Комікси мами

Хочу показати деяку ысторыю про кобзар

З історії видання "Кобзаря" 1860 року: легенди і дійсність


Дивосвіт поезії Т.Г. Шевченка може полонити людину з раннього дитинства. Тоді любов і шана до його слова зберігаються протягом всього життя. Та й кожен з нас ловить себе на думці, що поетичне слово Тараса Шевченка знайоме нам разом з першими усвідомленими словами почутими від рідної матері. Подальше, більш глибоке, осмислене спілкування з творчістю великого мислителя пробуджує цікавість до його творчого особистого життя. Подорожуючи подумки шевченківськими шляхами ми, краєзнавці, часом відправляємося в захоплюючі мандри для пошуків бодай якогось маловідомого факту, чи навіть легенди про улюбленого народом поета.


У краєзнавчій літературі є один надзвичайно цікавий момент, який не те що мало досліджений, а здається, незаслужено залишився поза увагою більш систематичного і глибокого вивчення. Це пов’язано з долею видання "Кобзар Тараса Шевченка" (саме така його повна назва) у 1860 році.

В якійсь мірі історія появи на світ цієї безсмертної збірки поезії має відношення і до села Медведівки. У твердженні цього йдемо за легендами, переказами. Але ж де тут вигадка, а де дійсність, спробуємо з'ясувати. Для цього зробимо невеликий екскурс в історію.


В 1768 році в лісовому урочищі Холодний Яр під керівництвом Максима Залізняка розгорілося полум’я народного повстання під назвою Коліївщина. Цей виступ був важливим етапом багатовікової боротьби українського народу за своє політичне, економічне, релігійне і національне визволення з-під польського ярма. Такі важливі історичні події, природно, не могли не залишити сліду в художній літературі і тому Т.Г. Шевченко стає першопрохідцем у цій справі. У 1841 році читацький світ знайомиться з легендарною поемою "Гайдамаки", де автор історично вірно вказує на той факт, що вогонь антифеодального повстання найперше спалахнув саме в селі Медведівці, про яке уже згадувалося раніше:


Задзвонили в усі дзвони


По всій Україні;


Закричали гайдамаки:


"Гине шляхта, гине!


Гине шляхта, погуляєм


Та хмару нагрієм!"


Зайнялася Смілянщина


Хмара червоніє.


А найперша Медведівка


Небо нагріває.


А тепер повернемося до самої назви повстання – "Коліївщина", яка походить, очевидно, від слів "кіл" або "колоти", "колій". Та й перекази говорять, що основною зброєю гайдамаків були різні гострі предмети: рогачі, вила, коси, тощо. але доречно зауважити, що крім такої зброї повстанці мали також свої гармати, рушниці, пістолі, списи, мечі і, звичайно, добрих коней. Коронний гетьман Вацлав Жевуський писав: "Гайдамаки усе збільшуються, по 600 кінних, гармати, котли, хоругви, прапорці мають. Шляхта тривожиться". А на все це потрібні були кошти. Отже, ретельно підготовлений за участю козаків із Запорізької Січі та її Коша, народний рух спирався перш за все на матеріальне забезпечення – мав свої кошти, скарб. За 26 днів походу з Холодного Яру до Умані керівникам просто неможливо було б лише надіятись на якусь щасливу вдачу, десь випадково придбати зброю. Для цього у війську малась своя казна, завчасно створена. Скарбничим же у Максима Залізняка був його земляк Іван Вусач (або Ус).


З переказів дізнаємось, що Вусач проживав у Медведівці (а можливо тут і народився). У нього була дружина і донька. Після придушення повстання польськими панами Вусача, як активного учасника Коліївщини, арештували і застосували до нього особливо жорстоке катування, аби дізнатись про місце, де сховано гайдамацький скарб. Коли ж до плахи, на якій мали відтяти голову скарбничому, привели дружину і дочку, то Вусач не витримав і зізнався, що скарб заховано у селі Медведівці і він згоден вказати це місце. В супроводі судового конвою скарбничого відправили на пошуки гайдамацьких коштів. Та замість того, щоб привести катів до скарбу, Вусач привів їх до повстанського табору. Поляків взяли в полон, а він опинився на волі. Заручників згодом обміняли на дружину, дочку і 11 медведівчан. Після цих подій Іван Вусач певний час переховувався і жив у різних місцях Холодноярщини. А доживав свого 100-річного віку у Медведівці, де й помер. Поховали скарбничого війська гайдамацького на козацькому кладовищі Мотронинського монастиря.


Та на цьому доля таємничого скарбу не закінчується, вона продовжується в наступній легенді, зміст якої коротко можна викласти так.


