Контакти

Содержимое полицейской машины в Украине

О богатстве украинского языка знают все, а вот о море синонимов слов «Мовити», «Казати», «Говорити» скорей всего знает никто :) Как правило в романо германских языках  имеется 5-10 глаголов для обозначения понятия «Говорити». И это вполне достаточно.  Но не нам ^^ Мы имеем 108 синонимов к этому понятию. Кстати, достичь такого числа синонимов одному слову дано не в каждом языке. Среди всех индоевропейских языков украинский один имеет  діє-слово (глагол) «мовити», которое пошло от іменника (существительное) «мова», с таким космичиским разнообразием. 

1.Мовити (промовляти Слово) 

2.Казати (казку) 

3.Говорити (правду) 

4.Балакати (синонім: лялякати) 

5.Відати (повідати словом) 

6.Розмовляти (з кимось) 

7.Ректи (урочисто проголошувати) 

8.Гутарити (ладно домовлятися) 

9.Цвірінькати (ніжнозвучно говорити) 

10.Тьохкати (розмовляти як пара соловейок) 

11.Лепетати (дитяча мова) 

12.Шкабарчати (не дуже приязно говорити) 

13.Прорікати (майбутнє) 

14.Цвікати (докоряти) 

15.Співати (тихо мовити колисанку діткам) 

16.Промовляти (Слово, Орацію) 

17.Пащекувати (грубо говорити) 

18.Бормотати (мовити не розкриваючи рота) 

19.Гомоніти (лагідно, приглушено говорити) 

20.Сокотати (ніжно, солодко говорити) 

21.Триндити (казати неправду) 

22.Наговорювати (текст у мікрофон; на когось) 

23.Лаяти (за аморальні вчинки) 

24.Висловлювати (думку) 

25.Гиркати (перекидатися словами, сваритися) 

26.Туркотіти (мило перемовлятися) 

27.Цвенькати (мовити іноземною мовою) 

28.Нарікати (на дощ або пекуче сонце; долю) 

29.Провіщати (ладну погоду, майбутнє) 

30.Ґерґотати (незрозуміло балакати) 

31.Звіщати (Добру Новину) 

32.Балабонити (пустомовити) 

33.Верзти (незрозуміло говорити) 

34.В'якати (мовити) 

35.Кликотіти (мовити швидко, як лелеки) 

36.Жебоніти (мовити ласкаво, тихо, як потічок) 

37.Базікати (про пусте)

38.Бельмекати (не розуміючи щось казати) 

39.Варнякати (мовити у сні) 

40.Галдичити (одне і те ж) 

41.Проказувати (напам'ять поезію) 

42.Шепотіти (тихенько мовити) 

43.Гаркавити (нечітко вимовляти літеру «Р») 

44.Агакати (мовити часто слово «ага») 

45.Гуморити (мовити смішне) 

46.Гарчати (грубо говорити) 

47.Ляпати (язиком, говорити) 

48.Мурмотіти (мовити з напіввідкритим ротом)

49.Буркати (зрідка відгукуватись під час розмови) 

50.Воркотати (тихо говорити) 

51.Гурити (научати) 

52.Талдичити (мовити як у Біблії, Талмуді) 

53.Бурчати (корити, незадоволено говорити) 

54.Журчати (про любу мову, текучу як джерело) 

55.Квохтати (мама до своїх дітей) 

56.Кликати (людей, кур, гостей) 

57.Кпити (висміювати) 

58.Журити (соромити за содіяне) 

59.Напучувати (научати словом) 

60.Голосити (голосно плакати, причитаючи) 

61.Замовляти(словом хворобу) 

62.Повідати (історію, бувальщину) 

63.Оповіщувати (вість громаді) 

64.Лебедіти (закохано говорити) 

65.Розказувати (діткам казку) 

66.Розпатякувати (секрети всім) 

67.Розмовляти (душа в душу) 

68.Торохтіти (бистро мовити) 

69.Брякати (невдало вставляти слово) 

70.Тараторити (скоромовкою повторювати одне і те ж) 

71.Патякати (говорити не те і не тим) 

72.Бубоніти (глухо мовити) 

73.Теревенити (мовити про незначне) 

74.Оповідати (бачене, почуте) 

