легенда карпат

Киево-Печерская лавра — один из первых по времени основания монастырей на Руси. Основана была в 1051 году при Ярославе Мудром монахом Антонием, родом из Любеча. Сооснователем Печерского монастыря стал один из первых учеников Антония — Феодосий. Вначале монахи жили в вырытых пещерах, а позднее когда подземная обитель перестала вмещать всех братьев — стали строить первые надземные постройки. О протяженности лаврских пещер ходят легенды, — говорят что подземные ходы идут под Днепром, а также связывают Лавру с другими монастырскими пещерами Киева и Чернигова.

С 70-х годах XI века в монастыре началось интенсивное строительство: были возведены Успенский собор, Троицкая надвратная церковь и Трапезная. После большого пожара в 1718 году началось восстановление поврежденных зданий и сооружение новых. Успенский собор и Троицкая надвратная церковь приобрели вид барокко, а вокруг территории верхней Лавры были возведены каменные стены. Таким образом, в середине XVIII ст. сформировался уникальный архитектурный ансамбль Лавры, который в основном сохранился до нашего времени.

После прихода к власти коммунистов в 1917 году для монастыря настали тяжелые времена — все его имущество было объявлено достоянием народа, а сам монастырь вскоре закрыли и через некоторое время открыли здесь музейный городок. В 1941 году во время Второй Мировой Войны был взорван Свято-Успенский собор. До сих пор точно не установлено кем производились взрывные работы — немцами, или советским подпольем.

Успенский собор – сердце лавры, который, по преданию, построили зодчие из Константинополя в 1073-1089 годах. С тех пор храм не раз перестраивали, а в XVIII веке его увенчали семью позолоченными куполами и долгое время был усыпальницей – здесь похоронены первый митрополит Киевский св.Михаил, св.Феодосий, св. митрополит Петр Могила и др.

Троицкая надвратная церковь, построенная в XVII веке и реконструирована XIX и XX веках в стиле «барокко», с фигурными фронтами и богатыми лепными украшения. В основе строения – фундамент древнего каменного храма 1106-1108 годов постройки.

Большая Лаврская колокольня, построенная в 1731-1745 годах, до сих пор одно из самых высоких строений в Киеве (высота с крестом – 96,5 м), имеет четыре яруса. Колокола курантов, установленные в четвертом ярусе в 1903 году, отбивают каждую четверть часа.

Неподалеку от Успенского собора находится Ковнировский корпус – двухэтажное здание с фигурными фронтами построенный в XVII-XVIII веках, в котором сейчас находится Музей исторических драгоценностей Украины.

В северо-западной части лавры находится Никольская церковь с примыкающей к ней больничной палатой, в которой сейчас находится лекторий. В бывшей лаврской аптеке разместилась Государственная историческая библиотека Украины.

Ворота вели к Экономическому корпусу, где жил отец эконом ведавший хозяйством лавры. Над этими воротами на средства гетмана Ивана Мазепы в 1690-х годах соорудили пятиглавую Всехсвятскую церковь, на фасаде которой недавно восстановили герб опального Гетмана.

Одно из самых поздних сооружений в лавре – церковь во имя святых Антония и Феодосия и примыкающая к ней трапезная палата, построенные в 1893-1895 годах. Около трапезной похоронен премьер-министр, автор одной из самых толковых российских аграрных реформ Петр Столыпин. За трапезной есть смотровая площадка с видом на Днепр, Заднепровье и комплекс Ближних и Дальних пещер.

Здоровенькі були ! 

Хочу показати деяку ысторыю про кобзар

З історії видання "Кобзаря" 1860 року: легенди і дійсність


Дивосвіт поезії Т.Г. Шевченка може полонити людину з раннього дитинства. Тоді любов і шана до його слова зберігаються протягом всього життя. Та й кожен з нас ловить себе на думці, що поетичне слово Тараса Шевченка знайоме нам разом з першими усвідомленими словами почутими від рідної матері. Подальше, більш глибоке, осмислене спілкування з творчістю великого мислителя пробуджує цікавість до його творчого особистого життя. Подорожуючи подумки шевченківськими шляхами ми, краєзнавці, часом відправляємося в захоплюючі мандри для пошуків бодай якогось маловідомого факту, чи навіть легенди про улюбленого народом поета.


