На территории Софии Киевской раскопали храм, предположительно, супруги Ярослава Мудрого.
Археологи считают что это Ирининская церковь, о которой упоминалось в летописях.
Из летописи мы знаем, что великий князь Ярослав Мудрый построил Золотые Ворота (въезд в город), Святую Софию, а поблизости от нее две церкви - Георгиевскую (в честь своего небесного покровителя Георгия Победоносца) и Ирининскую (святая Ирина была покровительницей его жены, шведской принцессы Ингигерды)», -говорит археолог Тимур Бобровский.
Более того, в 2009 г. было решено открыть мраморный саркофаг (о чем мало кто знает) под которым был похоронен Ярослав с женой Ириной.
Ярослав Мудрый
Ингигерда (Ирина) Олафовна
Однако в саркофаге оказались только женские останки, принадлежащие двум (!) разным женщинам. Одна часть останков принадлежит женщине которая жила во времена Ярослава(скорее всего его супруга), а вот другая часть останков старше ~ на 1500 лет (!!), как показал радиоуглеродный анализ. т.е. датируется еще временами до возникновения Киевской Руси.
Про те, які функції має місто, і з якими проблемами зітнулись багато великих міст світу. Як подолати ці проблеми і що робити для того, щоб мешканці міста почували себе захищеними і радісними.
про фізіологію людини, і про те як на наші відчуття впливають розміри міста і будинків. Як має будуватись місто враховуючи масштаби людини? Як на місто впливає автомобільний рух? І чому висотне будівництво це зло?
Дівчина з національним прапором закликає проїзджаючих автомобілістів долучитися до акції протесту. Перші дні Майдану. Ще ніхто не уявляв, що нас чекає. Дівчина з друзями верталася не то зі свята, не то з весілля. Вони підійшли, подивились, що відбувається на Майдані, послухали, поспілкувалися. Після цього вона попросила в когось прапор і стала біля дороги, намагаючись звернути увагу людей, що проїжджали по Хрещатику в машинах. Все відбувалося під прохолодним осіннім дощем, але це нікого не хвилювало.
фото Макс Требухов
01.12.2013
Демонстранти сплять на підлозі храму під час всенощної служби, сховавшись від переслідувань. Перша ніч після розгону студентів, люди намагалися відпочити і зігрітися, прихистком для них стала церква. Священики ходили навшпиньки поміж людей. Відбуваючи нічну службу, памятаю як я боявся налякати людей звуком затвору камери.
фото Макс Требухов
11.12.2013
Прохід до Адміністрації Президента цілодобово охороняли солдати внутрішніх військ. Дівчата-мітингувальниці намагалися схилити силовиків на сторону народу. Эту фотографию я сняла рано утром на Банковой. Люди принесли розы к ограждению возле Администрации Президента. Цветы выглядели торжественно и нелепо. Но невероятно красиво.
Фото Ганна Грабарська
11.12.2013
Дівчина вдома спостерігає за спробою розгону Майдану. Інтернет-трансляції з ключових точок протестів велися волонтерами і журналістами цілодобово. В цей день відбулася перша серйозна спроба зруйнувати барикади і розігнати мітингарів. Солдати внутрішніх військ і Беркут проривалися з вул.Михайлівської та вул.Інститутської. Штурм почався опівночі. Завдяки інтернету за декілька годин "захисників" стало в рази більше. Сутички тривали до 9-ї години ранку. Это было больше похоже на фильм ужасов. Я работал за компьютером и собирался было скачать фильм и под попкорн его посмотреть. Зашел по привычке в Фейсбук проверить новости. Не для кого ни секрет, что социальные сети стали мощным толчком в революционном процессе. Подружка Тотоша уже была в кровати. Я позвал её. Она с ужасом наблюдала за происходящим.
Фото Андрій Горб
15.12.2013
Недільне віче на Майдані побило всі рекорди по кількості людей. Зйомка з даху будинку Профспілок. Вражаюча картина - мільйон людей на центральній площі твоєї країни, що зібралися на недільне Віче 15 грудня 2013го. Дивлячись на неї розумієш, що один зі слоганів часів Євромайдану "Я крапля в океані" не є вже такою метафорою - і таки кожен окремо разом з усіма має силу океану.
Фото Костянтин Чернічкін
19.01.2014
Цей день в історії назвали "криваве Водохреща". Після того, як колону з Майдану, що прямувала до стін Верховної Ради, не пропустила міліція, почалися активні сутички з використанням спочатку каміння, а трохи пізніше і коктейлів Молотова. На фото - протестувальники пішли в контратаку на спецпризначенців спецпідрозділу "Беркут", які періодично під час зіткнень намагались заарештувати найактивніших євромайданівців. Хаотична некерованість і відсутність плану дій, безмежна хоробрість і люта ненависть до "беркутів", за всі ті жахливі речі, що вони встигли натворити під час Євромайдану, і відсутність з боку влади будь якої адекватної реакції, виплеснулись на Груші у неймовірне вуличне протистояння, коли люди вершили правосуддя на свій розсуд. Ці двоє "беркутів", незважаючи на всю драматичність зображеного, насправді не дістали жодних поранень, завдяки їх обладункам, через мить вони підхопились і побігли до своїх. Це сталось, через те, що так званим правоохоронцям здавалось, що вони ще контролюють ситуацію.
Фото Владислав Содель
21.01.2014
Протестувальники стоячи на автобусі, що згорів під час сутичок, б'ють палицями по бочках і розмахують прапором України. Це був третій день сутичок на вулиці Грушевського. Силовики привезли машину з величезним прожектором і освітлювали лінію зіткнення. В той вечір йшов дуже гарний сніг. Люди стоять на спаленому автобусі внутрішніх військ, один з яких грюкає ломиком по залізній бочці. В контровому освітленні протестувальники виглядали дуже гарно. А ще в той вечір я взувся в берці, які були дуже слизькі і я дуже боявся, що якщо беркут раптово піде у наступ, то я не зможу втікти, бо буду падати.
