Результаты поиска по запросу «
Микола Гоголь арт
»фэндомы донецький аеропорт історія стена текста Евгений Ковтун политика война Моя Україна разная политота
Воспоминания украинского солдата Евгения Ковтуна о последнем бою за Донецкий Аэропорт
Среди парней никто не был в стороне, даже раненые ребята, которые были в сознании, старались помочь - заряжали боекомплект, передавали магазины, чистили оружие, все были задействованы, как на конвейере. Практически каждый из нас думал, что мы погибнем и никто про наш подвиг, возможно, никогда не узнает. Но мы знали себе цену, знали за что стоим, да и просто дошли до такой грани, когда понимая, что нас может ждать, остается только одно - воевать до конца.
Я - солдат первого батальона 93-ей бригады, которая дислоцируется в Песках. Наши ребята до последнего стояли в аэропорту.
Живу в Киеве, до войны работал инженером в IT-сфере. Меня мобилизовали в августе, а до этого в армии я не служил. После двухнедельного учебного центра попал в 93-ью бригаду.
По специальности я - помощник гранатометчика, потом получил еще одну специальность, но озвучивать ее не стану, по ней я и поехал в аэропорт. А еще поехал туда из-за своего друга Дениса, его отправляли как корректировщика. Получилось так, что мой друг попал на диспетчерскую вышку. Он там прославился своим героизмом. И был подан на награды, но пока ничего не получил. Да и не из-за наград мы туда ехали, а просто выполняли свою работу. А я попал на новый терминал.
У меня уже было одно осколочное ранение в руку, полученное в Песках, но даже с наполовину рабочей рукой меня тянуло на передовую. Пока лечился в Киеве, не мог дома полноценно заниматься какими-то вещами, зная, что меня там ждут ребята. Надо все дела доделывать до конца - это мой принцип. А война не закончена, значит, дело не сделано.
Психологически к аэропорту я был подготовлен, потому что видел смерть своих ребят, знал, что такое обстрелы, что такое ближний бой, когда непосредственно видишь врага.
В новый терминал мы приехали 6 января, это был последний день зеленого коридора.
Мы называли его "коридором позора", поскольку нам приходилось останавливаться и вылезать с "Уралов", затем нас строили, обыскивали, смотрели, что мы везем, сколько нас едет и так далее. Мы ехали со своим штатным оружием, но враги установили свои правила: магазины должны были быть отстегнуты, а рожки - пустые. Снаряженным может быть только один рожок, но он не должен был быть пристегнут. Это абсурдная ситуация, но таково было решение командования, и мы не могли его обсуждать.
В терминале на 2-3 день после приезда, то есть 7-8, числа мы поняли, что по сути, перемирие закончилось, поскольку враг активизировался и начал атаковать со всех сторон. Но оборону мы держали абсолютно нормально. Мне помогал контакт между мной и Денисом, я знал, что он прикрывает меня справа на вышке, и пока он там - врагам с той стороны не пробраться. Однажды это подтвердилось, числа 10 или 11: я отдыхал после смены на посту, он мне позвонил и сказал: "Вы спите, а к вам подошла одна группа ополченцев, довольно значительная, около 50 человек и начинает приближаться вторая". Но попросил нас ничего не делать и чтоб даже офицеры не выходили по рации с нашей стороны. Сказал только усилить посты, мы сразу это организовали. Он сам красиво скорректировал огонь и группы были полностью разбиты.
Когда враги поняли, что с этой стороны к нам подойти не могут - начали применять танки, чтоб у них была возможность заходить со стороны Донецка, а также планово разрушать терминал и диспетчерскую вышку, которая была нашими глазами и ушами. В итоге башня пала. Была разрушена не до основания, но она наклонилась и рухнула. Я знаю, что там пострадали многие ребята, но все же оттуда они не ушли. После жесткого штурма терминала у нас был очень длительный бой. Но благодаря помощи нашей артиллерии мы отбили атаку. А вечером сепаратисты снова запросили перемирие, но не у нас, а у командования. Для того, чтоб собрать своих раненых и погибших, я спросил у коменданта, что случилось, почему перестала работать артиллерия. Мне сообщили, что дали добро на перемирие. Я посчитал, что, может, с какой-то стороны это и правильно, потому что нам тоже надо было собрать своих "двухсотых" и "трехсотых". Но когда наша арта перестала работать, враги воспользовались обломками вышки, как ступеньками, и подобрались к терминалу, с донецкой стороны, отчего наша линия обороны была немного сломлена, поскольку мы не могли контролировать эту территорию.
