Хто не чув, той побачить

Інквізиція по-українськи

У 15–18 століттях Європу лихоманила відьомська істерія. Стратили десятки тисяч людей. На українських землях масових репресій не сталося, але й цілком безпечно підозрювані у чаклунстві тут не почувалися.

Одним з яскравих проявів так званої «нічної віри» (К. Юнг) українців були народні перекази про відьом, злих духів жіночого роду. Вважається, що перекази про відьом принесені циганами з Індії. У руських слово «відьма» майже завжди супроводжувалося епітетом «київська». Київські відьми регулярно влаштовували шабаші на Лисій Горі під Києвом. Були також відьмаки, відьмуни, відьмарі — відьми «чоловічої» статі. Народна демонологія вирізняла серед демонічних істот природжених і навчених. Наводилися точні прикмети, за якими можна було розпізнати цього монстра. В природженого відьмака не може бути вусів, бороди, і взагалі волосся на тілі. В нього зовсім немає статевих органів, але є невеличкий хвостик із чотирма волосинками. Зображення в його зіницях перевернене догори ногами. Вихідний отвір для душі знаходиться під колінною чашечкою, або під стегном, або під куприком. 

Цьому двохдушнику — людині-демону приписували надприродні здібності. Він, приміром, може вийняти в людини очі й по­вернути їх на місце; подути в рота — випадуть усі зуби; він керує бджолами й розганяє хмари. Після смерті відьмак перетворюється на упиря. Для того щоб цього не сталося, народні демонологи радили відрубати йому голову, покласти в могильну яму обличчям донизу й забити в рота кіл, а біля самої могили тричі розсипати мак (вважалося, що відьмак буде його рахувати й не встигне вчасно вийти з могили).

Звична для нас дуля вважалася образливим жестом, оберегом від нечистої сили й була незамінним народним засобом визначення відьми. Так, у Харківській губернії рекомендувалося прийти під неділю до житла відьми, стати спиною доглухої стіни, повернути голову назад, три рази плюнути і тикнути в це місце дулю. Вважалося, що вранці відьма сама обов’язково прийде до вас і запитає: «Нащо ти мені дулю давав?». 

Ще один спосіб розпізнання відьом: під час свята, проходячи повз жінок, слід надягти картуза навпаки і тримати дві дулі: однув кишені, а другу за пазухою. Якщо жінки почнуть лаятися, отже, вони відьми. 

Автор «Словаря живого великорусского языка» ВолодимирДаль розповідає таку трагікомічну історію з життя малоросійських «відьом». Одна п’яна баба, посварившись із сусідкою, прийшла до суду й заявила, що її противниця забирає всю росу. А в цей час і справді не було роси. «Відьму» негайно схопили, судили й спалили. Проспавшись, наклепниця знову заявилася до суду й покаялася: мовляв, обмовила. Почувши таке з зінання, судді тільки сказали: «От тобі й раз!».

Першою відомою нам жертвою забобонів на українських теренах є Настася Чагрівна. 1171 року коханку галицького князя Ярослава Осмомисла внаслідок інтриг боярів оголосили відьмою і спалили на вогнищі. Масштабне переслідування чаклунів почнеться у 16–17 століттях, коли в багатьох європейських країнах чарування буде серед найстрашніших злочинів. Вважалося, що відьма укладала договір з Дияволом, що перетворювало її на ворога всього людства. Оскільки довести факт такої угоди було складно, зізнання витягали з підозрюваних тортурами. 

(на малюнку: галицькі бояри тягнуть на багаття фаворитку князя Ярослава Осмомисла, малюнок Клавдія Лебедєва. Джерело: Електронна енциклопедія і бібліотека Руніверс)

В архівах можна знайти чимало справ про чари, але найчастіше вони виглядають як дрібний злочин або розслідування побутової сварки. Поблажливе ставлення місцевих суддів до відьом мало низку причин.

- Злочин відьми полягав у завданні конкретної шкоди конкретній людині, тому покарання призначали бути еквівалентним завданим збиткам.

