Росия сосат

Бред с рашских СМИ и новостей.

Сижу, значит, реактор листаю.

УЕФА официально разрешило нанести на форму сборной Украины надпись Слава Украине

Істинна Мекка гончарства скромно причаїлася в невеличкому селі, розташованому на кручах берегів Ворскли. Про Національний музей українського гончарства та Інститут керамології чуло небагато людей. Побувавши в селі Опішня, у вас з'явиться унікальний шанс познайомитися з історією гончарства, яке активно розвивається в цьому краї останні 3 тисячоліття. Не забудьте купити опішнянську свистульку на пам'ять.

Опішня, Полтавська область – За сорок кілометрів від Полтави розташована гончарська столиця України – селище Опішня, яку ще називають «українським Римом». З давніх-давен тутешні гончарі створюють кераміку, яку знають та цінують в усьому світі. Ще у середині минулого століття Олександр Довженко записав у своєму щоденнику, що саме Опішню варто перелаштувати у «зразковий центр уваги всіх будівників, колгоспників, туристів, мистецтвознавців». Колгоспники залишилися в історії, а мистецтвознавці й туристи Опішню увагою не оминають. Хоча місцева молодь не вважає своє селище зразковим і намагається шукати кращої долі не в «українському Римі».

Понад річкою Ворсклою на семи мальовничих пагорбах розкинулося селище міського типу Опішня. Археологічні знахідки свідчать, що на цьому місці ще до нашої ери існувало кілька городищ. Однак перша писемна згадка про «український Рим» датована лише ХІІ століттям.

Офіційна назва селища «Опішня». Однак самі жителі здебільшого вживають давню етнографічну назву «Опішне».

«Під впливом російських канцеляристів назву було змінено ще за радянської доби на «Опішня». Але населення ще досі говорить «Опішне», «Опішнє», «в Опішному», «в Опішньому», – пояснив Радіо Свобода заступник голови Наглядової ради Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішні Олесь Пошивайло.

Опішнянські керамічні миски, кухлі, горщики, глечики, макітри, куманці та барильця…

Уже кілька століть Опішню називають гончарською столицею України, адже споконвіків у селищі займалися гончарним промислом. Місцеві мешканці кажуть, що саме тутешні майстри придумали глиняних баранців та свистунців.

Опішнянські керамічні миски, кухлі, горщики, глечики, макітри, куманці та барильця віддавна славилася в усьому світі. На межі ХІХ та ХХ століть гончарною справою у селищі займалися близько тисячі родин. У другій половині ХХ століття протягом сорока років в Опішні працював завод «Художній керамік». Нині ж гончарство – приватна родинна справа. В гончарській столиці України ним займаються і великі, і малі.

83-річний Микола Пошивайло – гончар із діда-прадіда. Каже, що за півстоліття гончарування виготовив незліченну кількість виробів.

«Батьки, діди були гончарі, і я в них учився гончарувати. Я ніколи не шкодував, що став гончарем. Був я і в сільському господарстві на тракторі, але все одне тягнуло до гончарства. У нашому великому селі було багато гончарів. А зараз є небагато молодих, які навчалися в училищі, поки завод існував. Дуже гарні майстри вийшли», – каже Микола Гаврилович.

12-річний Віталій Заліський також нащадок гончарів. Зараз він навчається в Опішнянському «Колегіумі мистецтв», а у вільний час допомагає мамі-майстрині проводити майстер-класи.

Хлопець згадує, як п’ять років тому вперше взяв до рук глину і спробував щось зліпити: «Я беру перший шматочок глини і намагаюся відтворити якийсь там виріб, щось пробувати. Це, звісно, передалося від мами, мені сподобалося, і я вирішив в майбутньому стати гончарем. Зараз мені подобається гончарювати і ліпити традиційні іграшки».

Нині в Опішні проживають близько п’яти тисяч осіб. У селищі є дитячий садочок на півтори сотні місць та дві школи – «Колегіум мистецтв у Опішні» та із поглибленим вивченням фізики та математики.

Звісно, опішняни займаються не лише гончарним промислом. Крім школи та лікарні, можна ще заробити на прожиття торгівлею. Виконувач обов’язків селищного голови Світлана Падченко переконувала, що в Опішні низький рівень безробіття.