Всего нас было не так уж много, приблизительно человек 50 из разных бригад: 81-ой, 90-го и 74-го отдельного разведбата и моя 93-ья. У каждого была своя зона ответственности, мы держали врага, который двигался со старого терминала, это был пост "калитка" в первом зале. Этот пост, как и первый, простоял практически до конца. На этажах шли тяжелые бои, а сверху нас закидывали гранатами. На лестнице оборону держали бесстрашные пулеметчики. Одного из них ранили, в него вошло несколько пуль, позже его забрали медики, а судьбу второго я не знаю, но держались они до последнего.
Поскольку нас сильно зажимали, мы решили отодвинуться и держать один зал, большую территорию удерживать уже не было возможности. Стали создавать баррикаду вокруг него и хотели взорвать лестничную клетку. Я побежал вниз, чтоб найти саперов и на одном из этажей за дверью услышал голоса сепаратистов. Дверь была прострелена, они пытались прорваться, выламывая ее, но один из пулеметчиков их удерживал до тех пор, пока мы не сделали баррикаду из подручных средств, которые, на самом деле, защищали только визуально и легко простреливались. Наш сапер успел заминировать лестницу, но подорвать не успел, его и пулеметчика ранили. Зато мы успели вытащить раненых и отойти в зал.
боец ковтун
Несмотря на то, что мы теряли территорию, никто не собирался сдаваться. Я даже намеков от ребят не слышал про такое. Все были обозлены, потому что поняли, что правил войны для сепаров и наемников не существует. Мы дали им возможность эвакуировать своих, а они нам - нет.
Затем день за днем нас потихоньку зажимали. Для нас стерлось понятие "день-ночь", потому что некоторые бои длились чуть ли не сутки. Прорывались новые ребята, но часто не доезжали. А те, которые приезжали за ранеными, для меня - герои, потому что они знали, куда едут, и что это могло стать "билетом в один конец". И хотя часто им не удавалось никого забрать, потому что их машины сжигали, они все равно ехали повторно. Среди таких ребят Рахман и Андрей Север. А еще они ехали для того, чтоб быть нам подмогой, потому что те, кто стояли с 6 числа, уже были вымотаны.
Когда мы оказались в одном зале, нас начали подтравливать газом, сначала слезоточивым, потом перцовым. Но мы научились с ним бороться: брали влажные салфетки и засовывали под балаклаву, хотя тогда был сильный мороз, салфетки замерзали, но каждый старался носить их под броником, чтоб разморозить. Хуже было тем ребятам, которые в этот момент находились на постах, потому что после газа всегда ждали, что враги пойдут в жесткое наступление. Но такое случалось нечасто, потому что идти на нас они тоже не особо хотели. Видя, что хоть мы и загнаны в угол, и отходить нам некуда, но сдаваться мы не будем, они понимали, что малой кровью нас не взять и стоять мы будем до конца, а потери у них были и без того достаточно тяжелые.
Но бесконечно так продолжаться не могло. Я понял, что терминалу пришел конец, когда сепары зашли на верхние этажи и заняли подвал. Тактически они оказались в хорошем положении. Команды отходить для нас не было, да и возможности такой не было, поскольку мы были почти окружены. После морозов, которые достигали за 28 градусов, спать нормально нельзя было, да и кушать из-за постоянных обстрелов тоже. У меня, видимо, от усталости, поднялась высокая температура, а от пуль, которые попали в бронежилет, было сломано ребро Но каждый считал, что если не можешь стоять, то можно отстреливаться лежа. Среди парней никто не был в стороне, даже раненые ребята, которые были в сознании, старались помочь - заряжали боекомплект, передавали магазины, чистили оружие, все были задействованы, как на конвейере. Практически каждый из нас думал, что мы погибнем и никто про наш подвиг, возможно, никогда не узнает. Но мы знали себе цену, знали, за что стоим, да и просто дошли до такой грани, когда, понимая, что нас может ждать, остается только одно - воевать до конца. Единственное, что было страшно - попасть в плен. Для себя я принял решение в плен не идти и последние дни даже спал с гранатой. Я понимал, что все скоро закончится, помощь не подходит, а та, что подходит, она просто попадает в ту же ситуацию, что и мы. Но то, что про нас помнили, добавляло сил, плюс нам многие звонили, узнавали ситуацию; вся Украина за нас переживала, молилась. Включаешь телефон, а там 110 смсок: " Мы молимся за вас, держитесь!!" - и все в таком духе. Из моих ребят, из 93-ьей, в последние дни нас оставалось всего лишь три человека из десяти.
