Девушка занимается спортом

акт 3, початок http://ua.reactor.cc/post/4615313

акт 2 - http://ua.reactor.cc/post/4620873

7:15, 29.11.2020

 Світанок був примерзенним, на вулиці, сиро, холодно, через пару днів настане зима... ворони 

голосно каркали відчуваючи поблизу смерть...

 А в кімнаті таверни - тепло, зручно, мерехтливі свічки ховали пилюку, бруд і природній сморід 

великого, здорового чоловіка... трохи ладану, пару молитовників, охапка пахучого свіжого сіну, 

горщик з пісною кашею, кухоль нерозбавленного когору і кімнатка вже набувала приемного, затишного вигляду... вже можна було запрошувати місцеву селянку щоб разом там почитати молитви, вивчити діяння святих...

2:18,30

 Гриби майже закінчилися, ресідіум що е в продажі - жахливої якості і надзвичайно дорогий. Потрібно зв'язатися на днях с демоном щоб Григорій хоча б через дві неділі(коли отримає золото з церкви) зміг купити два з половиною грамма грибів. Також йому необхідно зібрати військо і почати з вербування найманців для бойової групи.

22:46,3.12.

 Вдалося, нарешті, дістатися до Судрава - гірського села з 600 мешканцями.

Місцеві жителі, це міцні, працьовиті люди що віддавали перевагу, щоб їх залишили в спокої.

Через це вітали Григорія явно холодніше, ніж в Равенсбурзі, але мешканці не відмовилися від 

можливості щось вигідно виторгувати за припаси... селяни рекомендували не ходити в гори, вони чули, що міст у «Танцюючий орка» був зруйнований. Хоча вони відзначають - досвідчені шукачі пригод зможуть перетнути річку...

 З Судрава в Томрав дорога йшла серпантином через гори, періодично небезпечно спускаючись по каньйонах і відкриваючи захоплюючий вид на озеро Танучого льоду і Земляний ліс внизу.

16:06,4

 Почалася буря. Суворий вітер, дощ і брудні дороги зробили подорож Гріші складніше, але також прибрали з його шляху диких звірів і майже всіх інших мандрівників. Звуки бурі зловісно грохотали, хоча іноді заглушалися ревом річки. Коли дорога досягла вершини наступного хребта, Григорій зміг розгледіти джерело звуку - у маленькій долині внизу, крізь зарості ялинок, неслась брудна і бурхлива річка. Моста не було, хоча його рештки до сих пір трималися за круті береги. Крізь дерева було видно кам'яну вежу і кілька солом'яних дахів. З труби найбільшої будівлі йшов дим. Проте, все це знаходиться на іншій стороні річки.

 Жрець знайшов місце де вода не доходила, в глибину, до грудей середньої людини. Активував всіх трьох своїх мерців, і ті перенесли його з речами...

 Але коли Григорій с зомбі пробиралися до будівель, з кущів напала п'ятірка здоровенних(як для типових представників своєї раси), товстих, добре озброєних гобліноїдів... лисі, зелені істоти з загостреними кінчиками вух, були захищені щитами і хутряним обладунком...

 Підбігши блищи гобліни почали кидати короткі списи ... Гріша наказав скелету хапати лук і той вистрілив потрапивши одному з нападників в коліно, цього-ж жрець вдарив силою молитви священного вогню... Два зомбі вибігли вперед розмахуючи кулачками. П'ятірка гобліноїдів вихопила моргенштерни та почала лупцювати зомбі... 

 Григорій застосував молитву пекельних мук - одного монстра паралізовало... мертвяки догризли (незважаючи на удари) гобліна і напали на паралізованого... трійця що залишилася спочатку здається розгубилася, але сконцентрувалась і добряче відгамселила одного із зомбі, так що той вже не рухався... 

 За цей час їм за спину зайшов Григорій і раптово атакував. Скелет рівномірно, як заведений,  стріляв з короткого лука. 

 Гобліноїди зосередились на Гриці і добряче натовкли боки жрецю, та той, прочитавши молитву лікувального молебна, майже повністю відновив собі сили... мерці добили третього гобліна й напали на іншого... Григорій проломив череп ще одному. Останній намагався втекти, та під дією магії паралізації далеко не побігаєш...

 Трупи гоблінів жрець наказав з'їсти своїм мерцям (зомбаки їли м'ясо, а скелет збирав кістки), це підвищило в їх тілі кількість Сили що дозволила їм стати на рівень краще, зомбі отримали перший рівень варварів, а скелет перший рівень злодія...

