Полісся

Даркфолк українського Полісся

Українське народне житло (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). Полісся.

Полісся — історико-етнографічна область, природно-географічний край, частина колишньої прабатьківщини слов'ян, давня етноконтактна зона. Полісся розташоване на території чотирьох держав: Білорусі, України, Польщі та Росії. Українське Полісся поділяється на Правобережне та Лівобережне — залежно від розташування на берегах Дніпра. Відповідно до цього уживаємо також назви Східне й Західне Полісся. Західне Полісся називають також Прип'ятським, східне — Наддеснянським або Чернігівським, розмежовуючи такі номінації тоді, коли йдеться про Полісся по обох берегах Дніпра. 

За чинним адміністративно-територіальним поділом Полісся охоплює Північну Київщину, Чернігівщину, Житомирщину, північні райони Сумської області, Рівненщину та Волинську область (окрім крайнього півдня останніх двох областей). Південну межу Полісся за діалектними ознаками мовознавці визначають умовною лінією Володимир-Волинський — на південь від Луцька —Здолбунів —Житомир — Фастів-Васильків — Переяслав-Хмельницький — Прилуки — по річці Сейм.

Музей народної архітектури та побуту України, поліська пасіка та Воскресенська церква із села Кисоричі, Рівненська обл.

Велика кількість лісів і боліт, нестача родючих земель, ізольованість від основних шляхів культурних та економічних зв'язків, робило цей район у минулому одним із найбільш відсталих на Україні. Бідність економічних ресурсів Полісся, соціальний гніт та злиденне існування трудового селянства створювало умови, при яких народне житло немов застигло у своєму розвитку, зберігаючи на кінець XIX і навіть на початку XX ст. багато старовинних прийомів та архаїчних рис, що сягають своїм корінням у глибину віків.

Музей народної архітектури та побуту України, окружний двір із села Солов'ї, Волинська обл.

Основний традиційний будівельний матеріал в цьому районі - дерево, а основний конструктивний прийом, що тут застосовується здавна, - зруб.

Народне будівництво північних районів відзначається граничною простотою і навіть деякою мірою аскетичністю архітектурного рішення, відповідно до конструктивних та функціональних вимог Народний майстер дуже стримано застосовував і декоративні засоби оздоблення Інтер'єрів та екстер'єрів. Єдине, що привертало його увагу, були фронтони у західних районах Полісся, які прикрашалися скромними елементами глухого різьблення чи контурної порізки, та завершення вікон у центральних і східних районах Полісся, що оздоблювались традиційними для українського народного декоративного мистецтва стародавніми мотивами геометричного різьблення по дереву.

Звичайно завершення вікон та віконниці фарбувалися у світлі тони (білий, блакитний), завдяки чому ставали добре помітні на темному тлі рубленої стіни (східні райони). В окремих випадках віконниці розписують застосовуючи переважно елементи геометричного орнаменту, що надавало фасадам сільського житла більшої привабливості і мальовничості (центральні райони Полісся).

На західному Поліссі своєрідно вирішуються також завершення фронтонів двосхилих дахів, що прикрашались контурною порізкою кінців вітряних дощок, які формою нагадували голови коней або якихось химерних істот.

Стіни сільського житла Полісся вирішувались, як правило, у відкритому зрубі, який у більшості випадків білили і лише в окремих районах північного Полісся він мав природний колір і фактуру дерева. Це стосується лише стін жилої частини хати, стіни господарчих приміщень (сіни, комора), що робились також із зрубу, завжди мали природний колір дерева.

В різних районах Полісся народне житло має свої особливості у формі даху (на заході поширені дво- та чотирисхилі дахи, на сході тільки чотирисхилі), розташуванні вікон на фасадах, характері тектонічної структури рубленої стіни і рішенні архітектурних елементів та деталей.

Досить скромним і стриманим був також інтер'єр народного житла на Поліссі, особливо на заході. Лише в окремих районах можна зустріти різьблення на сволоку, своєрідні типи меблів, особливо мисників, бокові стінки яких мали елементи контурної порізки, характерне рішення груби - у вигляді стіни, що прикрашалась пластичним оздобленням. Значну роль в інтер'єрі поліської хати відігравали також декоративні тканини і особливо вишивані рушники.

Схематичні малюнки з книги  "Українське народне житло (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)" (1972 р.), В.П. Самойлович:

Хата з села Дідковичі Коростенського району Житомирської обл.

Етнографічний регіон Полісся відображає хата перевезена з села Дідковичі Коростенського району Житомирської області, збудована у другій половині ХІХ ст. та має традиційне для даного періоду трикамерне планування: хата (світлиця)-сіни-комора.

Складена хата з двох окремих зрубів, що виготовлені із соснових плашок-осередків, з’єднаних між собою замками. Осередок – середня частина стовбура. Найцінніша нижня частина – окоренок, а верхня – вершок, з якого здебільшого будували господарські приміщення. Використовували виключно дерево, з якого не брали живиці. Ширина плашок від 45 до 57 см. Нижній вінець (підвалини) – дубовий, решта 7 – соснові. Шви між плашками заповнювалися мохом під час накладання вінців, згодом їх замащували білою глиною ззовні та зсередини. Цією ж глиною замість вапна побілена світлиця, як ззовні так і зсередини.

В світлиці праворуч від входу стоїть піч з глиняних вальків. Дим виходить через отвір в стіні, що розділяє хату та сіни й через дерев’яний комин. Стеля й дах тримається на одному повздовжньому сволоці, на якому лежать три поперечні сволочки та дощата стеля, утеплена шаром глини 25-30 см. Ліворуч від дверей світлиці встановлений посвіт – конструкція для освітлення приміщення за допомогою соснової лучини. Складається з дерев’яної труби, що вставляється в отвір у стелі та глиняного горщика. В хаті три шестишибкові вікна: два на центральному фасаді, орієнтованому до південного сходу, та одне на лівому причілку, розвернутому до південного заходу.

