харківському художньому музеї (полотно, олія 180×244 см, 1898 р.).

Художник зобразив розлютованих релігійних фанатиків-євреїв, які от-от кинуться на молоду дівчину, яка насмілилася полюбити українського коваля. Виявленню безвихідності її становища сприяє композиційна побудова картини, психологічні колізії. Так, художник, зобразивши дівчину притиснутою до паркану перед збудженим натовпом, підкреслив, що їй нікуди подітися, залишається лише з жахом чекати розправи. Немає підтримки й від батьків: мати, відвернувшись, у розпачі ридає, а батько проклинає свою дитину. Їхні постаті ніби замикають простір навколо дочки, що посилює враження її приреченості. Художник акцентує увагу на образі дівчини не тільки за допомогою композиції, а й кольору, зобразивши її в рожевуватій блузі, яка виділяється у стриманому, дещо одноманітному колориті полотна. Трагічність сюжету картини посилює стан природи: наближається гроза, хмари поступово вкривають небо.

Щоб достовірно відобразити згадану подію, Микола Пимоненко спеціально їздив до Кременця, де зробив численні малюнки й етюди краєвидів і типів місцевого єврейського населення.

Відомо багато видань листівок-фоторепродукцій цієї картини (декілька десятків) з двох варіантів картини «Жертва фанатизму». На одній із них художник зобразив кіз, що мирно паслися поряд із розлюченим натовпом.

"Жертва фанатизму", 1899

Фрагмент з одного з варіантів картини "Жертва фанатизму", 1899

З 1899 і до кінця життя Пимоненко - дійсний член Товариства пересувних художніх виставок. Член Товариства мюнхенських художників і Паризького інтернаціонального союзу мистецтв та літератури.

У полотнах художника 1890-х років через деяку одноманітність, сухуватість живопису стан і настрій природи передано ще не дуже виразно. З перших років XX сторіччя колорит його творів стає багатшим, а манера письма вільнішою. Уперше ці риси чітко виявилися в полотнах «Вечоріє»  і «Брід», де художник показав поетичну красу простих мотивів природи і на їх тлі — сцени з життя сільських дітей.

"Вечоріє", 1900

"Гуси, додому", 1911

"З лісу", 1900

"Брід", 1901

"Коляда"

"Перед грозою", 1906

Ще одна картина, що очевидно має дві авторські копії має назву «У похід». При порівнянні листівки із цією назвою, виданою до революції, з листівкою, виданою у 1962 році, можна встановити, що вони зроблені із двох оригіналів, що відрізнялися елементами пейзажу та датуванням. Перша листівка відтворює основний варіант картини «У похід», яка була написана у 1901 році на замовлення командуючого військами Київського військового округу і наразі втрачена. Друга — варіант 1902 року, що належить Київському музею українського мистецтва. Не виявлено місцезнаходження авторської копії цієї картини, виконаної аквареллю. Багатоколірна репродукція цього варіанту була відтворена на листівці видавництва Гр. Гануляка у Львові, 1917 року.

В картині «У похід» подія — прощання козаків з рідними — відображена ніби у розвитку. На першому плані композиції козак, прощаючись з коханою дівчиною, ще стоїть; далі, біля великого гурту людей зображено вершника, з пози якого видно, що він лише на мить затримався біля своїх рідних і ось-ось вирушить у путь; вдалині дівчина проводжає козацький загін, що вже виїжджає з села. У такій композиційній побудові відчувається детальна розповідність, нерідко притаманна українським народним історичним пісням.

"У похід", 1901, олія

У 1904 році Пимоненко створив акварель під тією ж назвою. Але тут уже на перший план виходить лірика: йдучи у похід, козак прощається з нареченою. Акварель виконана спеціально для листівки та має самостійну художню цінність.

"У похід", 1904, акварель

"Українська ніч", 1905

"Київська квіткарка", 1908

"Ідилія", 1908

"Побачення", 1908

"Суперниці"/ "Біля криниці", 1909

Листівка «Проводи новобранців» — репродукція картини Пимоненка «Призив запасних». Картина була відгуком на події російсько-японської війни 1904-1905 років. У Київському музеї українського мистецтва зберігся ескіз до цієї роботи.

Пимоненко — визнаний майстер побутового жанру. Теми і сюжети його творчості невибагливі, життєві, тим, безперечно, глибоко вражаючі і хвилюючі. Увага митця зосереджена на показі праці, побуту, звичаїв, повсякденного життя селянства (весілля, побачення, повернення з роботи, сватання, тощо). Картинам Пимоненка властиві глибокий гуманізм, народність. Вони свідчать про прекрасне знання художником життя укра­їнського народу, вміння бачити і переда­вати красу і поезію його життя. 

У більшості творів Пимоненка дія відбувається на тлі краєвиду. В цій особливості виявилася характерна риса українського живопису кінця XIX — початку XX сторіччя — проникнення пейзажу в інші жанри. У більшості робіт майстра, як і в пейзажному живописі того періоду, виявлене лірико-поетичне, оптимістичне начало. Лише в деяких його картинах природа сповнена суму або має драматичне забарвлення.

