голые из бл

В Борисполе девушка разделась догола в банке и устроила та-та-танці.

Две сотни щенков из Чернобыльской АЭС найдут себе дом в Америке

Первые 12 щенков уже в июне полетят в Америку и найдут новый дом. Их перевозкой еще в апреле с территории ЧАЭС занимались сотрудники Фонда чистого будущего, Чернобыльской АЭС и компании «НОВАРКА» Проект проходит в рамках 5-летнего проекта «Собаки Чернобыля» по стерилизации и вакцинации собак Чернобыльской зоны отчуждения, который начался в прошлом году. Его цель – в уменьшении популяции животных путем стерилизации. Это позволит создать безопасные условия для работников Чернобыльской АЭС и зоны отчуждения. Перед далекой поездкой собакам предстоит пройти дозиметрический контроль. До июня они будут жить в приюте конно-спортивной базы в Славутиче. Там есть инструкторы, которые эти дни будут заниматься собаками. Сообщается, что получены все необходимые документы, поэтому планируется вывезти 200 щенков.

Пруф

В бердянском зоопарке на свет появился капуцинчик

Пруф 

Ура!!! Наша збірна на чолі з переляканим тренером вийшла в плей-офф зі своєї групи , але не стого боку.
Браво хлопці!!!
Ми пишаємося Вами !!!!

ссылка на гифку

Інквізиція по-українськи

У 15–18 століттях Європу лихоманила відьомська істерія. Стратили десятки тисяч людей. На українських землях масових репресій не сталося, але й цілком безпечно підозрювані у чаклунстві тут не почувалися.

Одним з яскравих проявів так званої «нічної віри» (К. Юнг) українців були народні перекази про відьом, злих духів жіночого роду. Вважається, що перекази про відьом принесені циганами з Індії. У руських слово «відьма» майже завжди супроводжувалося епітетом «київська». Київські відьми регулярно влаштовували шабаші на Лисій Горі під Києвом. Були також відьмаки, відьмуни, відьмарі — відьми «чоловічої» статі. Народна демонологія вирізняла серед демонічних істот природжених і навчених. Наводилися точні прикмети, за якими можна було розпізнати цього монстра. В природженого відьмака не може бути вусів, бороди, і взагалі волосся на тілі. В нього зовсім немає статевих органів, але є невеличкий хвостик із чотирма волосинками. Зображення в його зіницях перевернене догори ногами. Вихідний отвір для душі знаходиться під колінною чашечкою, або під стегном, або під куприком. 

Цьому двохдушнику — людині-демону приписували надприродні здібності. Він, приміром, може вийняти в людини очі й по­вернути їх на місце; подути в рота — випадуть усі зуби; він керує бджолами й розганяє хмари. Після смерті відьмак перетворюється на упиря. Для того щоб цього не сталося, народні демонологи радили відрубати йому голову, покласти в могильну яму обличчям донизу й забити в рота кіл, а біля самої могили тричі розсипати мак (вважалося, що відьмак буде його рахувати й не встигне вчасно вийти з могили).

Звична для нас дуля вважалася образливим жестом, оберегом від нечистої сили й була незамінним народним засобом визначення відьми. Так, у Харківській губернії рекомендувалося прийти під неділю до житла відьми, стати спиною доглухої стіни, повернути голову назад, три рази плюнути і тикнути в це місце дулю. Вважалося, що вранці відьма сама обов’язково прийде до вас і запитає: «Нащо ти мені дулю давав?». 

Ще один спосіб розпізнання відьом: під час свята, проходячи повз жінок, слід надягти картуза навпаки і тримати дві дулі: однув кишені, а другу за пазухою. Якщо жінки почнуть лаятися, отже, вони відьми. 

Автор «Словаря живого великорусского языка» ВолодимирДаль розповідає таку трагікомічну історію з життя малоросійських «відьом». Одна п’яна баба, посварившись із сусідкою, прийшла до суду й заявила, що її противниця забирає всю росу. А в цей час і справді не було роси. «Відьму» негайно схопили, судили й спалили. Проспавшись, наклепниця знову заявилася до суду й покаялася: мовляв, обмовила. Почувши таке з зінання, судді тільки сказали: «От тобі й раз!».

Першою відомою нам жертвою забобонів на українських теренах є Настася Чагрівна. 1171 року коханку галицького князя Ярослава Осмомисла внаслідок інтриг боярів оголосили відьмою і спалили на вогнищі. Масштабне переслідування чаклунів почнеться у 16–17 століттях, коли в багатьох європейських країнах чарування буде серед найстрашніших злочинів. Вважалося, що відьма укладала договір з Дияволом, що перетворювало її на ворога всього людства. Оскільки довести факт такої угоди було складно, зізнання витягали з підозрюваних тортурами. 

(на малюнку: галицькі бояри тягнуть на багаття фаворитку князя Ярослава Осмомисла, малюнок Клавдія Лебедєва. Джерело: Електронна енциклопедія і бібліотека Руніверс)

В архівах можна знайти чимало справ про чари, але найчастіше вони виглядають як дрібний злочин або розслідування побутової сварки. Поблажливе ставлення місцевих суддів до відьом мало низку причин.

- Злочин відьми полягав у завданні конкретної шкоди конкретній людині, тому покарання призначали бути еквівалентним завданим збиткам.

- Судді досить вільно послуговувалися нормами права, й підозрювані відбувалися «суворим попередженням».

- Справи про чари не мали чіткої юрисдикції. На Лівобережній Україні траплялися випадки, коли світські та духовні суди спихали один одному підозрювану відьму, не бажаючи починати процес. 