20:43,5

«Танцюючий орк» - це простий готель, що складався з великої кам'яної вежі і прибудованої до неї стайні. Поруч з нею була ферма і квадратна вартова башта, в якій постійно жило троє солдатів. Усе це було оточене дерев'яним палісадом заввишки метри три. Тут і посилився наш "герой".

 Григорій зумів заробити пакетик грибів: Зустрів двох бродячих бардів з півкілограма золота, одна з них вже декілька днів страждала від грибної ломки і благала про хоча-б одну дозу, її чоловік теж різко забажав ... вони дуже зраділи взнавши що е можливість і запропонували все золото ... 

 Гріша провів ритуал Виклику і виміняв у демона, за бардівське золота, три пакетика(по три грами в кожному) грибочків непоганої якості...  Накурившись грибів Гриць в екстазі зайнявся сталкінгом в сновидіннях бігаючи по Чорній Астральній Зоні... коли його попустило він мусив усвідомити - ці грибі були раза в три гірші(за ті шо він вживав останній раз), але вже були запліднені й містили 

спори... жрець довго думав як ефективно проростити грибницю - при успіху можна було мати непогані 

урожаї... частину спор він подумував за сотню золотих продати бардам(перед тим як віддати їхні два 

пакетики - спори Гріша вибрав собі)...

 Гриць надіслав магічне повідомлення одному знайомому духу що страждав від алкоголізму й наркоманії. 

Невздовзі той з'явився... Розплатившись з духом двома дозами грибів - змусив того ідентифікувати й 

оглянути дивний магічний предмет якого клирік знайшов в одному із прихованих біля дороги алтар

місцевих святих. Дух казав що це був древній предмет запису звуків... Григорій відправив шукати 

місця де можна буде дістати гриби і ресидіум.  Незабаром дух запропонував за пів-кілограма золота 

- грам рисідіума і хотів двісті грам золота за 1 грам дуже хороших(за його словами) грибів.

0:36,6

 Після грибів Григорій був дуже збуджений і тому зайшов в таверну щоб трохи заспокоїтись парочкою 

кухлів гарячого, нерозбавленого вина з спеціями... там він познайомився з одним із трьох місцевих 

стражників - сержантом Сергором, той був на нічній зміні, та був чимось засмучений і тупо 

нажирався дешевим елем... Григорій вмовив, за десять монет, супроводити його до монастиря...

 Також познайомились з великаншою, два з половиною метровою жіночкою, Маарікою Друїдом. Вона також прямувала до монастиря Жовтої Троянди. Разом вони чекали коли вщухне буря...

12:24

 Храру, могутній ведмежатник(дуже великий і товстий гоблін) цих земель зв'язався з якимись 

культистами, він встановив контроль над племенем, викрав і взяв в заручники кількох жителів 

Томрава. Тепер мешканці Томрава (ті, хто розуміють ситуацію, що склалася) були змушені підкорятися наказам культу. На щастя, в більшості випадків все, що потрібно робити - просто спостерігати за дорогою і затримувати мандрівників, що прямують до монастиря.

 Це Григорій узнав магічно перевівши записи з паперів з'їдених гоблинів. Показавши це великанші 

вони разом надавили на стражника і той зізнався - в заручниках тримали сім'ю сержанта Сергора. Та 

брат і дружина брата ніколи-б йому не пробачили, якщо Сергор дозволить маніпулювати собою і зробить щось безчесне. Тому він якраз шукав можливості зробити хоч щось з мінімальним ризиком для заручників, і Гриць з Маарікою - були його шансом. При розмовах з ними він був дуже обережним, тому що вважав - поруч знаходилися гобліни, які спостерігають за дорогою й таверною і він боявся великого числа шпигунів серед людей з «Танцюючий орка».  Він намагався говорити не привертаючи до себе уваги, і передав жрецю таємну записку, щоб переконати їх прийти на зустріч за стайнею цієї ночі. 

  Гріша виміняв за три Благословення у селян мішок картоплі. І зараз, розвівши вогнища, варив, пік 

і жарив. Частину плодів жрець віддав в жертву Божественній Матері...

 Коли стемніло Гриць зустрівся з Маарікою і пішли чекати стражника за стайню строячи з себе 

закохану парочку ... незабаром з'явився стражник.

 Опинившись наодинці з жрецем і веліканшою він розповів про свою проблему і попросив їх допомогти.

