корчма млин

Новофастів. Водяний млин

На східному краєчку Погребищенського району Вінницької області, на річці Оріховатці, лежить чималеньке (близько 900 мешканців) село Новофастів. Раніше село називалося Голохвасти або Голохвастів (ото звідки Свирид Петрович), ну а хто його перейменував – точно не відомо, як не відомо і хто заснував село, і коли. У 18 столітті воно вже існувало.

Назва Новофастів з’явилася у 1805 році, а десь років через 5 в селі з’явився класицистичний палац і парк.

Головною пам’яткою Новофастова є покинутий водяний млин, зведений у 1896 році.

Водяний млин нині покинутий. Цю прекрасну споруду намагалися реконструювати, навіть замінили перекриття, які у млинах того періоду робили дерев’яними, на бетонні. Але далі справа не пішла, і стоїть красень млин біля дороги на Київ, радуючи око нечисленних подорожніх. 

Джерело: http://ukrainaincognita.com/vinnytska-oblast/pogrebyshchenskyi-raion/novofastiv/novofastiv-vodyanyi-mlyn?fbclid=IwAR3rLitp4IGxbn0WC4GLesF0CkBLmUnaZChnTwxHnvPYoHECK7GeWxauGbA

Корчма-музей «Деца у Нотаря»

Коротка передмова: взнала про цей чудовий гурт на маленькій вечірці(У Львові). Виявилось, що засновниці гурту вже давно подобалась моя творчість, та вона дуже б хотіла, щоб я проілюструвала декілька їхніх пісень(ось вже перша)





Коло млина- суміш обрядових пісень з Полісся.
Рецепт чарування хлопців з усіма наслідками.
слухати можна тут:
ttps://torbanfolk.bandcamp.com/track/kolo-mlyna
https://soundcloud.com/torban/torban-kolo-mlinakolo-mlyna

Похоже,я выгребаю против водопада, но попытаюсь вернуть любовь к салу в неизвращённое состояние. А потому размещу в этом посте одну из самых любимых моих колод. Выпущена она была как сувенир для московского ресторана украинской кухни "Корчма "Тарас Бульба".Её автор - замечательный украинский художник иллюстратор Владислав Ерко. У него ещё есть колода "Пекельна Хоругва", но мне она нравится гораздо меньше: там очень сильные мотивы смерти.Для начала - джокеры и рубашка.

Одесский фотограф 7 лет ждал, чтобы сделать удивительные снимки мельницы

Одесский фотограф Сергей Онышко рассказал в соцсетях историю удивительных снимков старинной мельницы на севере Одесской области в селе Будеи на берегу реки Кодыма.

«Есть в Одесской области небольшое село Будеи, которое расположено в пойме реки Кодыма, между двух холмов. На вершине одного из них, стоит деревянная мельница (млин або вітряк), лет которой не помнит никто. Раньше, их было несколько, да уцелел один… Самое главное, что мельница полностью аутентичная, не новодел и она действующая! Понятно, что зерно никто не мелет, но если нужно, выбиваются стопора, засыпается зерно и вперёд… Правда, два года назад, был пожар, горела трава или остатки на полях и сгорело воротило, при помощи которого мельницу можно было поворачивать к ветру. Сейчас, толстенный ствол, словно обрубок руки, лежит под одной из стенок…»

Поездка по не самым лучшим дорогам на расстояние в 260 км в одну сторону может отбить желание возвращаться туда у любого, но только не у Сергея. Он уже 7 лет ездит к этой мельнице в поисках оригинального сюжета с цветением:

«Я снимал с подсолнухами, с кукурузой, пшеницей, с голой землей и как уже сказал, в снегу. Но вот, чего мне не хватало всегда -так это цветущего рапса, который в компании с голубым небом, превращает пейзаж в чисто украинский… Пару раз я приезжал после жутких ливней и дважды моя машина чуть не переворачивалась в овраг, скользя по раскисшему склону. Спасали только внедорожные качества и мой водительский опыт. Один раз, без чуда, точно не обошлось. Как-то хотел застать цветущие вишни. Приехал, вишни уже отцвели. Не угадал. 260 км теперь ехать обратно…»

В этом году Сергей решил поснимать две мельницы — первую в Черкасской области у села Будище, а на обратном пути решил с Киевской трассы заехать в Будеи. Но Балтский район оказался закрыт на карантин. Это не остановило преданного делу одесского фотографа — он проехал к пункту назначения по обходным грунтовым дорогам! И это было не зря — возле мельницы расцвело огромное поле желтого рапса. Весь вечер и следующее утро он снимал удивительные пейзажи.