«Виїжджає молодь на навчання, але й повертається. Після повернення знову ж таки працює у цих галузях, багато тих, хто закінчив «Колегіум мистецтв», після повернення створюють свою приватну майстерню, гончарують, реалізовують, і з цього живуть. Цей промисел – не на папері. Він діє і розвивається», – зауважує Світлана Падченко.

«Ким би не стала – чи фармацевтом, чи актрисою – назад до Опішні приїжджатиме хіба що батьків провідати»

Тим часом місцеві кажуть, що молодь, яка виїздять із села на навчання, назад здебільшого не повертається. Випускниця Опішнянської школи Інна Омеляненко цього літа вступатиме у харківські виші. Дівчина подаватиме документи одразу на дві спеціальності – фармацевтичну та акторську. Інна переконана: ким би не стала – чи фармацевтом, чи актрисою, – назад до Опішні приїжджатиме хіба що батьків провідати. Бо перспектив тут не бачить.

Українське народне житло (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). Полісся.

Полісся — історико-етнографічна область, природно-географічний край, частина колишньої прабатьківщини слов'ян, давня етноконтактна зона. Полісся розташоване на території чотирьох держав: Білорусі, України, Польщі та Росії. Українське Полісся поділяється на Правобережне та Лівобережне — залежно від розташування на берегах Дніпра. Відповідно до цього уживаємо також назви Східне й Західне Полісся. Західне Полісся називають також Прип'ятським, східне — Наддеснянським або Чернігівським, розмежовуючи такі номінації тоді, коли йдеться про Полісся по обох берегах Дніпра. 

За чинним адміністративно-територіальним поділом Полісся охоплює Північну Київщину, Чернігівщину, Житомирщину, північні райони Сумської області, Рівненщину та Волинську область (окрім крайнього півдня останніх двох областей). Південну межу Полісся за діалектними ознаками мовознавці визначають умовною лінією Володимир-Волинський — на південь від Луцька —Здолбунів —Житомир — Фастів-Васильків — Переяслав-Хмельницький — Прилуки — по річці Сейм.

Музей народної архітектури та побуту України, поліська пасіка та Воскресенська церква із села Кисоричі, Рівненська обл.

Велика кількість лісів і боліт, нестача родючих земель, ізольованість від основних шляхів культурних та економічних зв'язків, робило цей район у минулому одним із найбільш відсталих на Україні. Бідність економічних ресурсів Полісся, соціальний гніт та злиденне існування трудового селянства створювало умови, при яких народне житло немов застигло у своєму розвитку, зберігаючи на кінець XIX і навіть на початку XX ст. багато старовинних прийомів та архаїчних рис, що сягають своїм корінням у глибину віків.

Музей народної архітектури та побуту України, окружний двір із села Солов'ї, Волинська обл.

Основний традиційний будівельний матеріал в цьому районі - дерево, а основний конструктивний прийом, що тут застосовується здавна, - зруб.

Народне будівництво північних районів відзначається граничною простотою і навіть деякою мірою аскетичністю архітектурного рішення, відповідно до конструктивних та функціональних вимог Народний майстер дуже стримано застосовував і декоративні засоби оздоблення Інтер'єрів та екстер'єрів. Єдине, що привертало його увагу, були фронтони у західних районах Полісся, які прикрашалися скромними елементами глухого різьблення чи контурної порізки, та завершення вікон у центральних і східних районах Полісся, що оздоблювались традиційними для українського народного декоративного мистецтва стародавніми мотивами геометричного різьблення по дереву.

Звичайно завершення вікон та віконниці фарбувалися у світлі тони (білий, блакитний), завдяки чому ставали добре помітні на темному тлі рубленої стіни (східні райони). В окремих випадках віконниці розписують застосовуючи переважно елементи геометричного орнаменту, що надавало фасадам сільського житла більшої привабливості і мальовничості (центральні райони Полісся).

На західному Поліссі своєрідно вирішуються також завершення фронтонів двосхилих дахів, що прикрашались контурною порізкою кінців вітряних дощок, які формою нагадували голови коней або якихось химерних істот.

Стіни сільського житла Полісся вирішувались, як правило, у відкритому зрубі, який у більшості випадків білили і лише в окремих районах північного Полісся він мав природний колір і фактуру дерева. Це стосується лише стін жилої частини хати, стіни господарчих приміщень (сіни, комора), що робились також із зрубу, завжди мали природний колір дерева.