Йому не було що запропонувати в якості нагороди, але він був упевнений, що у культистів знайдуться 

скарби і інформація, і що мер Томрава ймовірно запропонує нагороду після всього цього. Він розповів 

що гобліни тримають заручників в недавно покинутій шахті Деру, в дюжині миль на захід від Томрава.   

Він знав, що гобліни з племені Тіньового Кігтя раніше були союзниками, а також чув розмови 

медвежатників про те, що не всі гобліни задоволені новим положенням. За чутками, колишній вождь 

Саштек все ще живий, і Храр наглядає за ним. Ходили чутки що старий вождь відмовився говорити, де захований скарб племені, але може і по якісь іншій причині.

 Сергор був біля цієї шахти усього два рази. Він пам'ятає два будинки і відкритий сарай, обнесений 

огорожею. Вхід в шахти закривали міцні дерев'яні двері. Наскільки він знав, там не було інших 

виходів, хоча він ніколи не заходив всередину.

 Для вигляду сержант хотів післати звістку культу про мандрівників. Він запевняв, що це для того щоб 

ввести в оману культ. Сергор боявся, що навколо були шпигуни, і краще перестрахуватися, а 

повідомлення все одно прийде в шахти пізніше, ніж вони дійдуть до них. Крім того він дозволив Грицю 

надиктувати повідомлення, де описав себе як бідного монаха, а друїдессу - як незаміжню паломницю. 

 Сергор пообіцяв допомогти, з ще двома селянами родичі яких були в заручниках...

11:20,7

 Дорога вела в вузьку ущелину, яка простягалася на сто кроків і закінчувалася стрімкою скелею. 

Вузька земляна стежка в однієї зі стін ущелини піднімалася на 15 метрів до уступу. Вище уступу 

через ущелину було перекинуто декілька балок і мережа з канатів, на яких бовталися блоки. Від 

уступу вглиб скелі йшов тунель... хід губився в темряві.

 Вхід в ущелину перекривала трійка невеликих будівель, оточених триметровою огорожею з згнилої 

деревини. Кам'яна хижа (20 на 30 кроків) - раніше була одномісним будиночком для шахтарів. Зараз 

його займав вождь ведмежатників. Аналогічний міцний будиночок поменьше займали інші гобліни... 

 Свист сильного вітру глушив майже всі звуки, лише далеко лунало відлуння гортанного гоблінского 

говору. Ледь чутно скрипіла деревина і доносився тихесенький звук що нагадував плач. Один з людей-

розвідників, що працювали на гоблінів за золото, лежав й скучав на даху прибудови в дозорі...

 Трое медвежатників патрулювали огорожу навкруги шахти, вони встали в найдальшому куті від домівки вождя і щось швиденько пили, передаючи по колу велику керамічну пляшку... 

На них побігли трое стражників з двома зомбаками і почали гамселити гоблінів-переростків гострими списами... Розвідника з даху, коли той помітив побиття гобліноїдів, окутала лозою і чіпкими травами Мааріка за допомоги магії друїдів. До нього вдерся Григорій і забив на смерть ціпком...

 Розправа над трійцею медвежатників прошла непомітною для інших розбійників. Це допомогло добре 

оглянути будинки і підготувати пастки. В одном з домів заблокували колодамии ватажка з дивним гостем(подібним Храру,вождю медвежатників - гобліном-велетнем), а іншу будівлю з чотирма гоблінами і двома чоловіками-найманцями підпалили... виходи заблокувавши так що ворог в паніці, по одному, вискакував на шість гострих списів ...

 Храр та його гість, як тільки почали підпалювати і його будинок, здався. В третій будівлі було 

кілька рабів-гоблінів що повтікали як тільки їм пришла нагода...

 Шахта Деру утворилася вимиванням гірських порід талими водами льодовика, що знаходиться по той бік гір. Підлога шахти була з твердого каменю, як і поверхню ущелини, у деяких місцях на підлозі були постелений довгі дошки. Тунель висвітлили, розставленими через рівні проміжки, масляними лампами.

