Национальная полиция

Українське народне житло (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). Полісся.

Полісся — історико-етнографічна область, природно-географічний край, частина колишньої прабатьківщини слов'ян, давня етноконтактна зона. Полісся розташоване на території чотирьох держав: Білорусі, України, Польщі та Росії. Українське Полісся поділяється на Правобережне та Лівобережне — залежно від розташування на берегах Дніпра. Відповідно до цього уживаємо також назви Східне й Західне Полісся. Західне Полісся називають також Прип'ятським, східне — Наддеснянським або Чернігівським, розмежовуючи такі номінації тоді, коли йдеться про Полісся по обох берегах Дніпра. 

За чинним адміністративно-територіальним поділом Полісся охоплює Північну Київщину, Чернігівщину, Житомирщину, північні райони Сумської області, Рівненщину та Волинську область (окрім крайнього півдня останніх двох областей). Південну межу Полісся за діалектними ознаками мовознавці визначають умовною лінією Володимир-Волинський — на південь від Луцька —Здолбунів —Житомир — Фастів-Васильків — Переяслав-Хмельницький — Прилуки — по річці Сейм.

Музей народної архітектури та побуту України, поліська пасіка та Воскресенська церква із села Кисоричі, Рівненська обл.

Велика кількість лісів і боліт, нестача родючих земель, ізольованість від основних шляхів культурних та економічних зв'язків, робило цей район у минулому одним із найбільш відсталих на Україні. Бідність економічних ресурсів Полісся, соціальний гніт та злиденне існування трудового селянства створювало умови, при яких народне житло немов застигло у своєму розвитку, зберігаючи на кінець XIX і навіть на початку XX ст. багато старовинних прийомів та архаїчних рис, що сягають своїм корінням у глибину віків.

Музей народної архітектури та побуту України, окружний двір із села Солов'ї, Волинська обл.

Основний традиційний будівельний матеріал в цьому районі - дерево, а основний конструктивний прийом, що тут застосовується здавна, - зруб.

Народне будівництво північних районів відзначається граничною простотою і навіть деякою мірою аскетичністю архітектурного рішення, відповідно до конструктивних та функціональних вимог Народний майстер дуже стримано застосовував і декоративні засоби оздоблення Інтер'єрів та екстер'єрів. Єдине, що привертало його увагу, були фронтони у західних районах Полісся, які прикрашалися скромними елементами глухого різьблення чи контурної порізки, та завершення вікон у центральних і східних районах Полісся, що оздоблювались традиційними для українського народного декоративного мистецтва стародавніми мотивами геометричного різьблення по дереву.

Звичайно завершення вікон та віконниці фарбувалися у світлі тони (білий, блакитний), завдяки чому ставали добре помітні на темному тлі рубленої стіни (східні райони). В окремих випадках віконниці розписують застосовуючи переважно елементи геометричного орнаменту, що надавало фасадам сільського житла більшої привабливості і мальовничості (центральні райони Полісся).

На західному Поліссі своєрідно вирішуються також завершення фронтонів двосхилих дахів, що прикрашались контурною порізкою кінців вітряних дощок, які формою нагадували голови коней або якихось химерних істот.

Стіни сільського житла Полісся вирішувались, як правило, у відкритому зрубі, який у більшості випадків білили і лише в окремих районах північного Полісся він мав природний колір і фактуру дерева. Це стосується лише стін жилої частини хати, стіни господарчих приміщень (сіни, комора), що робились також із зрубу, завжди мали природний колір дерева.

В різних районах Полісся народне житло має свої особливості у формі даху (на заході поширені дво- та чотирисхилі дахи, на сході тільки чотирисхилі), розташуванні вікон на фасадах, характері тектонічної структури рубленої стіни і рішенні архітектурних елементів та деталей.

Досить скромним і стриманим був також інтер'єр народного житла на Поліссі, особливо на заході. Лише в окремих районах можна зустріти різьблення на сволоку, своєрідні типи меблів, особливо мисників, бокові стінки яких мали елементи контурної порізки, характерне рішення груби - у вигляді стіни, що прикрашалась пластичним оздобленням. Значну роль в інтер'єрі поліської хати відігравали також декоративні тканини і особливо вишивані рушники.

Схематичні малюнки з книги  "Українське народне житло (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)" (1972 р.), В.П. Самойлович:

Хата з села Дідковичі Коростенського району Житомирської обл.

Етнографічний регіон Полісся відображає хата перевезена з села Дідковичі Коростенського району Житомирської області, збудована у другій половині ХІХ ст. та має традиційне для даного періоду трикамерне планування: хата (світлиця)-сіни-комора.