В різних районах Полісся народне житло має свої особливості у формі даху (на заході поширені дво- та чотирисхилі дахи, на сході тільки чотирисхилі), розташуванні вікон на фасадах, характері тектонічної структури рубленої стіни і рішенні архітектурних елементів та деталей.

Досить скромним і стриманим був також інтер'єр народного житла на Поліссі, особливо на заході. Лише в окремих районах можна зустріти різьблення на сволоку, своєрідні типи меблів, особливо мисників, бокові стінки яких мали елементи контурної порізки, характерне рішення груби - у вигляді стіни, що прикрашалась пластичним оздобленням. Значну роль в інтер'єрі поліської хати відігравали також декоративні тканини і особливо вишивані рушники.

Схематичні малюнки з книги  "Українське народне житло (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)" (1972 р.), В.П. Самойлович:

Хата з села Дідковичі Коростенського району Житомирської обл.

Етнографічний регіон Полісся відображає хата перевезена з села Дідковичі Коростенського району Житомирської області, збудована у другій половині ХІХ ст. та має традиційне для даного періоду трикамерне планування: хата (світлиця)-сіни-комора.

Складена хата з двох окремих зрубів, що виготовлені із соснових плашок-осередків, з’єднаних між собою замками. Осередок – середня частина стовбура. Найцінніша нижня частина – окоренок, а верхня – вершок, з якого здебільшого будували господарські приміщення. Використовували виключно дерево, з якого не брали живиці. Ширина плашок від 45 до 57 см. Нижній вінець (підвалини) – дубовий, решта 7 – соснові. Шви між плашками заповнювалися мохом під час накладання вінців, згодом їх замащували білою глиною ззовні та зсередини. Цією ж глиною замість вапна побілена світлиця, як ззовні так і зсередини.

В світлиці праворуч від входу стоїть піч з глиняних вальків. Дим виходить через отвір в стіні, що розділяє хату та сіни й через дерев’яний комин. Стеля й дах тримається на одному повздовжньому сволоці, на якому лежать три поперечні сволочки та дощата стеля, утеплена шаром глини 25-30 см. Ліворуч від дверей світлиці встановлений посвіт – конструкція для освітлення приміщення за допомогою соснової лучини. Складається з дерев’яної труби, що вставляється в отвір у стелі та глиняного горщика. В хаті три шестишибкові вікна: два на центральному фасаді, орієнтованому до південного сходу, та одне на лівому причілку, розвернутому до південного заходу.

Правий зруб хати двокамерний під сіни та комору. Сіни мають наскрізний прохід: двері на чільній та тильній стіні на кованих завісах. Стеля відсутня. В коморі стеля з соснових дощок, проте, на відміну від світлиці, не утеплена глиною. Дах споруди двосхилий покритий драницею.

Посилання на джерела:

http://etno-selo.com.ua/ua/muzej/ekspozytsiia/polissya

http://www.hllab.dp.ua/Store/texts/jitlo/bud.htm

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%81%D1%81%D1%8F

Ольвия - самый древний полис Причерноморья

Национальный историко-археологический заповедник «Ольвия» был основан в 1926 году. Сегодня заповедник состоит из двух частей: города Ольвии с некрополем и территории современного острова Березань, что напротив Черноморской косы. Ближайшее к заповеднику большой город - Николаев - в 40 км отсюда.

На территории заповедника действуют: музей, где представлены находки из раскопок (более 96 тыс. Экспонатов) и лапидарий (музей камня - ред.), В котором хранятся архитектурные детали, надгробия, орудия труда, скульптуры и плиты с надписями и текстами декретов. Заповедник имеет свои научные фонды и библиотеку. Основной частью музея экспозиция остатков античной архитектуры под открытым небом: более полутора десятка участков. Раскопки одного участка могут длиться годами.

Заповедник призван охранять и сохранять памятники и артефакты античной Ольвии, проводить ремонтные и музефикацийни работы по воссозданию пропавших элементов, в частности кладок стен.

К концу XVIII в. городище на берегу Бугского лимана не было официально признанной памятником археологии. Лишь в конце века немецкий этнограф Петер Симон Палас совместно с российским писателем Павлом Сумарковим таки доказали, что городище - это и есть остатки античной Ольвии.

Первую точную карту города составили в 50-х годах XIX в. Тогда же стартовала первая археологическая экспедиция, стало началом профессионального исследования Ольвии. Системные же раскопки начали проводить в начале ХХ в.