Правий зруб хати двокамерний під сіни та комору. Сіни мають наскрізний прохід: двері на чільній та тильній стіні на кованих завісах. Стеля відсутня. В коморі стеля з соснових дощок, проте, на відміну від світлиці, не утеплена глиною. Дах споруди двосхилий покритий драницею.

Посилання на джерела:

http://etno-selo.com.ua/ua/muzej/ekspozytsiia/polissya

http://www.hllab.dp.ua/Store/texts/jitlo/bud.htm

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%81%D1%81%D1%8F

У Чорнобилі науковці випадково виявили "око Полісся"

У Чорнобильській зоні відчуження в заповіднику вчені на недослідженій ділянці виявили озеро мало не ідеальної форми, яке раніше було ставком біля поліського села. 
Дослідники розповіли, що помітили цю водойму нещодавно при обльоті місць, де торік вирували масштабні пожежі.

Після вибуху на ЧАЕС і відселення людей з цього краю ставок в зоні відчуження за ці роки "здичавів", і практично перетворився на справжнє озеро, незаймане людиною довгий проміжок часу. Науковці вже охрестили його "оком Полісся".

Інтер'єр української хати

Поліський інтер’єр

Інтер’єр української хати був різний в залежності від того чи іншого регіону. Риси архаїчної простоти були характерні для Полісся (північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської і Чернігівської областей). Саме з цим регіоном пов’язують використання найдавнішого виду печі – курної – коли дим виходив не через димар, а відразу в хату (в стрісі робились спеціальні отвори щоб дим виходив назовні).

Такі печі зникли з ужитку ще в кінці ХІХ століття. Їм на зміну прийшли напівкурні печі – над їхньою черінню прибудовували навислий комин для вловлювання диму. З комином одним боком з’єднувався лежак. Іншим своїм боком він був приєднаний до отвору в сінешній стіні. Таким чином дим опинявся в сінях і на горищі. Через отвори в стрісі цей дим виходив з  хати. Печі сучасного типу з’явилися пізніше. Такими ж архаїчними і простими були й речі поліщуків. Керамічний посуд – горщики, глечики, гладушки (глечики без ручки) – був димлений. Серед меблів – ослін, стіл (сектор харчування), піл, ліжко і колиска (спальний центр). Також в хаті були мисник і скриня, щоб було де складати речі. Мисник – для посуду, а в скриню складали одяг.

Київський інтер’єр 

На центральній і південній Київщині піч теж розміщувалася в кутку біля дверей. Димар такої печі був опертий на стовпчик і нависав над припічком. Піч часто прикрашали рослинними і тваринними орнаментами. На початку ХХ століття на зміну природним (червоній глині і рослинним барвникам) прийшли анілінові фарби.

Стіни в хаті також подекуди прикрашалися рослинними орнаментами. Інколи наші предки додавали сюди і зображення птахів – півня, галки, сороки. Ці малюнки виконувалися  олійними фарбами. Замість мисника – відкритих поличок для посуду – часто була засклена шафа. Попід вікнами навпроти печі встановлювали переносну лавку.

Полтавський інтер’єр 

Типовим інтер’єром для лівобережних районів житла був полтавський (Полтавська область). Для нього характерно те, що піч розміщувалась в кутку біля дверей. Припічок печі був закритий стінами комина. Мисник знаходився в протилежному боці. В найсвітлішій частині хати ставили довгу лаву на якій встановлювали кужіль з прядивом.

Особливістю інтерєру полтавської хати був поперечний сволок (балка). Він становив основу несучої конструкції стелі. На ньому вирізьблювали культові орнаменти – хрести, солярні знаки тощо.

Південний інтер’єр 

Лівобережні райони України на Півдні (Дніпропетровська область, частково Запорізька, Донецька і Луганська області) були облаштовані аналогічним чином. Тут розписом, який тепер знаний як петриківський прикрашались не тільки верхня частина стін і піч, але й стеля. Припічок у печі закривали стінки комина. Власне саме цим вирізнялося житло українців, що жили в південних регіонах Лівобережжя.

Подільський інтер’єр 

На Поділлі (Вінницька і Хмельницька області) частини хати мали таке ж розташування, як і  в більшості регіонів Україні – піч з боку від входу, навпроти мисник, під вікнами лава.

Піч оздоблювалась малюнками, які виконувались кольоровими глинами. Розмальованими також були миски, які виставлялись напоказ у миснику. На сволок кріпились паперові прикраси – витинанки

Західний інтер’єр 

Гуцульське житло (Івано-Франківська і частково Чернівецька та Закарпатська області)  має багато загальноукраїнських рис в розташуванні всіх елементів інтер’єру. Вирізнялось таке житло в першу чергу мистецькою вишуканістю. Заможні господарі викладали піч купованими кахлями, що мали малюнки: фрагменти традиційно-побутового життя гуцулів. Сволок, вхідні двері і меблі гуцули прикрашали мудрованим різьбленим орнаментом.

В Західній частині Україні, на Лемківщині (Закарпатська область), на відміну від значної частини інших регіонів, отвір печі орієнтували не чільну, а на причілкову стіну. У зв’язку з цим розташування деяких меблів відрізнялось. Ліжко розміщувалося на традиційному місті – під тильною стіною. Проте його ставили не впритул до печі, а на певній відстані. У верхній частині причілкової стіни лемки вішали образи, народні картини і розмальовані тарелі.