75.Обговорювати (нові поезії) 

76.Радити (раду; щось добре або зле) 

77.Галдіти (розмовляти голосно)

78.Славити (словом) 

79.Вуркотіти (говорити ніжно як голубки) 

80.Мимрити (мовити з закритим ротом) 

81.Розраджувати (втішати словом) 

82.Словоблудити (софістика, хуцпа; обман інших) 

83.Славословити (Бога, Богиню) 

84.Скоромовити (говорити скоромовкою) 

85.Примовляти (лихо) 

86.Переказувати (усно твір у школі, вузі; вітання) 

87.Домовляти (-ся обом сторонам про мир) 

88.Переговорювати (-сь одне другого) 

89.Нараяти (побажати щось хороше іншим) 

90.Прославляти (Богів) 

91.Перемовляти (-ся одне одного) 

92.Словославити (Богів і лицарів-героїв) 

93.Торочити (настійно повторювати те ж саме) 

94.Триндичити (говорити пусте) 

95.Радославити (радо славити Радунь Вічних Богів і Богинь) 

96.Благословляти (словом) 

97.Шкандалити (скандалити словесно, обмовляти) 

98.Шпетити (присоромлювати) 

99.Розпатякувати (розказувати секрети всім) 

100.Підмовляти («юнак дівку підмовляє») 

101.Іронізувати (мовити з іронією, але без сарказму) 

102.Базарити (сленґ: говорити, домовлятись) 

103.Проговорювати (важливі теми) 

104.Закликати (до тиші; ангелів, Божества) 

105.Гейкати (часто мовити слово «ге», «гей») 

106.Бубніти (читати вголос) 

107.М'ямлити (нечітко мовити) 

108.Галасувати (гуртом промовляти різні слова).

Адольф Абрамович Айга-н-га 

Магія Хаоса 5.0 книга 5:

Гріша-жрець на прізвисько Жеребець 

 Гуманоїд середнього типу (людина,дамаранец), хаотично-злий. Класс обладунку-18(кольчуга, щит). Життів 33 (6к8 + 6). Швидкість - 30 кроків за шість секунд.Сила 14 (спортсмен), швидкість 12(спритний), здоров'я 12(терплячий), розум 11(розумний), мудрість 14(мудрець), харизма 16(красунчик). Мае Захист; Роз +4, Хар +5. Навички: Проповідувати +5, Релігія +2.  Почуття пассивного сприйняття 12.  Мова; загальна, підземна. Небезпека 2 (450 досвіду).   Гріша – заклинатель 6-го рівня. Його зібності до заклинань йдуть від Мудрості (Складність вдачі від заклинань 12, +4 до влучання заклинань). В нього заготовані такі молитви:Закляття (необмежено): приціл,указать [guidance], світло,свет [light], священне пламя, священное пламя [sacred flame], створення чудес, чудотворство [thaumaturgy]1 рівен магії (4 осередка): лікування ран, лечение ран [cure wounds], божественне благословіння, божественное благоволение [divine favour], нанесення ран, нанесение ран [inflict wounds], захист від добра, защита от добра [protection from good], щит із віри, щит веры [shield offaith]2 рівен (3 осередка): вічний вогонь, вечный огонь [continual flame], втримати особистість,удержание личности [hold person], магічна зброя, магическое оружие [magic weapon], зброя духу, духовное оружие [spiritual weapon]3 рівен (3 осередка): прокляття, проклятие [bestow curse], розсіяння магії, рассеивание магии [dispel magic], стражі духу, духовные стражи [spirit guardians] Мульти-атака. Гріша робить дві атаки своїм ціпком +1.Ціпок +1. Рукопашна атака зброею: +5 до атаки, досягаемість півтора метри, одна ціль. Влучення: дробящий урон 7 (1к8 + 3). 