Складена хата з двох окремих зрубів, що виготовлені із соснових плашок-осередків, з’єднаних між собою замками. Осередок – середня частина стовбура. Найцінніша нижня частина – окоренок, а верхня – вершок, з якого здебільшого будували господарські приміщення. Використовували виключно дерево, з якого не брали живиці. Ширина плашок від 45 до 57 см. Нижній вінець (підвалини) – дубовий, решта 7 – соснові. Шви між плашками заповнювалися мохом під час накладання вінців, згодом їх замащували білою глиною ззовні та зсередини. Цією ж глиною замість вапна побілена світлиця, як ззовні так і зсередини.

В світлиці праворуч від входу стоїть піч з глиняних вальків. Дим виходить через отвір в стіні, що розділяє хату та сіни й через дерев’яний комин. Стеля й дах тримається на одному повздовжньому сволоці, на якому лежать три поперечні сволочки та дощата стеля, утеплена шаром глини 25-30 см. Ліворуч від дверей світлиці встановлений посвіт – конструкція для освітлення приміщення за допомогою соснової лучини. Складається з дерев’яної труби, що вставляється в отвір у стелі та глиняного горщика. В хаті три шестишибкові вікна: два на центральному фасаді, орієнтованому до південного сходу, та одне на лівому причілку, розвернутому до південного заходу.

Правий зруб хати двокамерний під сіни та комору. Сіни мають наскрізний прохід: двері на чільній та тильній стіні на кованих завісах. Стеля відсутня. В коморі стеля з соснових дощок, проте, на відміну від світлиці, не утеплена глиною. Дах споруди двосхилий покритий драницею.

Посилання на джерела:

http://etno-selo.com.ua/ua/muzej/ekspozytsiia/polissya

http://www.hllab.dp.ua/Store/texts/jitlo/bud.htm

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%81%D1%81%D1%8F

Це не кадри з "Титаніка", і не Віденський бал. 

Це весілля в Кутківцях 1920-х років. 

Фотографія зроблена в синагозі. Тернопіль

Мацык - украинский хамон

Федотова коса

Расположена в Акимовском районе Запорожской области и Геническом районе Херсонской области, при северо-западном побережье Азовского моря.

Федотова коса состоит, в основном, из песчано-илистых и ракушечных отложений; вблизи материка распространены континентальные лёссоподобные суглинки. Западные берега мелководные с многочисленными отмелями, у восточных берегов глубины моря достигают 3 м. Во время штормов коса в наиболее низких местах размывается и образуются промоины шириной до 200 м и глубиной до 0,7 м. Поверхность косы покрыта степной растительностью, есть заросли лох узколистный, тамарикс и другие.

На косе построены базы отдыха, постоянных поселений нет (за исключением небольшого села Степок). Вдоль косы проложена дорога (частично с твердым покрытием), что ведет от пгт Кирилловка к Бирючему острову.

Вблизи средней части косы расположено село Степок, состоящее из домов рыбаков, дома отдыха и нескольких баз отдыха. Остальная часть косы пустынна. Её поверхность покрыта травой, лохом узколистным (невысокое, колючее дерево с серебристыми эллиптическими листьями), тамариксом, гребенщиком (кустарники или деревья высотой 6-10 м с тонкими длинными побегами).

Коса входит в ландшафтный заказник общегосударственного значения «Коса Федотова». Под охраной находятся уникальные водно-болотная и степная растительность, представленная кермеком Мейера, кермеком широколиственным и другими эндемичными и редкими видами растений. Коса является также местом гнездования многочисленных видов птиц.

В 2010 г. вошла в состав Приазовского национального природного парка.

Несколько лет назад этот сквер назывался пролетарким и планировка его не была столь интересна.

Манганариевский сквер (бывший Пролетарский и Гимназический сквер) - сквер в исторической части г. Николаева между улицами Адмиральская, Инженерная, Никольская и 1-я Слободская, перед заводоуправлением судостроительного завода им. 61 Коммунара. В плане сквер практически правильный пятиугольник.

Сквер основан в 1863 году напротив нового здания Александровской мужской гимназии (ныне - Николаевский строительный колледж), в честь чего получил первое название Гимназическая площадь. Позже площадь была озеленена и переименована в Манганариевский сквер - в честь адмирала и главного командира Черноморского флота Михаила Манганари.

Во времена СССР был переименован в Пролетарский сквер.

В 2012 получил перестройки - в сквере были обустроены места для отдыха, фонари, была устроена спортивная площадка.

В 2016 году в связи с декоммунизацией сквера была возвращена его историческое название.

Николаевский дизайнер Анна Сапелкина, которая в качестве "пранка" нарисовала новый герб Николаева. "Вместо праздничной галеры Буцентавр - корабль мертвых Нагльфар, башня Ортханк, горящее море и т. д. Более точно отражает атмосферу нашего гостеприимного и прогрессивного города. И нет, это не пентаграмма, это план Манганариевского сквера", - пишет сама Анна.

