ДИКЕ ПОЛЕ арти

Полуночница

Русалка

Русалка

Живописная Украина на картинах художницы из Луцка Ольги Кваши

Полотна художницы Ольги Кваши даже используют врачи в психотерапии, а ее иллюстрации удачно дополняют тексты детских книг.

Художница Ольга Кваша родилась в 1976 году в городе Луцк. В 1999 году закончила Львовскую Академию Искусств. Сейчас живет и работает во Львове.

Ее произведения находятся в частных коллекциях Украины, России, Польши, Великобритании, Германии, Франции, США, Канады, Японии, Бразилии.

Ольга Кваша признается что на ее художественный стиль, который некоторые называют «наивным», повлияли произведения Марии Примаченко и Анри Руссо.

Лебійська мова - таємна мова кобзарів і лірників

Таємною лебійською мовою спілкувалися українські кобзарі та лірники. Сліпі виконавці говорили лебійською один із одним та з поводирями. Мова дозволяла зберігати кобзарські таємниці.

Опанас Сластіон. Портрет кобзаря Опанаса Говтвана, 1909 р.

Як лексика, так і навіть сама назва лебійської мови зафіксовані дослідниками, сильно варіюють залежно від регіону. Відомі такі варіанти назви:

- За Боржковським, який досліджував старців на Поділлі, таємна мова мала назву «лобурської» або «лебійської», від слова «лебій» — «дід».

- Водночас у Студинського, який збирав інформацію на Галичині, слово «лебій» перекладається як «жебрак», а для «дід» у сенсі старець-виконавець наведено інший відповідник — «липетень». Відповідно, професійну мову старців він називав або просто «дідовською (жебрацькою)» або «лепетинською мовою».

- Гнатюк, що також працював на Галичині, називав мову «либійською», від слова «либішчак» — лірник.

- Також у словнику Гнатюка зустрічається «липко» — лірник, учений із хлопа, або дід учений, що має титул «майстра». На думку Кушпета, це може означати походження назви «лепетинська» або «липетенська» від слова «липник».

- Тіханов у Поліссі зафіксував назви «старцівська» й «люцька мова», від слова «любок» (дід, старець, каліка перехожий).

- Романов, який досліджував побут жебраків Могилівської губернії, зафіксував назву «любецький лемент» від самоназви місцевих старців — «любки».

- Малинка, що записав у Поліссі невеличкий словник, не лишив автентичної назви мови, але «старець» у його словнику має унікальний переклад — «шпарець».

- У Мартиновича та Харкова, які працювали на Полтавщині та Слобожанщині, використовується назва «сліпецька». На думку Кушпета, це або штучна, або нова назва, оскільки традиційно старці називали себе «незрячими», а слово «сліпець» використовували в переносному, несхвальному значенні.

Опанас Сластіон. Портрет кобзаря  Самійла Яшного, 1903 р.

Лебійська мова була поширена від Галичини та Західного Поділля до Могилева та Брянська. Походження лебійської мови невідоме. Слова лебійської мови були запозиченими із мов сусідніх народів і придуманими лірниками. Самі старці наводили дослідникам різні, часто сумнівні й фантастичні версії (походження від жаргону розбійників, придумана Соломоном) або чесно зізнавались, що не знають.

Більшість дослідників вважає старцівську мову штучною та відмічає, що вона, незважаючи на велику кількість запозиченої лексики (наводяться приклади запозичень з української, новогрецької, південноукраїнської, циганської, румунської, мадярської, тюркської, старогебрейської, єврейської, російської, церковнослов'янської, шведської та інших мов), формувалась і функціонувала за законами тогочасної розмовної української мови, що свідчить про її місцеве походження й побутування. Також, незважаючи на місцеві особливості, відмічається спільність таємної мови старців України й Білорусі.

Проте, можна помітити (О. Горбач), що часто ця мова складається з кількох частин: 1) вставка додаткового елементу до звичайних слів (всі — бівсі); 2) фонетичне деформування (каша — ашоха); 3) метафоричні та метонімні утворення (годинник — цибуля); 4) іншомовні запозичення (охвес — ό θεός — бог). 

Окрім запозичень, значна кількість слів лебійської мови утворювалась асоціативно: "віз" — "котень", "бити" — "кулати", "копсати", "боксати",  "Склев манькови бенника" – зроби мені цигарку тощо.