Джерело: http://culturemeter.od.ua/odesskij-fotograf-7-let-zhdal-momenta-chtoby-sdelat-udivitelnye-snimki-melnicy-96273/?fbclid=IwAR0lKb_9HsN1gjXxEHPf4Slx9EuBfHXNG5K4K96wPevpFUrRx9NJ4LQ8rPo

Буцький каньйон

Хоч селище Буки, яке розташоване у Маньківському районі Черкаської області, досить старе (перші згадки відносяться до 1515 року), але від давніх історичних часів в ньому залишилося небагато. Чи не найстарішою архітектурною його пам’яткою є напівзруйнований кам’яний млин. Також у поселенні є руїни однієї із перших малих ГЕС в Україні (та й в СРСР). Але безперечно не антропогенні пам’ятки мають найбільшу туристичну цінність у Буках. Головна туристична атракція – це каньйон Гірського Тікича.

Розповідь про Буцький каньйон буде не повною, без розповіді про Український кристалічний щит. Хоча б коротенької. Отже починається він у Рівненський області. Простягається із північного-заходу на південний схід, аж до Азовського моря. В довжину сягає 1 тисячі кілометрів при максимальній ширині у 250 км. Кристалічний фундамент (фактично камінь) є піднятою частиною Східно-Європейської платформи і має на собі незначну товщу осадових відкладів. Часто фундамент лежить над базисом ерозії, і тоді він скелями та порогами випірнає над осадовими відкладами (над землею). Найбільше таких ділянок в долинах річок, зокрема у прируслових частинах. 

Породи що складають УКЩ – граніти та гранітоїди (типу гранітоподібні) – дуже міцні, тому річкам знадобилася не одна сотня мільйонів років, щоб прорізати собі дорогу. Але вода камінь точить. Нехай не швидко, але досить упевнено. Так і проточила вона дорогу (русло) для Гірського Тікича, вік долини якого перевищує вік долини Дніпра у десятки разів.

Починається річка Гірський Тікич у Оратівському районі Вінницької області. На півдні Черкаської області вона зливається із Гнилим Тікичем і утворює коротеньку річку Тікич. Тікич же, впадає у Синюху, яка котить свої води у Південний Буг.

Ділянки Тікича у Маньківському та Тальнівському районах Черкаської області часто схожі на гірську річку, тому він і називається Гірським. Наймальвничіша (за словами очевидців) ділянка розташована поряд із селищем Буки. Починається вона від греблі та містка у центрі селища і прямує на південь та південний схід. Кажуть, що південніше також є мальовничі ділянки. Але мабуть не настільки.

Вище містка розташована гребля водосховища (із шлюзом та закинутим пам’ятником Леніну в очеретах). Нижче починається плоска похила кам’яна поверхня із жолобом для річкового русла. Тут шумить водоспад, який отримав назву Вир. Хоча, на мою думку, це не зовсім водоспад – це падун чи перекат. Влітку у межень він такий собі, а ось навесні значно потужніший.

Нижче по течії (не скажу протягом скількох км) Гірський Тікич протікає у скелястих берегах, які інколи змикаються у справжній вузький каньйон. В погожу днину тут багато туристів із наметами. Часто вони шкрябаються вгору на скелі – тренуються. Глибоко у долині збереглися руїни ГЕС. Цю бетонну споруду звели у далекому 1929 році. Потім закинули.

Покинута ГЕС 1929 року. 

Недалеко від сучасної греблі стоїть старовинний млин. Зараз це лише стіни, але хтось узявся вкрити їх новим дахом. Що то буде – хто зна. Місцеві кажуть, що кафе або готельчик. Це не дуже далеко від Києва – близько 200 км. Спочатку по трасі Е-95, а потім через Жашків на Маньківку (або на Буки). 

Водяний млин (кін. 19 ст.) 

Хоч каньйон рекреанти трохи підпсували, але він все рівно залишається величною і видатною пам'яткою природи. Подейкують, що зараз є план із відновлення старовинної ГЕС, зведеної у 1929 році. Думаєте варто?

 

На мапі: https://www.google.com/maps/place/49.094328,30.402603 

Джерело: http://ukrainaincognita.com/cherkaska-oblast/mankivskyi-raion/buky/buky-nevzhe-take-e-v-ukraini?fbclid=IwAR3-fLLtVLMxPQchSj-LotHVWikweFUkfDaefIRrMn4n59cL4Fv2eIpJSJ8

Як галушка стала символом Полтави

У місті галушці звели пам'ятник, у музеях цитують присвячені їй рядки класиків, а на честь неї проводять фестиваль влітку. Частування нею – обов’язковий елемент в будь-якої туристичної програми. Зо два десятиліття галушку просувають як гастрономічний бренд Полтави.

Полтавський краєзнавець Борис Тристанов каже, що популярність полтавських галушок зросла на тлі загального захоплення історією у 2000-х роках. За його словами, інтерес до цієї страви підсилився після зведення пам’ятника страві у Полтаві у 2006 році.