А подорвать нас решили, наверное, потому, что отчаялись пытаться захватить. Мы выжили, но всех завалило и сильно контузило. Как-то откопались, нашли оружие и стояли дальше. Мы пытались сделать 3 линии обороны, хоть и невысокие, чуть ниже колена. Кто покрепче, лежал за первой и второй линией, а раненых оттянули за третью. Так мы переночевали ночь, а к обеду следующего дня нас подорвали снизу. Практически все провалились в подвал. Тогда мы больше всего потеряли ребят, поскольку почти три этажа рухнуло нам на голову. Блоки перекрытия сильно завалили людей, доставать их было тяжело. Но даже в этой ситуации я не слышал панических настроений.
Меня завалило стеной, приходя в себя, я почувствовал, что ноги рабочие, но вылезти сам не мог, а враги как раз пошли в наступление. Ко мне подбежал один товарищ, увидел мою руку, которая торчала из минваты - я пытался разгрестись. Он хотел меня вытащить, а я говорю: "Не надо, пока что главное - отстреливайся, а я - нормально, живой". Он сказал, что у него заканчивается БК. Тогда я свою разгрузку руками нащупал и передал ему. Он таки отбился, правда в тот момент прилетела граната и нас немного покоцала.
Меня откопали, а остальных пацанов мы доставали, пока были силы. А вот двоих моих ребят завалило и их не нашли. Многие были без сознания и не давали знать о себе. Но самое печальное и самое невыносимое было - это ребята, которые звали на помощь, а мы не могли им помочь. Чтоб их достать нужна была техника.
После завала боекомплекта и оружия у нас осталось минут на 20 боя и то очень вяленького. В какой-то момент я просто отключился, меня разбудил один товарищ, Вова, и сказал, что будем выходить. Я ответил ему, что не могу встать, а он говорит, что ему тоже тяжело, потому что прострелены ноги. Но таки собрались с силами, я помог ему встать и мы стали выбираться. Идти по взлетке - это 99 из 100 - смерть, но по крайней мере, я понимал, что погибну с оружием в руках и в плен меня не возьмут. Уходили многие, а некоторые остались охранять тяжело раненых, выносить их не было возможности. Многие из них умирали у нас на глазах. Мы решили, что из тех, кто выйдет, хоть кто-то сможет добраться до своих, рассказать, что случилось и с какой стороны можно подъехать, чтоб забрать остальных.
Нам повезло, потому что было темно, и я думаю, что враги приняли нас за сепаров. Тогда что-то произошло, и не было мобильной связи и рации тоже глушились. Может, это как-то повлияло на то, что нам удалось выйти, потому что шли мы тупо по взлетной полосе. А дошли не все, потому что как таковой дороги не было, а в темноте после таких контузий и с травмами ориентация теряется, элементарно от усталости плохо соображаешь. Был туман, многие просто потерялись, некоторые падали в воронки. Но потом разыскали практически всех.
Мы вышли на метеостанцию утром, нас забрал БТР и отвез в Водяное, оттуда нас отправили по госпиталям. Я знаю, что судьба моих двоих ребят, их позывные Борода и Якут, которые там до последнего стояли, - неизвестна, но слышал такую информацию, что их под завалами нашел враг и что вроде как они в плену. Надеюсь, что если это так, их удастся обменять. Мертвыми я их не видел и в списках тоже. Ребят из плена надо вытягивать, и нашему руководству и командованию стоит не забывать о тех, кто стоял там насмерть.
Никто так не хочет мира, как солдаты, которые воевали, потому что мы видели. какое горе приносит война всем: военным, мирному населению, природе, домам. Это такая травма, которая не залечится. Для меня - это тяжелые воспоминания. Но любая война заканчивается миром, как бы там ни было. Вопрос: какой ценой? Многие ребята выжили и собираются ехать опять воевать. Я тоже прохожу ВВК (военно-врачебная комиссия, - ред.), меня отправили дообследоваться, потому что травмы были серьезные, но я хочу вернуться на фронт. Моя война еще не закончена! Год отвоюю, а там будет видно, что дальше. Мы, как люди гражданские, пришли на войну помочь нашей стране, помочь армии. Но воевать всю жизнь мы не можем. У нас есть семьи, и того снабжения, которое получаешь там, недостаточно для того, чтоб прокормить родных. Впрочем, все эти годы мы жили только для себя, покупали хорошие машины, квартиры, но никто никогда не думал об армии. Та свобода, которую мы получили, далась как-то легко и спокойно, становление нации как таковой мы не прошли. Может быть, теперь оно вернулось нам всем с лихвой, и мы должны пройти этот путь.