Фото Максим Кудимець
22.01.2014
Протестувальники з "кокетейлем Молотова". "Дівчино, це перша лінія оборони", - так мене застерішали ці двоє хлопців з "Коктейлями Молотова". Тут готуються йти вперед чи зустріти "Беркут", якщо вони підуть в атаку.
Фото Вікторія Пришутова
21.01.2014
Спецпризначенці внутрішніх військ МВС несамовито б'ють беззахисного протестувальника, який не чинить жодного опору. Це було схоже на море - хвилі силовиків накочувались вулицею Грушевського на протестуючих, ламаючи слабких та тих, хто не встиг втекти, відтісняючи їх аж на Хрещатик і так само, трохи заслабнувши та розпорошивши свої сили, відкочувались назад для перегрупування для хвилі наступної, полишаючи за собою понівечені тіла та розтоптані прапори держави, яку нібито мали б захищати.
Фото Віталій Лазебник
22.01.2014
Співробітники Беркута (спецпідрозділ МВС) використовують "коктейлі Молотова" проти мітингуючих. Під час "зачистки" вулиці Грушевського, Беркутівцям було замало гранат і куль, вони любили "порозважатись з вогнем".
Фото Макс Требухов
22.01.2014
Співробітник Беркута стріляє впритул гумовими набоями в волонтера-медика. "Зачистка" вулиці Грушевського. Спочатку поцілили в медика-волонтера, потім в журналіста, який був свідком. На щастя нас врятували люди, котрі відволікли на себе увагу стрілка. На задньому плані жінка з волонтерського медпункту намагається зупинити стрілка, є думка, що це саме Надія Савченко.
Фото Макс Требухов
24.01.2014
Протестувальникі біля стадіону "Динамо" стіляють з великої саморобної рогатки. Я всё пытался влезть поближе, но меня пару раз отталкивали и настоятельно просили не мешать, мол есть тут дела поважнее. Опять таки, стена дыма, огня... Прилетающие с той стороны "резинки"... теперь всё это кажется нереальным...
Фото Андрій Горб
27.01.2014
Хлопець із самооборони Майдану та дівчина з медичної служби Майдану на барикаді. Рідкісний момент людської теплоти в місці, яке сприймалося як місце протистояння, палаючий покришок і вибухають гранат. Місці, де постійно очікуєш небезпеки.
Фото Олександ Кузьмін
18.02.2014
Протестувальники передають бруківку до місця зіткнень. Бій між протестувальниками, й правоохоронцями, які перекрили підхід до Верховної Ради на перехресті вулиць Інститутська і Шовковична тривав вже декілька годин й ніхто і не думав припиняти боротьбу. Десь за гучною лінією бою, я побачив як люди тихо й методично працювали, намагаючись зробити і свій внесок в загальну справу. Хтось видобував бруківку з тротуарних доріжок, а інші вишикувалися у живий ланцюг й передавали найактивнішим на передову. Вражало, як різні люди в критичні моменти швидко самоорганізовувались й розуміли один одного майже без слів.
Фото Александр Чернічкін
18.02.2014
Беркутівці б'ють фотокореспондента Володимира Бородіна, щоб відібрати у нього відзняті матеріали, особисті речі та фотоапаратуру. ..Володя Бородін веде під руки пораненого до медиків, він же намацує пульс в когось з людського «штабелю», фотографує впритул «беркутівців», які стріляють та кидають коктейлі Молотова зі схилів Жовтневого палацу. За декілька хвилин вже на мосту до "Глобуса" його грабують ті самі «беркутята». Починали з шолома, та не ризикнули відірвати його разом з головою – переключились на красивенький фотоапарат та великі об’єктиви, забрали і документи, телефони, гроші. Вони просто звірі.
Фото Анатолій Бойко
20.02.2014
Медик-волонтер біля щита, який використовувався як ноші для транспортування пораненого на вул. Інститутській.Насправді, події 20 лютого я пам'ятаю уривками. Пам'ятаю, як лежали загиблі біля поштамту, люди стояли і мовчали. У дядька в камуфляжі постійно дзвонив телефон, він відповідав порожнім, рівним голосом - Ні, це не Саша. Саша мертвий. Це його сотник. - Телефон дзвонив знову.
фото Владислав Мусієнко
23.02.2014
Жалоба за загиблими патріотами. Жінка обіймає дерево за яким люди ховались від куль. Кров, біль, квіти. Саме в той день я вперше зненавидів свою роботу. Нескінченний потік людей і майже повна тиша. Звук працюючої камери рвав її на шматки - механічний лічильник людської скорботи. Хотілося щоб все це було не насправді. Не з нами, не в нашому місті, і не в нашій країні. А краще, щоб не було зовсім.
Фото Андрій Ломакін
Цей фотопроект присвячений Простим Людям, які творили Революцію та відкрили можливість для змін в Україні.
У 15–18 століттях Європу лихоманила відьомська істерія. Стратили десятки тисяч людей. На українських землях масових репресій не сталося, але й цілком безпечно підозрювані у чаклунстві тут не почувалися.
Одним з яскравих проявів так званої «нічної віри» (К. Юнг) українців були народні перекази про відьом, злих духів жіночого роду. Вважається, що перекази про відьом принесені циганами з Індії. У руських слово «відьма» майже завжди супроводжувалося епітетом «київська». Київські відьми регулярно влаштовували шабаші на Лисій Горі під Києвом. Були також відьмаки, відьмуни, відьмарі — відьми «чоловічої» статі. Народна демонологія вирізняла серед демонічних істот природжених і навчених. Наводилися точні прикмети, за якими можна було розпізнати цього монстра. В природженого відьмака не може бути вусів, бороди, і взагалі волосся на тілі. В нього зовсім немає статевих органів, але є невеличкий хвостик із чотирма волосинками. Зображення в його зіницях перевернене догори ногами. Вихідний отвір для душі знаходиться під колінною чашечкою, або під стегном, або під куприком.
Цьому двохдушнику — людині-демону приписували надприродні здібності. Він, приміром, може вийняти в людини очі й повернути їх на місце; подути в рота — випадуть усі зуби; він керує бджолами й розганяє хмари. Після смерті відьмак перетворюється на упиря. Для того щоб цього не сталося, народні демонологи радили відрубати йому голову, покласти в могильну яму обличчям донизу й забити в рота кіл, а біля самої могили тричі розсипати мак (вважалося, що відьмак буде його рахувати й не встигне вчасно вийти з могили).