Але то були випадки, коли постраждала сторона шукала справедливості в суді. Так траплялося не завжди.

Смерть Москаленчихи

На початку 1740-х років в селі Обухівка на Миргородщині сталася пошесть на худобу. Селяни знаходили на стріхах та полях «завитки» — специфічним чином скручені колоски, що їх начебто робила відьма, аби зурочити врожай, господарів чи їхню худобу.

Підозра впала на місцеву жительку Вівдю Москаленчиху: одного разу, коли вона пасла сільських коней, кобила війта повернулася з вистриженою гривою, а після того половина його стайні здохла. На сусідньому хуторі знайшли знахаря, котрий начебто міг знайти «шкодуючого чародія». Знахар приїхав, випив зо дві чарки горілки і оголосив Москаленчиху відьмою.

Сусідку «взяли під арешт», але сотник і священики відмахнулися від справи. Тоді селяни «всеобще» вирішили Вівдю спалити. Викотили на роздоріжжя велику бочку, запхнули туди жінку, облили дьогтем і підпалили. Попіл закопали, а над могилою вбили осиковий кілок.

Цей випадок потягнув за собою судове слідство, що тривало десять років. Остаточний присуд належав гетьману: призвідців та головних учасників було жорстоко покарано за вчинення самосуду. Сам факт спалення селянами відьми є лише вершиною айсберга соціальних взаємин. Це убивство було кульмінаційним моментом, якому передувала довга історія сусідських та родинних взаємин, майнових інтересів, стосунків сільської громади і місцевої духовної та світської влади - і все це в атмосфері вірування у чаклунство. Задокументованих джерел про самосуди, подібних до випадку спалення Вівді Москаленчихи, трапляється дуже мало, зазвичай справи зі з винуваченням у відьмовстві розглядалися в рамках офіційного судочинства. У багатьох випадках самосуду справа не доходила до офіційного розслідування, а тому такі випадки лишалися незадокументованими. 

Цап-відбувайло

Обухівські селяни знали, що «яко издавна слишно, что ведям палят», хоч суди не виносили подібних вироків. Людина з поганою репутацією ставала для наляканих сусідів цапом-відбувайлом за епідемію, неврожай, голод. У випадку з Москаленчихою призвідці самосуду з часом були покарані, однак в часи масової істерії спалення могло ініціюватися місцевою владою, тоді винуватців ніхто не шукав.

У 1720 році на півдні Волині бушувала епідемія. Жителі Красилова були впевнені, що хворобу наслала відьма, і запідозрили в тому сторічну Проську Каплунку. З відома містечкового управителя жінку зачинили в тюрмі, де вона просиділа п’ять днів, поки люди розшукували знахаря для підтвердження своїх підозр. За цей час родичі Каплунки випросили управителя відпустити стару, і разом з нею виїхали з міста.

Але тут повернулися гінці від знахаря, який підтвердив, що Каплунка — відьма. Натовп рушив до її схованки. Бабу з зятем привезли на роздоріжжя. Проську закопали по плечі в землю, накидали зверху дров і підпалили. Опісля змусили зятя привезти зі свого млина жорновий камінь, яким завалили місце страти.

Страшний сон Дракули

У чаклунстві звинувачували не тільки жінок. Не менше за відьом боялися упирів, які теж були здатні спричиняти епідемії та неврожаї. Згідно з народними віруваннями, упир має подобу звичайної людини та за походженням може бути сином відьми й чорта або трупом, в якого вселилась нечиста сила. Упирі відрізняються злою вдачею та полюбляють капостити людям.

Карпати здавна вважалися містичним регіоном, країною, депанують мольфари — злі духи, різновид чортів. М. А. Орлову своїй книзі «Історія зносин людини з дияволом» називає карпатський регіон класичною країною вампіризму. Так, як приклад, можна також навести легенду про гору Чорногору в Карпатах, куди злітаються неприкаяні душі самогубців, повішеників і потопельників. Там вони під наглядом чортів кують град й у величезних хмарах розносять його по всьому світові.

1738 року в селі Гуменець на Поділлі сталося ритуальне вбивство вампіра. Аби вберегти своє село від пошесті, жителі вночі обходили його хресною ходою. У полі натрапили на шляхтича Михайла Матковського з сусіднього села, який блукав з вуздечкою в руках, шукаючи зниклих коней. Підозрюючи в ньому упиря, парубки жорстоко побили Матковського. Ледве той дістався дому, як з Гуменця прибіг посланець, дізнатися, чи він живий. Ще до світанку дім шляхтича оточили люди з рушницями, косами й ціпами. До полудня чекали, що його видадуть, а потім штурмували будинок.

Бідолаху привели до Гуменця, де всипали йому 50 ударів. Попри твердження Матковського про невинуватість у поширенні епідемії, селяни за підтримки місцевої шляхти і священика вирішили його спалити.

Ритуальна страта вимагала підготовки. Вирізали смужку сиром’ятної шкіри, обв’язали голову жертви, за вуха підклали камінці. Засунули палицю у вузол ременя, почали крутити, сильно стискаючи жертві череп. Хтось замазав Матковському рот свіжим гноєм, а дяк зав’язав йому очі ганчіркою, перед тим вмочивши її в дьоготь. Після влаштували величезне вогнище, на якому спалили нещасного.

(на малюнку чоловіки вбивають вампіра в могилі. Румунія, гравюра 1893 року.)

Іван Франко написав у журналі «Кіевская старина» публікацію «СОЖЖЕНІЕ УПЫРЕЙ ВЪ с. НАГУЕВИЧАХЪ ВЪ 1831 г.» Щоб читач міг зорієнтуватися – цього року англійський природознавець Роберт Браун виявив у клітині ядро, Микола І скасував маґдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, а також відбулася масштабна епідемія холери. 