  Стічна чума це загальна назва широкої категорії хвороб процвітаючих в каналізаціях, смітниках і застійних болотах які переносяться істотами що живуть в цих місцях такими як щури, люди і отіджі.Якщо гуманоїда вкусить істота, що переносить цю хворобу, або якщо він вступить в контакт з брудом або відходами, що містять цю хворобу, істота має досягти успіху в рівні здоровья( з шансом на 11 до 20 на хороший результат), інакше воно стане зараженим. Через 1-4 дня симптоми стічної чуми проявляються на хворій істоті. Симптоми включають втому і судоми. Хвора істота отримує одну ступінь виснаження і відновлює тільки половину звичайного числа хітів після сну, і не відновлює хіти в кінці тривалого відпочинку. В кінці кожного тривалого відпочинку заражена істота має зробити іспит здоровью зі складністью 11 із 20. При провалі воно отримує одну ступінь виснаження. При успіху виснаження істоти зменшується на одну ступінь. Якщо успішна діагностика показуе що ступінь виснаження хворої істоти нижче 1, істота зцілюється від цієї хвороби. Послідовники Святого Солларс, Двічі Мученика, вибрали своїм будинком монастир Жовтої Троянди. Він знаменитий всьому континенту зборами творів Ільмаретіанского мистецтва, історіями про землі Кривавого Каменя і сховищем архівів, родоводів. Монастир завжди був бастіоном цивілізованої культури в цьому небезпечному регіоні Фаеруна і не піддавався загрозі багато століть.Висота гір Кам'яного Шпиля і льодовик Білого Хробака ізолювали монастир від мирської суєти.Він став би ідеальним місцем для створення елементальних вузлів повітря - джерел неймовірної руйнівної сили для тих, хто знає, як її приборкати. Як тільки культ виючого Вітру дізнавсяпро існування монастиря, то вирішив отримати над ним контроль і створити всередині елементальнийвузол. Після створення вузла елементальні культи зазвичай створюють елементальних маяк, за якимвони наглядають і захищають. Елементальний маяк не існує в цьому світі, і тому, щоб перенести його з власного плану і змусити парити в повітрі, потрібно створити величезну бурю і керувати нею. Цей ритуал вимагає багато елементів повітря і зруйнує весь монастир, якщо допустити хоч одну помилку. Культисти готові піти на такий ризик, однак знають що буря приверне увагу ріноманітних сил. Тому для успіху їм потрібні час і тайна. Ченці Ільматера завадять здійснити задумане, якщо дізнаютьсяпро ритуал. Напад в лоб занадто ризиковано, не кажучи про увагу, яку воно приверне.Культистам довелося діяти інакше... Вітер може бути тихим і непомітним. під керівництвом людини, відомого як Бладвінд, культисти проникли в монастир, як невідома отрута. Культу навіть не потрібен був повний контроль:його впливу виявилося досить, щоб наставляти на хибний шлях чесних ченців... Монастир - величезний масивний лабіринт, в основному без людей. Проникнути в монастир нелегко: треба багато терпіння і мати магічні навички. Молоді послушники, відвідувачі монастиря і ледь помітна магія, в кінцевому рахунку, зробили свою роботу. Як тільки це сталося, Бладвінд почав підготовку до ритуалу і працював над створенням маяка,керуючого вузлом. Але вітер рідко залишається слабким і непомітним на довгий час, і ця історія - не виняток. Один з ченців, писар по імені Лана, дізналася надто багато. Культисти напали на Лану і покинули помирати, однак вона вижила і вислизнула в Мулмастер. З тих пір з'явилася величезна буря, і, укупі зі зникненням одного з ченців, вона привертає увагу впливових особистостей...8,26, потрібно проплатити десятину и другі борги, дуже не хотілось виходити монахам з комфортної келії, на сьогодні Григорію видали 200 монет, потрібно було проплатити 140 до 1 числа и лишалось ще кредит на 90 (щоб зарядити магічної сфери)... і потрібно купити капусти. 

 В Григорія було лише ще трошки грибового зілля. Ось уже кожного дня, двадцять вісім років, він постійно вживав курильну суміш з магічних грибів. Якщо він довго не вживав магії грибів, то становився повільним, злим, грубим і жорстоким... Досить часто він вживав рисидіум(магічний порошок), що трохи допомагало ... але рисидіум було тут дуже важко знайти... місцевий аналог був надзвичайно дорогий й дуже поганої якості... 