Михаил Павлович Манганари – известный российский военный деятель, адмирал, гидрограф, по происхождению дворянин, выходец из семьи греков-эмигрантов, родился в 1804 г. в г. Евпатория, был младшим из трех братьев, вырос в Николаеве. Одиннадцатилетним мальчиком Михаил Манганари поступил на Черноморский флот гардемарином. Его флотская служба продолжалась около 70 лет, из которых более 65 прошли на Черноморском флоте.

Замечательный гидрограф - Михаил Манганари занимался описанием побережья Черного моря от Очакова до Кюстенджи (Констанцы), Азовского моря, организовал изучение Мраморного моря. По итогам работ в Николаеве была издана первая лоция Мраморного моря, составленная М.П. Манганари. Лоциями, составленными Михаилом Манганари и до сих пор пользуются моряки разных стран. Гидрографические работы у кавказских берегов Михаил Манганари зачастую совмещал с боевой службой. 1 января 1881 г. адмирал М.П. Манганари назначен главным командиром Черноморского флота и портов и военным губернатором г. Николаева. Хотя Михаил Павлович был всего один год на этом посту, однако внес определенный вклад в развитие города. Именно в 1881 г. братья Андрон и Лука Донские открыли в г. Николаев небольшую кузницу по ремонту сельскохозяйственного инвентаря. Позже на ее базе вырос завод «Дормашина». В ноябре 1881 г. был утвержден устав первой общественной библиотеки в г. Николаев, одним из активных организаторов которой был адмирал Манганари. В декабре того же года Карлом Монте был открыт новый театр на 900 мест. При М. П. Манганари на р. Ингул начала действовать спасательная станция, было основано Николаевское общество заботы о бедных. В 1881 г. Михаил Павлович участвовал в разработке кораблестроительной программы, по которой в течение 20 лет предполагалось построить на Черном море мощный броненосный флот. В январе 1882 г. М. П. Манганари стал членом Адмиралтейской совета России и уехал в Петербург. Умер в возрасте 83 лет. Почти все свое имущество, три дома, принадлежащие ему, завещал благотворительным учреждениям г. Николаева. Похоронен Михаил Манаганари на Николаевском некрополе.

Еще при жизни М.П. Манганари, в 1882 г., в ознаменование его заслуг перед городом, Гимназическая площадь в Николаеве, постановлением городской Думы, переименована в Манганариевский сквер. После революции 1917 года сквер был переименован в Пролетарский. В Севастополе имя Манганари носит мыс, разделяющий Камышовую и Казачью бухты., в Николаеве имя выдающегося соотечественника на данный момент никак не отражено в топонимике, могила адмирала Манганари на Некрополе находится в запущенном состоянии.

Посилання на джерела: - Вікіпедія

- https://www.0512.com.ua/news/1965239/korabl-mertvyh-i-satanistskaa-zvezda-nikolaevcy-vzbusevalis-po-povodu-novogo-gerba-foto

- https://mk.mk.ua/rubric/social/2013/08/14/11678/

1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум щодо незалежності України. Бюлетень референдуму містив текст Акта проголошення незалежності України, ухваленого Верховною Радою 24 серпня 1991 року.

Було запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» із двома варіантами відповіді: «Так, підтверджую» або «Ні, не підтверджую».

Український народ підтвердив прагнення жити в незалежній державі – 90,32% учасників референдуму відповіло: «Так, підтверджую». Загалом в голосуванні взяли участь 31 891 742 особи – 84,18% населення України.

Референдум відбувся в усіх 27 адміністративних регіонах України: 24 областях, Автономній республіці Крим, Києві та Севастополі.

У Києві незалежність України підтримали 92,88 відсотка виборців, в Донецькій області – 83,9%, в Луганській – 83,86%. А в Автономній республіці Крим сказали «Так» незалежності Української держави 54,19% виборців, тоді як у Севастополі показник був вищим – 57,07%.

Тільки після 1 грудня 1991 року Україну почали визнавати інші країни світу:
2 грудня – Канада і Польща,
3 грудня – Угорщина,
4 грудня – Латвія і Литва,
5 грудня – Російська Федерація, Аргентина, Болгарія і так далі.

Одночасно з референдумом 1 грудня відбулися перші в історії незалежної Української держави вибори президента України, на яких главою держави був обраний Леонід Кравчук (61,59 відсотка голосів). Другий результат на виборах президента здобув В’ячеслав Чорновіл (23,27%), а на третьому місці опинився Левко Лук’яненко (4,49%). Загалом балотувалися 6 кандидатів.

Президент которого мы не смогли заслужить (личное мнение)

Пісні, виконані козаком Сіромахою