- Судді досить вільно послуговувалися нормами права, й підозрювані відбувалися «суворим попередженням».

- Справи про чари не мали чіткої юрисдикції. На Лівобережній Україні траплялися випадки, коли світські та духовні суди спихали один одному підозрювану відьму, не бажаючи починати процес. 

Але то були випадки, коли постраждала сторона шукала справедливості в суді. Так траплялося не завжди.

Смерть Москаленчихи

На початку 1740-х років в селі Обухівка на Миргородщині сталася пошесть на худобу. Селяни знаходили на стріхах та полях «завитки» — специфічним чином скручені колоски, що їх начебто робила відьма, аби зурочити врожай, господарів чи їхню худобу.

Підозра впала на місцеву жительку Вівдю Москаленчиху: одного разу, коли вона пасла сільських коней, кобила війта повернулася з вистриженою гривою, а після того половина його стайні здохла. На сусідньому хуторі знайшли знахаря, котрий начебто міг знайти «шкодуючого чародія». Знахар приїхав, випив зо дві чарки горілки і оголосив Москаленчиху відьмою.

Сусідку «взяли під арешт», але сотник і священики відмахнулися від справи. Тоді селяни «всеобще» вирішили Вівдю спалити. Викотили на роздоріжжя велику бочку, запхнули туди жінку, облили дьогтем і підпалили. Попіл закопали, а над могилою вбили осиковий кілок.

Цей випадок потягнув за собою судове слідство, що тривало десять років. Остаточний присуд належав гетьману: призвідців та головних учасників було жорстоко покарано за вчинення самосуду. Сам факт спалення селянами відьми є лише вершиною айсберга соціальних взаємин. Це убивство було кульмінаційним моментом, якому передувала довга історія сусідських та родинних взаємин, майнових інтересів, стосунків сільської громади і місцевої духовної та світської влади - і все це в атмосфері вірування у чаклунство. Задокументованих джерел про самосуди, подібних до випадку спалення Вівді Москаленчихи, трапляється дуже мало, зазвичай справи зі з винуваченням у відьмовстві розглядалися в рамках офіційного судочинства. У багатьох випадках самосуду справа не доходила до офіційного розслідування, а тому такі випадки лишалися незадокументованими. 

Цап-відбувайло

Обухівські селяни знали, що «яко издавна слишно, что ведям палят», хоч суди не виносили подібних вироків. Людина з поганою репутацією ставала для наляканих сусідів цапом-відбувайлом за епідемію, неврожай, голод. У випадку з Москаленчихою призвідці самосуду з часом були покарані, однак в часи масової істерії спалення могло ініціюватися місцевою владою, тоді винуватців ніхто не шукав.

У 1720 році на півдні Волині бушувала епідемія. Жителі Красилова були впевнені, що хворобу наслала відьма, і запідозрили в тому сторічну Проську Каплунку. З відома містечкового управителя жінку зачинили в тюрмі, де вона просиділа п’ять днів, поки люди розшукували знахаря для підтвердження своїх підозр. За цей час родичі Каплунки випросили управителя відпустити стару, і разом з нею виїхали з міста.

Але тут повернулися гінці від знахаря, який підтвердив, що Каплунка — відьма. Натовп рушив до її схованки. Бабу з зятем привезли на роздоріжжя. Проську закопали по плечі в землю, накидали зверху дров і підпалили. Опісля змусили зятя привезти зі свого млина жорновий камінь, яким завалили місце страти.

Страшний сон Дракули

У чаклунстві звинувачували не тільки жінок. Не менше за відьом боялися упирів, які теж були здатні спричиняти епідемії та неврожаї. Згідно з народними віруваннями, упир має подобу звичайної людини та за походженням може бути сином відьми й чорта або трупом, в якого вселилась нечиста сила. Упирі відрізняються злою вдачею та полюбляють капостити людям.

Карпати здавна вважалися містичним регіоном, країною, депанують мольфари — злі духи, різновид чортів. М. А. Орлову своїй книзі «Історія зносин людини з дияволом» називає карпатський регіон класичною країною вампіризму. Так, як приклад, можна також навести легенду про гору Чорногору в Карпатах, куди злітаються неприкаяні душі самогубців, повішеників і потопельників. Там вони під наглядом чортів кують град й у величезних хмарах розносять його по всьому світові.