Північ України

Ці краї славляться урожаєм картоплі, що значною мірою впливає на раціон місцевої кухні. Коронна страва Полісся – деруни, або драники. У Чернігівській області майстерно готують печеню в горщиках із картоплі, квашеної капусти та м’яса. А на десерт – пиріжки з калиною, адже регіон багатий на ягоди. На Сумщині також полюбляють печеню, але тут з картоплею закладається і м’ясо, і печінка. А борщ тут готують зі свининою і на буряковому квасі. Київ вже багато років славиться своїми котлетами по-київські.

Південь України

Південь, де Дніпро впадає в Чорне море, – це край рибалок, а отже і різноманітних рибних страв. Так от бички не лише подають в’яленими до пива, в Одесі з них готують биточки: тісто змішується з подрібненою рибою і смажиться на олії. Набагато складніше приготувати рибу-фіш: потрібно акуратно зняти шкірку, почистити від кісток, подрібнити, нафарширувати та запекти. На Миколаївщині рибу консервують додаючи томат або варять юшку з томатним соком. Херсон славиться своїми овочами, а особливо баклажанами. Тут їх і смажать, і консервують та навіть роблять ікру. Крим славиться лагманом і долмою: локшиною зі шматочками м’яса та маленькими голубцями у виноградному листі. Наваристий капусняк готують на Запоріжжі. Приазов’я славиться млинами – це тонке дріжджове тісто із маслом та сирною начинкою, що згортається в рулет.

Центральна Україна

Борщ в Україні скрізь варять по-різному. У Черкаській області до нього обов’язково подають ароматні пампушки з часником. Кіровоградщина зможе здивувати різноманітністю вареників та начинок до них: з картоплею, грибами, м’ясом, печінкою, капустою. Також варто скуштувати крученики – невеликі м’ясні рулетики з начинкою з фаршу, паштету, чорносливу з горіхами. Полтавщина славиться галушками та пундиками. У Дніпропетровську, як і в Одесі, дуже полюбляють готувати форшмак, а зі свіжої риби з Дніпра готують юшку по-дніпровськи з леком. На Вінниччині готують бігос – страва з тушкованої кислої капусти з м’ясом і грибами. Також дуже популярні фляки – суп з яловичого рубця, який приправляють коренями, сиром і спеціями.

Східна Україна

На Донбасі знають близько 50 рецептів окрошки, кожен знайде рецепт на власний смак. А до окрошки можна спробувати рульку – задню частину свинячої ноги, яку натирають сіллю і спеціями, а потім запікають в тісті. Фарш зі свинини і яловичини, який розкладають на шматку полотна, а зверху додають омлет і велику варену моркву – такою стравою вас почастують на Луганщині. У справжній слобожанський борщ, який готують на Харківщині, кладуть квасолю і м’ясні фрикадельки. А на друге – гречаники: м’ясні тефтелі з гречкою.

Західна Україна

На Прикарпатті до столу подають бануш – густа каша з кукурудзяної крупи, приправлена сметаною, подають гарячим з обсмаженим беконом і бринзою. Карпати – це край білих грибів і тут майстерно вміють варити смачну грибну юшку зі сметаною. Чинахи – страва на зразок печені, якою вас пригостять на Буковині. Також у Чернівецькій області варто спробувати домашню бринзу та традиційну кукурудзяну кашу – мамалигу. На Закарпатті дуже популярна страва бограч, яка прийшла до нас з угорської кухні. Береться гуляш, приправляється коренями та карпатськими травами і все це вариться у казанку. А завиванцями на Закарпатті називають м’ясні рулети з яловичини із сумішшю варених яєць, солоного огірка, шпика і сирої тертої картоплі. Також Західна Україна славиться різноманіттям домашніх ковбас. Мазурики по-волинськи – це домашні ковбаски з індички, вершкового масла та сиру. В цьому регіоні варто спробувати і поліські вергуни – делікатні вироби з тіста, які смажать в олії. Чудові віденські рулети – струдлі добре готують у Львові. На Рівненщині популярні картопляники (або зрази) та мацики – в’ялене м’ясо в кендюсі, вичиненому свинячому шлунку. Мачанка – це густий суп з м’ясом, засмажкою з борошна, цибулі, меленого солодкого перцю і готують його на Тернопільщині. Картопляну ковбасу полюбляють у Хмельницькій області: начиняють свинячі кишки тертою сирою картоплею та запікають у печі.

Дівоче-жіноче святкове вбрання. Кінець ХІХ - початок ХХ століття. Ч.5

Частина 1 - http://joy.reactor.cc/post/4534904

Частина 2 - http://joy.reactor.cc/post/4535580

Частина 3 - http://joy.reactor.cc/post/4539930

Відеоролики проекту СПАДОК (англ. Back to Basics) присвячені українській культурі, традиціям, народним звичаям. У частині циклу «Національне святкове вбрання» глядачі побачать, як в XIX-ХХ столітті виглядала українка в залежності від віку, соціального статусу і регіону проживання. Для цього в кожному з коротких, але яскравих епізодів, буде відтворено характерний для певного регіону етнічний образ. 

Над створенням роликів працювали: режисер Олексій Гуз, оператор Юрій Бакун, консультанти Українського Інституту Історії Моди, графіка проекту Signal Red, продюсер Олена Малкова.