Збереглася фотографія Миколи Пимоненка в інтер'єрі його майстерні. Перед ним на мольберті стоїть значних розмірів полотно «Гопак» із зображенням танцюючої дівчини. Такою — веселою, темпераментною «увірвалася» українська селянка в світ рафінованого паризького життя. Картина з успіхом експонувалася на виставці в паризькому Салоні (1909), і її придбав музей Лувру.

Окрім Лувру, творчістю Пимоненко зацікавилися і в Німеччині. У 1904 році один з мюнхенський музеїв придбав картину «Великий четвер». У Національному художньому музеї зберігається авторська копія картини менших розмірів кінця 1900-х.

"Великий четвер", 1900

"Сінокіс", раніше 1912

В картині «Додому» художник  створив образ гіркого п’яниці, який ледве доплентався до свого подвір’я. Біля хати на п’яного чекає «привітна» дружина з дрючком. Картина без дозволу художника стала прототипом горілчаної етикетки «Спотыкачъ», що випускається горілчаним фабрикантом Миколою Шустовим з "Шустов и сыновья". 

"Додому"

"Додому" - репродукція, яка тиражувалась на листівці

Микола Пимоненко невдовзі отримує неприємний лист з Москви від колег-художників з Товариства передвижників: "Ми вважали тебе чесною людиною і нашим товаришем, яким пишалися, обрали тебе членом нашого суспільства за популярність в художньому світі, став академіком, але, виявляється, тобі цього мало! Ти пустився на низькі, підлі речі, зганьбив всю нашу громаду, ти продав право на друкування своєї картини "до будинку" Шустову - горілчаному фабриканта, для етикетки до горілки. Приїжджай до Москви, полюбуйся, яку влаштували тобі рекламу: дев'ять осіб за кількістю букв "Спотыкачъ'" дефілюють по всіх вулицях Москви з твоєї картиною..." 

Треба зауважити, що Микола Шустов вже на той час був відомим російським підприємцем, власником найбільшої компанії з виробництва алкогольної продукції в царській Росії кінця XIX століття, а ще був відомий оригінальною і досить агресивною рекламною кампанією, яка дозволила йому швидко виділитися із загальної маси інших підприємців. 

Отримавши звинувачувальний лист, Микола Пимоненко негайно відправився з Києва в Москву. При зустрічі підприємець Шустов клявся: жодної картини "Додому" він в очі не бачив, про художника Пимоненка ніколи не чув, бо на виставки зроду не ходив. Йому просто сподобалася листівка: а таких у всіх книжкових крамницях повно. Ну а якщо з'явився сам автор, то він готовий заплатити скільки треба. Однак Пимоненко грошей не взяв, а подав на фабриканта скаргу в суд, який і виніс вердикт: Шустов повинен покрити витрати по справі, знищити етикетку і вилучити з продажу в магазинах все пляшки "Спотыкачъ".

Карбування на портсигарі з сюжетом з полотна «Додому»

Творчий спадок художника налічує декілька сотень завершених картин. Однак доля багатьох його творів невідома. Деякі картини були продані з виставок і потрапили в провінційні містечка Росії, деякі опинились в музеях іноземних країн. Більшість його творінь було втрачено в роки Великої Вітчизняної війни, зокрема і під час пограбувань Київського музею українського мистецтва.

Про втрачені картини Пимоненка розповідають репродукції його робіт на художніх листівках, надрукованих до революції та пізніше. Листівки з репродукціями картин Пимоненко випускались українськими, російськими та іноземними видавництвами. Наразі відомо біля 70 видів таких листівок. Лише третина відтворених оригіналів зберігається у музеях на пострадянському просторі та приватних колекціях. Аналізувати інші картини можна лише за їхніми репродукціями.

Листівки з репродукціями картин художника, що були надруковані ще за його життя, випускалися по мірі їх появи на виставках. Зникли з поля зору мистецтвознавців роботи Пимоненка, відтворені на листівках видавництва «Рассвет»: «Шалунья», «У колодца», «У ручья», «На сенокосе», «Лето» та ін. Оскільки це видавництво, купуючи картини, користувалося винятковим правом на їх репродукції, саме ці картини художника ніде, окрім листівок, не зустрічаються. Де знаходяться оригінали, встановити не вдалося. Тому цінність гарно підібраної та систематизованої колекції листівок, що відтворюють картини М.К. Пимоненко, безсумнівна. Така колекція не тільки допомагає глибше вивчити творчість художника, але й веде втраченими слідами.

У 2006 році був поставлений «абсолютний світовий рекорд продажів художника Пимоненка»— полотно «Продавщиця полотна» було продано з аукціону за 160 тисяч доларів США.

"Продавщиця полотна", 1901

Посилання на джерела: https://unc.ua/uk/pochitat/sl-di-vtrachenih-shedevr-v-mikola-pimonenko-57

http://culturalprogress.blogspot.com/2013/03/blog-post_1710.html

https://sverediuk.com.ua/ukrayinskiy-hudozhnik-mikola-pimonenko/

https://kulturologia.ru/blogs/160518/38941/

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0_%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

Плебанівський віадук