Звична для нас дуля вважалася образливим жестом, оберегом від нечистої сили й була незамінним народним засобом визначення відьми. Так, у Харківській губернії рекомендувалося прийти під неділю до житла відьми, стати спиною доглухої стіни, повернути голову назад, три рази плюнути і тикнути в це місце дулю. Вважалося, що вранці відьма сама обов’язково прийде до вас і запитає: «Нащо ти мені дулю давав?».
Ще один спосіб розпізнання відьом: під час свята, проходячи повз жінок, слід надягти картуза навпаки і тримати дві дулі: однув кишені, а другу за пазухою. Якщо жінки почнуть лаятися, отже, вони відьми.
Автор «Словаря живого великорусского языка» ВолодимирДаль розповідає таку трагікомічну історію з життя малоросійських «відьом». Одна п’яна баба, посварившись із сусідкою, прийшла до суду й заявила, що її противниця забирає всю росу. А в цей час і справді не було роси. «Відьму» негайно схопили, судили й спалили. Проспавшись, наклепниця знову заявилася до суду й покаялася: мовляв, обмовила. Почувши таке з зінання, судді тільки сказали: «От тобі й раз!».
Першою відомою нам жертвою забобонів на українських теренах є Настася Чагрівна. 1171 року коханку галицького князя Ярослава Осмомисла внаслідок інтриг боярів оголосили відьмою і спалили на вогнищі. Масштабне переслідування чаклунів почнеться у 16–17 століттях, коли в багатьох європейських країнах чарування буде серед найстрашніших злочинів. Вважалося, що відьма укладала договір з Дияволом, що перетворювало її на ворога всього людства. Оскільки довести факт такої угоди було складно, зізнання витягали з підозрюваних тортурами.
(на малюнку: галицькі бояри тягнуть на багаття фаворитку князя Ярослава Осмомисла, малюнок Клавдія Лебедєва. Джерело: Електронна енциклопедія і бібліотека Руніверс)
В архівах можна знайти чимало справ про чари, але найчастіше вони виглядають як дрібний злочин або розслідування побутової сварки. Поблажливе ставлення місцевих суддів до відьом мало низку причин.
- Правники не вірили в зв’язок з Дияволом. Для доведення провини мали з’явитися свідки, а тортури зазвичай не застосовувалися.
- Злочин відьми полягав у завданні конкретної шкоди конкретній людині, тому покарання призначали бути еквівалентним завданим збиткам.
- Судді досить вільно послуговувалися нормами права, й підозрювані відбувалися «суворим попередженням».
- Справи про чари не мали чіткої юрисдикції. На Лівобережній Україні траплялися випадки, коли світські та духовні суди спихали один одному підозрювану відьму, не бажаючи починати процес.
Але то були випадки, коли постраждала сторона шукала справедливості в суді. Так траплялося не завжди.
Смерть Москаленчихи
На початку 1740-х років в селі Обухівка на Миргородщині сталася пошесть на худобу. Селяни знаходили на стріхах та полях «завитки» — специфічним чином скручені колоски, що їх начебто робила відьма, аби зурочити врожай, господарів чи їхню худобу.
Підозра впала на місцеву жительку Вівдю Москаленчиху: одного разу, коли вона пасла сільських коней, кобила війта повернулася з вистриженою гривою, а після того половина його стайні здохла. На сусідньому хуторі знайшли знахаря, котрий начебто міг знайти «шкодуючого чародія». Знахар приїхав, випив зо дві чарки горілки і оголосив Москаленчиху відьмою.
Сусідку «взяли під арешт», але сотник і священики відмахнулися від справи. Тоді селяни «всеобще» вирішили Вівдю спалити. Викотили на роздоріжжя велику бочку, запхнули туди жінку, облили дьогтем і підпалили. Попіл закопали, а над могилою вбили осиковий кілок.
Цей випадок потягнув за собою судове слідство, що тривало десять років. Остаточний присуд належав гетьману: призвідців та головних учасників було жорстоко покарано за вчинення самосуду. Сам факт спалення селянами відьми є лише вершиною айсберга соціальних взаємин. Це убивство було кульмінаційним моментом, якому передувала довга історія сусідських та родинних взаємин, майнових інтересів, стосунків сільської громади і місцевої духовної та світської влади - і все це в атмосфері вірування у чаклунство. Задокументованих джерел про самосуди, подібних до випадку спалення Вівді Москаленчихи, трапляється дуже мало, зазвичай справи зі з винуваченням у відьмовстві розглядалися в рамках офіційного судочинства. У багатьох випадках самосуду справа не доходила до офіційного розслідування, а тому такі випадки лишалися незадокументованими.
Цап-відбувайло
Обухівські селяни знали, що «яко издавна слишно, что ведям палят», хоч суди не виносили подібних вироків. Людина з поганою репутацією ставала для наляканих сусідів цапом-відбувайлом за епідемію, неврожай, голод. У випадку з Москаленчихою призвідці самосуду з часом були покарані, однак в часи масової істерії спалення могло ініціюватися місцевою владою, тоді винуватців ніхто не шукав.
«Мор бул в Миропольї і в Барановці. І попалили відьми в Мирополю для перестятя мору, ано єще горше мерло. І в Барановці знашли відьм кілька і боялися палити, аби не горій було», — "Острозький літописець" за 1624 рік
У 1720 році на півдні Волині бушувала епідемія. Жителі Красилова були впевнені, що хворобу наслала відьма, і запідозрили в тому сторічну Проську Каплунку. З відома містечкового управителя жінку зачинили в тюрмі, де вона просиділа п’ять днів, поки люди розшукували знахаря для підтвердження своїх підозр. За цей час родичі Каплунки випросили управителя відпустити стару, і разом з нею виїхали з міста.
Але тут повернулися гінці від знахаря, який підтвердив, що Каплунка — відьма. Натовп рушив до її схованки. Бабу з зятем привезли на роздоріжжя. Проську закопали по плечі в землю, накидали зверху дров і підпалили. Опісля змусили зятя привезти зі свого млина жорновий камінь, яким завалили місце страти.