У проєкті «Спадок» звучать українські народні пісні, записані в сучасній обробці спеціально для циклу фолк-музикантами: Ігор Сакач (музичний продюсер), Максим Бережнюк (виконавець на традиційних духових інструментах, вокаліст), Марія Квітка (вокалістка), Анастасія Полетнєва (вокалістка)

Тернопільська обл. Заліщицький район

Модель: Ярина Дронь. Засновниця реконструкторської майстерні українських традиційних прикрас «ВидимоНевидимо». Скрипалька, займається відновленням та популяризацією етнічної музики. 

Чорна вишивка на Поділлі ніколи не вважалася жалобною. Цей колір асоціювався з кольором землі, а отже з родючістю, достатком та добробутом. У цьому регіоні так вишивали навіть весільні сорочки. Частіше за все нитки для такої вишивки виготовляли з вовни чорних овець. 

Ґердан – традиційна дівоча прикраса з бісеру, що використовувалась як частина головного убору. У XIX столітті бісер був настільки дрібним, що для низання ґерданів доводилося використовувати кінський волос.

Рівненська обл. Сарненський район

Модель: Оксана Мітюхіна. Займається збереженням, дослідженням, відтворенням та популяризацією української вишивки. 

Постоли (личаки) – взуття, плетене з кори дерев: верби, липи, в'яза тощо. В Україні найкраще збереглася традиція носити таке взуття на Поліссі. Одягали їх на полотняні або вовняні онучі, які намотували майже до колін. Личаки зношувались вкрай швидко – за чотири дні літом, і до тижня зимою. За рік одна людина змінювала близько 50 пар. 

Окрім взуття із лика виготовляли ще й сумки – навіски. Вони були популярними на початку XX століття. Використовували їх для зберігання дрібних речей та грошей.

Івано-Франківська обл. Снятинський район

Додільна сорочка - майже до самої землі.

Окрийка, окрійка - вишитий пасок.

Уплітки - сплетені у вигляді кіс, червоні гарусні нитки або стрічки з червоних гарусних ниток, які впліталися в коси. Гуцулки прикрашають свої уплітки мідними бляшками або ґудзиками. Найчастіше уплітки обвивають навколо голови, утворюючи своєрідний вінець з кіс. 

Полтавська обл. Миргородський район

Модель: Олена Дідик. Археолог, етнограф, дослідник та реконструктор традиційного одягу українських селян. Учасник фольклорного гурту «Гуляйгород». 

 Гаман – торбинка, в якій зберігали гроші та дрібні речі. На Полтавщині жінки шили їх з яскравої тканини, прикрашали вишивкою та аплікацією. Кріпили такий аксесуар до поясу або ж пришивали до спідниці. 

 Юпка – верхній жіночий одяг, що побутував у центральній та лівобережній Україні в ХІХ – першій половині ХХ століття. Шили юпки зазвичай із купленої мануфактурної тканини: вибійки, черкасини, або ж китайки. У кінці ХІХ століття кількість вусів на спинці юпки була ознакою заможності: чим багатша жінка або дівчина – тим більше складок нараховувалось на її верхньому одязі. На Полтавщині разом з крамними зустрічались юпки, пошиті з домотканого сукна.

Волинська обл. Ратнівський район

Модель: Олена Видрич. Фольклорист, дослідник традицій українського Полісся. Займається відродженням давніх традицій гуртового співу. Керівник дитячого фольклорного гурту «ЯсноКрасно». 

Як застібку для коміра сорочки, окрім кольорової стрічки на Поліссі використовували «шпоньку» («спінку») - металеву прикрасу у вигляді двох кружечків, з’єднаних штифтиком. Менший, не оздоблений кружечок, просовували в петлі на комірі, більший, зазвичай декорований кольоровим скельцем, залишався ззовні. 

Унікальна техніка декорування одягу аплікацією збереглася лише в декількох селах Волинської області. Таким чином оздоблювали сорочки, фартухи, притулки та плати. На біле полотно нашивалися смужки червоного, чорного та голубого кольору, що імітували розташування тканих узорів.

Сумська обл. Охтирський район

Модель: Марія Пошивайло. Дослідник українського гончарського фольклору, майстер народного мистецтва з соломоплетіння, писанкарства й виготовлення традиційних дівочих головних уборів.  

Особливо модним у кінці ХІХ століття стає кубовий ситець – тканина мануфактурного виробництва, із нанесеним на неї квітчастим візерунком. В Україну його почали завозити з 1840-их років. Найчастіше використовували для пошиття керсеток, юпок, спідниць та очіпків. 

 У деяких регіонах України вважалося соромом виходити за межі подвір’я без запаски, особливо негоже було, щоб їх у такому побачив сторонній чоловік. Найбільше цінувалися виготовлені з привозної парчі, золоті та срібні запаски. Їх вдягали лише на свята. Парчеві запаски були дуже коштовними, тому деяким дівчатам доводилося позичати їх на весілля у своїх подруг.

Дівоче-жіноче святкове вбрання. Кінець ХІХ - початок ХХ століття. Ч.4

Частина 1 - http://joy.reactor.cc/post/4534904

Частина 2 - http://joy.reactor.cc/post/4535580

Частина 3 - http://joy.reactor.cc/post/4539930

Відеоролики проекту СПАДОК (англ. Back to Basics) присвячені українській культурі, традиціям, народним звичаям. У частині циклу «Національне святкове вбрання» глядачі побачать, як в XIX-ХХ столітті виглядала українка в залежності від віку, соціального статусу і регіону проживання. Для цього в кожному з коротких, але яскравих епізодів, буде відтворено характерний для певного регіону етнічний образ. 

Над створенням роликів працювали: режисер Олексій Гуз, оператор Юрій Бакун, консультанти Українського Інституту Історії Моди, графіка проекту Signal Red, продюсер Олена Малкова.