Головними дійовими особами подій у Нагуєвичах стали упирі. Саме їх селяни в Нагуєвичах вважали винуватцями епідемії холери. Епідемії жахали людей, та ніхто точно не знав, що є їхньою причиною. 
Ось що про це пише Франко: «Неудивительно поэтому, что такое страшное бѢдствіе, постигшее нашъ народъ, должно было глубоко потрясти все его моральное существо и моментально пробудить къ жизни разныя темныя силы, дремлющія, но не исчезнувшія въ глубинѢ души народной. СуевѢрный страхъ передъ упырями безспорно принадлежалъ къ такимъ темнымъ силамъ, и вотъ въ самый разгаръ эдидеміи страхъ этотъ доводитъ народъ до ужасной расправы — сожженія нѢсколькихъ человѢкъ».
Далі Франко цитує записки ієромонаха Косака, який, виїжджаючи із Нагуєвичів, побачив на околицях села велике попелище. Коли той поцікавився, що це все означає, місцевий житель відповів, що тут «палили упирів», які «підтинали людей» в холеру. Ієромонах не на жарт злякався, і поцікавився тим, як селяни взнавали, хто упир.
«А бувъ тутъ у сели, — разсказываетъ съ наивнымъ суевѢріемъ человѢкъ, — такый хлопець; той ходывъ видъ хаты до хаты та по волоссю на грудяхъ пизнававъ упыривъ. Тыхъ заразъ бралы и тутъ на пастивныку терновымъ огнемъ палылы». Достатньо було лише, щоб на тебе вказав якийсь «хлопець», щоб тебе кинули у вогонь. Добре, що хоч про цей випадок прознала цісарська влада, «зъихала зъ Самбора комисія, та килькадесять хлопивъ забрала до криминалу, божъ то не мало людей и то добрыхъ господаривъ, на стосахъ попалылы». 

Інших упирів попекли на вогні та й залишили скованими лежати коло попелища. Їхні дружини носили з дому молоко та обливали їх, бо молоко вважалися ліками від опіків. Деякі із скалічених «упирів» промучилися тиждень, поки не померли.

З панами й свинями не знайся

Суди теж не завжди були поблажливими, коли в ролі постраждалої виступала людина значно вищого статусу, ніж підозрюваний. 1730 року шляхтич Лукаш Малинський звинуватив свою селянку Марину Перисту: та начебто похвалялася, що зможе зачарувати пана і вже підкорила своїй силі його дружину. Хоч у цьому випадку ніхто не захворів і не помер, до Марини двічі застосовували тортури. Вона не визнала себе винною, тож за законом її слід було відпустити. Але зробили виняток — стратили.

Найгучніша українська справа за участю можновладців — «полювання» гетьмана Івана Брюховецького.

Для українців загалом характерне в цілому іронічне ставлення до нечистої сили. Пізніше демонологічний світ представлений переважно в комедійному плані, що помітив свого часу і В. Даль. Відомо, наприклад, що аж до початку XX століття на Закарпатті велася справжнісінька торгівля з дияволом. Угоди укладалися через особливих посередників, іменованих «непростими», «віщунами», «веждунами». З їхньою допомогою можна було закласти душу свою чи дитини або просто худобу для отримання певної вигоди. Крім того, українські селяни намагалися роздобути нечисту силу як прислугу. Згідно з народною легендою можна навіть «народити», буквально виносити свого маленького домашнього біса. 

Хованець (годованець, вихованець) — дух, що збагачує свого хазяїна. Згідно з народними повір’ями, хованець або виходив із викидня через сім років після аборту (цікаво, яким чином?), або із «зноску» — маленького яєчка чорної курки, знесеного наприкінці яйценосіння, яке треба було носити протягом дев’ятиднів під пахвою лівої руки. При цьому не можна було вмиватися, стригти нігті, молитися, хреститися. Якщо не доносиш — може замучити до смерті. Чортеня, що вилупилося, слід годувати одними галушками й обов’язково без солі, бо сіль призводила до буйства духу, по-нашому — полтергейсту: поб’є посуд, виб’є хазяїну очі, а йдучи, забере із собою щастя. Смертельну небезпеку для Хованця являв грім. Ударом навідліг його можна умертвити, а ударом буковою паличкою по голові — воскресити. 

Приблизно з середини 18 століття закони забороняють переслідування чаклунства у судовому порядку, проте українські суди розглядають такі справи ще й на початку 19-го. Віра у знахарів, відьом та упирів живе серед селян й надалі. Аж до 20 століття траплялися самосуди, коли вони били «відьму», розкопували чи заливали водою могилу «упиря».

Посилання на джерела: 

https://was.media/uk/2019-02-05-inkvizicija-po-ukrainski/

http://skaz.net.ua/?act=post&id=315

http://chtyvo.org.ua/authors/Chuhuienko_Mykhailo/Ukraina_iaka_shokuie_Labirynty_istorii/ - книга "Україна, яка шокує. Лабіринти історії", Михайло Чугуєнко

Це генiально! Шкода, що не по всiй Українi спрацюЄ!

Істинна Мекка гончарства скромно причаїлася в невеличкому селі, розташованому на кручах берегів Ворскли. Про Національний музей українського гончарства та Інститут керамології чуло небагато людей. Побувавши в селі Опішня, у вас з'явиться унікальний шанс познайомитися з історією гончарства, яке активно розвивається в цьому краї останні 3 тисячоліття. Не забудьте купити опішнянську свистульку на пам'ять.