Страшний сон Дракули
У чаклунстві звинувачували не тільки жінок. Не менше за відьом боялися упирів, які теж були здатні спричиняти епідемії та неврожаї. Згідно з народними віруваннями, упир має подобу звичайної людини та за походженням може бути сином відьми й чорта або трупом, в якого вселилась нечиста сила. Упирі відрізняються злою вдачею та полюбляють капостити людям.
Карпати здавна вважалися містичним регіоном, країною, депанують мольфари — злі духи, різновид чортів. М. А. Орлову своїй книзі «Історія зносин людини з дияволом» називає карпатський регіон класичною країною вампіризму. Так, як приклад, можна також навести легенду про гору Чорногору в Карпатах, куди злітаються неприкаяні душі самогубців, повішеників і потопельників. Там вони під наглядом чортів кують град й у величезних хмарах розносять його по всьому світові.
1738 року в селі Гуменець на Поділлі сталося ритуальне вбивство вампіра. Аби вберегти своє село від пошесті, жителі вночі обходили його хресною ходою. У полі натрапили на шляхтича Михайла Матковського з сусіднього села, який блукав з вуздечкою в руках, шукаючи зниклих коней. Підозрюючи в ньому упиря, парубки жорстоко побили Матковського. Ледве той дістався дому, як з Гуменця прибіг посланець, дізнатися, чи він живий. Ще до світанку дім шляхтича оточили люди з рушницями, косами й ціпами. До полудня чекали, що його видадуть, а потім штурмували будинок.
Бідолаху привели до Гуменця, де всипали йому 50 ударів. Попри твердження Матковського про невинуватість у поширенні епідемії, селяни за підтримки місцевої шляхти і священика вирішили його спалити.
Ритуальна страта вимагала підготовки. Вирізали смужку сиром’ятної шкіри, обв’язали голову жертви, за вуха підклали камінці. Засунули палицю у вузол ременя, почали крутити, сильно стискаючи жертві череп. Хтось замазав Матковському рот свіжим гноєм, а дяк зав’язав йому очі ганчіркою, перед тим вмочивши її в дьоготь. Після влаштували величезне вогнище, на якому спалили нещасного.
(на малюнку чоловіки вбивають вампіра в могилі. Румунія, гравюра 1893 року.)
Іван Франко написав у журналі «Кіевская старина» публікацію «СОЖЖЕНІЕ УПЫРЕЙ ВЪ с. НАГУЕВИЧАХЪ ВЪ 1831 г.» Щоб читач міг зорієнтуватися – цього року англійський природознавець Роберт Браун виявив у клітині ядро, Микола І скасував маґдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, а також відбулася масштабна епідемія холери.
Головними дійовими особами подій у Нагуєвичах стали упирі. Саме їх селяни в Нагуєвичах вважали винуватцями епідемії холери. Епідемії жахали людей, та ніхто точно не знав, що є їхньою причиною. Ось що про це пише Франко: «Неудивительно поэтому, что такое страшное бѢдствіе, постигшее нашъ народъ, должно было глубоко потрясти все его моральное существо и моментально пробудить къ жизни разныя темныя силы, дремлющія, но не исчезнувшія въ глубинѢ души народной. СуевѢрный страхъ передъ упырями безспорно принадлежалъ къ такимъ темнымъ силамъ, и вотъ въ самый разгаръ эдидеміи страхъ этотъ доводитъ народъ до ужасной расправы — сожженія нѢсколькихъ человѢкъ». Далі Франко цитує записки ієромонаха Косака, який, виїжджаючи із Нагуєвичів, побачив на околицях села велике попелище. Коли той поцікавився, що це все означає, місцевий житель відповів, що тут «палили упирів», які «підтинали людей» в холеру. Ієромонах не на жарт злякався, і поцікавився тим, як селяни взнавали, хто упир. «А бувъ тутъ у сели, — разсказываетъ съ наивнымъ суевѢріемъ человѢкъ, — такый хлопець; той ходывъ видъ хаты до хаты та по волоссю на грудяхъ пизнававъ упыривъ. Тыхъ заразъ бралы и тутъ на пастивныку терновымъ огнемъ палылы». Достатньо було лише, щоб на тебе вказав якийсь «хлопець», щоб тебе кинули у вогонь. Добре, що хоч про цей випадок прознала цісарська влада, «зъихала зъ Самбора комисія, та килькадесять хлопивъ забрала до криминалу, божъ то не мало людей и то добрыхъ господаривъ, на стосахъ попалылы».
Потім Косак дізнався, що упирів палили не лише в Нагуєвичах, а й у багатьох інших селах. Мужики навіть хотіли спалити ректора одного з монастирів, вважаючи його «найстаршим упирем». Далі Франко подає матеріал, який його дружина Ольга записала після розмови із очевидцями тих подій. Коваль Сеня Буцяк розповідає, що семилітній хлопець Гаврилко, батьки якого померли від холери, сказав своїм друзям-ровесникам, що це упирі нищать людей. На резонне питання: «А звідки ти знаєш?», Гаврилко відповів: «Бо я й самъ упыръ. Я самъ свого тату й маму потявъ. И знаете, ничыя мни кровъ не була така солодка, якъ ихъ». На наступний день після служби божої зігнали усіх людей коло цвинтаря та наказали Гаврилкові впізнавати, хто з них – упир. Гаврилко вказав на сімох чоловіків. На цей раз ознакою упирів стало сире полотно, перев’язане попід коліно. Перший «упир» був найбагатшою людиною села – Вольчаком. Його скували ланцюгами та тягали по вогню доки той повністю не обгорів та й покинули майже живого. І що б ви думали? Вольчак вижив, одужав та ще й прожив сім років! Другий упир – Ступак зі словами: «А хочете, щобымъ горивъ, то най вамъ и такъ буде!», сам кинувся в вогонь. Третього – Саляка – перевели босим через вогонь, після чого той зізнався, що він упир, але й пообіцяв, що якщо йому збережуть життя, він зробить так, щоб ніхто в селі не хворів. Шляхтич Левицький, який був присутній при цьому дійстві, відповів, що якщо Саляк вилікує його хвору доньку – його не чіпатимуть. Салака повели пасовиськом до дому шляхтича, та той вирвався і став втікати. І так втікав, що від його попечених ніг м'ясо шматками відпадало! Втік до сусіднього села, де й сховався. Там його виходили пастухи й він також одужав.