У проєкті «Спадок» звучать українські народні пісні, записані в сучасній обробці спеціально для циклу фолк-музикантами: Ігор Сакач (музичний продюсер), Максим Бережнюк (виконавець на традиційних духових інструментах, вокаліст), Марія Квітка (вокалістка), Анастасія Полетнєва (вокалістка)

Донецька обл. Костянтинівський район

Модель: Людмила Чиркова – актриса, телеведуча, працює з дубляжем кіно на українську мову. 

Кохточка - короткий жіночий плечовий одяг із рукавами, коміром-стійкою та асиметричною застібкою збоку на дрібні гудзики. Шили з крамних бавовняних та вовняних тканин, прикрашаючи різноманітними складками, зборами, мереживом тощо. Особливо модно було вдягати “парочку”: кохту і спідницю з однієї тканини.

Миколаївська обл. Веселинівський район

Модель: Олена Скрипка. Колекціонує традиційне вбрання селян кінця 19-го – початку 20-го століття, до того ж захоплюється відтворенням історичного одягу. 

Блузниця – спідниця з крамного матеріалу (кашеміру, кольорового сатину тощо), що зшивалась із 5-6 полотнищ, котрі закладалися у дрібні збори (ряси) і зверху вшивалися у пояс (пасок). Кількість та якість використаного матеріалу свідчила про добробут власниці спідниці. Найбільше цінувалися блузниці з щільних шовкових та вовняних тканин. 

Хустка – широко розповсюджений по всій території України квадратний платовий головний убір. Існує велика кількасть її локальних назв: хустиця, хустинча (Бойківщина), пінка, півка, завійка (Лемківщина), рубець (Покуття), ширинька, мацьок (Галичина), кирух (Західне Полісся).

Чернігівська обл. Городнянський район

Модель: Наталя Хоменко. Викладач кафедри фольклористики КНУ ім. Тараса Шевченка. Керівник Народного ансамблю української музики «Роксоланія». Займається дослідженням українського жорстокого народного романсу, вивчає тему любові у фольклорі. 

Свита – довгополий верхній одяг з домотканого грубого сукна. Найдорожчими вважалися білі свити, найдешевшими чорні та брунатні. Колір та якість домотканого сукна залежали від віку та породи овець, найкраще сукно отримували з вовни ягнят. 

Окрім вишитих сорочок на Поліссі побутували і ткані сорочки, орнамент на яких майстриня створювала в процесі виготовлення полотна. Зазвичай їх оздоблювали геометричним та рослинно-геометризованим орнаментом.

Крим - Жіноче святкове вбрання кримської татарки. Кінець ХІХ – початок ХХ століття. 

Модель: Халісе Зінєдін – керівник кримськотатарської редакції іномовлення України. Ведуча мовно-культурного проекту «Еліфбе» та ведуча проекту на радіо «Время гостей». 

Традиційна кримськотатарська верхня сукня "çabuvlı anter" має символічні деталі. Кримські татарки боковими елементами "çabuv" (з кр. клин) візуально розширювали лінію стегон. Дівчата навмисно збільшували кут çabuv, бо поєднували факт широких стегон з дітонародженням. 

Сукня обов'язково доповнюється el kap (з кр. манжет), які пришивають як окремий елемент. El kap мають відворот, з зовнішньої сторони якого, золотими нитками вишитий традиційний рослинний орнамент. 

Yipişli quşaq – традиційний філігранний пояс, використовується у весільному обряді кримських татар. В кожній родині перед весіллям, наречений дарував дівчині yipişli quşaq з чистого срібла, чи золота. Перед обрядом вдома батько вдягав дівчині пояс, а після обряду, в домі чоловіка, його батько знімав пояс – це символізувало перехід дівчини до іншої родини. Пояс, разом з іншими традиційними прикрасами, вважався приватним майном дружини. Особливим центральним елементом прикраси є виноградні листи, вони символізують родючість, продовження роду.

Київська обл. Васильківський район

Модель: Ярина Сізик. Студентка кафедри фольклористики КНУ ім. Тараса Шевченка. Учасниця Народного ансамблю української музики «Роксоланія». Займається культурно-просвітницькими проектами, зокрема «Дідова хатчина». 

«Засвітити волоссям» - давній термін, що означав ходити з непокритою головою. Для заміжньої жінки це вважалося тяжким гріхом. За народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка накликала невдачі, неврожай, хвороби та пошесті. Протягом першого року подружнього життя молодиці не дозволялося навіть «світити очіпком», тобто ходити з непокритим хусткою очіпком. 

На Київщині носили довгі сорочки, вони були додільними або «до підточки». Додільна сорочка шилася з суцільного полотна, тоді як у сорочки «до підтички» верхня частина – стан, виготовлялася з тоншого домотканого полотна, а підточка – з грубшого. 

Старовинний корал, який у селі ще називали «добре намисто», був дуже дорогим. Кількість разків відігравала роль показника соціального становища власниці. У Середньому Подніпров'ї бідніші селянки в наряді мали по 3-4 разки, багаті – по 25 ("від шиї по самий пояс"). В народі вважалося, що дівчина, яка не має коралів, не може вийти заміж. Часто такі прикраси переходили у спадок, мати ділила своє намисто порівну між дочками. 

Коралове намисто в Україну привозили переважно з Італії та Франції, воно мало яскраво червоне, глухе червоно-рожеве або сірувато-рожеве забарвлення. Найбільше цінувалось намисто інтенсивного червоного забарвлення з гладеньких чистих, непоточених коралин. Вартість такого намиста в деяких місцевостях сягала ціни пари волів(!).