Опішня, Полтавська область – За сорок кілометрів від Полтави розташована гончарська столиця України – селище Опішня, яку ще називають «українським Римом». З давніх-давен тутешні гончарі створюють кераміку, яку знають та цінують в усьому світі. Ще у середині минулого століття Олександр Довженко записав у своєму щоденнику, що саме Опішню варто перелаштувати у «зразковий центр уваги всіх будівників, колгоспників, туристів, мистецтвознавців». Колгоспники залишилися в історії, а мистецтвознавці й туристи Опішню увагою не оминають. Хоча місцева молодь не вважає своє селище зразковим і намагається шукати кращої долі не в «українському Римі».

Понад річкою Ворсклою на семи мальовничих пагорбах розкинулося селище міського типу Опішня. Археологічні знахідки свідчать, що на цьому місці ще до нашої ери існувало кілька городищ. Однак перша писемна згадка про «український Рим» датована лише ХІІ століттям.

Офіційна назва селища «Опішня». Однак самі жителі здебільшого вживають давню етнографічну назву «Опішне».

«Під впливом російських канцеляристів назву було змінено ще за радянської доби на «Опішня». Але населення ще досі говорить «Опішне», «Опішнє», «в Опішному», «в Опішньому», – пояснив Радіо Свобода заступник голови Наглядової ради Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішні Олесь Пошивайло.

Опішнянські керамічні миски, кухлі, горщики, глечики, макітри, куманці та барильця…

Уже кілька століть Опішню називають гончарською столицею України, адже споконвіків у селищі займалися гончарним промислом. Місцеві мешканці кажуть, що саме тутешні майстри придумали глиняних баранців та свистунців.

Опішнянські керамічні миски, кухлі, горщики, глечики, макітри, куманці та барильця віддавна славилася в усьому світі. На межі ХІХ та ХХ століть гончарною справою у селищі займалися близько тисячі родин. У другій половині ХХ століття протягом сорока років в Опішні працював завод «Художній керамік». Нині ж гончарство – приватна родинна справа. В гончарській столиці України ним займаються і великі, і малі.

83-річний Микола Пошивайло – гончар із діда-прадіда. Каже, що за півстоліття гончарування виготовив незліченну кількість виробів.

«Батьки, діди були гончарі, і я в них учився гончарувати. Я ніколи не шкодував, що став гончарем. Був я і в сільському господарстві на тракторі, але все одне тягнуло до гончарства. У нашому великому селі було багато гончарів. А зараз є небагато молодих, які навчалися в училищі, поки завод існував. Дуже гарні майстри вийшли», – каже Микола Гаврилович.

12-річний Віталій Заліський також нащадок гончарів. Зараз він навчається в Опішнянському «Колегіумі мистецтв», а у вільний час допомагає мамі-майстрині проводити майстер-класи.

Хлопець згадує, як п’ять років тому вперше взяв до рук глину і спробував щось зліпити: «Я беру перший шматочок глини і намагаюся відтворити якийсь там виріб, щось пробувати. Це, звісно, передалося від мами, мені сподобалося, і я вирішив в майбутньому стати гончарем. Зараз мені подобається гончарювати і ліпити традиційні іграшки».

Нині в Опішні проживають близько п’яти тисяч осіб. У селищі є дитячий садочок на півтори сотні місць та дві школи – «Колегіум мистецтв у Опішні» та із поглибленим вивченням фізики та математики.

Звісно, опішняни займаються не лише гончарним промислом. Крім школи та лікарні, можна ще заробити на прожиття торгівлею. Виконувач обов’язків селищного голови Світлана Падченко переконувала, що в Опішні низький рівень безробіття.

«Виїжджає молодь на навчання, але й повертається. Після повернення знову ж таки працює у цих галузях, багато тих, хто закінчив «Колегіум мистецтв», після повернення створюють свою приватну майстерню, гончарують, реалізовують, і з цього живуть. Цей промисел – не на папері. Він діє і розвивається», – зауважує Світлана Падченко.

«Ким би не стала – чи фармацевтом, чи актрисою – назад до Опішні приїжджатиме хіба що батьків провідати»

Тим часом місцеві кажуть, що молодь, яка виїздять із села на навчання, назад здебільшого не повертається. Випускниця Опішнянської школи Інна Омеляненко цього літа вступатиме у харківські виші. Дівчина подаватиме документи одразу на дві спеціальності – фармацевтичну та акторську. Інна переконана: ким би не стала – чи фармацевтом, чи актрисою, – назад до Опішні приїжджатиме хіба що батьків провідати. Бо перспектив тут не бачить.

Интересные древние украинские традиции

Девушки признавались в любви парням

До 17 века украинские девушки могли первыми признаваться в любви парням. О "дикой" традиции вспоминал французский инженер и картограф Гийом Левассер де Боплан в своем "Описании Украины".

Девушка приходила домой к парню, в которого была влюблена, и при всех его родных предлагала жениться. Отказать девушке - считалось плохой приметой. Поэтому парни были вынуждены расстаться со счастливой холостяцкой жизнью.

Между объятиями и сексом

На вечеринках было заведена традиция, которая позволяла молодым людям пообщаться "ближе".

Холостые парни и девушки собирались на вечорницы (преимущественно дома у вдовы, которая должна следить за ними). Здесь они ели, пили, играли в игры, а потом занимались "притулами".

Сформированы пары ложились спать вместе и занимались "сексом наполовину", то есть так, чтобы сохранить девичью невинность. Однако, это не всегда удавалось, часто девушки беременели и даже не понимали, как это случилось. Есть данные, что 45,6% женщин, которые ходили на вечорницы, теряли девственность до брака.