Відчувався сильний запах гарі палаючого масла в лампах і сморід немитих тіл.... довгий коридор вивів в невелику кімнату з пласкою підлогою,  світильником що стояв на столі, двома лисими мужиками в темних мантіях які сиділи на стільцях і грали в кості... загін з стражників, зомбі, скелета і друїда, на чолі з Грицем, увірвались і швиденько списами закололи лисих. Далі, за прикритими дерев'яними дверми, була трохи більша кімната з ще двума лисими, які разом валялися на одному ліжку, з чотирьох двух-ярусних... поки ті вскакували намагаючись натягнути кальсони - стражники з мертвяками закололи їх списами... Крім ліжок в цій кімнаті був очаг посеред кімнати, невеличкій стіл з декількома табуретками, шафа і дві маленькі скрині, але нічого цінного знайти тут не вдалося, лише лахміття й залишки їжі. Також там були ще одні прикриті двері... далі була довга печера де плішивий, з бородою і чорній рясі секстант, володіючи жахливою магією, під охороною двох магічних істот (Повітряних Елементалів) і двох накаченних чоловіків в шкіряних масках,  катував і гвалтував бранців ...

 Увірвавшись стражники простромили списами кінцівки лисого чим полонили злого чародія... Григорій заставив його відігнати, назовні(щоб потім по одному знищити) елементалів, в цей час мертвяки з друїдесою забили двох головорізів...

  Серед голих, закатованих полонених був величезний гоблін, замордований, зломлений Саштек, бувший вождь племені, якого переміг Храр... але не вбив, а полонив, і майже кожен день мучав й гвалтував.

 Гріша уклав угоду Саштеком, той зцілює його рани, а здоровенний медвежатник, мав вірно працювати на жреця. Із врятованої дюжини людей різного віку і статі, були і брат Сергора з його дружиною. 

Вони замерзли, зголодніли і зневірилися... За допомогу врятування своїх родичів й знайомих сержант 

Сергор, з двома сильними селюками, пообіцяли надати охорону... мінімум в дорозі до монастиря...

8:47, 8.12.20

 Ритуал пройшов бездоганно. Григорій був дуже задоволений - в нього вдалося купити в демонів майже десять грамів грибів непоганої якості. Він віддав в жертву богам рештки елементалів, гоблінів, культистів, а також своїх мертвяків. І темні злі сили нагородили Грішу зробивши його жрецем сьомого рівня домена Смерті...

 Він продемонстрував свою нову силу Мааріці, і та була зачарована. Григорій запропонував друїдесі 

приєднатися до нього, пообіцявши їй нову Силу, і та швидко погодилась, і вони одружились... 

12:04, 12.12.2020

 Томрав - невелика шахтарська село, в ньому проживало приблизно 400 людей, дварфів і полуорків. 

Воно було на шляху до монастирю Жовтої Троянди. Звивиста дорога бува єдиним шляхом до поселення і до монастиря для возів. Місцями вона настільки була вузька, що і візок ледве зміг-би проїхати. 

Сильний вітер, дощі, мокрий сніг і круті підйоми робили цю частину дороги мало не найважчою. Камені 

та скелі місцями вкривали від вітру і дощу, але давали лише короткочасне полегшення і зустрічалися 

дуже рідко... 

 Друга половина шляху до монастиря проходила високо в горах, що дуже знижувала нормальну швидкість пересування вдвічі... 

 Частина шляху проходила через довгий звивистий тунель що називали Солітьюд... В тунелі поселились гігантські павуки... Та Григорій, з кладовища шахтарського села(за згодою селян), піднімав по три скелета(стільки поміщалося по ширині тунелю) з кирками що рубили павуків і яйця... а павутиння Гриць підпалював за допомогою магічного вогню... на це пішло декілька днів, поки не очистили тунель... вісім велетенських павуків було знищено. 

 Біля виходу з тунелю, на мертвяків(що йшли першими) напало двое велетенських Бурих Тюфтіїв(напів-жуків, напів-гуманоїдів що жили під землею)... Друїдесі й жрецю вдалося іх оглушити магіею й полонити...

 Григорій приніс в жертву, в ритуалі Смерті, одного тюфтія щоб передати силу Мааріці. Вона була 

в захваті від нових можливостей що появилися в неї коли ритуал зробив із неї друїда пятого рівня. 

 Вона, на радощах дозволила Грицьку взяти наложницю... бо їй надоїло спостерігати як Гріша гвалтує

зомбі по кущах, а в неї самої починалась вагітність... 

 Гриць купив в селян Томрави, за сотню золотих монет, місцеву молоду, незайману монашку на ім'я 

Сестра Чурм Мристар... й заставляв її, за миску каші і щоб не їбали в сраку, двічі на день(зранку і 

на ніч), робити масаж чи орально задовільняти Гриця і Ма... 