Ольвия - самый древний полис Причерноморья

Национальный историко-археологический заповедник «Ольвия» был основан в 1926 году. Сегодня заповедник состоит из двух частей: города Ольвии с некрополем и территории современного острова Березань, что напротив Черноморской косы. Ближайшее к заповеднику большой город - Николаев - в 40 км отсюда.

На территории заповедника действуют: музей, где представлены находки из раскопок (более 96 тыс. Экспонатов) и лапидарий (музей камня - ред.), В котором хранятся архитектурные детали, надгробия, орудия труда, скульптуры и плиты с надписями и текстами декретов. Заповедник имеет свои научные фонды и библиотеку. Основной частью музея экспозиция остатков античной архитектуры под открытым небом: более полутора десятка участков. Раскопки одного участка могут длиться годами.

Заповедник призван охранять и сохранять памятники и артефакты античной Ольвии, проводить ремонтные и музефикацийни работы по воссозданию пропавших элементов, в частности кладок стен.

К концу XVIII в. городище на берегу Бугского лимана не было официально признанной памятником археологии. Лишь в конце века немецкий этнограф Петер Симон Палас совместно с российским писателем Павлом Сумарковим таки доказали, что городище - это и есть остатки античной Ольвии.

Первую точную карту города составили в 50-х годах XIX в. Тогда же стартовала первая археологическая экспедиция, стало началом профессионального исследования Ольвии. Системные же раскопки начали проводить в начале ХХ в.

В советское время вокруг памятника активно селились бывшие узники советских тюрем, которые вскоре начали проводить собственные «раскопки» и продавать за бесценок археологические находки, античную керамику и древние монеты.

Официальные раскопки возобновились в 1970-е годы и продолжаются до сих пор. До недавнего времени здесь работала исключительно украинская археологическая экспедиция, а с 2016 года также работает группа археологов из Польши и Германии под эгидой Института археологии, который имеет исключительное право на проведение раскопок на территории Украины.

Кроме групп археологов, на территории заповедника постоянно проживают только представители здешней фауны: кроме змей, сколопендр, зайцев и лис, здесь сегодня нет жителей. Фауна довольно широкая, потому что охота запрещена. Здесь себя очень хорошо чувствуют лисы, зайцы, даже волки заскакивают ночью.

Ежегодная археологическая экспедиция начинается здесь в конце июня - начале июля. В специально построенных домиках живут руководители экспедиций. Студенты же, приезжающих на раскопки как на практику, живут в палаточном городке в Заячьей Балке, в южной части городища.

Эта территория уникальна тем, что на ее землях не было оседлого населения - как до прихода греков, так и после них. Она как была подготовлена именно для античных колоний: никто ее не трогал до VI века до н. е. и почти не было оседлого населения после IV века н. е. Чистая античная территория.

Город-республика Ольвия была основана в VI в. до н. е. выходцами из древнегреческого города Милет. Своим расцветом она оправдывала свое имя, которое в переводе с греческого означает «счастливая, благословенная». В античной литературной традиции Ольвию нередко называли еще Борисфеном, а ее жителей - ольвиополитами или борисфенитами. 

О власти в Ольвии начали думать уже в V в. до н. е., о чем свидетельствует появление первого государственного документа Ольвии - почетного декрета, который был вырезан на камне. Вся власть в городе фактически принадлежала крупным рабовладельцам. Рабов торговцы получали в обмен на ремесленную продукцию. Поэтому рабы поступали в Ольвии так же, как, скажем, хлеб, скот, рыба или шерсть.

Античная Ольвия была богатой мастеров: гончаров, каменщиков, мастеров по дереву. Немало изделий ольвийские купцы продавали в государствах греческой метрополии, где вместо покупали множество других вещей - от вкусного вина и масла к украшениям и произведений искусства.

Благодаря торговле Ольвия поддерживала связи с такими крупными городами, как Афины, Коринф, Александрия и даже городами Малой Азии (современная Турция). Через свою активную торговую деятельность Ольвия даже входила в первый Афинского морского союза. Для удобства торговли Ольвия выпускала свои монеты в виде дельфинов - в основном медные и серебряные, реже - золотые.

Ольвия интересна для исторической науки не только сейчас, она была такой еще в далекие античные времена. Лучшим подтверждением этому служат посещение Ольвии известным греческим историком Геродотом в V в. до н. е.

Интересно, что в III в. до н. е. город пытался осадить один из полководцев Александра Македонского, Зопирион. В целом город часто подвергался набегам варваров, власть менялась, а в 48 году до н. е. геты во главе с царем Буребистой вообще захватили и разрушили город. После восстановления его площадь уменьшилась втрое, власть перешла к скифам, но набеги варваров не прекратились.

Во II в. н. е. по просьбе Ольвии в город вошел римский гарнизон и построил на ее территории цитадель. В Ольвии находился лишь небольшой римский гарнизон, но к тому времени авторитет Римской империи был очень большой, поэтому пребывание даже небольшого войска в определенном городе уже заставляло задуматься даже самых ярых варварских полководцев. Достаточно долгое время Рим сыграл очень положительную роль в сохранении именно Ольвии и в невозможности ее уничтожения.

В III ст. - из-за внутренних проблем римляне должны были покинуть город и Ольвия снова стала доступной для набегов варварских племен. Вскоре геты разрушили цитадель, а в начале IV в. нападения гуннов привели к окончательному уничтожению Ольвии.

После упадка Ольвии территория оставалась незаселенной течение 14 веков. К середине XIX века античный город буквально разбирался по камешку, в первую очередь местными жителями. Так, османы, которые успели пожить на этой территории, разобрали подавляющее количество наземных зданий и даже построили из античного камня крепость Ачи-Кале, то есть будущий Очаков.