"Вечорниці", Илья Репин, 1881.

Вседозволеная ночь на Купала

Ивана Купала - праздник единения человека с природой. А, как говорится, что естественно - то не стыдно, поэтому в этот день молодежь позволяла себе недозволенное, но такое естественное.

Девушки плели венки и бросали их в воду или огонь, если парень получал венок - девушка была вынуждена целоваться с ним. Кроме того, весь вечер девушка должна была провести с парнем в паре. И мало что могло случиться между молодыми людьми ночью в лесу во время поиска цветка папоротника без присмотра строгих взрослых...

Купала в Украине празднуют и сейчас: с венками, пением и иногда голыми танцами вокруг костра.

"Ночь на Ивана Купалу", Генрих Семирадский

"Русалки", К.Е. Маковский

Бокал девственности

Старинный гуцульский обычай, который сломал не одну жизнь молодой женщины, описывает писательница Мария Матиос.

На следующий день после первой брачной ночи в присутствии всех гостей молодой произносил тост-благодарность отцу невесты. Отец подходил к столу, за которым сидят молодожены. Молодой правой рукой брал деревянный бокал, указательным пальцем закрывая дно, говорил тост "Пью к вам, отец" и выпивал, не отпуская пальца от дна.

После этого алкоголь наливался для отца невесты. Если невеста была целомудренна - бокал был без дырки на дне. Если же добродетель невесты была нарушена до свадьбы - жених давал отцу бокал с дыркой и отец при всех гостях обливался напитком.

Жениху в первую брачную ночь помогал дружба

Первая брачная ночь молодоженов была развлечением для всех гостей. Пока пара впервые занималась сексом, под дверью стояли гости и пели срамные песни. На нежности молодожены имели не более получаса.

Разумеется, не всех мужчин такое настраивает на нужный лад. Поэтому, если жених не справлялся, - ему на помощь приходил старший дружба. Причем часто это был близкий родственник жениха, а в некоторых случаях помогал отец жениха. Если они за это не брались, невесту девственности лишали свахи пальцами.

Девственность на показ

Простыню или рубашку с кровью после первого полового акта невест выносили на всеобщее обозрение. Если невеста оказалась уже "начатой", получала клеймо на всю жизнь.

"Натурщиця", Т.Г. Шевченко

Женщина и кровь

Менструальную кровь украинцы считали нечистой. В "эти дни" женщины должны были преимущественно сидеть дома. Им нельзя было что-то делать по хозяйству, ни принимать роды, ни даже ходить на похороны.

Так как белья не носили, кровь просто стекала по ногам и загрязняла длинную рубашку.

Нечистой считалась кровь, которая вытекла при рождении ребенка. Женщина после родов 40 дней не выходила на люди.

Влагалище - канал в загробную жизнь

Кровь во время менструации считалась опасной для мужчин. Влагалище, из которой вытекает кровь, считали каналом в загробную жизнь, что может затянуть в себя и укусить.

Приворожить мужчину кровью

Несмотря на то, что наши предки считали кровь во время менструации грязной - ее использовали для приворота! Считалось, если подмешать кровь мужчине к питью, то можно было приворожить его на всю жизнь.

Веточка в крови

Охота в горах всегда отличалось от охоты в другой местности. Жители гор издавна имели уважение к зверю. Некоторые странные обычаи охотники соблюдают до сих пор.

Когда животное убивают, охотник крестится, снимает шапку и становится перед ней на колени.

Если охота происходит в дубовом лесу, то дубовую веточку обмазывают кровью убитого животного и вставляют в шляпу охотника.

Дерен белый 

Ворота на крыше

На Андрея парни имеют право делать убытки без наказания. Ранее парни возле домов девушек запутывали дорогу нитями, ставили чучела. А чаще всего (традиция сохранилась до сих пор) снимали ворота и прятали их неподалеку, например, забрасывали на крышу.

Лечение мистикой

У гуцулов есть много рецептов для оздоровления с помощью различных мистических обрядов. Больному, например, моют руки i ноги водой, которую потом выливают на собаку, чтобы вредило собаке, а не ему. А когда весной принесут из леса первый букет сон-травы, один цветок разжевывают и глотают, чтобы целый год быть здоровым. При первом громе гуцулы считают полезным ударить головой о камень i говорить: "Тоді би боліла голова, коли захворіє се каміння". Когда впервые загремит, также хорошо бы прикусить железо, чтобы зубы не болели.

Больного туберкулезом на солнце обливают специально приготовленной жидкостью. В горшок кладут три головки чеснока, затканные в картофелину, три камни, ложку, пять веретен i нож. Затем в горшок набирают воды с поверхности реки с отверстием по течению, а потом ко всему добавляют пепел и варят в течение трех суток до восхода солнца с таким заказом: "Пропади, хворобо, туди, де кури не кудкудачуть, гуси не гогочуть, куди вода не затікає, сонце не заглядає, місяць не засвітить, а то я тебе голками поколю, камінням розіб'ю, ножем розріжу, водою задушу, ложкою відстороню, веретеном відплету".

Роковым днем ​​гуцулы считают среду. Кто тот день заболеет, утверждает поверье, тот непременно умрет.

Яйцо, которое найдет клад

В пасхальную ночь украинцы старались не спать. Считалось, кто уснет в эту ночь, - весь год будет сонным.

Поэтому пока не спали, развлекались как могли. Наши предки верили, что в пасхальную ночь красное яйцо поможет найти сокровище. Считалось, что яйцо, нагреваясь в руке, указывает на скрытый клад. Однако этот обряд называли опасным.