10:43,13

 Попереду йшов бурий тюфтій, несучи на шиї Григорія, в стальному обладунку, щитом, мечем і списом, 

далі двое неповнолітніх дівчат-зомбі несли ложі з друїдом, за ними шли монахиня, гобліноїд і трое 

стражників що несли клітки з мертвяками. Вони пробиралися крізь хуртовину і через мить вишли з неї. Сніг перестав падати, вітер став легким бризом, а над головою крізь сірі хмари проступило блакитне небо. Стало помітним велетенську будову що розкинулась по скелястій стороні гори високо над загоном. Невелика стежка вилася вгору, проходячи через кілька воріт, перш ніж досягала головної будівлі. Комплекс монастиря складався з двох частин: перед входом розташувалася група невеликих білих будівель, а за ними - великі жовтуваті будівлі, ближче до схилу гори. Позаду них на сонці переливався великий купол головної будівлі. 

 Над воротами на стіні був викарбуваний напис:

«Страждати з іншими - значить бути іншими; втрачати себе і розглядати будь-яке страждання не як 

своє власне - ось наша істина.»

 Перша брама виглядала міцною, поруч висів великий бронзовий дзвін.

 Монастир виглядав древнім і спокійним куточком цивілізації посеред вкрай небезпечної дикої місцевості. Монастир Жовтої Троянди - це древня організація, заснована сотні років назад в усамітненні, в горах Кам'яного Шпиля. Вона була присвячений Ільматеру, Плачещему Богу, божеству страждань і стійкості, він став бастіоном цивілізації на тисячу років... але зараз його основи почали хитатись...

Герої не вмирають / Герои не умирают

Недалеко от села, практически в поле, на блокпосту №10 несли службу бойцы 93 бригады ВСУ. Тогда местные жители воспринимали их враждебно, сами военнослужащие еще не верили, что могут быть настоящие боевые действия.

«Все произошло ранним утром, мы и не думали о нападении, потому что была в разгаре уборочная кампания, - вспоминает один из участников событий. – Неожиданно на дорогу выехали танки и практически в упор начали стрелять».

93-я механизированная бригада имела очень небольшой костяк грамотных офицеров и сержантов, и когда ее пополнили тысячи мобилизованных, с разным уровнем подготовки и мотивации, они не стали армией. Не хватало всего.

И тем не менее, 93-тья бригада очень скоро получила приказ идти в бой, надо было любой ценой освобождать украинский Донбасс. Как это было сделать в таких условиях?

Ко всем скомплектованным из мобилизованных воинов частям командующий ОК "Юг" Руслан Хомчак прикомандировал офицеров своего штаба.

Да, можно было "откосить", но самые профессиональные и преданные Родине кадровые офицеры пошли в пехоту, потому что сами понимали - другого пути нет, армию надо создавать снизу, командовать из штаба не получится.

Многих на реакторе интересует вопрос ... 

Действительно ... как? 

А вот так !

В повестке дня:

ссылка на гифку

Воспоминания украинского солдата Евгения Ковтуна о последнем бою за Донецкий Аэропорт

Среди парней никто не был в стороне, даже раненые ребята, которые были в сознании, старались помочь - заряжали боекомплект, передавали магазины, чистили оружие, все были задействованы, как на конвейере. Практически каждый из нас думал, что мы погибнем и никто про наш подвиг, возможно, никогда не узнает. Но мы знали себе цену, знали за что стоим, да и просто дошли до такой грани, когда понимая, что нас может ждать, остается только одно - воевать до конца.

Я - солдат первого батальона 93-ей бригады, которая дислоцируется в Песках. Наши ребята до последнего стояли в аэропорту.