В советское время вокруг памятника активно селились бывшие узники советских тюрем, которые вскоре начали проводить собственные «раскопки» и продавать за бесценок археологические находки, античную керамику и древние монеты.

Официальные раскопки возобновились в 1970-е годы и продолжаются до сих пор. До недавнего времени здесь работала исключительно украинская археологическая экспедиция, а с 2016 года также работает группа археологов из Польши и Германии под эгидой Института археологии, который имеет исключительное право на проведение раскопок на территории Украины.

Кроме групп археологов, на территории заповедника постоянно проживают только представители здешней фауны: кроме змей, сколопендр, зайцев и лис, здесь сегодня нет жителей. Фауна довольно широкая, потому что охота запрещена. Здесь себя очень хорошо чувствуют лисы, зайцы, даже волки заскакивают ночью.

Ежегодная археологическая экспедиция начинается здесь в конце июня - начале июля. В специально построенных домиках живут руководители экспедиций. Студенты же, приезжающих на раскопки как на практику, живут в палаточном городке в Заячьей Балке, в южной части городища.

Эта территория уникальна тем, что на ее землях не было оседлого населения - как до прихода греков, так и после них. Она как была подготовлена именно для античных колоний: никто ее не трогал до VI века до н. е. и почти не было оседлого населения после IV века н. е. Чистая античная территория.

Город-республика Ольвия была основана в VI в. до н. е. выходцами из древнегреческого города Милет. Своим расцветом она оправдывала свое имя, которое в переводе с греческого означает «счастливая, благословенная». В античной литературной традиции Ольвию нередко называли еще Борисфеном, а ее жителей - ольвиополитами или борисфенитами. 

О власти в Ольвии начали думать уже в V в. до н. е., о чем свидетельствует появление первого государственного документа Ольвии - почетного декрета, который был вырезан на камне. Вся власть в городе фактически принадлежала крупным рабовладельцам. Рабов торговцы получали в обмен на ремесленную продукцию. Поэтому рабы поступали в Ольвии так же, как, скажем, хлеб, скот, рыба или шерсть.

Античная Ольвия была богатой мастеров: гончаров, каменщиков, мастеров по дереву. Немало изделий ольвийские купцы продавали в государствах греческой метрополии, где вместо покупали множество других вещей - от вкусного вина и масла к украшениям и произведений искусства.

Благодаря торговле Ольвия поддерживала связи с такими крупными городами, как Афины, Коринф, Александрия и даже городами Малой Азии (современная Турция). Через свою активную торговую деятельность Ольвия даже входила в первый Афинского морского союза. Для удобства торговли Ольвия выпускала свои монеты в виде дельфинов - в основном медные и серебряные, реже - золотые.

Ольвия интересна для исторической науки не только сейчас, она была такой еще в далекие античные времена. Лучшим подтверждением этому служат посещение Ольвии известным греческим историком Геродотом в V в. до н. е.

Интересно, что в III в. до н. е. город пытался осадить один из полководцев Александра Македонского, Зопирион. В целом город часто подвергался набегам варваров, власть менялась, а в 48 году до н. е. геты во главе с царем Буребистой вообще захватили и разрушили город. После восстановления его площадь уменьшилась втрое, власть перешла к скифам, но набеги варваров не прекратились.

Во II в. н. е. по просьбе Ольвии в город вошел римский гарнизон и построил на ее территории цитадель. В Ольвии находился лишь небольшой римский гарнизон, но к тому времени авторитет Римской империи был очень большой, поэтому пребывание даже небольшого войска в определенном городе уже заставляло задуматься даже самых ярых варварских полководцев. Достаточно долгое время Рим сыграл очень положительную роль в сохранении именно Ольвии и в невозможности ее уничтожения.

В III ст. - из-за внутренних проблем римляне должны были покинуть город и Ольвия снова стала доступной для набегов варварских племен. Вскоре геты разрушили цитадель, а в начале IV в. нападения гуннов привели к окончательному уничтожению Ольвии.

После упадка Ольвии территория оставалась незаселенной течение 14 веков. К середине XIX века античный город буквально разбирался по камешку, в первую очередь местными жителями. Так, османы, которые успели пожить на этой территории, разобрали подавляющее количество наземных зданий и даже построили из античного камня крепость Ачи-Кале, то есть будущий Очаков.