1738 року в селі Гуменець на Поділлі сталося ритуальне вбивство вампіра. Аби вберегти своє село від пошесті, жителі вночі обходили його хресною ходою. У полі натрапили на шляхтича Михайла Матковського з сусіднього села, який блукав з вуздечкою в руках, шукаючи зниклих коней. Підозрюючи в ньому упиря, парубки жорстоко побили Матковського. Ледве той дістався дому, як з Гуменця прибіг посланець, дізнатися, чи він живий. Ще до світанку дім шляхтича оточили люди з рушницями, косами й ціпами. До полудня чекали, що його видадуть, а потім штурмували будинок.

Бідолаху привели до Гуменця, де всипали йому 50 ударів. Попри твердження Матковського про невинуватість у поширенні епідемії, селяни за підтримки місцевої шляхти і священика вирішили його спалити.

Ритуальна страта вимагала підготовки. Вирізали смужку сиром’ятної шкіри, обв’язали голову жертви, за вуха підклали камінці. Засунули палицю у вузол ременя, почали крутити, сильно стискаючи жертві череп. Хтось замазав Матковському рот свіжим гноєм, а дяк зав’язав йому очі ганчіркою, перед тим вмочивши її в дьоготь. Після влаштували величезне вогнище, на якому спалили нещасного.

(на малюнку чоловіки вбивають вампіра в могилі. Румунія, гравюра 1893 року.)

Іван Франко написав у журналі «Кіевская старина» публікацію «СОЖЖЕНІЕ УПЫРЕЙ ВЪ с. НАГУЕВИЧАХЪ ВЪ 1831 г.» Щоб читач міг зорієнтуватися – цього року англійський природознавець Роберт Браун виявив у клітині ядро, Микола І скасував маґдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, а також відбулася масштабна епідемія холери. 

Головними дійовими особами подій у Нагуєвичах стали упирі. Саме їх селяни в Нагуєвичах вважали винуватцями епідемії холери. Епідемії жахали людей, та ніхто точно не знав, що є їхньою причиною. 
Ось що про це пише Франко: «Неудивительно поэтому, что такое страшное бѢдствіе, постигшее нашъ народъ, должно было глубоко потрясти все его моральное существо и моментально пробудить къ жизни разныя темныя силы, дремлющія, но не исчезнувшія въ глубинѢ души народной. СуевѢрный страхъ передъ упырями безспорно принадлежалъ къ такимъ темнымъ силамъ, и вотъ въ самый разгаръ эдидеміи страхъ этотъ доводитъ народъ до ужасной расправы — сожженія нѢсколькихъ человѢкъ».
Далі Франко цитує записки ієромонаха Косака, який, виїжджаючи із Нагуєвичів, побачив на околицях села велике попелище. Коли той поцікавився, що це все означає, місцевий житель відповів, що тут «палили упирів», які «підтинали людей» в холеру. Ієромонах не на жарт злякався, і поцікавився тим, як селяни взнавали, хто упир.
«А бувъ тутъ у сели, — разсказываетъ съ наивнымъ суевѢріемъ человѢкъ, — такый хлопець; той ходывъ видъ хаты до хаты та по волоссю на грудяхъ пизнававъ упыривъ. Тыхъ заразъ бралы и тутъ на пастивныку терновымъ огнемъ палылы». Достатньо було лише, щоб на тебе вказав якийсь «хлопець», щоб тебе кинули у вогонь. Добре, що хоч про цей випадок прознала цісарська влада, «зъихала зъ Самбора комисія, та килькадесять хлопивъ забрала до криминалу, божъ то не мало людей и то добрыхъ господаривъ, на стосахъ попалылы». 

Інших упирів попекли на вогні та й залишили скованими лежати коло попелища. Їхні дружини носили з дому молоко та обливали їх, бо молоко вважалися ліками від опіків. Деякі із скалічених «упирів» промучилися тиждень, поки не померли.