Запорізький козак з Млієва Федір Степанович Симиренко займався пошиттям чобіт. Готовий товар він продавав на ярмарках в Черкасах, Смілі, Городищі. Крім того, що Симиренко був добрим майстром своєї справи, він ще й славився своєю чуйністю, доброзичливістю і чесністю. Одного разу, пізно восени, він побачив на ярмарку бідно одягненого чоловіка похилого віку, який босими ногами стояв на припорошеній першим снігом землі. Жаль стало Федору Степановичу незнайомця і той подарував йому пошиті ним юхтові чоботи. Пройшло досить небагато часу і Симиренку знову довелося зустрітися з дідом. Але на цей раз старий чоловік був уже пристойно одягнений і взутий, а через плече у нього висіли подаровані чоботи. При розмові старий назвався колишнім гайдамакою і пояснив, що давно придивлявся до Федора Симиренка, бо чув від людей про його порядність і доброту, в чому й сам при певних обставинах переконався. Закінчилось знайомство тим, що гайдамака вказав місце, де зберігався гайдамацький скарб, тим самим віддячивши Симиренку за подаровані чоботи. Таємничий дід прохав, щоб всі збереження по мірі можливості були повернуті народу і навіть вказав шляхи здійснення: допомагати бідним, знедоленим, а також сприяти митцям, які будуть правдиво описувати і славити справи козацтва та гайдамаків.kobzar2


І ось, через деякий час, односельці помітили, що у Симиренків почали відбуватися певні зміни. Спочатку вони придбали шмат землі під Млієвим, а потім збудували паровий семиповерховий цукровий завод. Ніякої рабської праці на заводі не запроваджували. Всюди відчувалась турбота про трудящих: благоустроєні казарми, парові лазні, хороша лікарня, аптека. Діяла також школа для робітників за програмою технічного училища, де навчалось 150 учнів. На кошти Симиренків збудували перший пароплав. У Млієві цікавились музикою, поезією, діяли гуртки художньої самодіяльності. Всі ці хороші справи продовжив і син Федора – Платон та зять Кіндрат Яхненко, які теж свято оберігали таємницю батька та старого гайдамаки.


Чутки про незвичайне підприємство у Млієві ширилися далеко за межі Київщини. Зацікавився своїми старими приятелями і Т.Г. Шевченко. Протягом 1859 р. він двічі побував у Млієві. Очевидці перебування поета у Симиренка стверджують, що він багато чому дивувався, був у захопленні, а оглянувши училище – поривисто обняв Яхненка і заплакав. Тут Шевченко проникнув думкою далеко вперед і відчув, що ідеї про комунізм не надумані, а ось вони – у поборників нової цивілізації і пропагандистів соціалістичних ідей на ділі. Згадалось Тарасу Григоровичу повернення з заслання по Волзі і розповідь лоцмана про Степана Разіна, який нібито збирав мито на цій річці і роздавав його бідним людям. Контрасти щойно побаченого і особисто пережитого в недалекому минулому вилились у рядки, які Шевченко написав олівцем на стіні оранжереї Симиренків:


О люди, люди – небораки


На що здалися вам царі?


На що здалися вам псарі?


Ви ж таки люди, не собаки.


Враження від відвідин Симиренків надихнули поета на нові творчі злети. Адже після повернення з тяжкого солдатського заслання Тарас Григорович задумав велику програму у своїй діяльності: підготувати буквар, підручник по космографії, географії краю та історії українського народу. Передувати цьому мало видання нового "Кобзаря". Мріялось лише б тільки за щось зачепитись, мати кошти, а там вже здійснилися б заповітні думи. Та Пантелеймон Куліш, на якого він спочатку розраховував, відмовив позичити гроші на друкування книги.kobzar3


Тоді поет звернувся за допомогою до Платона Симиренка, який тут же надіслав так необхідні йому 1100 карбованців. В знак великої вдячності, на титульній сторінці нового видання "Кобзаря" з волі Т.Шевченка зазначено: "Коштом Платона Симиренка". Чи не підказувало власне чуття Шевченку, що ці кошти не лише з особистого кошту добродія Симиренка? Хто знає. І хто може розподілити, де тут легенда, а де дійсність?


Отже, можна дійти висновку, що старий столітній гайдамака і є Іван Вусач, який передав гайдамацький скарб Ф.С. Симиренку, а той в міру своїх можливостей щиро віддав його народові. В ряді добрих намірів вихідця з села Медведівки Івана Вусача та Симиренків з Млієва і здійснилось видання "Кобзаря" Т.Г. Шевченка у 1860 р. Високу оцінку цій книзі на той час дали "Современник", "Отечественные записки" та багато інших періодичних видань Росії. Схвальні рецензії з'явилися незабаром у пресі Польщі, Чехії та інших слов'янських країн, що свідчить про великий успіх "Кобзаря" та вихід української літератури на широкі європейські літературні шляхи. Найглибший відгук на "Кобзаря" 1860 р. тоді дав Микола Добролюбов, який писав, що автор "поет цілком народний, у Шевченка все коло його дум і почуттів перебуває в цілковитій відповідальності зі змістом і ладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв’язаний".