Гадание на праздники

Во время Рождественских праздников, Нового года и Крещения на Гуцульщине практикуют различные гадания. На Рождество хозяин должен отобрать у первого колядника палку и ударить ею корову, чтобы она стала тельной.

Перед наступлением Нового года на печи раскладывают столько горячих угольков, сколько человек в семье, отметив, который уголек кому принадлежит. Гуцулы верят, что члены семьи будут умирать в том порядке, в котором угасают угли. В ночь на Крещение гуцулы ждут, что откроется небо. Кому удастся это увидеть, тот получит то, что просит. Считается необходимым попросить Бога, чтобы душа попала в рай. А накануне Крещения гуцулы хорошо кормят скот, чтобы он не жаловался на хозяев. Считается, что в ночь на Крещение получает способность говорить и скот, и вообще все живые и неживые предметы.

А для прогнозирования погоды на весь следующий год гуцулы гадают на луке. В предвечерье дня заговенья перед пасхальным постом посыпают солью 12 луковиц. Какая из них по счету на утро станет слишком влажной, в соответствующем месяце будут дожди.

Домовой, выношенный под подмышкой

Жизнь гуцулов всегда была связана с верой в духов, потусторонние силы, ведьм и тому подобное. Но представители этого горного этноса не только верили и предохранялись от загадочных сил, но и сами выращивали их.

Гуцулы считали, что снесенное яйцо черной курицы можно выносить газдивника (домового). Такое яйцо они носили под подмышкой 9 дней. Этого бытового черта называли "хованцем", "Антипкой, "служкой".

Круг от нечистой силы

На Закарпатье на Юрия собирают волшебные травы. Вечером к каждой траве надо прикоснутся палкой, чтобы ему не помешали ведьмы.

Спать ложились прямо у трав. Причем нельзя разжигать костры, а вокруг себя надо обвести круг, чтобы защитить себя от нечистых сил. А уже утром травы начинают собирать и перед каждым говорят: «Беру зілля незнаноє, аби було хосенноє". Идя домой с травами, надо избегать всевозможных встреч.

"Запечатанная" вышитая сорочка

Вышитая сорочка - идентичность украинцев. Ее носили в будни и праздники. Но так как наши предки были суеверны, вышитую сорочку "запечатывали" от злых духов. Для этого в вышивке нарушали симметрию. Наши предки верили, что им это может помочь.

Есть из одной тарелки

На Рождество была традиция, когда все члены семьи ели блюда из одной тарелки. В некоторых семьях эта традиция сохранилась.

Топор и страх

На Рождество, а иногда на Новый год хозяин дома пугал деревья. Для этого он брал топор и замахивался им на дерево, которое плохо родило. Но не рубил его, а только пугал. Кто-то из членов семьи должен вступиться за дерево и обвязать его соломенной перевеслом.

В некоторых регионах дерева трясли и обмазывали тестом. Это должно было помочь урожайности.

Сено на полу

На Рождественские праздники в доме на пол стелили сено или солому. Так по ней и ходили до третьего дня Рождества или утром на Новый год. После этого сено выносили и сжигали его на дороге, у ворот или в саду. Иногда через этого огонь прыгали.

Игры на похоронах

Гуцулы - особые люди, и даже похороны у них не похожи на похороны других этносов.

Умершего здесь держали два дня, на третий хоронили. По вечерам вокруг покойника собирались родные и соседи, дьяк читал псалмы, а после того всех угощали водкой.

Дикой традицией гуцульских похорон являются так называемые "грушки". Это игры, в которые играла молодежь во время похорон, вроде тех, в которые играли во время весенних гуляний и свадеб.

(можно посмотреть в фильме "Тіні забутих предків")

Коза при мертвеце

В быту населения Карпат и Прикарпатья также была традиция играть в игры при мертвеце. Для этого в частности использовался макет головы козы, который носили на шесте, похожий на тот, который носят на Меланку.

Также пели и танцевали, провожая умершего в другую жизнь.

Покойный, который пьет воду

Верховинцы перед домом, где лежал покойник, разжигали костер и трубили в трембиты.

В доме не пили воду, поскольку считалось, что ее могла пить душа. Если кто-то хотел сесть на скамейку, то дул на нее, чтобы не раздавить душу покойного.

Запутать дорогу мертвецу

Те же верховинцы гроб из дома выносили так, чтобы помешать умершему отыскать дорогу домой. Покойника выносили ногами вперед через заднюю дверь. Затем трижды стучали гробом о порог, чтобы умерший попрощался с предками и больше не возвращался.

Когда гроб из дома выносили, на том месте, где она стояла, разбивали новый горшок. А путь, которым выносили покойного, посыпали рожью и ячменем, чтобы дома больше никто не умирал.

Пикник на могиле

Хотя христианская религия и церковь просит этого не делать, существует традиция с устроение "пикников" на кладбище. На могилу в разные праздники приносят еду и даже алкоголь. Это все расставляют и оставляют покойнику. Кроме того, родные пьют над могилой. (хотя это сейчас пока тяжело назвать древним обычаем)

Уважение к огню

Отношение к огню у горцев очень уважительное, примет и суеверий, касающихся огня, в них немало. Гуцулы верят, что, когда ребенку подать хлеб над огнем, он обязательно вырастет вором. А если кто плюнет в огонь, у того на языке образуется пузырь. Грехом также считается бросить в огонь волос. Когда огонь в печи сильно трещит, гуцул скажет, что в дом придет разгневанный человек.