З панами й свинями не знайся

Суди теж не завжди були поблажливими, коли в ролі постраждалої виступала людина значно вищого статусу, ніж підозрюваний. 1730 року шляхтич Лукаш Малинський звинуватив свою селянку Марину Перисту: та начебто похвалялася, що зможе зачарувати пана і вже підкорила своїй силі його дружину. Хоч у цьому випадку ніхто не захворів і не помер, до Марини двічі застосовували тортури. Вона не визнала себе винною, тож за законом її слід було відпустити. Але зробили виняток — стратили.

Найгучніша українська справа за участю можновладців — «полювання» гетьмана Івана Брюховецького.

Для українців загалом характерне в цілому іронічне ставлення до нечистої сили. Пізніше демонологічний світ представлений переважно в комедійному плані, що помітив свого часу і В. Даль. Відомо, наприклад, що аж до початку XX століття на Закарпатті велася справжнісінька торгівля з дияволом. Угоди укладалися через особливих посередників, іменованих «непростими», «віщунами», «веждунами». З їхньою допомогою можна було закласти душу свою чи дитини або просто худобу для отримання певної вигоди. Крім того, українські селяни намагалися роздобути нечисту силу як прислугу. Згідно з народною легендою можна навіть «народити», буквально виносити свого маленького домашнього біса. 

Хованець (годованець, вихованець) — дух, що збагачує свого хазяїна. Згідно з народними повір’ями, хованець або виходив із викидня через сім років після аборту (цікаво, яким чином?), або із «зноску» — маленького яєчка чорної курки, знесеного наприкінці яйценосіння, яке треба було носити протягом дев’ятиднів під пахвою лівої руки. При цьому не можна було вмиватися, стригти нігті, молитися, хреститися. Якщо не доносиш — може замучити до смерті. Чортеня, що вилупилося, слід годувати одними галушками й обов’язково без солі, бо сіль призводила до буйства духу, по-нашому — полтергейсту: поб’є посуд, виб’є хазяїну очі, а йдучи, забере із собою щастя. Смертельну небезпеку для Хованця являв грім. Ударом навідліг його можна умертвити, а ударом буковою паличкою по голові — воскресити. 

Приблизно з середини 18 століття закони забороняють переслідування чаклунства у судовому порядку, проте українські суди розглядають такі справи ще й на початку 19-го. Віра у знахарів, відьом та упирів живе серед селян й надалі. Аж до 20 століття траплялися самосуди, коли вони били «відьму», розкопували чи заливали водою могилу «упиря».

Посилання на джерела: 

https://was.media/uk/2019-02-05-inkvizicija-po-ukrainski/

http://skaz.net.ua/?act=post&id=315

http://chtyvo.org.ua/authors/Chuhuienko_Mykhailo/Ukraina_iaka_shokuie_Labirynty_istorii/ - книга "Україна, яка шокує. Лабіринти історії", Михайло Чугуєнко

Карасі (читати голосом Подерев'янського)

 Увага: В українській міфології Перевертень є окремим поняттям, не плутайте з Вовкулакою. Перевертень (оборотень) — людина з подвійним існуванням: то живе як людина, то як звір. Чародій, вдарившись об сиру землю, политу дощем, теж легко стає вовком, птахом, конем, мурахою, а при потребі може перевтілити іншу людину в звіра чи птаха.

