Опустив все политические аспекты, опустив то абсолютное зло, которым себя показало как российское правительство, так и вооружённые силы РФ, хочу от себя отметить, что, как человек, игравший в "Tyranny", где мне подробно объясняли преимущества собственно тирании, жёстких властных структур и завоеваний новых земель (к примеру, если одна большая страна захватит десять маленьких соседей, то можно будет убрать границы, налоги на их пересечение, ввести один общий язык, одну валюту - будел больше доходов и умелых кадров со всех уголков империи), я не понимаю того, как можно быть настолько криворуким деспотом?
Я в своё время очень увлекался как Третьим Рейхом, так и СССР - мне были интересны природа зла и то, насколько эффективным оно может быть. Муссолини, к примеру, фашистскими методами успешно боролся с мафией. Я не оправдываю - просто привожу пример. Так вот, германцы и местную администрацию организованно устанавливали и большевики, напав на Финляндию, сразу создали правительство новой планируемой республики - пусть и саму войну они вели вкривь и вкось. Плюс у тираний всегда был стиль - у германцев Hugo Boss занимался внешним видом, были внушительные парады, храмы света, Лени Рифеншталь - здесь даже пропаганду нормальную сделать не могут. Они просто орут. Это не вдохновляет, это не пугает - это вызывает только отвращение.
В общем, я крайне разочарован тем, насколько жалок российский деспот. Это просто позор.
Ну, дивись, про паспорти. Я вісім років не брав паспорта ЛНР. Минулої осені вийшла ухвала про те, що нарешті можна українцям з нового зразка паспортами оформляти робочі рахунки та повноцінно влаштовуватися на роботу. Я прийшов до школи і тут кажуть, що мене не візьмуть. На моє заперечення, що, згідно із законом, мене повинні взяти, мені відповіли, що "ось отак". Минуло вісім років, я підробляв там і тут, але хочу вчити дітей. Тож цього січня я отримав паспорт ЛНР. А за місяць росіяни розпочали повномасштабне вторгнення. І я принципово не йду працювати до школи, бо не хочу проводити уроки пропаганди та п'ятихвилинки ненависті. От ти мені скажи, я колаборант, якщо не міг працювати без аусвайсу московитів?
Можу відповісти заздалегідь – я почуваюся зрадником.
У мене на карті ПриватБанку близько 40 тисяч гривень. Зараз я боюся переказувати таку суму, бо боюся, що за мною одразу прийдуть. Але щойно буду хоч у якійсь безпеці – все віддам Україні. Я такі гроші накопичував довгий час – на своє житло. Я готовий їх віддати тим, хто втратив значно більше, ніж я. Але я все одно відчуваю себе зрадником.
Але можу одразу тобі сказати, що якщо й мене спіймають на вулиці і поставлять під рушницю, то я скоріше застрелюся, аніж спрямую зброю на співвітчизників.
Крым может быть возвращён, к примеру, также, как он был оккупирован в 2014-м году - путём переговоров с командующими на местах.
Уже ФСБ-шники массово продают своё жильё на полуострове. Солдаты, в массе своей, плохо обеспечены едой и медикаментами - недавно даже были зафиксированы камазы, везущие дрова на растопку российским солдатам - всё это говорит о том, что очень маловероятен исход, в котором, как в ВМВ, будут до последнего солдата защищать полуостров - нет мотивации. Кроме, по-большому счёту страха. В большей степени перед своими же.
Не является, при таких условиях, невозможным, добровольная сдача солдат и администрации. Сегодня читал новость о танкисте, пригнавшем танк украинцам и получившим за свой героизм 10000 долларов. При помощи Европы и США, а они активно помогают, ничто не помешает просто предложить вкусный пряник.
Щиросердно кажучи, я час від часу хвилююся про те, що нас, що живуть на окупованих ось уже вісім років територіях, просто кинуть заради чергової угоди в Мінську.
Московія все сильніше скочується в період тотальних репресій і, якщо нас кинуть їм на з'їдання, то небагатьом, хто залишився вірним, просто допоможуть "зникнути". А я і так постійно чекаю приїзду "чёрного воронка" вночі, оскільки допомагаю нашим як можу.
Читаючи безліч видань англійською, французькою, українською та російською, часто бачу новини про те, що дипломати готові на якийсь компроміс, який передбачає те, що де-юре Луганська, Донецька та Кримська области залишаться українськими, де-факто ж - окупованими Росією. Як Кіпр, який наполовину контролюєм турками, що вже десятиліттями ніхто, крім них, не визнає.
Подібні звернення, як у цьому пості, звичайно, підбадьорюють, але страх все ж таки залишається.
Також часто натикаюся на промови про те, що "справжні українці" вже давно покинули окуповані землі, не бажаючи жити під окупацією московитів. Так що ж, скажімо, всі вірні Україні покинули б - а хто б залишився тоді? Кілька сотень тисяч людей із російськими паспортами?