Жители Ольвии, начиная еще с конца XVIII - начала XIX века, строили свои дома также из остатков наземных сооружений Ольвии, потому что зачем ломать голову, где взять строительный материал, если рядом есть куча камней. Сейчас даже если проводятся ремонты в старых домах, то обязательно в стене или остатки алтаря ольвийского, или какой-то архитектурной ольвийской детали. 

Чтобы понять весь тей педантизм, который был воплощен в пространстве античного города, стоит вспомнить, что Ольвия была спроектирована по системе греческого архитектора Гипподама, который спроектировал также Александрию. Городское планирование здесь будто основывалось на каком тактильном ощущении, когда все должно быть на своем месте.

В центре города располагалась главная площадь - агора. Здесь собиралась очень разная публика: от обычных горожан и торговцев в местные поэтов, музыкантов и философов. Посреди площади располагалась большая здание, в котором купеческие собрания чередовались с культовыми обрядами. Главная площадь города граничила с центральным кварталом, улочки которого охватывали два главных рынка, театр, гимназию, суд и парламент. Счастливчики, которые жили вблизи центральной части города, могли решать все свои дела фактически на расстоянии считанных шагов.

Отдельного упоминания заслуживает отношение жителей Ольвии в собственных святынь. Неподалеку главной площади находилась священная территория - теменос, которая включала храмы Зевса и Аполлона Дельфиния, а также центральный алтарь. Чтобы понять ценность этих сооружений, достаточно узнать о действиях местных жителей во время набегов. Храм Зевса и храм Аполлона Дельфиния, покровителя Ольвии, были разобраны самими жителями Ольвии во время одного из набегов кочевых племен для того, чтобы варвары не осквернили священные места.

Центральный алтарь был едва ли не самым ценным культовой достопримечательностью города, поэтому, когда ожидался очередной набег варваров, жители Ольвии засыпали его землей. Поэтому во время археологических раскопок алтарь обнаружили практически не поврежденным. Таким образом Ольвии удалось уберечь собственные святыни и сделать их частью истории.

Ольвийские улицы были прямыми и перпендикулярными друг другу, ориентированными преимущественно с запада на восток. Город был разделен на кварталы, в каждом из которых было десять дворов. Все общественные здания так же, как и городские площади и рынки, составили по размеру жилым кварталам (100 × 40 м). Общественные и жилые здания обычно возводили из камня, а крыша покрывали надежной черепицей. В проходах между кварталами были оснащены траншеи для канализации, перекрыты плитами.

В Ольвии существовала система канализации с отводом канализационных стоков за пределы города. В те времена отходы выливались не в реку, как у нас сейчас, или когда канализация течет рядом с гуляющими детьми. В Ольвии такого не было.

Античная Ольвия была окружена крепкими стенами и оборонительными башнями и это повлияло на облик города. Интересный факт: богатый местный купец Протоген давал средства на строительство крепостных стен вокруг города, чтобы хоть как-то защитить Ольвию от варварских набегов. За этот поступок в его честь был установлен мраморный декрет (плита с текстом).

Большая часть античной Ольвии представляла собой сеть плотных кварталов с узкими переулками. Учитывая, что территория города была обнесена оборонительными стенами, территорию Ольвии уже невозможно было расширить. Именно поэтому жители старались застраивать как можно плотнее ту территорию, которая уже была защищена.

Несмотря на ограниченную площадь домов, местная знать прибегала к строительству двухэтажных домиков. Дома самых владельцев обычно украшались фресками, мозаиками и колоннами. В их домах красовались терракотовые карнизы, египетские редкие вазы из алебастра и ювелирные украшения из Коринфа. С самых Афин в Ольвии привозили скульптуры, архитектурные детали и керамику с чернофигурной вазописью.

Нельзя обойти вниманием также южную часть города, где фактически и зародилась городская жизнь, и здесь, как утверждают ученые, оно и завершилось. В VI в. до н. е. на этой территории были построены землянки первых колонистов и в IV в. н.э. здесь, на этом месте жили уже последние жители Ольвии. Эта часть Ольвии славилась крутыми склонами и мощным портом, который давал возможность активно заниматься торговлей. Почти каждый клочок этой земли был застроен, даже крутые склоны. Когда уровень моря, а соответственно и лимана, поднимался, территория начала подтапливаться, земля начала опадать в реку. Жители Ольвии начали каким-то образом укреплять свои дома большими стенами, которые по факту служили подпорками местных домов. Поэтому почти каждый местный домик - такая небольшая крепость.