  Клірик заніс гроші в храм і отримав там цілий рюкзак делікатесів... земляні горіхи, лущене соняшне зерно, з рослининною оліею і з дуже гострим соусом(томати, солодкий перець, перець-чілі) - пісна страва що була основним компонентом сухого пайку на 10 днів. До пайку входили кубики з рибним і мясним бульоном, сухарі і солодкі галети, мед з лісними горіхами, чай і шоколад... Гриць поїв майже одразу весь шоколад... на 50 монет жрець купив 2 головки капусти, свіжу булку хліба, мішечок цукру, пару кілограм гороху, свічок, папір і дві пляшки монастирського вина. Свята вода коштувала дуже дорого, вже не кажучи про магічні елексири і освячену зброю. Біля одного дому, з подвір'я Гріша вкрав дорогий і теплий шалик. Зима близько... 

 Гріша завітав до "Сірої Устриці" - рибного ресторану в гавані. Більшу частину припасів він продав тут. Цей заклад був відомий великими порціями їжі пристойної якості за розумною ціною, і тому він користувався популярністю у солдатів, торговців і ремісників. Купці і капітани часто використовували ресторан для ділових зустрічей. «Сіра устриця» являла собою великим кам'яним будинком поруч з гаванню. Її помітний дерев'яний знак у вигляді устриці заклично розгойдувався на сильному вітрі. Усередині ресторану було тепло і сухо, вогонь печі зігрівав велику загальну кімнату. В обідню пору тут було сильно завантажено... Коли Гриць попитав про роботу, поговорив з капітанами суден і місцевим персоналом - миттєво направили і відвели його для зустрічі з лордом Гарвілом, в персональну кабінку. Гарвей - чорнявий величний чоловік в дорогому одязі, з ним в кабінці ще був Дорнан Бєлобородов, міцний, так само дорого вдягнений дварф. Лорд Гарвей Держ - старший син сім'ї Держ, впливової родини в Мулмастере, чия репутація в останні місяці була трохи заплямована. Сам Гарвей все життя намагався свою репутацію підтримувати бездоганною, він був відомий як прагматична, амбітна і працьовита людина, незважаючи на те, що йогоочікування від співробітників і клієнтів були дуже високі, з великим бажанням більшість найманців працювали на нього, Гарвей рахувався справедливим і завжди дотримувався своїх власних стандартів. Вони піднялися і привітали Григорія, кожний особисто... Звичайно, основною темою, як і на вулицях, була поточна погода. Буря лютувала вже кілька днів. Бували і більш сильні бурі, але жодна з них не тривала так довго, та й кількість дощів викликає занепокоєння населення. Мало хто вважає, що причина такої погоди природні, і чутки про неїпродовжують поширюватися. Трохи зіпсованого майна і невеликий спад торгівлі - поки єдині наслідки бурі на даний момент. Однак така погода не йде на користь посівам, і люди серйозно стурбовані втратою врожаю і повним крахом морської торгівлі. Вони розповіли що зустріч присвячена потенційно небезпечній місії з пошуку причин дивною погоди, але відмовилися розповісти про неї поки слуги не занесли їду і випивку у кабінет. Трапеза відбубалась поволі, з екзотичними блюдами і напоями, під тріо бардів і гімнастку. Поки насолоджувалися десертом - Гриця розпитали про минуле... Той розповів як був рабом дроу і як в підземному лабіринті, в поселенні з назвою Відстійник, зумів побудувати храм і привернути дюжину послідовувачів... згадав кумедну історію про свою вчительку:"Високорівневий жрець кастуе низькорівневе заклинання за допомогою максимальнорівневого вузла святої Сили. Всі дивляться на неї як на безумну. 10 ворогів провалюють вдачу і підпадають під заклинання Наказ, жрець всміхнулась й наказала - "Срати! Але найсмішніше - саме це принесло перемогу легіону. Так як на той момент ним командувала жрец. Тисяча легіонерів почала сумлівно серти... а потім на ворога напала сотня берсеркерів що бігли без штанів. В цей час загін кавалеристів напав на лівий флан, вони вбивали і стягували штани з трупів. По всьому фронту виступили загони двух обісраних полків, наполовину без штанів, половину в засраних... побачивши це і почувши нестерпний запах ворог здригнувся і теж почав сратися... і бій був програнний, сотні бійців полягли з брудними штанцями... при тому що у легіон були лише дві втрати - від дезинтерії." Гарвей згадав, що сьогодні пізніше він збирається зустрітися з послідовницею Ільматера, яка нібито знає більше про те, що відбувається, і він був би щасливий, якби всі приєдналися до нього... Ільматер, Зломлений Бог. Він є законно-добрим божеством витривалості, мучеництва і страждань. Він дає підтримку і допомогу пригнобленим і переслідуваним, закликаючи їх до терпіння. Інших він закликає допомагати, приймаючи тягар страждають на себе. Він - втілення співчуття і вічний ворог страждань. Будинок страждань був присвячений Ільматеру. Цей храм також функціонував в якості притулку для бездомних і лікарні. Він був розташований в найбіднішій частини міста на сході від гавані. Про Лані там майже нічого було не відомо, за винятком того, що вона недавно прибула в цей краї з монастиря Жовтої Троянди і вона поклоняється Ільматеру. Вона не дуже балакуча, але люди чули, як вона з презирством відгукувалася про нову примху, яка називається «Жовте Дихання». 