Живу в Киеве, до войны работал инженером в IT-сфере. Меня мобилизовали в августе, а до этого в армии я не служил. После двухнедельного учебного центра попал в 93-ью бригаду.
По специальности я - помощник гранатометчика, потом получил еще одну специальность, но озвучивать ее не стану, по ней я и поехал в аэропорт. А еще поехал туда из-за своего друга Дениса, его отправляли как корректировщика. Получилось так, что мой друг попал на диспетчерскую вышку. Он там прославился своим героизмом. И был подан на награды, но пока ничего не получил. Да и не из-за наград мы туда ехали, а просто выполняли свою работу. А я попал на новый терминал.
У меня уже было одно осколочное ранение в руку, полученное в Песках, но даже с наполовину рабочей рукой меня тянуло на передовую. Пока лечился в Киеве, не мог дома полноценно заниматься какими-то вещами, зная, что меня там ждут ребята. Надо все дела доделывать до конца - это мой принцип. А война не закончена, значит, дело не сделано.
Психологически к аэропорту я был подготовлен, потому что видел смерть своих ребят, знал, что такое обстрелы, что такое ближний бой, когда непосредственно видишь врага.
В новый терминал мы приехали 6 января, это был последний день зеленого коридора.
Мы называли его "коридором позора", поскольку нам приходилось останавливаться и вылезать с "Уралов", затем нас строили, обыскивали, смотрели, что мы везем, сколько нас едет и так далее. Мы ехали со своим штатным оружием, но враги установили свои правила: магазины должны были быть отстегнуты, а рожки - пустые. Снаряженным может быть только один рожок, но он не должен был быть пристегнут. Это абсурдная ситуация, но таково было решение командования, и мы не могли его обсуждать.
В терминале на 2-3 день после приезда, то есть 7-8, числа мы поняли, что по сути, перемирие закончилось, поскольку враг активизировался и начал атаковать со всех сторон. Но оборону мы держали абсолютно нормально. Мне помогал контакт между мной и Денисом, я знал, что он прикрывает меня справа на вышке, и пока он там - врагам с той стороны не пробраться. Однажды это подтвердилось, числа 10 или 11: я отдыхал после смены на посту, он мне позвонил и сказал: "Вы спите, а к вам подошла одна группа ополченцев, довольно значительная, около 50 человек и начинает приближаться вторая". Но попросил нас ничего не делать и чтоб даже офицеры не выходили по рации с нашей стороны. Сказал только усилить посты, мы сразу это организовали. Он сам красиво скорректировал огонь и группы были полностью разбиты.
Когда враги поняли, что с этой стороны к нам подойти не могут - начали применять танки, чтоб у них была возможность заходить со стороны Донецка, а также планово разрушать терминал и диспетчерскую вышку, которая была нашими глазами и ушами. В итоге башня пала. Была разрушена не до основания, но она наклонилась и рухнула. Я знаю, что там пострадали многие ребята, но все же оттуда они не ушли. После жесткого штурма терминала у нас был очень длительный бой. Но благодаря помощи нашей артиллерии мы отбили атаку. А вечером сепаратисты снова запросили перемирие, но не у нас, а у командования. Для того, чтоб собрать своих раненых и погибших, я спросил у коменданта, что случилось, почему перестала работать артиллерия. Мне сообщили, что дали добро на перемирие. Я посчитал, что, может, с какой-то стороны это и правильно, потому что нам тоже надо было собрать своих "двухсотых" и "трехсотых". Но когда наша арта перестала работать, враги воспользовались обломками вышки, как ступеньками, и подобрались к терминалу, с донецкой стороны, отчего наша линия обороны была немного сломлена, поскольку мы не могли контролировать эту территорию.
Всего нас было не так уж много, приблизительно человек 50 из разных бригад: 81-ой, 90-го и 74-го отдельного разведбата и моя 93-ья. У каждого была своя зона ответственности, мы держали врага, который двигался со старого терминала, это был пост "калитка" в первом зале. Этот пост, как и первый, простоял практически до конца. На этажах шли тяжелые бои, а сверху нас закидывали гранатами. На лестнице оборону держали бесстрашные пулеметчики. Одного из них ранили, в него вошло несколько пуль, позже его забрали медики, а судьбу второго я не знаю, но держались они до последнего.
Поскольку нас сильно зажимали, мы решили отодвинуться и держать один зал, большую территорию удерживать уже не было возможности. Стали создавать баррикаду вокруг него и хотели взорвать лестничную клетку. Я побежал вниз, чтоб найти саперов и на одном из этажей за дверью услышал голоса сепаратистов. Дверь была прострелена, они пытались прорваться, выламывая ее, но один из пулеметчиков их удерживал до тех пор, пока мы не сделали баррикаду из подручных средств, которые, на самом деле, защищали только визуально и легко простреливались. Наш сапер успел заминировать лестницу, но подорвать не успел, его и пулеметчика ранили. Зато мы успели вытащить раненых и отойти в зал.