Несмотря на все усилия, природа диктовала свои условия, и когда уровень моря существенно поднялся, эта часть города вместе с большим портом и всем побережьем постепенно оказалась под водой. Сегодня под водой находится около 300-400 м античной территории Ольвии. Сейчас подводные раскопки проводить практически невозможно из-за большого течение и ила, которые уже на следующий день сводят на нет все усилия. Чтобы нормально провести подводные исследования - надо сделать дамбу, осушить эту территорию и потом уже проводить раскопки. 

Культы Ольвии

На начальном этапе существования города в нем властвовали мольпы - древнейший аристократический мужской союз (кстати, из всех милетских колоний в Причерноморье мольпы документально зафиксированы только в Ольвии). Они особенно почитали культ Аполлона Дельфина, который был также популярен в Милете, Афинах, Спарте и других греческих городах-государствах.

А вот культ Аполлона Врача, который соперничал с ним, был явно местного происхождения, и именно он стал идеологическим знаменем демократической "партии". Можно предположить, что за религиозным противостоянием группировок Дельфина (мольпы) и Доктора (демос) стояла борьба за политическую и религиозную независимость Ольвии

от метрополии и соседних полисов.

Победа сторонников демократии была одержана благодаря непосредственной помощи мощного флота демократических Афин. Знаменитый Перикл лично возглавил морскую экспедицию в Ольвии, чтобы поддержать местных демократов.

Ольвийская религиозно-политическая революция привела к изгнанию из Ольвии мольпив, хотя наверное некоторая их часть ушла в подполье. Вероятно, в знак этой победы идей демократии в Ольвии начали чеканить монеты с изображением орла, стоящего на дельфине (знак мольпив).

Кстати, дельфины в причерноморских городах-государствах имели промышленное значение - их пасли, как пасут коров или коз, и не случайно их изображения были здесь такими популярными.

Ольвийскую демократию олицетворял культ Демоса и античного героя Геракла, призванных наглядно демонстрировать союз героя и народа.

Интересно, что среди набожных ольвиополитов уже тогда встречались атеисты. Уроженец Ольвии известный древнегреческий философ Бион Борисфенит среди греков слыл ярым безбожником, который только перед смертью обратился к богам.

В ольвиополитов был такой довольно интересный обычай, как весенние праздники в честь местного ольвиополитского бога Аполлона Таргелия. Главная идея этого передурожайного очищающего праздника заключалась в следующем. В день Аполлона Таргелия городом водили преступников, чтобы они впитали в себя всю нечисть и таким образом очищали город. Затем, убивая или изгоняя преступников из страны, жители избавлялись от накопленной за год скверны (А. С. Русяева).

Замена Аполлона Врача на универсального Аполлона Простата (Защитника) знаменовала собой очередной «радикальный перелом в религиозной жизни». Очевидно, демократию заменила военная олигархия. Забота о культе Простата возлагалось на коллегию стратегов-полководцев. Именно поэтому храм Простата в Ольвии был богатый. Его священная казна пополнялась за счет подношений поклонников и военной добычи (чаще всего это было оружие врага).

Обновление демократического строя в Ольвии сопровождалось новыми изменениями в культурной сфере. Новый демократический культ Зевса Элевтерия (Освободителя) был заимствован из Афин.

Поражают многочисленность и разнообразие культов в Ольвии. Одних только Афродит - покровительниц семьи - было несколько. Среди них, например, Афродита Апатур (обманщица), заступница всех неверных мужчин и женщин, святилище которой находилось в Фанагории на полуострове Тамань. Были также Афродита Сирийская, Афродита Морская, Афродита Сладкая, Афродита, Которая Счастливо Плавает и др.

Указывая на существование тесной связи между политическим и религиозным жизнью ольвиополитов, исследовательница религиозных культов античного Причерноморья А. С. Русяева очень точно подытожила: «Религия всегда играла основную роль в государственной системе Ольвии, многим помогая созданию нравственных ценностей и этнического самосознания , осмыслению гражданского долга, этических норм, где почитание и любовь к богам, отечества, родителей были взаимообусловленными и мыслились как неразрывное целое, где нарушение одного влекло за собой пренебрежение ко всему остальному».