Жители Ольвии, начиная еще с конца XVIII - начала XIX века, строили свои дома также из остатков наземных сооружений Ольвии, потому что зачем ломать голову, где взять строительный материал, если рядом есть куча камней. Сейчас даже если проводятся ремонты в старых домах, то обязательно в стене или остатки алтаря ольвийского, или какой-то архитектурной ольвийской детали. 

Чтобы понять весь тей педантизм, который был воплощен в пространстве античного города, стоит вспомнить, что Ольвия была спроектирована по системе греческого архитектора Гипподама, который спроектировал также Александрию. Городское планирование здесь будто основывалось на каком тактильном ощущении, когда все должно быть на своем месте.

В центре города располагалась главная площадь - агора. Здесь собиралась очень разная публика: от обычных горожан и торговцев в местные поэтов, музыкантов и философов. Посреди площади располагалась большая здание, в котором купеческие собрания чередовались с культовыми обрядами. Главная площадь города граничила с центральным кварталом, улочки которого охватывали два главных рынка, театр, гимназию, суд и парламент. Счастливчики, которые жили вблизи центральной части города, могли решать все свои дела фактически на расстоянии считанных шагов.

Отдельного упоминания заслуживает отношение жителей Ольвии в собственных святынь. Неподалеку главной площади находилась священная территория - теменос, которая включала храмы Зевса и Аполлона Дельфиния, а также центральный алтарь. Чтобы понять ценность этих сооружений, достаточно узнать о действиях местных жителей во время набегов. Храм Зевса и храм Аполлона Дельфиния, покровителя Ольвии, были разобраны самими жителями Ольвии во время одного из набегов кочевых племен для того, чтобы варвары не осквернили священные места.

Центральный алтарь был едва ли не самым ценным культовой достопримечательностью города, поэтому, когда ожидался очередной набег варваров, жители Ольвии засыпали его землей. Поэтому во время археологических раскопок алтарь обнаружили практически не поврежденным. Таким образом Ольвии удалось уберечь собственные святыни и сделать их частью истории.

Ольвийские улицы были прямыми и перпендикулярными друг другу, ориентированными преимущественно с запада на восток. Город был разделен на кварталы, в каждом из которых было десять дворов. Все общественные здания так же, как и городские площади и рынки, составили по размеру жилым кварталам (100 × 40 м). Общественные и жилые здания обычно возводили из камня, а крыша покрывали надежной черепицей. В проходах между кварталами были оснащены траншеи для канализации, перекрыты плитами.

В Ольвии существовала система канализации с отводом канализационных стоков за пределы города. В те времена отходы выливались не в реку, как у нас сейчас, или когда канализация течет рядом с гуляющими детьми. В Ольвии такого не было.

Античная Ольвия была окружена крепкими стенами и оборонительными башнями и это повлияло на облик города. Интересный факт: богатый местный купец Протоген давал средства на строительство крепостных стен вокруг города, чтобы хоть как-то защитить Ольвию от варварских набегов. За этот поступок в его честь был установлен мраморный декрет (плита с текстом).

Большая часть античной Ольвии представляла собой сеть плотных кварталов с узкими переулками. Учитывая, что территория города была обнесена оборонительными стенами, территорию Ольвии уже невозможно было расширить. Именно поэтому жители старались застраивать как можно плотнее ту территорию, которая уже была защищена.

Несмотря на ограниченную площадь домов, местная знать прибегала к строительству двухэтажных домиков. Дома самых владельцев обычно украшались фресками, мозаиками и колоннами. В их домах красовались терракотовые карнизы, египетские редкие вазы из алебастра и ювелирные украшения из Коринфа. С самых Афин в Ольвии привозили скульптуры, архитектурные детали и керамику с чернофигурной вазописью.

Нельзя обойти вниманием также южную часть города, где фактически и зародилась городская жизнь, и здесь, как утверждают ученые, оно и завершилось. В VI в. до н. е. на этой территории были построены землянки первых колонистов и в IV в. н.э. здесь, на этом месте жили уже последние жители Ольвии. Эта часть Ольвии славилась крутыми склонами и мощным портом, который давал возможность активно заниматься торговлей. Почти каждый клочок этой земли был застроен, даже крутые склоны. Когда уровень моря, а соответственно и лимана, поднимался, территория начала подтапливаться, земля начала опадать в реку. Жители Ольвии начали каким-то образом укреплять свои дома большими стенами, которые по факту служили подпорками местных домов. Поэтому почти каждый местный домик - такая небольшая крепость.

Несмотря на все усилия, природа диктовала свои условия, и когда уровень моря существенно поднялся, эта часть города вместе с большим портом и всем побережьем постепенно оказалась под водой. Сегодня под водой находится около 300-400 м античной территории Ольвии. Сейчас подводные раскопки проводить практически невозможно из-за большого течение и ила, которые уже на следующий день сводят на нет все усилия. Чтобы нормально провести подводные исследования - надо сделать дамбу, осушить эту территорию и потом уже проводить раскопки. 

Культы Ольвии

На начальном этапе существования города в нем властвовали мольпы - древнейший аристократический мужской союз (кстати, из всех милетских колоний в Причерноморье мольпы документально зафиксированы только в Ольвии). Они особенно почитали культ Аполлона Дельфина, который был также популярен в Милете, Афинах, Спарте и других греческих городах-государствах.