 Сьогодні у Григорія був день народження... зранку його привітала коханка. На обід до нього завітало більше дюжини друзів... на вечерю "сіра устриця" була забита гостями що прийшли поздоровити іменинника з сорокачотиреріччям... І всі вони заразилися хворобою що прояве себе через чотирнадцять днів. 

 Йому подарували декілька кумедних речей: Дварфський підручник по статевому дозріванню, для тих кому за сорок. Бочку зілья від імпотенції. Статую нагої дроу, в натуральну величину.

Воспоминания украинского солдата Евгения Ковтуна о последнем бою за Донецкий Аэропорт

Среди парней никто не был в стороне, даже раненые ребята, которые были в сознании, старались помочь - заряжали боекомплект, передавали магазины, чистили оружие, все были задействованы, как на конвейере. Практически каждый из нас думал, что мы погибнем и никто про наш подвиг, возможно, никогда не узнает. Но мы знали себе цену, знали за что стоим, да и просто дошли до такой грани, когда понимая, что нас может ждать, остается только одно - воевать до конца.

Я - солдат первого батальона 93-ей бригады, которая дислоцируется в Песках. Наши ребята до последнего стояли в аэропорту.

Живу в Киеве, до войны работал инженером в IT-сфере. Меня мобилизовали в августе, а до этого в армии я не служил. После двухнедельного учебного центра попал в 93-ью бригаду.
По специальности я - помощник гранатометчика, потом получил еще одну специальность, но озвучивать ее не стану, по ней я и поехал в аэропорт. А еще поехал туда из-за своего друга Дениса, его отправляли как корректировщика. Получилось так, что мой друг попал на диспетчерскую вышку. Он там прославился своим героизмом. И был подан на награды, но пока ничего не получил. Да и не из-за наград мы туда ехали, а просто выполняли свою работу. А я попал на новый терминал.
У меня уже было одно осколочное ранение в руку, полученное в Песках, но даже с наполовину рабочей рукой меня тянуло на передовую. Пока лечился в Киеве, не мог дома полноценно заниматься какими-то вещами, зная, что меня там ждут ребята. Надо все дела доделывать до конца - это мой принцип. А война не закончена, значит, дело не сделано.
Психологически к аэропорту я был подготовлен, потому что видел смерть своих ребят, знал, что такое обстрелы, что такое ближний бой, когда непосредственно видишь врага.
В новый терминал мы приехали 6 января, это был последний день зеленого коридора.
Мы называли его "коридором позора", поскольку нам приходилось останавливаться и вылезать с "Уралов", затем нас строили, обыскивали, смотрели, что мы везем, сколько нас едет и так далее. Мы ехали со своим штатным оружием, но враги установили свои правила: магазины должны были быть отстегнуты, а рожки - пустые. Снаряженным может быть только один рожок, но он не должен был быть пристегнут. Это абсурдная ситуация, но таково было решение командования, и мы не могли его обсуждать.
В терминале на 2-3 день после приезда, то есть 7-8, числа мы поняли, что по сути, перемирие закончилось, поскольку враг активизировался и начал атаковать со всех сторон. Но оборону мы держали абсолютно нормально. Мне помогал контакт между мной и Денисом, я знал, что он прикрывает меня справа на вышке, и пока он там - врагам с той стороны не пробраться. Однажды это подтвердилось, числа 10 или 11: я отдыхал после смены на посту, он мне позвонил и сказал: "Вы спите, а к вам подошла одна группа ополченцев, довольно значительная, около 50 человек и начинает приближаться вторая". Но попросил нас ничего не делать и чтоб даже офицеры не выходили по рации с нашей стороны. Сказал только усилить посты, мы сразу это организовали. Он сам красиво скорректировал огонь и группы были полностью разбиты.