Інших упирів попекли на вогні та й залишили скованими лежати коло попелища. Їхні дружини носили з дому молоко та обливали їх, бо молоко вважалися ліками від опіків. Деякі із скалічених «упирів» промучилися тиждень, поки не померли.
З панами й свинями не знайся
Суди теж не завжди були поблажливими, коли в ролі постраждалої виступала людина значно вищого статусу, ніж підозрюваний. 1730 року шляхтич Лукаш Малинський звинуватив свою селянку Марину Перисту: та начебто похвалялася, що зможе зачарувати пана і вже підкорила своїй силі його дружину. Хоч у цьому випадку ніхто не захворів і не помер, до Марини двічі застосовували тортури. Вона не визнала себе винною, тож за законом її слід було відпустити. Але зробили виняток — стратили.
Найгучніша українська справа за участю можновладців — «полювання» гетьмана Івана Брюховецького.
1667 року він спалив за раз аж шістьох «відьом», серед яких була дружина гадяцького полковника. Цей випадок дуже нагадує переслідування на Заході, адже «чаклункам» інкримінувалося викрадення ненародженої дитини з утроби гетьманової дружини і надсилання хвороби, від якої Брюховецький з дружиною ледь не сконали. Говорили, що жінкам допомагали демони у вигляді мишей і котів — повний комплект типових для західноєвропейської відьми звинувачень.
Для українців загалом характерне в цілому іронічне ставлення до нечистої сили. Пізніше демонологічний світ представлений переважно в комедійному плані, що помітив свого часу і В. Даль. Відомо, наприклад, що аж до початку XX століття на Закарпатті велася справжнісінька торгівля з дияволом. Угоди укладалися через особливих посередників, іменованих «непростими», «віщунами», «веждунами». З їхньою допомогою можна було закласти душу свою чи дитини або просто худобу для отримання певної вигоди. Крім того, українські селяни намагалися роздобути нечисту силу як прислугу. Згідно з народною легендою можна навіть «народити», буквально виносити свого маленького домашнього біса.
Хованець (годованець, вихованець) — дух, що збагачує свого хазяїна. Згідно з народними повір’ями, хованець або виходив із викидня через сім років після аборту (цікаво, яким чином?), або із «зноску» — маленького яєчка чорної курки, знесеного наприкінці яйценосіння, яке треба було носити протягом дев’ятиднів під пахвою лівої руки. При цьому не можна було вмиватися, стригти нігті, молитися, хреститися. Якщо не доносиш — може замучити до смерті. Чортеня, що вилупилося, слід годувати одними галушками й обов’язково без солі, бо сіль призводила до буйства духу, по-нашому — полтергейсту: поб’є посуд, виб’є хазяїну очі, а йдучи, забере із собою щастя. Смертельну небезпеку для Хованця являв грім. Ударом навідліг його можна умертвити, а ударом буковою паличкою по голові — воскресити.
Приблизно з середини 18 століття закони забороняють переслідування чаклунства у судовому порядку, проте українські суди розглядають такі справи ще й на початку 19-го. Віра у знахарів, відьом та упирів живе серед селян й надалі. Аж до 20 століття траплялися самосуди, коли вони били «відьму», розкопували чи заливали водою могилу «упиря».
В Реактора очень большая аудитория, и очень много талантливых людей тут сидит. Уверен есть люди которые пишут книги, и более чем уверен есть те кто издавался, или знаком с этой "кухней". Так вот, хочу спросить, реально ли сейчас в Украине выдать свою книгу, предположим жанр фентези\фантастика? Я посмотрел по сайтам издательств, но там или сразу написано, что издают книги только за деньги автора, или вообще нет инфы куда и как обращаться. Или же писать текст на русском и пытаться издаваться в России? Пишу лет десять с перерывами, больше для себя и в стол, в конкурса там поучаствовать. Даже есть мой рассказ в одном бумажном сборнике. Давно это было. В общем задал себе цель в жизни, и хочу узнать как обстоят дела с книгоиздательством в Украине, возможно и России. Стоит ли вообще с этим делом заморачиваться. Бывает прочитаешь книгу какую, а там откровенный шлак, вся книга это вода и ничего больше. Почему бы и самому не попробовать.
«Тени забытых предков» в международном прокате «Диќие лошади огня» (англ. Wild Horses of Fire) - украинский советский художественный фильм режиссера Сергея Параджанова, снятый в 1964 году на киностудии имени Александра Довженко. Это экранизация одноименной повести Михаила Коцюбинского, написанная под впечатлением его пребывания на Гуцульщине в 1911 году. В произведении рассказывается о любви гуцулов Ивана и Марички из враждующих родов, трагически завершается для обоих. В повести ярко передано гуцульские быт и жизнь с элементами фольклора.
История создания повести Коцюбинским
Возвращаясь из Италии летом 1910 года, Михаил Коцюбинский заехал в карпатское село Крыворивня. Короткие посещение того края с живописной природой и первозданным бытом жителей гор не дали писателю достаточно материала для произведения, однако желание написать о «необычном сказочном народе», гуцулах, не оставило его. Коцюбинский еще раз посетил гуцульский край, где изучал обычаи, быт, фольклор его жителей. По мнению писателя, гуцулы и в XX в. остались язычниками. Впечатления от «волшебного плена» горцев легли в основу повести. У художника давно зрел план воспроизвести свои глубокие и противоречивые впечатления от путешествия Гуцульщине.
Этот край навсегда оставил в его памяти образ погибшего охотника Маки, большого ребенка гор, танки и пьянку у гроба покойника (обычай, оставшийся со времен язычества), мизерные кресты на могилах, беспомощный писк несчастного ребенка, которого мать считает подмененым. Приблизительно так рождался замысел напоенной народными легендами Гуцулии повести «Тени забытых предков».
