Українстке мистецтво девушка ар

В якийсь момент стрічку ютубу, фейсбуку і т.п. заполонили усілякі озвучення і переозвучення трейлеру кіберанку2077 от і ми вирішили не відставати(ніт) від загального тренду :)

Робота максимально "творча"

Український гурт Go_A змінив слова пісні «Шум», що прозвучить на Євробаченні

«Ми повністю змінили текст. Він, звісно ж, оснований на українському фольклорі, адже це матеріал, з яким ми працюємо з 2012 року і не збираємося нічого змінювати. Але за правилами Євробачення (яке не дозволяє співати народних пісень) ми змінили текст, щоб не ризикувати, і він зараз повністю авторський. Але за основу взяті веснянки, які звучали на території України в різних регіонах», - сказала співачка.

Перший варіант: http://joy.reactor.cc/post/4664342

Зазначається, що у кліпі знімали червонокнижного птаха родини яструбових – канюка степового.

Знімальний процес проходив із залученням спеціалістів-орнітологів та не був для птаха травматичним:

«У зйомках взяв участь птах, який не живе у дикій природі. Ще пташеням канюк був травмований, виріс у звіринці, і наразі не призвичаєний до життя у природних умовах, тому звільнення птаха може призвести до його загибелі».

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3204925-ukrainskij-gurt-goa-zminiv-slova-pisni-sum-so-prozvucit-na-evrobacenni.html

Оселедець, чуб, чуприна - символизм прически запорожских козаков

Отважный, смелый, готовый в любой момент умереть за свою землю - вот, что символизирует старинная мужская прическа - длинная прядь волос на бритой голове.

Длинная прядь волос на бритой голове козака "оселедцем" стали называть сравнительно недавно, ведь храбрый чуб на голове запорожца таким "рыбным" названием можно было разве что оскорбить или даже обидеть. Название "оселедець" возникло в 20-м веке, значительно позже, чем такая прическа появилась на головах воинов. А "оселедцем" ее назвали советские писатели. Современные козаки на такое название не обижаются, наоборот - шутят.

Сохранилась интересная заметка, которая подробно рассказывает о древнем обычае украинцев носить волосы. Она была опубликована в "Записках Научного общества имени Тараса Шевченко" около ста лет назад.

“Майже всі наші малярі, малюючи низових лицарів запорожців, не знають, як треба малювати їхні чуприни. Так, наприклад, на рисунку маляра Васильківського, виданого на премію російською часописсю “Нива”, намальовано запорожця так, що чуб і чуприна у його вийшли змішаними: поверх звичайного чуба, розчісаного на всі боки, лежить від середини голови, осібне пасмо волосся — чуприна. Запорожці Рєпіна, що пишуть султанові листа, мають чуприни серед голови, як буває це у китайців. У театрах при гримуванні чуприни чіпляють насеред голови. Все це розминається з правдою…” 

Прежде всего, чуб и чуприна - не одно и то же, как некоторые думают, а совсем два разных типа прически. 

Чуб подстригался так: надо лбом, на висках и на затылке волосы брились или стриглись налысо, и только по середине головы оставляли на ладонь широкую, круглую прядь длинных волос. Ее расчесывали по сторонам и подстригали кругом - над лбом, а ниже на затылке.

Таким образом бритые места прикрывались волосами и казалось, что голова вся в волосах; только когда чуб закатывался ветром, то лысую голову было видно, и от того лицо мужчины делалось воинственным. Волосы носили господа, городовые козаки и посполитые; только господа подстригали его выше, на польский лад.

князь Єжи Оссолінський 

Совсем иначе стриглась чуприна. Вся голова брилась или стриглась наголо, над самим же лбом оставляли круглую прядь волос пальцев в три ширины. Волосы то время отрастали в длинную косу, которую можно было причесать на левый бок, или обвести вокруг головы и замотать за левое ухо, или просто довести до него и замотать. Но чаще коса была не очень длинная, только спускалась на ухо, и конец ее болтался на плече.

Маленьким мальчикам чуприну стригли на уровне с бровями, чтобы не лезла в глаза. В старших голова не всегда была идеально выбрита, зарастала небольшими волосами и так оставалась подолгу. Особенно так было у стариков, которые не любили наряжаться. Чуприны носили запорожские козаки, те люди, которые имели какие-то отношения с ними, такие как чумаки, и те крестьяне, которые жили близко к Запорожью.

Оказывается, не всем и на Запорожской Сечи разрешалось носить чуприну, которая была своеобразным отличием рыцарского сословия. Чуприны запрещалось носить джурам, крестьянам-беглецам, неопытным воинам, лжецам, трусам, ворам и обманщикам. Лишить чуприны козака считалось величайшим позором.