боец ковтун
Несмотря на то, что мы теряли территорию, никто не собирался сдаваться. Я даже намеков от ребят не слышал про такое. Все были обозлены, потому что поняли, что правил войны для сепаров и наемников не существует. Мы дали им возможность эвакуировать своих, а они нам - нет.
Затем день за днем нас потихоньку зажимали. Для нас стерлось понятие "день-ночь", потому что некоторые бои длились чуть ли не сутки. Прорывались новые ребята, но часто не доезжали. А те, которые приезжали за ранеными, для меня - герои, потому что они знали, куда едут, и что это могло стать "билетом в один конец". И хотя часто им не удавалось никого забрать, потому что их машины сжигали, они все равно ехали повторно. Среди таких ребят Рахман и Андрей Север. А еще они ехали для того, чтоб быть нам подмогой, потому что те, кто стояли с 6 числа, уже были вымотаны.
Когда мы оказались в одном зале, нас начали подтравливать газом, сначала слезоточивым, потом перцовым. Но мы научились с ним бороться: брали влажные салфетки и засовывали под балаклаву, хотя тогда был сильный мороз, салфетки замерзали, но каждый старался носить их под броником, чтоб разморозить. Хуже было тем ребятам, которые в этот момент находились на постах, потому что после газа всегда ждали, что враги пойдут в жесткое наступление. Но такое случалось нечасто, потому что идти на нас они тоже не особо хотели. Видя, что хоть мы и загнаны в угол, и отходить нам некуда, но сдаваться мы не будем, они понимали, что малой кровью нас не взять и стоять мы будем до конца, а потери у них были и без того достаточно тяжелые.
Но бесконечно так продолжаться не могло. Я понял, что терминалу пришел конец, когда сепары зашли на верхние этажи и заняли подвал. Тактически они оказались в хорошем положении. Команды отходить для нас не было, да и возможности такой не было, поскольку мы были почти окружены. После морозов, которые достигали за 28 градусов, спать нормально нельзя было, да и кушать из-за постоянных обстрелов тоже. У меня, видимо, от усталости, поднялась высокая температура, а от пуль, которые попали в бронежилет, было сломано ребро Но каждый считал, что если не можешь стоять, то можно отстреливаться лежа. Среди парней никто не был в стороне, даже раненые ребята, которые были в сознании, старались помочь - заряжали боекомплект, передавали магазины, чистили оружие, все были задействованы, как на конвейере. Практически каждый из нас думал, что мы погибнем и никто про наш подвиг, возможно, никогда не узнает. Но мы знали себе цену, знали, за что стоим, да и просто дошли до такой грани, когда, понимая, что нас может ждать, остается только одно - воевать до конца. Единственное, что было страшно - попасть в плен. Для себя я принял решение в плен не идти и последние дни даже спал с гранатой. Я понимал, что все скоро закончится, помощь не подходит, а та, что подходит, она просто попадает в ту же ситуацию, что и мы. Но то, что про нас помнили, добавляло сил, плюс нам многие звонили, узнавали ситуацию; вся Украина за нас переживала, молилась. Включаешь телефон, а там 110 смсок: " Мы молимся за вас, держитесь!!" - и все в таком духе. Из моих ребят, из 93-ьей, в последние дни нас оставалось всего лишь три человека из десяти.
А подорвать нас решили, наверное, потому, что отчаялись пытаться захватить. Мы выжили, но всех завалило и сильно контузило. Как-то откопались, нашли оружие и стояли дальше. Мы пытались сделать 3 линии обороны, хоть и невысокие, чуть ниже колена. Кто покрепче, лежал за первой и второй линией, а раненых оттянули за третью. Так мы переночевали ночь, а к обеду следующего дня нас подорвали снизу. Практически все провалились в подвал. Тогда мы больше всего потеряли ребят, поскольку почти три этажа рухнуло нам на голову. Блоки перекрытия сильно завалили людей, доставать их было тяжело. Но даже в этой ситуации я не слышал панических настроений.
Меня завалило стеной, приходя в себя, я почувствовал, что ноги рабочие, но вылезти сам не мог, а враги как раз пошли в наступление. Ко мне подбежал один товарищ, увидел мою руку, которая торчала из минваты - я пытался разгрестись. Он хотел меня вытащить, а я говорю: "Не надо, пока что главное - отстреливайся, а я - нормально, живой". Он сказал, что у него заканчивается БК. Тогда я свою разгрузку руками нащупал и передал ему. Он таки отбился, правда в тот момент прилетела граната и нас немного покоцала.