История создания фильма
Сценарий фильма написали Иван Чендей, известный тогда как составитель закарпатских сказок, и Сергей Параджанов, режиссер Киевской киностудии. Параджанов жил у Чендея почти месяц. Учил Марию Чендей делать голубцы из виноградных листьев. Спал в рабочем кабинете Ивана Михайловича. После ужина ложился на диван и до двух ночи рассказывал писателю технологии написания сценариев. Задевал темы, о которых супруги боялись говорить. Иронизировал:
"Мне не могут пришить украинский буржуазный национализм, потому что по национальности я армянин".
Во времена опалы фамилии Ивана Чендея в титрах не было.
Работа над фильмом продолжалась с 30 мая 1963 до 15 октября 1964 года.
Съемки продолжались почти год и проходили в селе Жабье и окрестностях села Крыворивня Верховинского района Ивано-Франковской области - именно здесь Михаил Коцюбинский и написал свою повесть. Параджанов активно изучал гуцульский культуру, влюбившись в текст Коцюбинского и не хотел снимать «очередное юбилейное кино», ведь сначала картина планировалась к празднованию столетнего юбилея Коцюбинского.
Сергей Параджанов о съемках:
"Я оскорблял группу тем, что изучал храмы, ходил на крестины, на похороны. Все, что видите на экране, было на самом деле. Так, как плачут гуцулы, никто не может плакать. Это был год жизни, прожитый у костра, возле источника вдохновения. Это необычный край, который надо познавать и изучать во всей его прелести".
8500000 зрителей увидели «Тени забытых предков» в течение 1965 года - первого года проката.
1988 года в Киеве Сергей Параджанов заявил: "Фильм не появился на пустом месте ... Был великий классик Коцюбинский. Пораженный красотой Карпат, он создал своих Ромео и Джульетту, поэтическую притчу о любви. Помните картину Тициана, на которой изображены две женщины - "Любовь земная и Любовь небесная". В моем фильме это - Маричка и Палагна".
"Любовь земная и Любовь небесная" Тициана, которая вдохновила Параджанова
Для Ивана Миколайчука главная мужская роль в "Тенях ..." стала первой в кинематографе. О его пробах Сергей Параджанов позже вспоминал так: "Он очаровал нас. Юный, очень взволнован, он светился удивительным светом. Такая чистота, такая страстность, такая эмоциональность выплескивали из него, что мы были потрясены, забыли обо всем, даже о том, что уже утвержден другой актер..."
Актриса Лариса Кадочникова была утверждена быстро. Параджанов с Юрием Ильенко приехал в Министерство культуры СССР для сдачи сценария ленты. Там Ильенко познакомил Параджанова с женой Ларисой. Увидев ее на улице, Сергей крикнул: «О, Маричка!» и решил отдать роль ей.
Интересно, что цензура запрещала показывать в фильме интерьер настоящей гуцульской церкви. Также Параджанов во время съемок приглашал рядовых местных жителей Карпат сниматься в кино.
Дом, где жил режиссер во время съемок, был постоянно переполнен местными гуцулами. Это место Сергей нашел с художником картины Георгием Якутовичем, который знал и любил Карпаты. Снятие продолжались почти круглосуточно. Если не работали на площадке, то делали это в доме Параджанова, где проходили постоянные совещания.
В свободные от съемок дни Параджанов ходил на свадьбу или похороны в окрестностях, изучал быт или отправлялся в местный музей народного костюма. В картине можно увидеть много обрядов Гуцульщины. На съемках было много местных жителей, которые контролировали подлинность постановки. В одной коломыйке Сергей Параджанов услышал аллегорию на неравный брак - человек захомутал невесту в ярмо. В своем фильме режиссер буквально совершил обряд ига над героями - Иваном и Палагной. Это возмутило гуцулов, которые боялись позора за несуществующий в них обряд. Сам режиссер объяснял суть эпизода так: Иван женится на Палагне, заведомо зная, что им обоим придется тянуть ярмо собственного брака.
Оператор Юрий Ильенко рассказывал, что на съемках частыми были разногласия между ним и Параджановым. Однажды спор дошел до дуэли на старинных гуцульских пистолетах, которые принес один из местных жителей. Юрий так описал эту историю:
- Шел дождь, мы должны были встретиться на мосту Черемош. Но река разбушевалась так, что мост снесло, а с тридцати метров между нами на противоположных берегах я никак не мог стрелять. Вечером из Киева пришли первые проявленные пленки. Мы пришли в зал, сели по разным углам. Посмотрели первую коробку, и я понял, что никуда не поеду. Мы обнялись, поцеловались - и начали снова драться.
Иногда дотошность режиссера была жестокой. В сцене прощания Ивана и Марички идет дождь - снятие проходили в начале октября, поливочная установка лила воду с температурой 2 градуса, но актеры сделали около 10 дублей. На съем эпизода с серебряным лесом команда выезжала несколько десятков раз. Параджанову не нравилась погода, он заставлял перестраивать рельсы, по которым должен был «плыть» призрак Марички. Для эффекта потустороннего мира серебряную краску нанесли не только на лица актеров, но и на листья деревьев. Позже, друг Параджанова, режиссер Василий Катанян вспоминал в своей книге «Прикосновение к идолам»:
- В 1966 году под Косово, что в Украине, я увидел скалы, словно окрашены синькой. Осенью, среди золотых листьев, это выглядело необычно. Почему вдруг синие? Никто не знал. А Сергей воскликнул: "Да это же я их покрасил для "Теней..."! Неужели до сих пор не облезла?
Сергей Параджанов для написания музыки к своему фильму решил пригласить композитора из Западной Украины, потому что, по его мнению, только здесь могли справиться с «карпатской» темой. Среди претендентов были Анатолий Кос-Анатольский, Николай Колесса, но выбор пал на Мирослава Скорика. Режиссер поставил ему задачу создать для фильма «гениальную музыку». Сам же композитор впоследствии оценил свою работу как «достойную». Кроме авторской, фильм насыщен народной музыкой в аутентичном исполнении. М. Скорик вспоминал:
"Гуцулов даже возили в Киев, записывали их в павильоне. Таких звукозаписей до тех пор не было. И даже теперь нельзя найти... А еще помню, как нам надо было записать трембиты... На открытом пространстве это трудно было сделать, и Параджанов десять трембитеров вместе с трембитами едва запихнул в самолет и привез в Киев... Причем инструменты везли в пассажирском салоне. Я ездил в экспедиции в Карпаты, подбирал музыкантов".