Когда враги поняли, что с этой стороны к нам подойти не могут - начали применять танки, чтоб у них была возможность заходить со стороны Донецка, а также планово разрушать терминал и диспетчерскую вышку, которая была нашими глазами и ушами. В итоге башня пала. Была разрушена не до основания, но она наклонилась и рухнула. Я знаю, что там пострадали многие ребята, но все же оттуда они не ушли. После жесткого штурма терминала у нас был очень длительный бой. Но благодаря помощи нашей артиллерии мы отбили атаку. А вечером сепаратисты снова запросили перемирие, но не у нас, а у командования. Для того, чтоб собрать своих раненых и погибших, я спросил у коменданта, что случилось, почему перестала работать артиллерия. Мне сообщили, что дали добро на перемирие. Я посчитал, что, может, с какой-то стороны это и правильно, потому что нам тоже надо было собрать своих "двухсотых" и "трехсотых". Но когда наша арта перестала работать, враги воспользовались обломками вышки, как ступеньками, и подобрались к терминалу, с донецкой стороны, отчего наша линия обороны была немного сломлена, поскольку мы не могли контролировать эту территорию.
Всего нас было не так уж много, приблизительно человек 50 из разных бригад: 81-ой, 90-го и 74-го отдельного разведбата и моя 93-ья. У каждого была своя зона ответственности, мы держали врага, который двигался со старого терминала, это был пост "калитка" в первом зале. Этот пост, как и первый, простоял практически до конца. На этажах шли тяжелые бои, а сверху нас закидывали гранатами. На лестнице оборону держали бесстрашные пулеметчики. Одного из них ранили, в него вошло несколько пуль, позже его забрали медики, а судьбу второго я не знаю, но держались они до последнего.
Поскольку нас сильно зажимали, мы решили отодвинуться и держать один зал, большую территорию удерживать уже не было возможности. Стали создавать баррикаду вокруг него и хотели взорвать лестничную клетку. Я побежал вниз, чтоб найти саперов и на одном из этажей за дверью услышал голоса сепаратистов. Дверь была прострелена, они пытались прорваться, выламывая ее, но один из пулеметчиков их удерживал до тех пор, пока мы не сделали баррикаду из подручных средств, которые, на самом деле, защищали только визуально и легко простреливались. Наш сапер успел заминировать лестницу, но подорвать не успел, его и пулеметчика ранили. Зато мы успели вытащить раненых и отойти в зал.
боец ковтун
Несмотря на то, что мы теряли территорию, никто не собирался сдаваться. Я даже намеков от ребят не слышал про такое. Все были обозлены, потому что поняли, что правил войны для сепаров и наемников не существует. Мы дали им возможность эвакуировать своих, а они нам - нет.
Затем день за днем нас потихоньку зажимали. Для нас стерлось понятие "день-ночь", потому что некоторые бои длились чуть ли не сутки. Прорывались новые ребята, но часто не доезжали. А те, которые приезжали за ранеными, для меня - герои, потому что они знали, куда едут, и что это могло стать "билетом в один конец". И хотя часто им не удавалось никого забрать, потому что их машины сжигали, они все равно ехали повторно. Среди таких ребят Рахман и Андрей Север. А еще они ехали для того, чтоб быть нам подмогой, потому что те, кто стояли с 6 числа, уже были вымотаны.
Когда мы оказались в одном зале, нас начали подтравливать газом, сначала слезоточивым, потом перцовым. Но мы научились с ним бороться: брали влажные салфетки и засовывали под балаклаву, хотя тогда был сильный мороз, салфетки замерзали, но каждый старался носить их под броником, чтоб разморозить. Хуже было тем ребятам, которые в этот момент находились на постах, потому что после газа всегда ждали, что враги пойдут в жесткое наступление. Но такое случалось нечасто, потому что идти на нас они тоже не особо хотели. Видя, что хоть мы и загнаны в угол, и отходить нам некуда, но сдаваться мы не будем, они понимали, что малой кровью нас не взять и стоять мы будем до конца, а потери у них были и без того достаточно тяжелые.