А вот культ Аполлона Врача, который соперничал с ним, был явно местного происхождения, и именно он стал идеологическим знаменем демократической "партии". Можно предположить, что за религиозным противостоянием группировок Дельфина (мольпы) и Доктора (демос) стояла борьба за политическую и религиозную независимость Ольвии

от метрополии и соседних полисов.

Победа сторонников демократии была одержана благодаря непосредственной помощи мощного флота демократических Афин. Знаменитый Перикл лично возглавил морскую экспедицию в Ольвии, чтобы поддержать местных демократов.

Ольвийская религиозно-политическая революция привела к изгнанию из Ольвии мольпив, хотя наверное некоторая их часть ушла в подполье. Вероятно, в знак этой победы идей демократии в Ольвии начали чеканить монеты с изображением орла, стоящего на дельфине (знак мольпив).

Кстати, дельфины в причерноморских городах-государствах имели промышленное значение - их пасли, как пасут коров или коз, и не случайно их изображения были здесь такими популярными.

Ольвийскую демократию олицетворял культ Демоса и античного героя Геракла, призванных наглядно демонстрировать союз героя и народа.

Интересно, что среди набожных ольвиополитов уже тогда встречались атеисты. Уроженец Ольвии известный древнегреческий философ Бион Борисфенит среди греков слыл ярым безбожником, который только перед смертью обратился к богам.

В ольвиополитов был такой довольно интересный обычай, как весенние праздники в честь местного ольвиополитского бога Аполлона Таргелия. Главная идея этого передурожайного очищающего праздника заключалась в следующем. В день Аполлона Таргелия городом водили преступников, чтобы они впитали в себя всю нечисть и таким образом очищали город. Затем, убивая или изгоняя преступников из страны, жители избавлялись от накопленной за год скверны (А. С. Русяева).

Замена Аполлона Врача на универсального Аполлона Простата (Защитника) знаменовала собой очередной «радикальный перелом в религиозной жизни». Очевидно, демократию заменила военная олигархия. Забота о культе Простата возлагалось на коллегию стратегов-полководцев. Именно поэтому храм Простата в Ольвии был богатый. Его священная казна пополнялась за счет подношений поклонников и военной добычи (чаще всего это было оружие врага).

Обновление демократического строя в Ольвии сопровождалось новыми изменениями в культурной сфере. Новый демократический культ Зевса Элевтерия (Освободителя) был заимствован из Афин.

Поражают многочисленность и разнообразие культов в Ольвии. Одних только Афродит - покровительниц семьи - было несколько. Среди них, например, Афродита Апатур (обманщица), заступница всех неверных мужчин и женщин, святилище которой находилось в Фанагории на полуострове Тамань. Были также Афродита Сирийская, Афродита Морская, Афродита Сладкая, Афродита, Которая Счастливо Плавает и др.

Указывая на существование тесной связи между политическим и религиозным жизнью ольвиополитов, исследовательница религиозных культов античного Причерноморья А. С. Русяева очень точно подытожила: «Религия всегда играла основную роль в государственной системе Ольвии, многим помогая созданию нравственных ценностей и этнического самосознания , осмыслению гражданского долга, этических норм, где почитание и любовь к богам, отечества, родителей были взаимообусловленными и мыслились как неразрывное целое, где нарушение одного влекло за собой пренебрежение ко всему остальному».

Для повседневной жизни причерноморского города был характерен достаточно размеренный ритм. В свободное от политических дел время жители Ольвии отдавались безделью. Особенно любили они застолья и банкеты, которые греки называли «симпозиумами». Согласно эллинским обычаям, мужчины пировали полулежа, а женщины сидели на стульях. Рабы мыли гостям руки и ноги. Не было ложек, вилок, ножей - ели руками, поэтому их приходилось часто мыть. Пальцы обтирали обрезками хлеба (позднее - ароматной глиной). В известном произведении римского автора Петрония «Пир Тримальхиона» богач вытирает руки о вьющиеся волосы мальчиков-рабов. 

Подобно наших современников, греки были страстными любителями различных шоу. Кроме театральных зрелищ, они устраивали, например, такие экзотические представления, как конкурсы красоты для младенцев.

Туризм

За год количество посетителей заповедника составляет около 10 000, и его сотрудники не теряют надежду, что это место станет куда более популярным и известным. В советское время и большую часть периода независимой Украины территория Ольвии позиционировалась исключительно как научный объект, никаких серьезных попыток продвигать заповедник в туристическом плане, к сожалению, не было. Сейчас пытются немножко изменить этот подход - наряду с наукой попробуют развивать туризм, так как туризм - это деньги, а деньги - это развитие этого места.

Несмотря на проблемы с путями и подъездами к заповеднику, за последние три-четыре года интерес туристов к Ольвии все же увеличился. Не каждая область может похвастаться тем, что выдающаяся частица Греции находится на ее территории. 

Ольвию посещали и туристы из Греции:

- Они чуть не целовали здесь камни. Мы были очень удивлены тем, настолько важно люди относятся к своей культуре, к истории.

По словам директора, посещать заповедник лучше всего весной. Здесь возможны не только организованные экскурсии, но и зеленый туризм и семейный отдых. Лучшее время для отдыха - это апрель, май. В это время изобилуют все ароматы полевых цветов и степных трав. Здесь можно глубоко вдохнуть воздух и почувствовать запах степи. Кусочек Ольвии - это кусочек некоего биологического клондайка.

И пара моих фоток 2014 года:

Захоронение ребёнка

Посилання на джерела: https://ukrainer.net/olviya/

http://chtyvo.org.ua/authors/Chuhuienko_Mykhailo/Ukraina_iaka_shokuie_Labirynty_istorii/ - книга "Україна, яка шокує. Лабіринти історії", Михайло Чугуєнко