Галушки є загальноукраїнською стравою на теренах Наддніпрянської України. Етнологиня, докторка історичних наук та засновниця садиби-музею «Лялина світлиця» Олена Щербань каже, що поширеність галушок на території Лівобережжя пов’язана з тим, що українці здавна були землеробами. Наші предки вирощували хліб, тому в культурі харчування переважали страви з борошна. Робота у полі вимагала значних витрат енергії, а галушки, були швидкою, смачною, ситою їжею, якої хлібороби потребували після важкої праці.
Попри те, що галушки готують у різних регіонах України, на Полтавщині ця страва історично укорінилась завдяки впливу літератури. Про це каже кандидатка економічних наук, доцентка катедри менеджменту Полтавського університету економіки і торгівлі, та організаторка міжнародного фестивалю «Полтавська галушка» Яніна Барибіна:
«Полтавщина прославилась саме завдяки літературі, завдяки Івану Котляревському, Миколі Гоголю. Галушки згадуються у період Полтавської битви. Ми маємо згадки, коли війська куштували саме полтавську галушку. Чому так сталося? Тому що галушка була однією з найпростіших страв, але при цьому вона була достатньо ситною, а раціон пересічного українця не був надто багатим щодня».

"Поклали шальовки соснові,
Кругом наставили мисок;
І страву всякую, без мови,
В голодний пхали все куток.
Тут з салом галушки лигали,
Лемішку і куліш глитали
І брагу кухликом тягли;
Та і горілочку хлистали, —
Насилу із-за столу встали
І спати послі всі лягли". 

уривок з "Енеїди" І. Котляревського.

Про роль літератури у створенні гастрономічного образу Полтави говорить і старша наукова співробітниця Полтавського літературно-меморіального музею Івана Петровича Котляревського Валентина Скриль:
«Іван Котляревський у своїй “Енеїді” неодноразово згадує галушки. Наприклад, що галушка була просто великим подарунком, у голодні роки. Ось він пише “без галушок як помирали, колись як був голодний год”, потім “п’ять казанів стояло юшки, а в чотирьох були галушки”. Він взагалі у своїй “Енеїді” згадує понад 160 назв українських страв. Це просто енциклопедія української кулінарії, української кухні. Не дивно, що наша Полтавщина, до Котляревського нахиляючись, символом міста зробила отаку просту страву, як галушка». 

Галушки, фаршировані язиком та в’яленими томатами.

Ситуація з джерелами ускладнюється тим, що сьогодні галушка не є повсякденною стравою українців. Ґрунтуючись на рецептах господинь, зібраних під час досліджень, етнологиня дізналася, якою має бути правдива галушка. 

Найперше, говорить Щербань, ми маємо зрозуміти, що сучасні галушки значно відрізняються від тих, які готували раніше. У давнину їх робили з гречаного, пшенично-житнього та житньо-пшеничного борошна. Борошно не було таким білим і такого дрібного помелу. Воно мололося жорнами на млинах, і тому було грубе та іншої консистенції. Відповідно галушки не були тими галушками, які ми сьогодні бачимо.
Окрім того, що сучасні галушки готують переважно на основі білого борошна, сам рецепт тіста теж істотно змінився. Так, зі слів етнологині, раніше галушки варилися на основі кисляку (кефіру), соди, борошна, іноді з додаванням яйця. 

Готували українці галушки так: замішували тісто, розгортали і різали його смужками, а потім відщипували шматочки і кидали в киплячу воду, молоко, бульйон. Галушки були щипані і рвані, другі просто нарізали ножем. Можна сказати, це були перші спроби приготування домашньої локшини.

Сьогодні галушки готують різними способами і з різних інгредієнтів (манка, картопля, сир), подають на стіл замість хліба до борщу, м'яса або просто з маслом, шкварками, фруктовим соусом, медом або сметаною. 

Їдять галушки виключно гарячими - тільки так вони максимально смачні.

А ще галушкам присвятили пісню - слова написав Анатолій Лихошвай, музику – Василь Якубович.

"Був я, друзі, у Тюмені -Добрі ліплять там пельмені,Та немає краще страви,Як галушки у Полтаві.Приспів:Ой, галушечки-галушки, -Нема в світі краще юшки:І на салі, і в сметані,І пшеничні, і гречані, -Ось які!..Полтавські галушки.Заїжджав я до Кавказу –Там харчо – згориш відразу,Аж в очах зірки світились,Та галушечки все снились.Приспів.Хвалить брат мій щі "по-флотськи" -Вигляд в нього парубоцький;Я ж здоров'ячко теж маюІ йому своє співаю.Приспів.Любі друзі, приїжджайте,До Полтави завітайте;Будемо вас ми частуватиІ галушки подавати.Приспів."

Картопляні галушки із сиром

Галушки з гречаного борошна з цибулею і салом

Нудлі по-українськи – апетитні часникові галушки з м’ясом і картоплею.