Но бесконечно так продолжаться не могло. Я понял, что терминалу пришел конец, когда сепары зашли на верхние этажи и заняли подвал. Тактически они оказались в хорошем положении. Команды отходить для нас не было, да и возможности такой не было, поскольку мы были почти окружены. После морозов, которые достигали за 28 градусов, спать нормально нельзя было, да и кушать из-за постоянных обстрелов тоже. У меня, видимо, от усталости, поднялась высокая температура, а от пуль, которые попали в бронежилет, было сломано ребро Но каждый считал, что если не можешь стоять, то можно отстреливаться лежа. Среди парней никто не был в стороне, даже раненые ребята, которые были в сознании, старались помочь - заряжали боекомплект, передавали магазины, чистили оружие, все были задействованы, как на конвейере. Практически каждый из нас думал, что мы погибнем и никто про наш подвиг, возможно, никогда не узнает. Но мы знали себе цену, знали, за что стоим, да и просто дошли до такой грани, когда, понимая, что нас может ждать, остается только одно - воевать до конца. Единственное, что было страшно - попасть в плен. Для себя я принял решение в плен не идти и последние дни даже спал с гранатой. Я понимал, что все скоро закончится, помощь не подходит, а та, что подходит, она просто попадает в ту же ситуацию, что и мы. Но то, что про нас помнили, добавляло сил, плюс нам многие звонили, узнавали ситуацию; вся Украина за нас переживала, молилась. Включаешь телефон, а там 110 смсок: " Мы молимся за вас, держитесь!!" - и все в таком духе. Из моих ребят, из 93-ьей, в последние дни нас оставалось всего лишь три человека из десяти.
А подорвать нас решили, наверное, потому, что отчаялись пытаться захватить. Мы выжили, но всех завалило и сильно контузило. Как-то откопались, нашли оружие и стояли дальше. Мы пытались сделать 3 линии обороны, хоть и невысокие, чуть ниже колена. Кто покрепче, лежал за первой и второй линией, а раненых оттянули за третью. Так мы переночевали ночь, а к обеду следующего дня нас подорвали снизу. Практически все провалились в подвал. Тогда мы больше всего потеряли ребят, поскольку почти три этажа рухнуло нам на голову. Блоки перекрытия сильно завалили людей, доставать их было тяжело. Но даже в этой ситуации я не слышал панических настроений.
Меня завалило стеной, приходя в себя, я почувствовал, что ноги рабочие, но вылезти сам не мог, а враги как раз пошли в наступление. Ко мне подбежал один товарищ, увидел мою руку, которая торчала из минваты - я пытался разгрестись. Он хотел меня вытащить, а я говорю: "Не надо, пока что главное - отстреливайся, а я - нормально, живой". Он сказал, что у него заканчивается БК. Тогда я свою разгрузку руками нащупал и передал ему. Он таки отбился, правда в тот момент прилетела граната и нас немного покоцала.
Меня откопали, а остальных пацанов мы доставали, пока были силы. А вот двоих моих ребят завалило и их не нашли. Многие были без сознания и не давали знать о себе. Но самое печальное и самое невыносимое было - это ребята, которые звали на помощь, а мы не могли им помочь. Чтоб их достать нужна была техника.
После завала боекомплекта и оружия у нас осталось минут на 20 боя и то очень вяленького. В какой-то момент я просто отключился, меня разбудил один товарищ, Вова, и сказал, что будем выходить. Я ответил ему, что не могу встать, а он говорит, что ему тоже тяжело, потому что прострелены ноги. Но таки собрались с силами, я помог ему встать и мы стали выбираться. Идти по взлетке - это 99 из 100 - смерть, но по крайней мере, я понимал, что погибну с оружием в руках и в плен меня не возьмут. Уходили многие, а некоторые остались охранять тяжело раненых, выносить их не было возможности. Многие из них умирали у нас на глазах. Мы решили, что из тех, кто выйдет, хоть кто-то сможет добраться до своих, рассказать, что случилось и с какой стороны можно подъехать, чтоб забрать остальных.