О чрезвычайно высоком статусе этой прически у запорожцев свидетельствует и строго регламентированный способ ношения чуприны, закрученной именно за левое ухо. "Чуприну непременно носили за левым ухом, как все отличия и награды, - объяснял бывший запорожец Антон Головатый великому князю Константину Павловичу, - саблю, шпагу, ордена и др. носят слева, то и чуприну, как знак упорного и отважного козака, следует также носить слева".

В Украине существовал даже специальный термин "чуприндир" - храбрый, как запорожец, который носит чуприну на голове. У поляков же военная прическа совсем другая - очень высоко подстриженные волосы кругом на голове - оно больше напоминает прическу наших крестьян.

Запорожець на етюді Рєпіна до картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану» 

Но советским ученым вникать во все эти тонкости власть "не рекомендовала". После уничтожения Сечи московские оккупанты силой брили шевелюры всем козакам, а непокорных казнили. Даже когда в 1788 году было образовано Черноморское войско, некоторые помещики у козаков отрезали на голове чуприны и этим лишали козацкой чести, которой они дорожили и в крепостном звании, признавая себя не крепостными, а козаками.

Несмотря на все запреты еще до 70-х годов XX века в некоторых украинских деревнях мужчины брили головы и оставляли небольшой чупер как признак своего козацкого происхождения.

Все эти факты убедительно свидетельствуют: козаки - продолжение давней военной формации воинов-кшатриев. Во времена Киевской Руси она была как боярско-рыцарское сословие, которое выполняло функции пограничной стражи.

Ведь даже польские власти в официальных документах всегда обращалась к козакам не иначе как "пани-лицарі".

Не случайно на народных картинах "Козак-Мамай", рядом с ним на дубе, который символизирует "Дерево Жизни", непременно изображался родовой рыцарский герб. То есть, даже народные мастера идентифицировали козачество именно с сословием рыцарей. Могилы козаков отличались от могил людей других сословий: на надгробном кресте поперечная часть была украшена небольшим древком с куском полотна на нем, так называемой "прапіркою".

Как мы знаем, козацкие поселения существовали по всему периметру нашего государства. Здесь мы подходим к развенчанию еще одной большой байки о казачестве, которую не только навязали нам, но и запустили в мир. В частности, всегда пытались ограничить историю украинского козачества историей Запорожской Сечи. Мол, козачество возникло на Запорожье и только запорожцы - настоящие козаки. Но факты говорят о другом. Мы знаем, что рядом с запорожскими существовали и городовые, или реестровые козаки, которые были мощной военной организацией и имели свою столицу сначала в Чигирине, а затем в Трахтемирове.

В Мизине, на берегу реки Рось, украинские археологи нашли древнейшее в мире изображение козака с волосами, начертанные на кости мамонта. Возраст изображения - 20 000 лет. Но советской историографией даже вспоминать об этом изображение было строго запрещено. Ведь эта находка убедительно доказывает, что родиной арийских племен была именно Украина.

В арийских племенах, которые в давние времена переселились в Индию, эта прическа была признаком военной касты - кшатриев. Кшатрии носили ее еще четыре тысячи лет назад. В них она называлась "шикхандака" и была присуща индийским богам ветра и Кришне (как символа воинства). Считается, что эта прическа символизировала солнечный луч, знак солнца. Кроме того, чуприна, которая формой напоминает шлык на козацкой шапке, свидетельствовала о пренебрежении кшатрия к смерти. Ведь именно через чуприну бессмертная душа его поднимется к солнцу.

Подобную прическу можно увидеть и на рельефе в гробнице египетского фараона Хоремхеба (XIV в. До н.э.), где она украшает голову одного из пленных митанийских ариев. Так путешествовала эта прическа вместе с нашими предками арийцами по всему Евразийскому континенту.

Бытовала она и у сарматов еще во II веке, о чем свидетельствует греческий писатель Лукиан с Само-сати. Византийская летопись так описывает древнерусское войско, под предводительством Аскольда и Дира 866 года окружившее Константинополь: «Эти варвары-русы были хорошего роста ... Более значительные между ними брили бороды и носили длинные усы; на головах с длинными оселедцами (чубами) и подбритыми чупринами носили островерхие шапки; поверх кольчуги были одеты белые киреи ... Вооружены они были топорами, колчанами, копьями и с обеих сторон острыми мечами, а щиты у них сверху и снизу узкие". Следовательно, козацкий чупер еще в те времена считался признаком знатности рода.

Наши давние князья Аскольд и Дир, Олег и Рюрик, из которых упорно пытаются сделать то шведов, то немцев, во всех договорах и документах называли себя и свою дружину не варягами, норманнами или викингами, а именно Русью. Итак, поскольку русы носили чупер, то и у князя Олега он должен быть, как у его внука Святослава.