Вила, Вілія, Самовіла, Самодіва - Дух повітря, чарівна дівчина з розпущеним волоссям і крилами, одягнена у чарівне плаття: хто відніме у неї плаття, тому вона підкорялася.. Типологічно подібні з русалками. Ніжки у них козячі, кінські або ослячі. Вила закривають їх довгим білим одягом. До людей, особливо до чоловіків, відносяться доброзичливо, допомагають скривдженим і сиротам. Якщо розгнівати вил, вони можуть жорстоко покарати, навіть убити одним поглядом. Вила можуть лікувати, пророкувати смерть, але й самі вони не безсмертні. Вила могли літати як птахи, мешкали в горах, володіли колодязями і озерами, здібностями «замикати» води. Якщо відняти у них крила, вони втрачають здатність літати і стають простими жінками. Цим нерідко користувалися молоді чоловіки які відбирали у вил крила, а потім брали в дружини. Але такий шлюб ніколи не закінчувався вдало. Рано чи пізно вила хитрістю виманювала свої крила назад і відлітала. Діти, народжені в такому шлюбі, часто залишалися кинутими на батька. Але іноді вила-мати могла забрати дитину з собою. У слов'янській міфології вилами називалися міфічні істоти які жили у водоймах і які нібито могли пророкувати долю записуючи її на воді (звідси ідіома: "це ще вилами на воді писано").
На жаль, цей образ майже зник з нашої міфології.  
Про  вил збереглося дуже мало відомостей. В основному це всілякі повчання проти язичництва, деяка перекладна література. 
Фактично, все що про них відомо "вміщається" в одній цитаті: 
Слово якогось христолюбця і ревнителя по правій вірі (XI в.): 
"Віруючих в вил яких числом тридев'ять сестер, як кажуть невігласи, і уявляють їх богинями, і так кладуть їм треби, і курей ріжуть." 
До речі в свій час  Леся Українка робила спробу воскресити образ Вілії в свідомості українців у своїй поемі  "Віла-посестра"
Проте на сьогодні Вілії (Самовіли, Вили, Самодіви) переважно відносяться до міфології Південних слов'ян, де їх образ не тільки не зник, але й збагатився. 

Дивовижне місце, Бакота, перекладається як "бажане місце". І, дійсно, всі, хто тут побував, одразу ж закохувалися в цей квітучий край. Раніше Бакота була столицею Поділля, але історія розпорядилася інакше. У 1255 році разом із приходом татаро-монгольського ярма поселення було фактично стертим із лиця землі. Із часом село відновили, але в 1981 році під час будівництва Новодністровської ГЕС населення було виселено, а землі затоплені. Сьогодні це село навіть не можна знайти на карті, і багато хто не знає, що тут знаходяться залишки скельного монастиря, створеного тим самим Антонієм, який заснував Києво-Печерську лавру.

Хто був на Поділлі, а не бачив Бакоти, то можна зачислити до категорії людей, які були в Римі, а не бачили Колізей. На Дністрі, за 55 км від залізничної станції Кам’янець-Подільський на території Національного природного парку «Подільські Товтри», знаходиться шматочок раю – Бакота. Бакота – село, Колодіївської сільської ради Кам’янець-Подільського району. Але цього села ви не знайдете на карті України. Колишні його мешканці не можуть повернутися, поблукати між порожніми хатами, подивитися на закинуті садки. Бо там, де колись була Бакота, сьогодні тече Дністер. У зв’язку з будівництвом Дністровського гідровузла рішенням облвиконкому від 27 жовтня 1981 року Бакоту було виключено з облікових даних…

В 1255 році скориставшись зрадою тодішнього намісника Бакоти Мілея, містом оволоділи монголо-татари. На ціле століття Бакота з усіма прилеглими землями потрапила у татарське ярмо. Але місто і його сільська округа існували і далі. В другій половині XIV ст. Бакота і придністровські землі перейшли під політичну владу феодальної Литви. Це сталося після того, як великий князь Литовський – Ольгерд розбив у 1362 році на Синіх Водах загони татар. Ольгерд передав володіння Поділля своїм племінникам – братам Коріатовичам. Щоб уберегти ці землі від спустошливих набігів татар, розгортається відновлення укріплень, в т.ч. і в Бакоті. Коли литовці прийшли в Бакоту, то побачили тем ченців і монастир в горних скелях. Так 1362 рік став першою датою згадки про скельний печерний монастир. На той час все менше в літописах згадується назва “Пониззя”, а поступово, після 1362 року в термінологію входить “Поділля” із центром спочатку Смотрич, а потім Кам’янець.