Чтобы пожар не распространялся, надо голым обежать вокруг дома. Для этого же соседки перед домом должны обращать сито в направлении противоположном тому, в котором движется огонь. А если дом загорелся от удара молнии, то потушить огонь, считают гуцулы, можно только молоком.

про прибирання снігу на вулицях

Национальный природный парк "Олешківські піски"

Мало кому известно, что на юге Украины, в 30 км от Херсона в Олешкивском районе, прямо на берегу Черного моря, находится вторая по величине пустыня Европы - Олешковские пески. 210000 га земель с уникальным ландшафтом и природой.

Олешковские пески - это море барханов, которое тянется сколько хватает взгляда. На этих барханах, или же - кучугурах, иногда растет такая-сякая растительность, между сугробами бывают маленькие озерца-солончаки, где растений немного больше.

Название происходит от названия города Олешки (название еще со времен Киевской Руси, в 1928—2016 — Цюрупинск), а пересечь ее можно за пол дня, ведь диаметр пустыни - всего 15 км.

Кроме того, мало кто знает, что на глубине 300-400 метров здесь находится пресное подземное озеро, которое питает питьевой водой значительную часть области. Вода в нем очень вкусная.

Пустыня состоит из 7 так называемых арен. Все они бугристые, с колебанием высот до 20 м. Между аренами, которые поджаривают в собственных котлах миллионы тонн песка, лежат озера и млеют под солнцем негустые леса.

Ученые назовут ее скорее полупустыней из-за количества осадков и температурный режим. Может специалистам и виднее, но климатические условия здесь излишне строги. Летом песок нагревается до 75 градусов по Цельсию. И тогда бесконечные песчаные барханы превращаются в крутые вершины, а крутые спуски и подъемы моментально истощают путешественника. Раскаленный песок мутит разум, слепит глаза и попадает в каждую щелочку. Крупинки очень мелкие. Бросишь горсть в воздух - и облачко еще некоторое время провисит невесомо. А вокруг - только тишина и ветер быстро прячет следы едва не единой живности. Это волнистые узоры, оставленные на песке змеями. 

На территории парка растут большие массивы березы, в том числе эндемичные - днепровской березы. Из животных здесь можно встретить волков, зайцев, песчанок, диких кабанов, фазанов, ужей и самых насекомых. Также здесь обитают большие популяции песчаного слепака и тушканчика-кандыбка. Чем ближе к границе леса - тем больше живых существ.

А еще в Олешковской пустыне живет опасный для человека паук - каракурт. Его яд в 15 раз сильнее яда гремучей змеи. Однако каракурт на людей сам не нападает.

История возникновения

Во времена Геродота в этих местах росли густые леса, но впоследствии они были вырублены местным населением. На смену лесам пришла степь с небольшими песчаными массивами, образованными благодаря наносам Днепра.

"Во времена, когда повсюду царила природа, а не человек, эти земли были богатыми. В Днепре плавало без счета рыбы. Туры, озабоченно опустив головы, паслись на сочных травах. Необозримыми степями мчались навстречу ветру сайгаки. Еще каких-то 3-4 сотни лет назад на стеблях зеленых трав здесь качалась тишина и природный покой... Разве что когда испуганный татарин вовсю промчится на коне в направлении Крыма. Или отряд казаков мелькнет вдали... "

Ветер смел все: и позор, и славу Олешковской Сечи - практически последнего пристанища запорожцев, которые, слоняясь между мощными гегемонами - Россией и Турцией, расколотые и разорванные внутренними междоусобицами, мечтали возродить былую славу Украины. Наверное даже не подозревали, что пройдет всего несколько десятилетий - и погибнут все, навсегда...

Еще 2400 назад здесь побывает Геродот. Он назовет местность Гилеей, то есть, Полесьем и опишет здешние зеленые леса с буйным разнотравьем и разнообразными деревьями. Но куда исчезнет описанное историком зеленое чудо? Откуда же вдруг здесь, в считанные километрах от Черного моря, рядом с могучим Днепром, появится такая огромная пустыня?

Пески на этих землях были давно, но потому, что видим сейчас, мы обязаны барону Фальц-Фейну (по крайней мере такова распространенная версия происхождения пустыни) - тому самому основателю Аскании-Новой. Тому, чьи сокровища мистически исчезли после его смерти. В 18-19 веке сюда массово стали завозить овец. Говорят, одному только барону принадлежало стадо до миллиона голов. Овцы уничтожили растительность, остальное сделали пожары, ветровая эрозия и бесцельная вырубка лесов. По данным «Журнала общеполезных сведений» только с 1802 по 1832 исчезло около 5000 га леса, после чего площадь под растительностью сократилась практически до нуля.

В двадцатом веке проблема начала стоять достаточно остро. Территории пустыни увеличивалась с каждым днем. Уникальность этих песков и в том, что они подвижны, и когда еще не было вокруг лесных насаждений, они наносили вред жителям окрестных сел, подползали к самим помещений и блокировали входы. В конце 40-х годов XX века советская власть начала массово высадживать леса. Впоследствии все прекратилось, когда тяжелым трудом с помощью волов и деревянных плугов было засажено более 100 000 гектаров леса. Сажали хвойные, березу и акацию, которые наиболее приспособлены к песчаной почвы. Несмотря на скепсис, леса прижились и смогли остановить пустыню, и сдерживают наступление песков уже более 70 лет. Семьсот гектаров из них несколько лет назад просто сгорели. Теперь это - самый большой в мире рукотворный лес. Сейчас это очень странное зрелище - море песчаных барханов в окружении гигантских искусственных массивов леса.