Пам'ятник на Пейзажній алеї в Києві (2004). Скульптор Олександр Пергаменщик, архітектор Костянтин Пергаменщик, дар місту Києву 

Викинги же чупер не носили. А нам в литературе, изобразительном искусстве и в кино постоянно изображали Олега лохматого, с бородой, а порой даже в псевдоскандинавском шлеме с рогами. Поэтому, например, на миниатюрах, в старинных руських летописях тот же Святослав, Владимир, а также другие князья изображаются в греческой манере - лохматыми и бородатыми. Хотя с монеты князя Владимира видно, что он бороды не носил, а Святослав самими же византийскими очевидцами описывается с усами и оселедцем.

На старинном рисунке 1670, где изображен отряд городской охраны Львова, тоже видим козацкие прически. Кстати, вооружены были эти львовские правоохранители довольно оригинально - огромными боевыми цепами ("ціпами"), откуда и пошло их название "ципаки". А боевой цеп был любимым оружием именно запорожских казаков, о чем свидетельствует в своей истории князь Искусный, который долгое время находился на Запорожской Сечи.

Кроме того, славяне еще с давних времен практически не знали длиннобородых богов и вовсе не знали длинноволосых.

Праукраинские племена изображали своих идолов с усами, но без бород. На миниатюрах Радивиловской (Радзивиловской) летописи, например, у Перуна усов не видно, как и бороды. Зато отчетливо заметна шевелюра-оселедец, которая совершенно по-запорожски приходит к левому уху.

Бандурист Остап Кіндрачук в козацькому одязі, який грає на площі в Познані 

Джерело: книга Тараса Каляндрука “Таємниці Бойових мистецтв України”

Несколько кадров из корейского романтического комикса "Я стала секретаршей тирана":

Український павільйон на Всесвітній виставці в Чикаго, 1933

На площі, що зайняла 427 акрів землі вздовж озера Мічіган, розмістились павільйони різних країн. І посеред них— павільйон «Україна».

Попри протести СРСР, Україна, якої тоді не було на карті як окремої держави світу, отримала свій павільйон. Кошти зібрали спільнокоштом, висилали українці з цілого світу. Павільйон відвідали 1 800 000 людей.

Павільйон “Україна”, який яскраво вирізнявся серед інших павільйонів - був єдиний, який не спонсорував уряд (адже України не існувало). До слова, сусіди українців - поляки - тоді не змогли організувати свій павільйон через економічну кризу.
Для української діаспори цей період був ще важчим - крім Великої депресії, в Україні лютував Голодомор і діаспора намагалася всіма засобами допомогти своїм співвітчизникам.

Йшлося про шалену на той час суму – понад 20 тисяч доларів лише на будівництво, і це під час Великої Депресії, коли зарплатня людей не перевищувала кількадесят центів!

Для збору коштів українська громада Чикаґо поширила світом таке оголошення:
“Українці! Америки, Канади, Бразилії та інших заморських країв! Трапляється велика історична нагода помочи нашим братам в ріднім краю! Усі цивілізації світу проявляють себе. Український нарід мусить показати свою національну жит­тєздатність. Це він може осягнути тоді, коли візьме участь у Всесвітній виставці. Ми хоть без власної держави, але американці трактують нас як державницький народ. Це був би непростимий національний гріх перед Рідним Краєм і перед нашим грядущим поколінням, якби ми не долучилися до цієї події".

Люди висилали, хто скільки міг по долару і кільканадцять центів, але гроші зібрали.

Наперекір обставинам, в тому числі і протестам Москви, українці Чикаго зробили все можливе і неможливе, щоб використати виставку для представлення України та щоб нагадати цілому світові про існування українського народу, його історію та культуру.
Всесвітня виставка була чудовою нагодою для цього - український павільйон відвідали 1 800 000 людей. Вхід коштував п’ятдесят центів, але у вишиванці можна було зайти безкоштовно.

«Замало показати шаровари і малюнки на зразок "Козак коня напував". Зі всього світу приїдуть люди мистецтва, і для них павільйон мусить щось дати,» – каже редактор діаспорного часопису "Свобода" Лука Мишуга.

У павільйоні були зали, присвячені українській історії та культурі, відбувалися концерти, вечорниці, із неймовірним успіхом там виступили національний хор і танцювальні колективи. Також можна було відвідати персональну виставку скульптора Олександра Архипенка. Автора ідеї рухомих білбордів.

Під час Всесвітньої виставки в Чикаго також відбувся світовий конкурс краси накшталт сучасного конкурсу “Міс світу”, а перемогла на ньому українка – Марія Любас.

Історію про цей - без перебільшення - подвиг закордонних українці варто пам’ятати і поширювати. Особливо в наші часи.