Деякі слова сьогодні відомі багатьом як блатні: лох (мужик), гальомий (великий !), хаза (хата).

Словник таємної мови українських лірників і шаповалів - http://litopys.org.ua/rizne/lirn.htm

На Галичині мовознавці записали пісеньку місцевих лірників:

“Коби мені кумса сяна,

А до кумси ще й тириня

І бутельбух вовчаку,

Каравона чорнобрива”.

У перекладі це означає:

“Коби мені хлібець святий,

А до хліба трошки сира,

А до сира склянка пива

І дівчина чорнобрива”.

Лебійська мова існувала до 1930-х. Востаннє мовознавці зафіксували її під Харковом.

Опанас Сластіон. Портрет кобзаря Петра Сіроштана, 1887 р. 

Опанас Сластіон. Портрет кобзаря Дмитра Скорика, 1876 р. 

Опанас Сластіон. Портрет хлопця-кобзаря Петра, учня І. Крюковського, 1876 р.

О павлиньих перьях в венках

Многих удивляет павлиньи перья в украинских венках, мол "в Украине павлины не водятся". Но мало кто задумывается над тем, что многие вещи, которые принято считать традиционно украинским, привозились из-за границы, например, австрийские и японские шерстяные платки, жаккардовые ленты и коралловые бусы. В Центральной и на Западной Украине украшали и венки, и мужские головные уборы. Часто использовали перья уток, петухов и других местных птиц. Павлиньи перья особенно ценились. Состоятельные семьи могли себе позволить завести павлина в хозяйстве, перья шло на венки дочерей, остатки распродавались.

 Вот отрывок из "Кайдашевой семьи" (1878) Нечуя-Левицкого:

"В недiлю вранцi перед службою Мотря Довбишiвна прибиралась до церкви. Вона принесла з хижки зав'язанi в хустцi квiти та стрiчки i розсипала їх по столi, застеленому бiлою скатертю; принесла й поставила на лавi червонi сап'янцi. Довбишiвна сiла на круглому дзигликовi коло стола, а подруга-сусiда надiла Мотрi на голову кибалку, вирiзану з товстого паперу, схожу на вiнок. Всю кибалку кругом i всi коси вона обтикала квiтками з червоних, зелених, синiх i жовтих вузеньких стьожок. За вуха вона позатикала пучки дрiбненького барвiнку, качуринi кучерi та павинi пера i потiм розстелила по спинi двадцять довгих кiнцiв стрiчок до самого пояса. Павине пiр'я блищало й миготiло, а золотий пружок парчi на чорних косах сяв i надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам".

Картина художника П. І. Холодного «Казка про дівчину і паву» 1916 р.

На Слобожанщине на голову невесты завязывали шелковую ленту, на которую накладывали свадебный венок из искусственных цветов, в который вставляли перо павлина. На картинке наряд молодых из Старобельского уезда Харьковской губернии (Старобельский р-н Луганской обл.)

В фонде Новоайдарского краеведческого музея (Луганская обл.) чудом попал в музей один из самых интересных экспонатов - женский головной убор с перьями павлинов. (нижнее фото) Его спасли соседи бывшей владелицы. Они увидели, как после смерти тети племянник жег старые вещи, среди которых была и традиционная одежда, и уговорили отдать им пару свертков, в одном из которых был этот головной убор.

Такое украшение было визитной карточкой Новоайдара. Павлинов разводили в соседнем селе Спеваковка, и когда девушки были на выданье, им заказывали так называемые "шведки", в которых пришивали павлиньи перья.

Айдарские девушки одевали красные шапочки, а на них платки, а потом крепят еще такие "шведки" с павлиньим пером - прямо как веер. 

"Перья использовали для головных уборов девушек, которые были на выданье. Например, свадебные головные уборы Полтавщины делали из шерстяных шариков и добавляли павлиньи перья, ведь пава является одним из свадебных символов.

Традиция использования павлиньих перья очень древняя: еще с дохристианских времен богиня Лада в виде большой птицы с золотым женским лицом вишивалась и на полотенцах, и на рубашках ", - комментирует Юрий Мельничук, заместитель директора Украинского Института Истории моды.

Чёрт

карьер в Кременчуге