Музыка стала одним из главных компонентов образной структуры фильма. В фильме звучат распространены в Карпатах инструменты - флейта-денцовка, свирель, коза, варган, трембита. Песни, мелодии свадебных музыкантов, причитания, колядки ( "Добрий вечір, пане-господарю", "Во Вифлиємі нині новина", "Го-го-го, коза"), другие обрядовые песни (веснянка "Вербова дощечка") и аутентичность народного говора создают особую целостную звуковую философско-эстетическую концепцию фильма. По определению современных исследователей, "такого богатства звуковых составляющих до "Теней забытых предков" не знал ни один украинский фильм, который является одним из новаторских признаков ленты".
Действительно, сильное влияние фильма в значительной степени обусловлен причудливым и экспрессивным применением звука: безусловно, это стало одной из причин того, почему на достаточно раннем этапе было рекомендовано сохранить фильм с оригинальной украиноязычной звуковой дорожкой. Просто нет способа, как, скажем, причитания Ивановой матери передать другим языком, а уникальный тембр гуцульских голосов так же важен, как и то, что говорят персонажи. Некоторые звуки, особенно невидимый топор и трембиты, повторяются как лейтмотив, становясь важной составляющей общей поэтической структуры фильма.
Георгий Якутович (художник) связал себя с «Тенями забытых предков» дважды: как художник-постановщик кинокартины Сергея Параджанова и как иллюстратор повести Михаила Коцюбинского. Такая двойная обработка одного произведения предусматривало различные подходы и методы работы, что привело к продолжительности теме «Теней ...» в творчестве Якутовича. Не стоит ограничиваться видимыми результатами в виде книжных иллюстраций и художественного оформления фильма. Воплощению идей предшествовали такие события, как иллюстрирования другого произведения Коцюбинского «Fata Morgana», путешествие в Карпаты и самостоятельное знакомство с культурой гуцулов. Только достигнув определенного уровня мастерства, в 1963-м году художник взялся за разработку иллюстраций к «Теней ...». И, сделав всего три гравюры, Якутович был приглашен к работе над фильмом Параджанова. Столь глубокое погружение в тему способствовало перенасыщенности, из-за чего художник берет перерыв на несколько лет после выхода киноленты. Оформление повести было завершено уже в 1966-м, через два года после премьеры фильма.
Георгий Якутович "Встреча враждующих родов", иллюстрация к повести Михаила Коцюбинского «Тени забытых предков», 1966, дереворит, 14х10, коллекция Сергея Якутовича (Киев)
Георгий Якутович "Кошара", иллюстрация к повести Михаила Коцюбинского «Тени забытых предков», 1965, дереворит, коллекция Сергея Якутовича (Киев)
Георгий Якутович "Вечер в долине", иллюстрация к повести Михаила Коцюбинского «Тени забытых предков», 1966, дереворит, 16х12, коллекция Сергея Якутовича (Киев)
Георгий Якутович "Иван и Палагна", иллюстрация к повести Михаила Коцюбинского «Тени забытых предков», 1963, дереворит, коллекция Сергея Якутовича (Киев)
Георгий Якутович "Мольфар. Буря", иллюстрация к повести Михаила Коцюбинского «Тени забытых предков», 1965, дереворит, 14х10, коллекция Сергея Якутовича (Киев)
Георгий Якутович "Под Рождество. Иван и Палагна на молитве", иллюстрация к повести Михаила Коцюбинского «Тени забытых предков», 1965, дереворит, 14х10, коллекция Сергея Якутовича (Киев)
Георгий Якутович "Погребальный обряд", иллюстрация к повести Михаила Коцюбинского «Тени забытых предков», 1966, дереворит, 14х10, коллекция Сергея Якутовича (Киев)
- Прежде, фильм "Тени забытых предков" - это момент самоидентификации украинцев, - отмечает настоятель села Крыворивня, настоятель церкви Рождества Пресвятой Богородицы отец Иван Рибарук. - Сергей Параджанов говорил, что он создал гениальный фильм - от слова "гены". Это те банки памяти, где хранится вся информация о человеке, вложенная в нее Богом. Мне кажется, что Параджанову те банки удалось открыть. Это - художественно-документальный фильм - вражда между семьями и гибель человека на церковном дворе действительно были в Крыворивне. Когда-то мы имели два храмовых праздника. Одно - на праздник Положения ризы Пресвятой Богородицы, второе - на День Рождества Пресвятой Богородицы. После этого трагического события люди отказались от второго, потому что на этот праздник было спровоцировано трагическую схватку между двумя хозяевами. Один из них погиб.
Жителей, участвовавших в съемках фильма, осталось совсем мало. Многие из гуцулов были задействованы в массовых сценах. Называют фамилии Анны Чабанюк, Анны Бойчук, Марии Шкрибляк, Василия Коржука, Марии Руденко, Анны Левик...
"Живые только те, кто тогда играл роли детей, - говорит Анна Луцюк. - В Крыворивне - Мария Потяк, которая в фильме, еще девочка, во время свадьбы вылезает на лестницу и кричит: "Идут!". Сейчас ей за 60. А Анна Чабанюк, которой на время съемок фильма было 18 лет, сыграла фрагмент роли молодой-княгини на гуцульском свадьбе".
2001 по инициативе хозяев дома Василия и Марии Химчак, где во время съемок "Теней ..." жили режиссер Сергей Параджанов, художник Георгий Якутович и композитор Мирослав Скорик, был создан музей. Именно в этом доме снято много фрагментов фильма. В частности известный эпизод, когда Иван (актер Иван Миколайчук) и Палагна (Татьяна Бестаева) сидят в углу, "обвенчаны" ярмом. Пани Маричка помогала подбирать истинно гуцульский наряд для актеров и сама снималась в эпизодах.