Нам повезло, потому что было темно, и я думаю, что враги приняли нас за сепаров. Тогда что-то произошло, и не было мобильной связи и рации тоже глушились. Может, это как-то повлияло на то, что нам удалось выйти, потому что шли мы тупо по взлетной полосе. А дошли не все, потому что как таковой дороги не было, а в темноте после таких контузий и с травмами ориентация теряется, элементарно от усталости плохо соображаешь. Был туман, многие просто потерялись, некоторые падали в воронки. Но потом разыскали практически всех.
Мы вышли на метеостанцию утром, нас забрал БТР и отвез в Водяное, оттуда нас отправили по госпиталям. Я знаю, что судьба моих двоих ребят, их позывные Борода и Якут, которые там до последнего стояли, - неизвестна, но слышал такую информацию, что их под завалами нашел враг и что вроде как они в плену. Надеюсь, что если это так, их удастся обменять. Мертвыми я их не видел и в списках тоже. Ребят из плена надо вытягивать, и нашему руководству и командованию стоит не забывать о тех, кто стоял там насмерть.
Никто так не хочет мира, как солдаты, которые воевали, потому что мы видели. какое горе приносит война всем: военным, мирному населению, природе, домам. Это такая травма, которая не залечится. Для меня - это тяжелые воспоминания. Но любая война заканчивается миром, как бы там ни было. Вопрос: какой ценой? Многие ребята выжили и собираются ехать опять воевать. Я тоже прохожу ВВК (военно-врачебная комиссия, - ред.), меня отправили дообследоваться, потому что травмы были серьезные, но я хочу вернуться на фронт. Моя война еще не закончена! Год отвоюю, а там будет видно, что дальше. Мы, как люди гражданские, пришли на войну помочь нашей стране, помочь армии. Но воевать всю жизнь мы не можем. У нас есть семьи, и того снабжения, которое получаешь там, недостаточно для того, чтоб прокормить родных. Впрочем, все эти годы мы жили только для себя, покупали хорошие машины, квартиры, но никто никогда не думал об армии. Та свобода, которую мы получили, далась как-то легко и спокойно, становление нации как таковой мы не прошли. Может быть, теперь оно вернулось нам всем с лихвой, и мы должны пройти этот путь.
Самое тяжелое на войне - это смотреть, как твои раненые товарищи требуют помощи, а ты не всегда им можешь помочь. Люди важны и ценны. Только на войне понимаешь, что тот, кто сейчас находится рядом возле тебя, может прийти к тебе утром, чтоб попить кофе, а через час его может не быть в живых.
А у тех ребят, которые погибли, остались дети. Отцов им никто не заменит, но мы, если выживем, будем пытаться помочь сгладить эту утрату, поскольку их отцы погибли, защищая эту родину. И не дадим власти забывать об этих детях. Как нельзя забывать и о нас, солдатах. Мы не должны думать про свой тыл, а тыл для нас - это обеспечение семей и какие-то гарантии от государства. Очень многие не получили даже справок о том, что воевали. Мы удивляемся тому, что гражданские не понимают, что идет война, но гораздо печальнее, что некоторые военные этого тоже не понимают. Некоторые штабы работают с выходными, проходными, ну а на передовой выходных нет. Пройдя войну, мы все меняемся, и психика у многих нарушена, потому что многие из нас десятки раз прощались с жизнью. Какая-то мирская мелочь - это дикость для солдата, поэтому многие могут неадекватно реагировать. Обществу надо к нам привыкать. Нужно, чтоб человек вернулся и был нужен на работе, чтоб ему помогли адаптироваться. Мы воюем для того, чтоб добиться каких-то перемен в этой стране, но мы должны получать что-то взамен: политикам надо общаться с людьми, а офицерам общаться с солдатами. Тогда, может, сообща мы придем к чему-то новому.

Источник: https://goo.gl/acViTh