Для повседневной жизни причерноморского города был характерен достаточно размеренный ритм. В свободное от политических дел время жители Ольвии отдавались безделью. Особенно любили они застолья и банкеты, которые греки называли «симпозиумами». Согласно эллинским обычаям, мужчины пировали полулежа, а женщины сидели на стульях. Рабы мыли гостям руки и ноги. Не было ложек, вилок, ножей - ели руками, поэтому их приходилось часто мыть. Пальцы обтирали обрезками хлеба (позднее - ароматной глиной). В известном произведении римского автора Петрония «Пир Тримальхиона» богач вытирает руки о вьющиеся волосы мальчиков-рабов. 

Подобно наших современников, греки были страстными любителями различных шоу. Кроме театральных зрелищ, они устраивали, например, такие экзотические представления, как конкурсы красоты для младенцев.

Туризм

За год количество посетителей заповедника составляет около 10 000, и его сотрудники не теряют надежду, что это место станет куда более популярным и известным. В советское время и большую часть периода независимой Украины территория Ольвии позиционировалась исключительно как научный объект, никаких серьезных попыток продвигать заповедник в туристическом плане, к сожалению, не было. Сейчас пытются немножко изменить этот подход - наряду с наукой попробуют развивать туризм, так как туризм - это деньги, а деньги - это развитие этого места.

Несмотря на проблемы с путями и подъездами к заповеднику, за последние три-четыре года интерес туристов к Ольвии все же увеличился. Не каждая область может похвастаться тем, что выдающаяся частица Греции находится на ее территории. 

Ольвию посещали и туристы из Греции:

- Они чуть не целовали здесь камни. Мы были очень удивлены тем, настолько важно люди относятся к своей культуре, к истории.

По словам директора, посещать заповедник лучше всего весной. Здесь возможны не только организованные экскурсии, но и зеленый туризм и семейный отдых. Лучшее время для отдыха - это апрель, май. В это время изобилуют все ароматы полевых цветов и степных трав. Здесь можно глубоко вдохнуть воздух и почувствовать запах степи. Кусочек Ольвии - это кусочек некоего биологического клондайка.

И пара моих фоток 2014 года:

Захоронение ребёнка

Посилання на джерела: https://ukrainer.net/olviya/

http://chtyvo.org.ua/authors/Chuhuienko_Mykhailo/Ukraina_iaka_shokuie_Labirynty_istorii/ - книга "Україна, яка шокує. Лабіринти історії", Михайло Чугуєнко

Ми часто чули та чуємо від старших людей, які вчилися ще до другої світової війни, а також від наших українців з Канади чи США, для нашого вуха трохи дивну вимову низки слів. Вони досі говорять руці, нозі, вуші; чотиридесят і дев’ятдесят; якось не так звучать в них слова стіл та ніс. В чому тут справа?

Сьогодні поговоримо про вживання букв І та Ї. Особливо про вживання другої букви, відповідника якій власне і немає в російській мові.

Як правильно?

Як же ж повернутись до правильної вимови (а потім і написання) наших слів аби не перегнути палку? Лише не кажіть, що це неможливо — он цілу мову іврит люди відродили через дві тисячі років забуття.

Найкраще правило вживання твердої букви/звуку І та м’якої (пом’якшувальної) букви/звуку Ї виробили українські професори-мовознавці на на своїй нараді під головуванням Стефана Смаль-Стоцького у 1892 році. Цей документ називається «Руска правопись» і він вже враховує правила і «кулішівки» і «желехівки», які з’явилися трохи раніше.

Правопис 1892 року стосується багатьох різних правил написання українських слів, але ми розглянемо лише сьогоднішню тему. Як правильно казати (а згодом і писати — якщо переглянути офіційний правопис) — ніс чи нїс? Отже, правила такі (для сучасного розуміння).

В коренях слів (у пнях слів — за лексикою 1892 року):

Завжди перед І твердо вимовляємо звуки, які в нашій мові ніколи не бувають м’якими (Б В Г Ґ Ж К М П Р Ф Х Ч Ш): біг, вінок, гілка, жінка, кіт, місто, пір’я, річка, фіртка, хіть, чітко, шість.

Твердо вимовляємо приголосні Д Т Л Н З С Ц перед І в тих словах, в яких цей звук чергується з О (також можна порівнювати з відповідним О в ро́сійській мові): дім (до дому), стіл (до столу), ніч (до ночі), ніс (до носа), сіль (до солі), росіл, спосіб; у множині: осіб (особа), ніг (нога).