Істинна Мекка гончарства скромно причаїлася в невеличкому селі, розташованому на кручах берегів Ворскли. Про Національний музей українського гончарства та Інститут керамології чуло небагато людей. Побувавши в селі Опішня, у вас з'явиться унікальний шанс познайомитися з історією гончарства, яке активно розвивається в цьому краї останні 3 тисячоліття. Не забудьте купити опішнянську свистульку на пам'ять.

Опішня, Полтавська область – За сорок кілометрів від Полтави розташована гончарська столиця України – селище Опішня, яку ще називають «українським Римом». З давніх-давен тутешні гончарі створюють кераміку, яку знають та цінують в усьому світі. Ще у середині минулого століття Олександр Довженко записав у своєму щоденнику, що саме Опішню варто перелаштувати у «зразковий центр уваги всіх будівників, колгоспників, туристів, мистецтвознавців». Колгоспники залишилися в історії, а мистецтвознавці й туристи Опішню увагою не оминають. Хоча місцева молодь не вважає своє селище зразковим і намагається шукати кращої долі не в «українському Римі».

Понад річкою Ворсклою на семи мальовничих пагорбах розкинулося селище міського типу Опішня. Археологічні знахідки свідчать, що на цьому місці ще до нашої ери існувало кілька городищ. Однак перша писемна згадка про «український Рим» датована лише ХІІ століттям.

Офіційна назва селища «Опішня». Однак самі жителі здебільшого вживають давню етнографічну назву «Опішне».

«Під впливом російських канцеляристів назву було змінено ще за радянської доби на «Опішня». Але населення ще досі говорить «Опішне», «Опішнє», «в Опішному», «в Опішньому», – пояснив Радіо Свобода заступник голови Наглядової ради Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішні Олесь Пошивайло.

Опішнянські керамічні миски, кухлі, горщики, глечики, макітри, куманці та барильця…

Уже кілька століть Опішню називають гончарською столицею України, адже споконвіків у селищі займалися гончарним промислом. Місцеві мешканці кажуть, що саме тутешні майстри придумали глиняних баранців та свистунців.

Опішнянські керамічні миски, кухлі, горщики, глечики, макітри, куманці та барильця віддавна славилася в усьому світі. На межі ХІХ та ХХ століть гончарною справою у селищі займалися близько тисячі родин. У другій половині ХХ століття протягом сорока років в Опішні працював завод «Художній керамік». Нині ж гончарство – приватна родинна справа. В гончарській столиці України ним займаються і великі, і малі.

83-річний Микола Пошивайло – гончар із діда-прадіда. Каже, що за півстоліття гончарування виготовив незліченну кількість виробів.

«Батьки, діди були гончарі, і я в них учився гончарувати. Я ніколи не шкодував, що став гончарем. Був я і в сільському господарстві на тракторі, але все одне тягнуло до гончарства. У нашому великому селі було багато гончарів. А зараз є небагато молодих, які навчалися в училищі, поки завод існував. Дуже гарні майстри вийшли», – каже Микола Гаврилович.

12-річний Віталій Заліський також нащадок гончарів. Зараз він навчається в Опішнянському «Колегіумі мистецтв», а у вільний час допомагає мамі-майстрині проводити майстер-класи.

Хлопець згадує, як п’ять років тому вперше взяв до рук глину і спробував щось зліпити: «Я беру перший шматочок глини і намагаюся відтворити якийсь там виріб, щось пробувати. Це, звісно, передалося від мами, мені сподобалося, і я вирішив в майбутньому стати гончарем. Зараз мені подобається гончарювати і ліпити традиційні іграшки».

Нині в Опішні проживають близько п’яти тисяч осіб. У селищі є дитячий садочок на півтори сотні місць та дві школи – «Колегіум мистецтв у Опішні» та із поглибленим вивченням фізики та математики.

Звісно, опішняни займаються не лише гончарним промислом. Крім школи та лікарні, можна ще заробити на прожиття торгівлею. Виконувач обов’язків селищного голови Світлана Падченко переконувала, що в Опішні низький рівень безробіття.

«Виїжджає молодь на навчання, але й повертається. Після повернення знову ж таки працює у цих галузях, багато тих, хто закінчив «Колегіум мистецтв», після повернення створюють свою приватну майстерню, гончарують, реалізовують, і з цього живуть. Цей промисел – не на папері. Він діє і розвивається», – зауважує Світлана Падченко.

«Ким би не стала – чи фармацевтом, чи актрисою – назад до Опішні приїжджатиме хіба що батьків провідати»

Тим часом місцеві кажуть, що молодь, яка виїздять із села на навчання, назад здебільшого не повертається. Випускниця Опішнянської школи Інна Омеляненко цього літа вступатиме у харківські виші. Дівчина подаватиме документи одразу на дві спеціальності – фармацевтичну та акторську. Інна переконана: ким би не стала – чи фармацевтом, чи актрисою, – назад до Опішні приїжджатиме хіба що батьків провідати. Бо перспектив тут не бачить.