В другій чверті XV ст. продовжується боротьба польських і литовських феодалів за володіння Поділлям. У 1431 році між Польщею і Литвою було укладено перемир’я, за умовами якого Бакотська волость була визнана нейтральною прикордонною зоною між державами. Скориставшись з цієї ситуації, жителі Бакоти та її округи вигнали у 1431 році з своїх маєтків українських, польських і литовських феодалів й оголосили себе вільними людьми. І лише в 1434 році повстання було придушене польсько-шляхетськими військами, замок зруйнований вже назавжди, а місто поступово втратило своє значення як адміністративний і господарський центр. Археологічні дослідження на території Бакоти розпочалися лише наприкінці ХІХ ст. У 1883 р. професор В.Б. Антонович оглянув і обстежив рештки скельного монастиря. Розкопки були проведені у 1891-1892 роках. Значний речовий матеріал було зібрано, але звіти про розкопки не збереглися. І тільки перелік знайдених речей відтворюється в одній з праць Ю.Й. Сіцинського. І надалі історія Бакоти вабила до себе науковців.

Бакота – затоплена доля

В 60-ті роки по селу почали ходити чутки про можливе затоплення села в зв’язку з будівництвом гідроелектростанції на річці Дністер. На початку 70-х років доля села була вирішена примусово і однозначно: будівництво буде і потрібно виселятись. Це стало ще одним етапом трагедії села Бакота. Спеціально сформовані бригади вирубували і спалювали по долинах дерева, інші переносили цвинтарі (досить неприємне явище) на відведені місця, також були сформовані будівельні та інші організації, що забезпечували вчасне переселення. Та обов’язковою умовою для переселенців було те, що кожен сам свою хату руйнував та вирубував дерева у садку. Не в одного бакотянина тремтіли руки, на очах з’являлись сльози, коли піднімав сокиру над затишною хатою або виплеканою яблунею. Загнаний у безвихідь, кожний бакотянин долю вирішував по-своєму. Жителі розділились на 4 групи: одні купили оселі в різних навколишніх селах і переїхали туди, другі почали будівництво в селі Колодіївка, треті – в с. Гораївка, четверті – в с. Стара Ушиця. Всього переселенню підлягало 7486 дворів із 63 сіл Тернопільської, Чернівецької, Хмельницької та Вінницької областей. Неможливо описати ту важку ношу по будівництву оселі і роботі в радгоспі одночасно, яку взяли на свої плечі жителі цих сіл. Бакота опустіла, зруйнувалась. З 1981 року почалось заповнення басейну водою.

Продовження: http://igormelika.com.ua/shhodennik-mandrivnika/podorozhi-ukrajinoyu-bakota-misce-jakogo-nemaje-na-karti

На праці попалася така монетка)

Панове як вам локалізація Baldur's Gate 3 ?

25 августа, наш самый главный еврей, опубликовал вот это на своей страничке в фейсбуке. Дальше цитирую :

Хочу звернути вашу увагу на показову статистику щодо тарифів на водоспоживання у країнах Дунайського регіону: обсяг інвестицій у середньому тарифі в Україні найнижчий.(Ну да, люди то не шибко богатые) Тобто, на оновлення і ремонт комунікацій у нашій країні йде лише 1,15 грн із загальної суми 8,21 грн/куб. (Шита?! Ремонт?! Гдето происходит ремонт и ЗАМЕНА?!) Для порівняння у Молдові у перерахунку на гривні обсяг інвестицій у тарифі - 3,06 грн з 23,55 грн/куб, а в Австрії - 36,02 грн з 90,06 грн. (Может сравним минимальные зарплаты?)

Я був мером 8 років і я розумію, про що йде мова. Штучно занижуючи тарифи місцева влада гальмує модернізацію труб, котелень та іншої інфраструктури у власному місті.(Воравать меньше нужно, суки) Для допомоги тим, хто не може платити, в Україні працює система субсидій. А мораторій знову прирівнює бідних і багатих. Досить займатися популізмом! Краще інвестувати в енергоефективність: модернізацію котелень, заміну теплотрас, зменшення втрат, утеплення будинків.

ссылка на гифку

А еще сегодня день Шахтера!
Вітаю з Днем шахтаря!!!