У краєзнавчій літературі є один надзвичайно цікавий момент, який не те що мало досліджений, а здається, незаслужено залишився поза увагою більш систематичного і глибокого вивчення. Це пов’язано з долею видання "Кобзар Тараса Шевченка" (саме така його повна назва) у 1860 році.

В якійсь мірі історія появи на світ цієї безсмертної збірки поезії має відношення і до села Медведівки. У твердженні цього йдемо за легендами, переказами. Але ж де тут вигадка, а де дійсність, спробуємо з'ясувати. Для цього зробимо невеликий екскурс в історію.


В 1768 році в лісовому урочищі Холодний Яр під керівництвом Максима Залізняка розгорілося полум’я народного повстання під назвою Коліївщина. Цей виступ був важливим етапом багатовікової боротьби українського народу за своє політичне, економічне, релігійне і національне визволення з-під польського ярма. Такі важливі історичні події, природно, не могли не залишити сліду в художній літературі і тому Т.Г. Шевченко стає першопрохідцем у цій справі. У 1841 році читацький світ знайомиться з легендарною поемою "Гайдамаки", де автор історично вірно вказує на той факт, що вогонь антифеодального повстання найперше спалахнув саме в селі Медведівці, про яке уже згадувалося раніше:


Задзвонили в усі дзвони


По всій Україні;


Закричали гайдамаки:


"Гине шляхта, гине!


Гине шляхта, погуляєм


Та хмару нагрієм!"


Зайнялася Смілянщина


Хмара червоніє.


А найперша Медведівка


Небо нагріває.


А тепер повернемося до самої назви повстання – "Коліївщина", яка походить, очевидно, від слів "кіл" або "колоти", "колій". Та й перекази говорять, що основною зброєю гайдамаків були різні гострі предмети: рогачі, вила, коси, тощо. але доречно зауважити, що крім такої зброї повстанці мали також свої гармати, рушниці, пістолі, списи, мечі і, звичайно, добрих коней. Коронний гетьман Вацлав Жевуський писав: "Гайдамаки усе збільшуються, по 600 кінних, гармати, котли, хоругви, прапорці мають. Шляхта тривожиться". А на все це потрібні були кошти. Отже, ретельно підготовлений за участю козаків із Запорізької Січі та її Коша, народний рух спирався перш за все на матеріальне забезпечення – мав свої кошти, скарб. За 26 днів походу з Холодного Яру до Умані керівникам просто неможливо було б лише надіятись на якусь щасливу вдачу, десь випадково придбати зброю. Для цього у війську малась своя казна, завчасно створена. Скарбничим же у Максима Залізняка був його земляк Іван Вусач (або Ус).


З переказів дізнаємось, що Вусач проживав у Медведівці (а можливо тут і народився). У нього була дружина і донька. Після придушення повстання польськими панами Вусача, як активного учасника Коліївщини, арештували і застосували до нього особливо жорстоке катування, аби дізнатись про місце, де сховано гайдамацький скарб. Коли ж до плахи, на якій мали відтяти голову скарбничому, привели дружину і дочку, то Вусач не витримав і зізнався, що скарб заховано у селі Медведівці і він згоден вказати це місце. В супроводі судового конвою скарбничого відправили на пошуки гайдамацьких коштів. Та замість того, щоб привести катів до скарбу, Вусач привів їх до повстанського табору. Поляків взяли в полон, а він опинився на волі. Заручників згодом обміняли на дружину, дочку і 11 медведівчан. Після цих подій Іван Вусач певний час переховувався і жив у різних місцях Холодноярщини. А доживав свого 100-річного віку у Медведівці, де й помер. Поховали скарбничого війська гайдамацького на козацькому кладовищі Мотронинського монастиря.


Та на цьому доля таємничого скарбу не закінчується, вона продовжується в наступній легенді, зміст якої коротко можна викласти так.