А якщо мені подобається, не побоюсь цього слова, естетика Донбасу? Як у "Disco Elysium", який всі мої знайомі називають депресивною нісенітницею, але який дорогий моєму серцю. Є тут краса, якої немає ані у Києві, ані у Парижі. В обох містах я був, тому знаю, про що говорю.
Є тут своя, щемна, сумна, але краса. І мені вона до вподоби. І якщо я не захотів покидати свою малу батьківщину, оскільки вона окупована, то це робить мене a priori колаборціоністом?
Загалом, коли почнеться контрнаступ, а він, я певен, почнеться – сподіваюся, наші воїни не зупиняться ані біля меж так званих ЛНР, ДНР, ані біля кримського півострова.
Слава Україні.
Я в своё время очень увлекался как Третьим Рейхом, так и СССР - мне были интересны природа зла и то, насколько эффективным оно может быть. Муссолини, к примеру, фашистскими методами успешно боролся с мафией. Я не оправдываю - просто привожу пример. Так вот, германцы и местную администрацию организованно устанавливали и большевики, напав на Финляндию, сразу создали правительство новой планируемой республики - пусть и саму войну они вели вкривь и вкось. Плюс у тираний всегда был стиль - у германцев Hugo Boss занимался внешним видом, были внушительные парады, храмы света, Лени Рифеншталь - здесь даже пропаганду нормальную сделать не могут. Они просто орут. Это не вдохновляет, это не пугает - это вызывает только отвращение.
В общем, я крайне разочарован тем, насколько жалок российский деспот. Это просто позор.
Можу відповісти заздалегідь – я почуваюся зрадником.
У мене на карті ПриватБанку близько 40 тисяч гривень. Зараз я боюся переказувати таку суму, бо боюся, що за мною одразу прийдуть. Але щойно буду хоч у якійсь безпеці – все віддам Україні. Я такі гроші накопичував довгий час – на своє житло. Я готовий їх віддати тим, хто втратив значно більше, ніж я. Але я все одно відчуваю себе зрадником.
Але можу одразу тобі сказати, що якщо й мене спіймають на вулиці і поставлять під рушницю, то я скоріше застрелюся, аніж спрямую зброю на співвітчизників.
Уже ФСБ-шники массово продают своё жильё на полуострове. Солдаты, в массе своей, плохо обеспечены едой и медикаментами - недавно даже были зафиксированы камазы, везущие дрова на растопку российским солдатам - всё это говорит о том, что очень маловероятен исход, в котором, как в ВМВ, будут до последнего солдата защищать полуостров - нет мотивации. Кроме, по-большому счёту страха. В большей степени перед своими же.
Не является, при таких условиях, невозможным, добровольная сдача солдат и администрации. Сегодня читал новость о танкисте, пригнавшем танк украинцам и получившим за свой героизм 10000 долларов. При помощи Европы и США, а они активно помогают, ничто не помешает просто предложить вкусный пряник.
Как вариант.
Московія все сильніше скочується в період тотальних репресій і, якщо нас кинуть їм на з'їдання, то небагатьом, хто залишився вірним, просто допоможуть "зникнути". А я і так постійно чекаю приїзду "чёрного воронка" вночі, оскільки допомагаю нашим як можу.
Читаючи безліч видань англійською, французькою, українською та російською, часто бачу новини про те, що дипломати готові на якийсь компроміс, який передбачає те, що де-юре Луганська, Донецька та Кримська области залишаться українськими, де-факто ж - окупованими Росією. Як Кіпр, який наполовину контролюєм турками, що вже десятиліттями ніхто, крім них, не визнає.
Подібні звернення, як у цьому пості, звичайно, підбадьорюють, але страх все ж таки залишається.
Також часто натикаюся на промови про те, що "справжні українці" вже давно покинули окуповані землі, не бажаючи жити під окупацією московитів. Так що ж, скажімо, всі вірні Україні покинули б - а хто б залишився тоді? Кілька сотень тисяч людей із російськими паспортами?
А якщо мені подобається, не побоюсь цього слова, естетика Донбасу? Як у "Disco Elysium", який всі мої знайомі називають депресивною нісенітницею, але який дорогий моєму серцю. Є тут краса, якої немає ані у Києві, ані у Парижі. В обох містах я був, тому знаю, про що говорю.
Є тут своя, щемна, сумна, але краса. І мені вона до вподоби. І якщо я не захотів покидати свою малу батьківщину, оскільки вона окупована, то це робить мене a priori колаборціоністом?
Загалом, коли почнеться контрнаступ, а він, я певен, почнеться – сподіваюся, наші воїни не зупиняться ані біля меж так званих ЛНР, ДНР, ані біля кримського півострова.
Слава Україні.