Самое тяжелое на войне - это смотреть, как твои раненые товарищи требуют помощи, а ты не всегда им можешь помочь. Люди важны и ценны. Только на войне понимаешь, что тот, кто сейчас находится рядом возле тебя, может прийти к тебе утром, чтоб попить кофе, а через час его может не быть в живых.
А у тех ребят, которые погибли, остались дети. Отцов им никто не заменит, но мы, если выживем, будем пытаться помочь сгладить эту утрату, поскольку их отцы погибли, защищая эту родину. И не дадим власти забывать об этих детях. Как нельзя забывать и о нас, солдатах. Мы не должны думать про свой тыл, а тыл для нас - это обеспечение семей и какие-то гарантии от государства. Очень многие не получили даже справок о том, что воевали. Мы удивляемся тому, что гражданские не понимают, что идет война, но гораздо печальнее, что некоторые военные этого тоже не понимают. Некоторые штабы работают с выходными, проходными, ну а на передовой выходных нет. Пройдя войну, мы все меняемся, и психика у многих нарушена, потому что многие из нас десятки раз прощались с жизнью. Какая-то мирская мелочь - это дикость для солдата, поэтому многие могут неадекватно реагировать. Обществу надо к нам привыкать. Нужно, чтоб человек вернулся и был нужен на работе, чтоб ему помогли адаптироваться. Мы воюем для того, чтоб добиться каких-то перемен в этой стране, но мы должны получать что-то взамен: политикам надо общаться с людьми, а офицерам общаться с солдатами. Тогда, может, сообща мы придем к чему-то новому.
Источник: https://goo.gl/acViTh
фэндомы туризм Львов #Моя Україна разная политота
Привет, хунтаны! Я тут собрался после Нового года во Львов съездить, но столкнулся с проблемой выбора жилища. Может кто, что знает или может посоветовать, из местных или кто-то может уже ездил и есть места "прикормленные". В общем нужно жилье на 4 человека, без каминов и джакузи, но и не дровяной сарай, посуточно (суток на трое), естественно чем дешевле тем лучше, в идеале хотелось бы гривен за 300 в сутки, я правда не очень в курсе нынешних цен, а в инете все врут про цены, пишут 300, а звонишь им - говорят 700. Хостел подходит только если 4-х местный. Может я слишком нежный, но как-то коробит меня спать хер пойми с кем в одной "казарме". Ну и может есть что посоветовать в плане интересностей, которые не являются туристическими и общеизвестными. Заранее спасибо! upd. Фотку поменял.Надеюсь хоть на этот раз это Львов
Моя Україна разная политота
Пиу Пиу ;)
Спешу сообщить вам приприприприприятнейшее известие.
Теперь у нас есть подтеги. Это такие теги которые под тегом #Моя Україна, они без решеточки .
Дивовижна Україна | Сюда мы постим контент про нашу милу, рідну та любу країну - Україну. Интересные места и познавательная информация - вот что здесь должно быть! | |
Українське мистецтво | Всевозможные арты, рисунки или просто информация о художниках, артистах и возможно даже актеров - постим сюда. | |
Пісні України | Ну тут все ясно. Я надеюсь. Я уверена, что вы все поймете. |
Что делать если я не разобрался в этой сложной схеме?
Главное держите себя в руках и помните, что данный гемморойчик призван во имя великой цели : "Облагородить наш тег!"
Тег Политика не кто не отменял ;)
Всем кексиков, пока все.
фэндомы Мавка Лісова пісня Mavka Моя Україна разная политота
В мережі з'явився офіційний трейлер анімаційного фільму українського виробництва "Мавка. Лісова пісня". Фільм створений студією Анімаград (FILM.UA Group), і знятий за мотивами однойменної п'єси Лесі Українки, українських міфів і культурних традицій.