М’яко вимовляємо приголосні Д Т Л Н З С Ц перед І в тих словах, в яких цей звук не чергується з О (також можна порівнювати з відповідним Е в ро́сійській мові, а насправді там, де в старослов’янській мові писали Ѣ) — для наочності пишемо Ї як у 1892 році: дїд, дїйсно, дїло, тїло, лїс, лїд (леду), залїзо, слїд, слїпий, снїг, нинї, нїмий, зїлля, сїно, сїсти, сїчень, сїяти, сусїд, цїдити, цїкавий, цїна.

Цїкаво ), що у слов’янських мовах для м’яких приголосних є навіть окремі знаки — у сербській вуковицї Ђ, Ћ, Љ, Њ; у македонській кирилицї відповідно Ѓ, Ќ, Љ, Њ; у горватській ґаєвицї Đ, Ć, Lj, Nj; у словацькій мові відповідно пишуть мекчень (mäkčeň) Ď, Ť, Ľ, Ň; у польській використовують діакритичнї Ć, Ń, Ś, Ź (зауважте — не у всїх мовах є всї наші звуки). Нас же в цих випадках виручає м’який знак Ь і дуже би пригодилося для цїєї справи повноцїнне використання букви Ї.

Ну і щоби знову не вертатись на Балкани — спритнї македонцї пишуть Ѕ замість ДЗ та разом зі сербами Џ замість ДЖ — чим не ідея для доповнення української абетки?

У суфіксах слів (у наростках слів):

В рідних наростках вимовляємо і пишемо тверде І — бідність, гордість, милість, злість; калинівка, млинівка; братній, природній, вчорашній, прийдешній, майбутній, колишній.

В чужих суфіксах (наростках) -ік, -іка, -іст, -ізм, а відтак і в похідних -ійний, -ійський, -іяльний, -ічний тощо після Д Т З С Ц Р Ж Ч Ш корені (пні) треба вимовляти твердо і писати зовсім тверду И: будизм, медик, методика, методичний, періодичний, артист, артистка, артизм, артистичний, граматика, граматичний, критик, критика, критичний, математика, математичний, практика, практичний, симпатичний, музика, музикальний, фізик, фізика, фізичний, містицизм, Африка, історик, історичний, фабрика, фабричний, фашизм, галицизм.

В чужих суфіксах після Б В Г Ґ К М П Ф Х корені вимовляємо твердо та пишемо тверду І: армійський, епідемічний, кубічний, епічний, атавізм, ґрафіка, ґрафічний, етноґрафічний, парафіяльний, стеноґрафічний, софіст, софізм, остракізм, монархічний, монархіст.

В чужих суфіксах після Л Н корені пом’якшуємо та пишемо м’яку І (для наочності напишемо Ї як у 1892): лїнїйний, машинїст, механїк, механїка, механїчний, механїзм, технїк, технїка, технїчний, унїя.

Правопис 1892 пропонує те саме правило застосовувати також для суфіксів –ія, але тут вигляд слів Азия, Росия, Франция, Італїя, Анґлїя, Наталїя точно вже надто архаїчний.

В закінченнях слів:

В закінченнях іменників чоловічого роду у множині твердо вимовляємо та відмінюємо тверді звуки коренів однини: сад—сади—садів, віл—воли—волів, пліт—плоти—плотів, віз—вози—возів, пан—пани—панів.

В закінченнях іменників чоловічого роду у множині м’яко вимовляємо (для наочності напишемо Ї) та відмінюємо там де є м’які звуки однини: король—королї—королїв, зять—зятї—зятїв, лось—лосї—лосїв, кравець—кравцї—кравцїв, ведмідь—ведмедї—ведмедїв.

В закінченнях прикметників скороченої форми давального й місцевого відмінків вимовляємо й пишемо тверде І: зелений — зеленім/зеленому — в зеленім/в зеленому, твердим — твердім/твердому — на твердім — на твердому, багатий — багатім/багатому — у багатім/у багатому.

Ще обов’язково відзначимо, що окличний вімінок був п’ятим в нашій мові — і аж ніяк не сьомим і точно не зайвим. Просто його немає і ніколи не буде в російській, а москвини тут вже зовсім не могли знести ще й такої відмінності української мови:

"Загадкова буква ї: ніс чи нїс? природний, природній чи природнїй?"