Итак, Олешковская пустыня является своеобразным символом беспомощности людей, которые своей деятельностью уничтожили местную экосистему. Теперь она угрожает разрушить пахотные земли Юга Украины, где распространены каштановые черноземные почвы в комплексе с солонцами.

Долгое время Олешковские пески были закрытой / секретной зоной. На территории пустыни располагался военный полигон. СССР оставил после себя еще один ужас времен холодной войны: идеальное, по мнению военных, место для упражнения в сбросе бомб. Более 2 десятков лет назад над пустыней шныряли самолеты, упражняясь в меткости. Сколько еще взрывчатки прячут барханы - неизвестно. Но пустыня будто сама постоянно высвобождается от назойливой ноши. Песок, гонимый ветром, плывет себе с места на место, и холмы постоянно меняют свои формы. То тут, то там из-под крупинок начинают выглядывать куски военного металла. Кто-то найдет простые гильзы от автомата, а кто-то находит цели бомбы когда-то так и не разорвались. Еще мгновение - и внезапный смерч снова похоронит их под волнами песка. Бомбометания на долгие годы оставили свои следы, и продолжает калечить, а то и забирать жизни (искателей металлолома). Туристам обычно бояться ничего, но стоит быть внимательными и осторожными. Часть из них до сих пор может быть взрывоопасной, поэтому следует считать на это и быть осторожными, выбрав это экзотическое место для путешествия. Возможно, именно благодаря легендам и слухам о спрятанных в барханам (местные жители называют их "сугробами») бомбы, это место до сих пор сохраняет уникальную атмосферу и природу.

В связи с войной на востоке министерство обороны Украины возобновило военные учения на бывшем полигоне, который находится под охраной и в ведении национального природного парка.

Сокровища украинской пустыни времен античности и средневековья

Олешковские пески скрывают не только тайны, но и сокровища. Много интересных и чрезвычайно ценных вещей было найдено здесь во время раскопок. Наличие на Олешковских песках предметов материальной культуры человека различных эпох - от палеолита до средневековья - позволяет сделать вывод, что она была более заселена человеком в прошлом, чем сегодня. Больше остатков этих культур известно для Козачье-Лагерной арены.

В песках встречаются грязно-буро-желтые, терракотовые и кирпичного цвета черепки греческих амфор античного времени. Археологи отмечают многочисленные находки наконечников скифских бронзовых стрел. Были также найдены: железный нож, бронзовые украшения от конской сбруи, бронзовые пряжки, шила, остатки бронзового зеркала и обломок скифского котла, бусины скифо-сарматских времен и инкрустированные бусины римских времен. Найденный бронзовый наконечник пояса датируется средневековьем.

На окраине арены в 1952 у с. Раденское была найдена медная монета времен Киевской Руси. На территории Козачье-Лагерной арены найдены также обломки глиняных козацких курительных трубок.

На одном из барханов есть небольшое кладбище, никто не знает, как и почему он здесь оказался, на одном из крестов можно увидеть дату смерти - в 1968 год. Местные люди говорят, что где-то в те времена на полигоне произошла авария - столкнулись два самолета, были человеческие жертвы.

Еще одна из легенд связывает Олешковские пески с козаками-характерниками, которые должны были проходить в песках обряд инициации - выжить около месяца без пищи и воды. Рассказывают, что сам атаман Сирко проходил подобное испытание. Легендарный Иван Сирко еще юношей стал в Олеши характерником. Древние предания рассказывают: "Получил юноша от старых учителей осанну и сложную задачу - найти секрет бессмертия. Месяц прожить в пустыне без пищи и воды. Несколько дней Сирко шел Олешками, и солнце побеждало. На шестой день закончилась вода, идти дальше не мог. И вдруг в мареве появилась красивая девушка, положила в руки какое-то растение и исчезла. На рассвете Сирко пришел в себя, в руке держал какие-то стебли и корешки. А сила вдруг вернулась».

Даже сегодня каждый может найти в пустыне это растение. Очевидно Сирко съел корешок милой двулистной. Человеку, чтобы выжить в царстве адского песка, достаточно съесть хотя бы один корешок.

Забывают рассказчики лишь об одном - во времена Сера на месте Олешковских песков еще не было никакой пустыни.

Как добраться?

Добираться в украинском пустыню можно из Херсона. Сначала нужно добраться маршруткой до города Олешки, а оттуда - маршруткой / автобусом до Раденска или Великие Копани. Из Херсона можно выехать утром на дизеле (отправляется около 8.00 утра) и доехать до тех самых населенных пунктов. А дальше уже пешком, с картой.

Еще можно добраться из Новой Каховки, - автобусом до Пролетарки (автобусов в этом направлении идет много). Затем с Пролетарки пешком до Новой Маячки, откуда к Олешковских песков - шапкой подать.

На сайте заповедника указано, что "відвідування Національного природного парку дозволено лише у супроводі інспектора відділу державної охорони ПЗФ та спеціаліста відділу еколого-освітньої роботи та рекреації. У разі самовільного відвідування території Парку, НПП «Олешківські піски» не несе відповідальності за вашу безпеку та життя. Будьте пильними: не відвідуйте вказану територію без супроводу спеціалістів НПП «Олешківські піски»!"

В феврале 2010 года президент Виктор Ющенко подписал указ о создании национального парка «Олешковские пески», который ограничил пребывание на территории пустыни. Попасть сюда можно только в составе экскурсионной группы или научной экспедиции. Запрет человеческой деятельности сразу положительно сказался на местной флоре и фауне. 

Посилання на джерела:

http://nppop.gov.ua/

http://vsviti.com.ua/nature/24854