Рассказывает заведующая отделом музея Ивана Франко, что в Крыворивне (филиал Ивано-Франковского краеведческого музея), Анна Луцюк:
- На похоронах есть обряд, который называется "посіжіння", или "груша". У нас и сейчас сходятся люди, но только сидят и разговаривают. В древности они собирались у покойника и играли в разные игры, веселились. В фильме как раз и показано игры у покойника. И это очень трудно понять людям, которые этого не пережили. Моя мама в Крыворивне этого не помнит. Но в отдаленных горных селах Головы, Гринява эти традиции сохранились дольше. Не могу назвать реалистичными кадры, когда в фильме надевают ярмо на молодых. Не знаю, вообще было ли у нас такое. Хотя этот эпизод символичен, потому что жизнь гуцульских семей всегда была тяжелой.
Бывшая владелица дома-гражды, где сейчас создан Музей "Теней забытых предков", Мария Химчак считала, что с мольфарством в фильме Параджанов немного перебрал. Оно гуцулам было присуще, но не в такой степени, как это показано в фильме: человек руками махнет - и облака останавливаются, и ветры.
Гуцулы действительно зависели от природных явлений. Ежедневно их жизнь была в опасности. Прибывая на пастбище, они целовали землю и просили Бога, чтобы помог им мирно переждать лето и вернуться домой со скотом. Когда-то в лесу было много диких зверей: медведей, волков, лисиц. Пастухи в долине должны были целыми ночами курить огонь, чтобы отгонять их от скота.
Дом-гражда в Криворивне - место съемок фильма «Тени забытых предков» (2009)
Акция во время премьеры
4 сентября 1965 года в 20-00 в г. Киевев кинотеатре "Украина" перед началом сеанса состоялась встреча зрителей с творческой группой, которая участвовала в создании фильма "Тени забытых предков". Этот день стал знаковым не только для украинского кино, но и для диссидентского движения. Во время премьеры фильма состоялась политическая акция. Ее устроили еще молодые на то время диссиденты литературный критик Иван Дзюба, аспирант-литературовед Василий Стус и журналист Вячеслав Чорновил. Они призвали присутствующих в зале встать в знак протеста против арестов украинских интеллектуалов, которые произошли летом 1965 года. Поднялись далеко не все, но встали. Под протестным письмом подписалось 140 присутствующих. Просмотр фильма превратился в стихийную антисоветскую демонстрацию.
Иван Дзюба вспоминал, что опасался ссоры с Параджановым за сорванную премьеру. Впрочем режиссер не только не обиделся, но и поддержал протест, поскольку и сам был человеком внесистемной, с огромным жаждой свободы.
Іван Дзюба
В'ячеслав Чорновіл
6 сентября 1965 КГБ УССР сообщал, что после выступления режиссера-постановщика Параджанова, на сцену поднялся литературный критик Дзюба Иван Михайлович, обратился к зрителям с речью. По словам присутствующих на премьере граждан, Дзюба заявил: "Сейчас происходят массовые политические аресты украинской интеллигенции и молодежи в Киеве, Львове и других городах. Повторяется 1937 год. Молодежь должна заявить протест власти, заклеймить позором за несправедливость". Некоторая часть зрителей возгласами одобрения и аплодисментами пыталась поддержать Дзюбу. Присутствуюший в зрительном зале корреспондент Чорновил обратился к публике с призывом подняться с мест в знак протеста против «политических репрессий». Некоторая часть публики откликнулась на этот призыв. Большинство граждан с возмущением реагировали на выступление Дзюбы, требуя призвать его к порядку. Выступление Дзюбы вмешательством администрации кинотеатра было прервано. В 22 часов после окончания демонстрации фильма один из зрителей (личность устанавливается) стал кричать: "Где же правда? Почему не дают говорить правду? Это безобразие!" В это же время группа молодежи в количестве 20-25 человек пыталась создать давку у выхода из зала и задержать зрителей. Граждане, которые были вблизи, оттолкнули этих лиц и публика покинула зал".
В дополнительной справке, датированной 20 октября 1965, сообщалось: "Человеком, который выкрикивал 4 сентября 1965 в кинотеатре "Украина" слова: "Где же правда? Почему не дают говорить правду? Это безобразие!", оказался Стус".
Василь Стус
По воспоминаниям Дзюбы, как только он начал акцию "... сразу заревела сирена. Очевидно, в наших кинотеатрах все предусмотрено - на всякий случай". В то же время директору кинотеатра Федору Брайченко показалось, что вместо сирены зазвучала музыка "Сориентировавшись, я немедленно вырвал из рук политического хулигана микрофон. Секретарь партийной организации кинотеатра т. Кузьмич Олег Степанович включил радиодинамик, по которому начала транслироваться музыка, а в это время мной было сделано все для того, чтобы локализовать событие". Кинотеатр быстро был окружен бойцами внутренних войск.
После акции реакция власти была молниеносной - Ивана Дзюбу уволили с работы в издательстве «Молодежь» и исключили из аспирантуры Киевского педагогического института, Черновола уволили из редакции газеты «Молодая гвардия», Василия Стуса отчислили из Института литературы АН УССР, где он был аспирантом.
Картина получила 39 международных наград в 21 странах, и этот факт отмечен в Книге рекордов Гиннеса. Параджанову присылали свои поздравления Феллини, Антониони, Куросава, а польский режиссер Анджей Вайда стал перед Параджановым на колени и поцеловал руку, благодаря за этот шедевр. Благодаря "Теням забытых предков" Параджанова считают основоположником поэтического кинематографа.
Всемирное признание ленты - это плод мольфарських чар. По крайней мере на это намекнул последний известный мольфар (так гуцулы называют человека, наделенного сверхъестественными способностями) Михаил Нечай. Он жил в селе Верхний Ясенив на Ивано-Франковщине и в 1960-х годах консультировал Сергея Параджанова по поводу гуцульской самобытности и истории края.
Гарвардский университет добавил ленту в список обязательных для просмотра студентам, претендующих на высшую ступень в киноведении.