фэндомы історія України ведьмы нечисть длиннопост инквизиция Моя Україна разная политота
Інквізиція по-українськи
У 15–18 століттях Європу лихоманила відьомська істерія. Стратили десятки тисяч людей. На українських землях масових репресій не сталося, але й цілком безпечно підозрювані у чаклунстві тут не почувалися.
Одним з яскравих проявів так званої «нічної віри» (К. Юнг) українців були народні перекази про відьом, злих духів жіночого роду. Вважається, що перекази про відьом принесені циганами з Індії. У руських слово «відьма» майже завжди супроводжувалося епітетом «київська». Київські відьми регулярно влаштовували шабаші на Лисій Горі під Києвом. Були також відьмаки, відьмуни, відьмарі — відьми «чоловічої» статі. Народна демонологія вирізняла серед демонічних істот природжених і навчених. Наводилися точні прикмети, за якими можна було розпізнати цього монстра. В природженого відьмака не може бути вусів, бороди, і взагалі волосся на тілі. В нього зовсім немає статевих органів, але є невеличкий хвостик із чотирма волосинками. Зображення в його зіницях перевернене догори ногами. Вихідний отвір для душі знаходиться під колінною чашечкою, або під стегном, або під куприком.
Цьому двохдушнику — людині-демону приписували надприродні здібності. Він, приміром, може вийняти в людини очі й повернути їх на місце; подути в рота — випадуть усі зуби; він керує бджолами й розганяє хмари. Після смерті відьмак перетворюється на упиря. Для того щоб цього не сталося, народні демонологи радили відрубати йому голову, покласти в могильну яму обличчям донизу й забити в рота кіл, а біля самої могили тричі розсипати мак (вважалося, що відьмак буде його рахувати й не встигне вчасно вийти з могили).
Звична для нас дуля вважалася образливим жестом, оберегом від нечистої сили й була незамінним народним засобом визначення відьми. Так, у Харківській губернії рекомендувалося прийти під неділю до житла відьми, стати спиною доглухої стіни, повернути голову назад, три рази плюнути і тикнути в це місце дулю. Вважалося, що вранці відьма сама обов’язково прийде до вас і запитає: «Нащо ти мені дулю давав?».
Ще один спосіб розпізнання відьом: під час свята, проходячи повз жінок, слід надягти картуза навпаки і тримати дві дулі: однув кишені, а другу за пазухою. Якщо жінки почнуть лаятися, отже, вони відьми.
Автор «Словаря живого великорусского языка» ВолодимирДаль розповідає таку трагікомічну історію з життя малоросійських «відьом». Одна п’яна баба, посварившись із сусідкою, прийшла до суду й заявила, що її противниця забирає всю росу. А в цей час і справді не було роси. «Відьму» негайно схопили, судили й спалили. Проспавшись, наклепниця знову заявилася до суду й покаялася: мовляв, обмовила. Почувши таке з зінання, судді тільки сказали: «От тобі й раз!».
Першою відомою нам жертвою забобонів на українських теренах є Настася Чагрівна. 1171 року коханку галицького князя Ярослава Осмомисла внаслідок інтриг боярів оголосили відьмою і спалили на вогнищі. Масштабне переслідування чаклунів почнеться у 16–17 століттях, коли в багатьох європейських країнах чарування буде серед найстрашніших злочинів. Вважалося, що відьма укладала договір з Дияволом, що перетворювало її на ворога всього людства. Оскільки довести факт такої угоди було складно, зізнання витягали з підозрюваних тортурами.
(на малюнку: галицькі бояри тягнуть на багаття фаворитку князя Ярослава Осмомисла, малюнок Клавдія Лебедєва. Джерело: Електронна енциклопедія і бібліотека Руніверс)
В архівах можна знайти чимало справ про чари, але найчастіше вони виглядають як дрібний злочин або розслідування побутової сварки. Поблажливе ставлення місцевих суддів до відьом мало низку причин.
- Правники не вірили в зв’язок з Дияволом. Для доведення провини мали з’явитися свідки, а тортури зазвичай не застосовувалися.- Злочин відьми полягав у завданні конкретної шкоди конкретній людині, тому покарання призначали бути еквівалентним завданим збиткам.
- Судді досить вільно послуговувалися нормами права, й підозрювані відбувалися «суворим попередженням».
- Справи про чари не мали чіткої юрисдикції. На Лівобережній Україні траплялися випадки, коли світські та духовні суди спихали один одному підозрювану відьму, не бажаючи починати процес.