Меня откопали, а остальных пацанов мы доставали, пока были силы. А вот двоих моих ребят завалило и их не нашли. Многие были без сознания и не давали знать о себе. Но самое печальное и самое невыносимое было - это ребята, которые звали на помощь, а мы не могли им помочь. Чтоб их достать нужна была техника.
После завала боекомплекта и оружия у нас осталось минут на 20 боя и то очень вяленького. В какой-то момент я просто отключился, меня разбудил один товарищ, Вова, и сказал, что будем выходить. Я ответил ему, что не могу встать, а он говорит, что ему тоже тяжело, потому что прострелены ноги. Но таки собрались с силами, я помог ему встать и мы стали выбираться. Идти по взлетке - это 99 из 100 - смерть, но по крайней мере, я понимал, что погибну с оружием в руках и в плен меня не возьмут. Уходили многие, а некоторые остались охранять тяжело раненых, выносить их не было возможности. Многие из них умирали у нас на глазах. Мы решили, что из тех, кто выйдет, хоть кто-то сможет добраться до своих, рассказать, что случилось и с какой стороны можно подъехать, чтоб забрать остальных.
Нам повезло, потому что было темно, и я думаю, что враги приняли нас за сепаров. Тогда что-то произошло, и не было мобильной связи и рации тоже глушились. Может, это как-то повлияло на то, что нам удалось выйти, потому что шли мы тупо по взлетной полосе. А дошли не все, потому что как таковой дороги не было, а в темноте после таких контузий и с травмами ориентация теряется, элементарно от усталости плохо соображаешь. Был туман, многие просто потерялись, некоторые падали в воронки. Но потом разыскали практически всех.
Мы вышли на метеостанцию утром, нас забрал БТР и отвез в Водяное, оттуда нас отправили по госпиталям. Я знаю, что судьба моих двоих ребят, их позывные Борода и Якут, которые там до последнего стояли, - неизвестна, но слышал такую информацию, что их под завалами нашел враг и что вроде как они в плену. Надеюсь, что если это так, их удастся обменять. Мертвыми я их не видел и в списках тоже. Ребят из плена надо вытягивать, и нашему руководству и командованию стоит не забывать о тех, кто стоял там насмерть.
Никто так не хочет мира, как солдаты, которые воевали, потому что мы видели. какое горе приносит война всем: военным, мирному населению, природе, домам. Это такая травма, которая не залечится. Для меня - это тяжелые воспоминания. Но любая война заканчивается миром, как бы там ни было. Вопрос: какой ценой? Многие ребята выжили и собираются ехать опять воевать. Я тоже прохожу ВВК (военно-врачебная комиссия, - ред.), меня отправили дообследоваться, потому что травмы были серьезные, но я хочу вернуться на фронт. Моя война еще не закончена! Год отвоюю, а там будет видно, что дальше. Мы, как люди гражданские, пришли на войну помочь нашей стране, помочь армии. Но воевать всю жизнь мы не можем. У нас есть семьи, и того снабжения, которое получаешь там, недостаточно для того, чтоб прокормить родных. Впрочем, все эти годы мы жили только для себя, покупали хорошие машины, квартиры, но никто никогда не думал об армии. Та свобода, которую мы получили, далась как-то легко и спокойно, становление нации как таковой мы не прошли. Может быть, теперь оно вернулось нам всем с лихвой, и мы должны пройти этот путь.
Самое тяжелое на войне - это смотреть, как твои раненые товарищи требуют помощи, а ты не всегда им можешь помочь. Люди важны и ценны. Только на войне понимаешь, что тот, кто сейчас находится рядом возле тебя, может прийти к тебе утром, чтоб попить кофе, а через час его может не быть в живых.
А у тех ребят, которые погибли, остались дети. Отцов им никто не заменит, но мы, если выживем, будем пытаться помочь сгладить эту утрату, поскольку их отцы погибли, защищая эту родину. И не дадим власти забывать об этих детях. Как нельзя забывать и о нас, солдатах. Мы не должны думать про свой тыл, а тыл для нас - это обеспечение семей и какие-то гарантии от государства. Очень многие не получили даже справок о том, что воевали. Мы удивляемся тому, что гражданские не понимают, что идет война, но гораздо печальнее, что некоторые военные этого тоже не понимают. Некоторые штабы работают с выходными, проходными, ну а на передовой выходных нет. Пройдя войну, мы все меняемся, и психика у многих нарушена, потому что многие из нас десятки раз прощались с жизнью. Какая-то мирская мелочь - это дикость для солдата, поэтому многие могут неадекватно реагировать. Обществу надо к нам привыкать. Нужно, чтоб человек вернулся и был нужен на работе, чтоб ему помогли адаптироваться. Мы воюем для того, чтоб добиться каких-то перемен в этой стране, но мы должны получать что-то взамен: политикам надо общаться с людьми, а офицерам общаться с солдатами. Тогда, может, сообща мы придем к чему-то новому.

Источник: https://goo.gl/acViTh