Запорізький козак з Млієва Федір Степанович Симиренко займався пошиттям чобіт. Готовий товар він продавав на ярмарках в Черкасах, Смілі, Городищі. Крім того, що Симиренко був добрим майстром своєї справи, він ще й славився своєю чуйністю, доброзичливістю і чесністю. Одного разу, пізно восени, він побачив на ярмарку бідно одягненого чоловіка похилого віку, який босими ногами стояв на припорошеній першим снігом землі. Жаль стало Федору Степановичу незнайомця і той подарував йому пошиті ним юхтові чоботи. Пройшло досить небагато часу і Симиренку знову довелося зустрітися з дідом. Але на цей раз старий чоловік був уже пристойно одягнений і взутий, а через плече у нього висіли подаровані чоботи. При розмові старий назвався колишнім гайдамакою і пояснив, що давно придивлявся до Федора Симиренка, бо чув від людей про його порядність і доброту, в чому й сам при певних обставинах переконався. Закінчилось знайомство тим, що гайдамака вказав місце, де зберігався гайдамацький скарб, тим самим віддячивши Симиренку за подаровані чоботи. Таємничий дід прохав, щоб всі збереження по мірі можливості були повернуті народу і навіть вказав шляхи здійснення: допомагати бідним, знедоленим, а також сприяти митцям, які будуть правдиво описувати і славити справи козацтва та гайдамаків.kobzar2


І ось, через деякий час, односельці помітили, що у Симиренків почали відбуватися певні зміни. Спочатку вони придбали шмат землі під Млієвим, а потім збудували паровий семиповерховий цукровий завод. Ніякої рабської праці на заводі не запроваджували. Всюди відчувалась турбота про трудящих: благоустроєні казарми, парові лазні, хороша лікарня, аптека. Діяла також школа для робітників за програмою технічного училища, де навчалось 150 учнів. На кошти Симиренків збудували перший пароплав. У Млієві цікавились музикою, поезією, діяли гуртки художньої самодіяльності. Всі ці хороші справи продовжив і син Федора – Платон та зять Кіндрат Яхненко, які теж свято оберігали таємницю батька та старого гайдамаки.


Чутки про незвичайне підприємство у Млієві ширилися далеко за межі Київщини. Зацікавився своїми старими приятелями і Т.Г. Шевченко. Протягом 1859 р. він двічі побував у Млієві. Очевидці перебування поета у Симиренка стверджують, що він багато чому дивувався, був у захопленні, а оглянувши училище – поривисто обняв Яхненка і заплакав. Тут Шевченко проникнув думкою далеко вперед і відчув, що ідеї про комунізм не надумані, а ось вони – у поборників нової цивілізації і пропагандистів соціалістичних ідей на ділі. Згадалось Тарасу Григоровичу повернення з заслання по Волзі і розповідь лоцмана про Степана Разіна, який нібито збирав мито на цій річці і роздавав його бідним людям. Контрасти щойно побаченого і особисто пережитого в недалекому минулому вилились у рядки, які Шевченко написав олівцем на стіні оранжереї Симиренків:


О люди, люди – небораки


На що здалися вам царі?


На що здалися вам псарі?


Ви ж таки люди, не собаки.


Враження від відвідин Симиренків надихнули поета на нові творчі злети. Адже після повернення з тяжкого солдатського заслання Тарас Григорович задумав велику програму у своїй діяльності: підготувати буквар, підручник по космографії, географії краю та історії українського народу. Передувати цьому мало видання нового "Кобзаря". Мріялось лише б тільки за щось зачепитись, мати кошти, а там вже здійснилися б заповітні думи. Та Пантелеймон Куліш, на якого він спочатку розраховував, відмовив позичити гроші на друкування книги.kobzar3


Тоді поет звернувся за допомогою до Платона Симиренка, який тут же надіслав так необхідні йому 1100 карбованців. В знак великої вдячності, на титульній сторінці нового видання "Кобзаря" з волі Т.Шевченка зазначено: "Коштом Платона Симиренка". Чи не підказувало власне чуття Шевченку, що ці кошти не лише з особистого кошту добродія Симиренка? