ЗСУ :: хлопці з ЗСУ

Одесский фотограф 7 лет ждал, чтобы сделать удивительные снимки мельницы

Одесский фотограф Сергей Онышко рассказал в соцсетях историю удивительных снимков старинной мельницы на севере Одесской области в селе Будеи на берегу реки Кодыма.

«Есть в Одесской области небольшое село Будеи, которое расположено в пойме реки Кодыма, между двух холмов. На вершине одного из них, стоит деревянная мельница (млин або вітряк), лет которой не помнит никто. Раньше, их было несколько, да уцелел один… Самое главное, что мельница полностью аутентичная, не новодел и она действующая! Понятно, что зерно никто не мелет, но если нужно, выбиваются стопора, засыпается зерно и вперёд… Правда, два года назад, был пожар, горела трава или остатки на полях и сгорело воротило, при помощи которого мельницу можно было поворачивать к ветру. Сейчас, толстенный ствол, словно обрубок руки, лежит под одной из стенок…»

Поездка по не самым лучшим дорогам на расстояние в 260 км в одну сторону может отбить желание возвращаться туда у любого, но только не у Сергея. Он уже 7 лет ездит к этой мельнице в поисках оригинального сюжета с цветением:

«Я снимал с подсолнухами, с кукурузой, пшеницей, с голой землей и как уже сказал, в снегу. Но вот, чего мне не хватало всегда -так это цветущего рапса, который в компании с голубым небом, превращает пейзаж в чисто украинский… Пару раз я приезжал после жутких ливней и дважды моя машина чуть не переворачивалась в овраг, скользя по раскисшему склону. Спасали только внедорожные качества и мой водительский опыт. Один раз, без чуда, точно не обошлось. Как-то хотел застать цветущие вишни. Приехал, вишни уже отцвели. Не угадал. 260 км теперь ехать обратно…»

В этом году Сергей решил поснимать две мельницы — первую в Черкасской области у села Будище, а на обратном пути решил с Киевской трассы заехать в Будеи. Но Балтский район оказался закрыт на карантин. Это не остановило преданного делу одесского фотографа — он проехал к пункту назначения по обходным грунтовым дорогам! И это было не зря — возле мельницы расцвело огромное поле желтого рапса. Весь вечер и следующее утро он снимал удивительные пейзажи.

Джерело: http://culturemeter.od.ua/odesskij-fotograf-7-let-zhdal-momenta-chtoby-sdelat-udivitelnye-snimki-melnicy-96273/?fbclid=IwAR0lKb_9HsN1gjXxEHPf4Slx9EuBfHXNG5K4K96wPevpFUrRx9NJ4LQ8rPo

У травні 2012 року, у Вашингтоні, в Національному залі слави винахідників повинна була відбутися зустріч двох провідних винахідників світу — Стіва Джобса і українця Любомира Романківа, без якого світ міг так ніколи і не побачити комп'ютери Apple. Зустріч не відбулася, тому що напередодні засновник корпорації Apple помер.

Що ж такого зробив українець Любомир Романків?

У 1962 році Любомир Романків працював у всесвітньо відомої компанії IBM і першим у світі розробив магнітні головки, на які можна було записувати інформацію. Над цим же завданням ламали голову ще 9 інших компаній, утім лише вихідець з України мав суттєву перевагу — він один розбирався в хімічній інженерії, електрохімії та металургії.

Спочатку ці головки були завбільшки з квасолину. Та команда Романківа працювала доти, доки їх розмір не зменшився до товщини однієї волосини.

Цей винахід зробив переворот у комп’ютерній індустрії та допоміг здешевити зберігання цифрових даних. Якщо у 79 році збереження 1 гігабайта інформації коштував півмільйона доларів, то в наші дні — декілька центів.

До чого ж тут Стів Джобс?

Розробивши магнітні головки, компанія ІВМ випустила на ринок перші у світі жорсткі диски. Їх якраз і придбала компанія Apple і незабаром презентувала перший настільний комп’ютер. Та магнітними головками винахідливість українця не обмежується. У нього 67 патентів та 150 опублікованих винаходів.

Усі вони пов'язані з комп’ютерними технологіями і сам науковець пояснює їх так: Коли ви вмикаєте комп'ютер, починають працювати 7 моїх патентів, наберете одну букву — це ще 7 патентів. До речі, винахідник із Жовкви вдома принципово не має комп'ютера. Каже, це б забирало увесь вільний час, а в його 84 роки його й так небагато: продовжує роботу над вдосконаленням сонячних батарей.

Звертаючись до молодих працівників, завжди наголошує:»виходьте за рамки і будьте непоступними. Своїм ентузіазмом до праці дивуйте інших».

15 украинских блюд, о которых мы начали забывать

От этих блюд ломились столы украинском течение нескольких веков. Украинская кухня чрезвычайно богата. Борщ, сало, вареники, галушки и много других блюд давно стали визитной карточкой нашей страны во всем мире. Наша кухня признана одной из лучших на планете - в феврале прошлого года туристы из разных стран мира поставили украинские блюда на восьмое место между кулинарным богатством Японии и Китая.

Украинцы издавна умели создать вкусную и необычное блюдо с дешевых и обычных продуктов: свеклы, свинины, сала, пшеничной муки, яиц и молочных продуктов. Кроме того, всегда особое место в традиционной украинской кухни занимали рыбные блюда. Древние рецепты до сих пор будоражат умы поваров всего мира: караси в сметане, судак тушеный с луком и чесноком - эти и другие блюда занимают передовые позиции в ресторанах Европы и Америки. А еще - вареники, галушки, узвар, компот, медовуха...

К счастью, эти блюда еще пользуются популярностью среди украинцев. Но есть просто таки фантастические блюда, которые почему-то пропадают (а то и вовсе уже пропали) со столов наших сограждан.

Товченыкы

Так называются рыбные котлеты, которые варили в воде. Готовые котлеты поливали луковой поджаркой.

Тетеря/ рябко

“Троянцям всім дали тетері

I відпустили на кватері:

Щоб йшли, куди потрапить хто”

(Іван Котляревський, “Енеїда”)

Эта подобная кулешу блюдо готовилась из пшена и заправлялась жидким гречневым или ржаным тестом. В праздничные дни тетерю готовили на мясной или рыбной ухе. А вот постную тетерю иногда заправляли хреном с квасом. Готовое блюдо украинцы приправляли толченым салом или зажаркой из лука на растительном масле.

Блюдо было очень популярным в казацком быту, однако с начала XX в. она постепенно начала выходить из употребления.

Таратута

Таратута – это свекольный суп. Свёклу отваривали, добавляли солёный огурец и лук. Варили этот суп на свекольном отваре, добавляли подсолнечное масло и огуречный рассол.

Крупник

Если по простому - суп с крупами. Готовили крупник украинцы испокон веков на мясном бульоне или воде - в зависимости от сезона и достатка хозяина. В бульон засыпали гречневую, перловую, пшеничную, кукурузную крупу так, чтобы готовое блюдо имело консистенцию очень жидкого пюре.

Иногда для калорийности в крупник добавляли одну-две картофелины. А заправляли всю эту вкуснятину жареными на масле или сале луком, морковью, петрушкой, пастернаком и молодым укропом.

Вергуны

Печенье готовилось на пресном тесте. Обжаривали на масле до образования красивой корочки.

Холодник

Холодный борщ на свекольном отваре или квасе, с мелко нарезанными свежими огурцами, зеленым луком и другими овощами, приправленный пряностями. В некоторых регионах страны его заправляют также кислым молоком и добавляют вареные вкрутую яйца. Обычно окрошку едят во время жары, в летнее время.

Соломаха

Украинская народная блюдо, которым хозяйки на Прикарпатье, Буковине и Подолье до сих пор угощают гостей. Основным компонентом соломахи является гречневая мука (иногда пшеничная или ржаная), из которой делается жидкое тесто. Затем его вливают в подсоленный кипяток и заваривают, размешивая. Когда соломаха готова, в нее добавляют масло. Соломаха была одной из самых распространенных блюд в походах украинских казаков.

Душенина

Это старинное блюдо готовилось из мяса (в основном - свинины), овощей, пряностей и все это дело заправляли мукой.

Сначала хозяйка резала мясо на куски средней величины, затем обваливали его в муке, складывала в горшок, заливала кипятком или мясной похлебкой (нередко сывороткой или сметаной). Затем к этому всему добавлялись лук, морковь, специи, соль. Тушилась душенина до готовности. Ели блюдо с вареным картофелем, кашей, щедро поливая их соусом.

Следует также отметить, что это блюдо было настоящим украшением праздничного стола - без душенины не обходились ни одни свадьба и крестины.

Шпундра

Шпундра - давнее украинское по-настоящему народное блюдо: свиная грудинка, поджаренная с луком на сковороде, а затем сваренная в свекольном квасе вместе с нарезанными свеклой и заправленная мукой. Именно этим блюдом угощал "Енеєвих бояр" царь Латин в легендарной поэме Котляревского.

Кныш

“I зараз миттю всі пустилися

Горілку, м’ясо куповать,

Хліб, бублики, книші вродились,

Пійшли посуди добувать”

(Іван Котляревський, “Енеїда”)

Кныш - это ржаной, реже пшеничный хлеб из муки тонкого помола. Из готового теста украинцы лепили круглые лепешки и, обмакнув в масло ложку, надрезали ею по краю хлеба. Полученные «лепестки» вынимали, загибали к середине хлеба и прижимали ложкой. Под этими «лепестками» кныш изредка начиняли жареной на масле луком. Кныши вприкуску с жареным салом - объедение! В западных областях кнышом называли пирог, начиненный гречневой кашей и вареной картошкой.

Кнышами украинцы одаривали колядников, с ними посещали родственников и кумовьев на рождественские праздники, их носили дети своим бабкам-повитухам.

Сейчас это блюдо готовят редко, преимущественно на Полесье.

Зубцы

“На закуску куліш i кашу,

Лемішку, зубці, путрю, квашу

I з маком медовий шулик”

(Іван Котляревський, “Енеїда”)

Если простыми словами, это кутья из очищенных зерен ячменя, сваренная из толченых и просеянных конопляных зерен. Особенно зубцы любили дети - блюдо имело сладковатый вкус и считалось лакомством. В конце XIX века, к сожалению, зубцы перестали появляться на столах украинцев.

Шулики

Еще это лакомство называют ломанцы. Блюдо традиционное для украинской кухни особенно во время Медового спаса. Порезанные на небольшие кусочки пшеничные лепешки, залитые разведенным медом вместе с тертым в макитре маком, - в сто раз лучше любых глазированных хлопьев!

Кваша

Блюдо из гречневой или ржаной муки с солодом, похожее на густой кисель. Сначала муку запаривали кипятком, разводили до густоты жидкого теста и ставили на ночь в теплое место для скисания. Такое кисло-сладкое молодое тесто утром варили в горшке, внимательно следя, чтобы размазня "не убежала". Летом квашу заправляли садовыми ягодами, зимой - свежей калиной, сушеными, вареными и толчеными грушами.

Кваша считалась лакомством, ее очень любили, восхваляя: "Така кваша, якби й наша; Як кваша ся вдасть, дівка ся віддасть".

Нынешняя народная кухня по странным причинам игнорирует это самобытное блюдо.

Буцыки

Буцики готовились из теста на основе пшеничной муки. Буцики варили в воде и подрумянивали на масле. Кушали их со сметаной, мёдом или луковой зажаркой.

Варенуха

Сам Котляревский описал этот напиток так: хлебное вино или наливка, вареное с сухими плодами, медом и пряными корнями.

Готовили этот алкогольный напиток так: сначала готовили компот из сушеных груш и слив, в течение ночи настаивали, цедили, добавляли красный острый перец (чтобы захватывало дух!), мяту, чабрец и, по возможности, гвоздику или корицу. Затем эту смесь парили с медом в печи и подавали в горячем или холодном виде.

Ранее этот напиток был в большом почете у запорожских казаков. Сейчас варенуху только иногда готовят на Среднем Поднепровье и на Слобожанщине.

Поислання на джерела: https://inlviv.in.ua/statti/tse-vam-ne-fua-gra-11-ukrayinskih-strav-pro-yaki-mi-pochali-zabuvati?fbclid=IwAR2uHDHiOE1yDmfiCxPBW-3Y22JWW7T1bu3JsBe7QXlEL4LEW2ny0Na8wqQ

Хочу показати деяку ысторыю про кобзар

З історії видання "Кобзаря" 1860 року: легенди і дійсність


Дивосвіт поезії Т.Г. Шевченка може полонити людину з раннього дитинства. Тоді любов і шана до його слова зберігаються протягом всього життя. Та й кожен з нас ловить себе на думці, що поетичне слово Тараса Шевченка знайоме нам разом з першими усвідомленими словами почутими від рідної матері. Подальше, більш глибоке, осмислене спілкування з творчістю великого мислителя пробуджує цікавість до його творчого особистого життя. Подорожуючи подумки шевченківськими шляхами ми, краєзнавці, часом відправляємося в захоплюючі мандри для пошуків бодай якогось маловідомого факту, чи навіть легенди про улюбленого народом поета.


У краєзнавчій літературі є один надзвичайно цікавий момент, який не те що мало досліджений, а здається, незаслужено залишився поза увагою більш систематичного і глибокого вивчення. Це пов’язано з долею видання "Кобзар Тараса Шевченка" (саме така його повна назва) у 1860 році.

В якійсь мірі історія появи на світ цієї безсмертної збірки поезії має відношення і до села Медведівки. У твердженні цього йдемо за легендами, переказами. Але ж де тут вигадка, а де дійсність, спробуємо з'ясувати. Для цього зробимо невеликий екскурс в історію.


В 1768 році в лісовому урочищі Холодний Яр під керівництвом Максима Залізняка розгорілося полум’я народного повстання під назвою Коліївщина. Цей виступ був важливим етапом багатовікової боротьби українського народу за своє політичне, економічне, релігійне і національне визволення з-під польського ярма. Такі важливі історичні події, природно, не могли не залишити сліду в художній літературі і тому Т.Г. Шевченко стає першопрохідцем у цій справі. У 1841 році читацький світ знайомиться з легендарною поемою "Гайдамаки", де автор історично вірно вказує на той факт, що вогонь антифеодального повстання найперше спалахнув саме в селі Медведівці, про яке уже згадувалося раніше:


Задзвонили в усі дзвони


По всій Україні;


Закричали гайдамаки:


"Гине шляхта, гине!


Гине шляхта, погуляєм


Та хмару нагрієм!"


Зайнялася Смілянщина


Хмара червоніє.


А найперша Медведівка


Небо нагріває.


А тепер повернемося до самої назви повстання – "Коліївщина", яка походить, очевидно, від слів "кіл" або "колоти", "колій". Та й перекази говорять, що основною зброєю гайдамаків були різні гострі предмети: рогачі, вила, коси, тощо. але доречно зауважити, що крім такої зброї повстанці мали також свої гармати, рушниці, пістолі, списи, мечі і, звичайно, добрих коней. Коронний гетьман Вацлав Жевуський писав: "Гайдамаки усе збільшуються, по 600 кінних, гармати, котли, хоругви, прапорці мають. Шляхта тривожиться". А на все це потрібні були кошти. Отже, ретельно підготовлений за участю козаків із Запорізької Січі та її Коша, народний рух спирався перш за все на матеріальне забезпечення – мав свої кошти, скарб. За 26 днів походу з Холодного Яру до Умані керівникам просто неможливо було б лише надіятись на якусь щасливу вдачу, десь випадково придбати зброю. Для цього у війську малась своя казна, завчасно створена. Скарбничим же у Максима Залізняка був його земляк Іван Вусач (або Ус).


З переказів дізнаємось, що Вусач проживав у Медведівці (а можливо тут і народився). У нього була дружина і донька. Після придушення повстання польськими панами Вусача, як активного учасника Коліївщини, арештували і застосували до нього особливо жорстоке катування, аби дізнатись про місце, де сховано гайдамацький скарб. Коли ж до плахи, на якій мали відтяти голову скарбничому, привели дружину і дочку, то Вусач не витримав і зізнався, що скарб заховано у селі Медведівці і він згоден вказати це місце. В супроводі судового конвою скарбничого відправили на пошуки гайдамацьких коштів. Та замість того, щоб привести катів до скарбу, Вусач привів їх до повстанського табору. Поляків взяли в полон, а він опинився на волі. Заручників згодом обміняли на дружину, дочку і 11 медведівчан. Після цих подій Іван Вусач певний час переховувався і жив у різних місцях Холодноярщини. А доживав свого 100-річного віку у Медведівці, де й помер. Поховали скарбничого війська гайдамацького на козацькому кладовищі Мотронинського монастиря.


Та на цьому доля таємничого скарбу не закінчується, вона продовжується в наступній легенді, зміст якої коротко можна викласти так.


Запорізький козак з Млієва Федір Степанович Симиренко займався пошиттям чобіт. Готовий товар він продавав на ярмарках в Черкасах, Смілі, Городищі. Крім того, що Симиренко був добрим майстром своєї справи, він ще й славився своєю чуйністю, доброзичливістю і чесністю. Одного разу, пізно восени, він побачив на ярмарку бідно одягненого чоловіка похилого віку, який босими ногами стояв на припорошеній першим снігом землі. Жаль стало Федору Степановичу незнайомця і той подарував йому пошиті ним юхтові чоботи. Пройшло досить небагато часу і Симиренку знову довелося зустрітися з дідом. Але на цей раз старий чоловік був уже пристойно одягнений і взутий, а через плече у нього висіли подаровані чоботи. При розмові старий назвався колишнім гайдамакою і пояснив, що давно придивлявся до Федора Симиренка, бо чув від людей про його порядність і доброту, в чому й сам при певних обставинах переконався. Закінчилось знайомство тим, що гайдамака вказав місце, де зберігався гайдамацький скарб, тим самим віддячивши Симиренку за подаровані чоботи. Таємничий дід прохав, щоб всі збереження по мірі можливості були повернуті народу і навіть вказав шляхи здійснення: допомагати бідним, знедоленим, а також сприяти митцям, які будуть правдиво описувати і славити справи козацтва та гайдамаків.kobzar2


І ось, через деякий час, односельці помітили, що у Симиренків почали відбуватися певні зміни. Спочатку вони придбали шмат землі під Млієвим, а потім збудували паровий семиповерховий цукровий завод. Ніякої рабської праці на заводі не запроваджували. Всюди відчувалась турбота про трудящих: благоустроєні казарми, парові лазні, хороша лікарня, аптека. Діяла також школа для робітників за програмою технічного училища, де навчалось 150 учнів. На кошти Симиренків збудували перший пароплав. У Млієві цікавились музикою, поезією, діяли гуртки художньої самодіяльності. Всі ці хороші справи продовжив і син Федора – Платон та зять Кіндрат Яхненко, які теж свято оберігали таємницю батька та старого гайдамаки.


Чутки про незвичайне підприємство у Млієві ширилися далеко за межі Київщини. Зацікавився своїми старими приятелями і Т.Г. Шевченко. Протягом 1859 р. він двічі побував у Млієві. Очевидці перебування поета у Симиренка стверджують, що він багато чому дивувався, був у захопленні, а оглянувши училище – поривисто обняв Яхненка і заплакав. Тут Шевченко проникнув думкою далеко вперед і відчув, що ідеї про комунізм не надумані, а ось вони – у поборників нової цивілізації і пропагандистів соціалістичних ідей на ділі. Згадалось Тарасу Григоровичу повернення з заслання по Волзі і розповідь лоцмана про Степана Разіна, який нібито збирав мито на цій річці і роздавав його бідним людям. Контрасти щойно побаченого і особисто пережитого в недалекому минулому вилились у рядки, які Шевченко написав олівцем на стіні оранжереї Симиренків:


О люди, люди – небораки


На що здалися вам царі?


На що здалися вам псарі?


Ви ж таки люди, не собаки.


Враження від відвідин Симиренків надихнули поета на нові творчі злети. Адже після повернення з тяжкого солдатського заслання Тарас Григорович задумав велику програму у своїй діяльності: підготувати буквар, підручник по космографії, географії краю та історії українського народу. Передувати цьому мало видання нового "Кобзаря". Мріялось лише б тільки за щось зачепитись, мати кошти, а там вже здійснилися б заповітні думи. Та Пантелеймон Куліш, на якого він спочатку розраховував, відмовив позичити гроші на друкування книги.kobzar3


Тоді поет звернувся за допомогою до Платона Симиренка, який тут же надіслав так необхідні йому 1100 карбованців. В знак великої вдячності, на титульній сторінці нового видання "Кобзаря" з волі Т.Шевченка зазначено: "Коштом Платона Симиренка". Чи не підказувало власне чуття Шевченку, що ці кошти не лише з особистого кошту добродія Симиренка? Хто знає. І хто може розподілити, де тут легенда, а де дійсність?


Отже, можна дійти висновку, що старий столітній гайдамака і є Іван Вусач, який передав гайдамацький скарб Ф.С. Симиренку, а той в міру своїх можливостей щиро віддав його народові. В ряді добрих намірів вихідця з села Медведівки Івана Вусача та Симиренків з Млієва і здійснилось видання "Кобзаря" Т.Г. Шевченка у 1860 р. Високу оцінку цій книзі на той час дали "Современник", "Отечественные записки" та багато інших періодичних видань Росії. Схвальні рецензії з'явилися незабаром у пресі Польщі, Чехії та інших слов'янських країн, що свідчить про великий успіх "Кобзаря" та вихід української літератури на широкі європейські літературні шляхи. Найглибший відгук на "Кобзаря" 1860 р. тоді дав Микола Добролюбов, який писав, що автор "поет цілком народний, у Шевченка все коло його дум і почуттів перебуває в цілковитій відповідальності зі змістом і ладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв’язаний".