Але то були випадки, коли постраждала сторона шукала справедливості в суді. Так траплялося не завжди.
Смерть Москаленчихи
На початку 1740-х років в селі Обухівка на Миргородщині сталася пошесть на худобу. Селяни знаходили на стріхах та полях «завитки» — специфічним чином скручені колоски, що їх начебто робила відьма, аби зурочити врожай, господарів чи їхню худобу.
Підозра впала на місцеву жительку Вівдю Москаленчиху: одного разу, коли вона пасла сільських коней, кобила війта повернулася з вистриженою гривою, а після того половина його стайні здохла. На сусідньому хуторі знайшли знахаря, котрий начебто міг знайти «шкодуючого чародія». Знахар приїхав, випив зо дві чарки горілки і оголосив Москаленчиху відьмою.
Сусідку «взяли під арешт», але сотник і священики відмахнулися від справи. Тоді селяни «всеобще» вирішили Вівдю спалити. Викотили на роздоріжжя велику бочку, запхнули туди жінку, облили дьогтем і підпалили. Попіл закопали, а над могилою вбили осиковий кілок.
Цей випадок потягнув за собою судове слідство, що тривало десять років. Остаточний присуд належав гетьману: призвідців та головних учасників було жорстоко покарано за вчинення самосуду. Сам факт спалення селянами відьми є лише вершиною айсберга соціальних взаємин. Це убивство було кульмінаційним моментом, якому передувала довга історія сусідських та родинних взаємин, майнових інтересів, стосунків сільської громади і місцевої духовної та світської влади - і все це в атмосфері вірування у чаклунство. Задокументованих джерел про самосуди, подібних до випадку спалення Вівді Москаленчихи, трапляється дуже мало, зазвичай справи зі з винуваченням у відьмовстві розглядалися в рамках офіційного судочинства. У багатьох випадках самосуду справа не доходила до офіційного розслідування, а тому такі випадки лишалися незадокументованими.
Цап-відбувайло
Обухівські селяни знали, що «яко издавна слишно, что ведям палят», хоч суди не виносили подібних вироків. Людина з поганою репутацією ставала для наляканих сусідів цапом-відбувайлом за епідемію, неврожай, голод. У випадку з Москаленчихою призвідці самосуду з часом були покарані, однак в часи масової істерії спалення могло ініціюватися місцевою владою, тоді винуватців ніхто не шукав.
«Мор бул в Миропольї і в Барановці. І попалили відьми в Мирополю для перестятя мору, ано єще горше мерло. І в Барановці знашли відьм кілька і боялися палити, аби не горій було», — "Острозький літописець" за 1624 рікУ 1720 році на півдні Волині бушувала епідемія. Жителі Красилова були впевнені, що хворобу наслала відьма, і запідозрили в тому сторічну Проську Каплунку. З відома містечкового управителя жінку зачинили в тюрмі, де вона просиділа п’ять днів, поки люди розшукували знахаря для підтвердження своїх підозр. За цей час родичі Каплунки випросили управителя відпустити стару, і разом з нею виїхали з міста.
Але тут повернулися гінці від знахаря, який підтвердив, що Каплунка — відьма. Натовп рушив до її схованки. Бабу з зятем привезли на роздоріжжя. Проську закопали по плечі в землю, накидали зверху дров і підпалили. Опісля змусили зятя привезти зі свого млина жорновий камінь, яким завалили місце страти.
Страшний сон Дракули
У чаклунстві звинувачували не тільки жінок. Не менше за відьом боялися упирів, які теж були здатні спричиняти епідемії та неврожаї. Згідно з народними віруваннями, упир має подобу звичайної людини та за походженням може бути сином відьми й чорта або трупом, в якого вселилась нечиста сила. Упирі відрізняються злою вдачею та полюбляють капостити людям.
Карпати здавна вважалися містичним регіоном, країною, депанують мольфари — злі духи, різновид чортів. М. А. Орлову своїй книзі «Історія зносин людини з дияволом» називає карпатський регіон класичною країною вампіризму. Так, як приклад, можна також навести легенду про гору Чорногору в Карпатах, куди злітаються неприкаяні душі самогубців, повішеників і потопельників. Там вони під наглядом чортів кують град й у величезних хмарах розносять його по всьому світові.
1738 року в селі Гуменець на Поділлі сталося ритуальне вбивство вампіра. Аби вберегти своє село від пошесті, жителі вночі обходили його хресною ходою. У полі натрапили на шляхтича Михайла Матковського з сусіднього села, який блукав з вуздечкою в руках, шукаючи зниклих коней. Підозрюючи в ньому упиря, парубки жорстоко побили Матковського. Ледве той дістався дому, як з Гуменця прибіг посланець, дізнатися, чи він живий. Ще до світанку дім шляхтича оточили люди з рушницями, косами й ціпами. До полудня чекали, що його видадуть, а потім штурмували будинок.
Бідолаху привели до Гуменця, де всипали йому 50 ударів. Попри твердження Матковського про невинуватість у поширенні епідемії, селяни за підтримки місцевої шляхти і священика вирішили його спалити.
Ритуальна страта вимагала підготовки. Вирізали смужку сиром’ятної шкіри, обв’язали голову жертви, за вуха підклали камінці. Засунули палицю у вузол ременя, почали крутити, сильно стискаючи жертві череп. Хтось замазав Матковському рот свіжим гноєм, а дяк зав’язав йому очі ганчіркою, перед тим вмочивши її в дьоготь. Після влаштували величезне вогнище, на якому спалили нещасного.
(на малюнку чоловіки вбивають вампіра в могилі. Румунія, гравюра 1893 року.)
Іван Франко написав у журналі «Кіевская старина» публікацію «СОЖЖЕНІЕ УПЫРЕЙ ВЪ с. НАГУЕВИЧАХЪ ВЪ 1831 г.» Щоб читач міг зорієнтуватися – цього року англійський природознавець Роберт Браун виявив у клітині ядро, Микола І скасував маґдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, а також відбулася масштабна епідемія холери.
Головними дійовими особами подій у Нагуєвичах стали упирі. Саме їх селяни в Нагуєвичах вважали винуватцями епідемії холери. Епідемії жахали людей, та ніхто точно не знав, що є їхньою причиною.
Ось що про це пише Франко: «Неудивительно поэтому, что такое страшное бѢдствіе, постигшее нашъ народъ, должно было глубоко потрясти все его моральное существо и моментально пробудить къ жизни разныя темныя силы, дремлющія, но не исчезнувшія въ глубинѢ души народной. СуевѢрный страхъ передъ упырями безспорно принадлежалъ къ такимъ темнымъ силамъ, и вотъ въ самый разгаръ эдидеміи страхъ этотъ доводитъ народъ до ужасной расправы — сожженія нѢсколькихъ человѢкъ».
Далі Франко цитує записки ієромонаха Косака, який, виїжджаючи із Нагуєвичів, побачив на околицях села велике попелище. Коли той поцікавився, що це все означає, місцевий житель відповів, що тут «палили упирів», які «підтинали людей» в холеру. Ієромонах не на жарт злякався, і поцікавився тим, як селяни взнавали, хто упир.
«А бувъ тутъ у сели, — разсказываетъ съ наивнымъ суевѢріемъ человѢкъ, — такый хлопець; той ходывъ видъ хаты до хаты та по волоссю на грудяхъ пизнававъ упыривъ. Тыхъ заразъ бралы и тутъ на пастивныку терновымъ огнемъ палылы». Достатньо було лише, щоб на тебе вказав якийсь «хлопець», щоб тебе кинули у вогонь. Добре, що хоч про цей випадок прознала цісарська влада, «зъихала зъ Самбора комисія, та килькадесять хлопивъ забрала до криминалу, божъ то не мало людей и то добрыхъ господаривъ, на стосахъ попалылы».
Далі Франко подає матеріал, який його дружина Ольга записала після розмови із очевидцями тих подій. Коваль Сеня Буцяк розповідає, що семилітній хлопець Гаврилко, батьки якого померли від холери, сказав своїм друзям-ровесникам, що це упирі нищать людей. На резонне питання: «А звідки ти знаєш?», Гаврилко відповів: «Бо я й самъ упыръ. Я самъ свого тату й маму потявъ. И знаете, ничыя мни кровъ не була така солодка, якъ ихъ».
На наступний день після служби божої зігнали усіх людей коло цвинтаря та наказали Гаврилкові впізнавати, хто з них – упир. Гаврилко вказав на сімох чоловіків. На цей раз ознакою упирів стало сире полотно, перев’язане попід коліно.
Перший «упир» був найбагатшою людиною села – Вольчаком. Його скували ланцюгами та тягали по вогню доки той повністю не обгорів та й покинули майже живого. І що б ви думали? Вольчак вижив, одужав та ще й прожив сім років!
Другий упир – Ступак зі словами: «А хочете, щобымъ горивъ, то най вамъ и такъ буде!», сам кинувся в вогонь.
Третього – Саляка – перевели босим через вогонь, після чого той зізнався, що він упир, але й пообіцяв, що якщо йому збережуть життя, він зробить так, щоб ніхто в селі не хворів. Шляхтич Левицький, який був присутній при цьому дійстві, відповів, що якщо Саляк вилікує його хвору доньку – його не чіпатимуть. Салака повели пасовиськом до дому шляхтича, та той вирвався і став втікати. І так втікав, що від його попечених ніг м'ясо шматками відпадало! Втік до сусіднього села, де й сховався. Там його виходили пастухи й він також одужав.
Інших упирів попекли на вогні та й залишили скованими лежати коло попелища. Їхні дружини носили з дому молоко та обливали їх, бо молоко вважалися ліками від опіків. Деякі із скалічених «упирів» промучилися тиждень, поки не померли.
З панами й свинями не знайся
Суди теж не завжди були поблажливими, коли в ролі постраждалої виступала людина значно вищого статусу, ніж підозрюваний. 1730 року шляхтич Лукаш Малинський звинуватив свою селянку Марину Перисту: та начебто похвалялася, що зможе зачарувати пана і вже підкорила своїй силі його дружину. Хоч у цьому випадку ніхто не захворів і не помер, до Марини двічі застосовували тортури. Вона не визнала себе винною, тож за законом її слід було відпустити. Але зробили виняток — стратили.
Найгучніша українська справа за участю можновладців — «полювання» гетьмана Івана Брюховецького.
1667 року він спалив за раз аж шістьох «відьом», серед яких була дружина гадяцького полковника. Цей випадок дуже нагадує переслідування на Заході, адже «чаклункам» інкримінувалося викрадення ненародженої дитини з утроби гетьманової дружини і надсилання хвороби, від якої Брюховецький з дружиною ледь не сконали. Говорили, що жінкам допомагали демони у вигляді мишей і котів — повний комплект типових для західноєвропейської відьми звинувачень.Для українців загалом характерне в цілому іронічне ставлення до нечистої сили. Пізніше демонологічний світ представлений переважно в комедійному плані, що помітив свого часу і В. Даль. Відомо, наприклад, що аж до початку XX століття на Закарпатті велася справжнісінька торгівля з дияволом. Угоди укладалися через особливих посередників, іменованих «непростими», «віщунами», «веждунами». З їхньою допомогою можна було закласти душу свою чи дитини або просто худобу для отримання певної вигоди. Крім того, українські селяни намагалися роздобути нечисту силу як прислугу. Згідно з народною легендою можна навіть «народити», буквально виносити свого маленького домашнього біса.
Хованець (годованець, вихованець) — дух, що збагачує свого хазяїна. Згідно з народними повір’ями, хованець або виходив із викидня через сім років після аборту (цікаво, яким чином?), або із «зноску» — маленького яєчка чорної курки, знесеного наприкінці яйценосіння, яке треба було носити протягом дев’ятиднів під пахвою лівої руки. При цьому не можна було вмиватися, стригти нігті, молитися, хреститися. Якщо не доносиш — може замучити до смерті. Чортеня, що вилупилося, слід годувати одними галушками й обов’язково без солі, бо сіль призводила до буйства духу, по-нашому — полтергейсту: поб’є посуд, виб’є хазяїну очі, а йдучи, забере із собою щастя. Смертельну небезпеку для Хованця являв грім. Ударом навідліг його можна умертвити, а ударом буковою паличкою по голові — воскресити.
Приблизно з середини 18 століття закони забороняють переслідування чаклунства у судовому порядку, проте українські суди розглядають такі справи ще й на початку 19-го. Віра у знахарів, відьом та упирів живе серед селян й надалі. Аж до 20 століття траплялися самосуди, коли вони били «відьму», розкопували чи заливали водою могилу «упиря».
Посилання на джерела:
https://was.media/uk/2019-02-05-inkvizicija-po-ukrainski/
http://skaz.net.ua/?act=post&id=315
http://chtyvo.org.ua/authors/Chuhuienko_Mykhailo/Ukraina_iaka_shokuie_Labirynty_istorii/ - книга "Україна, яка шокує. Лабіринти історії", Михайло Чугуєнко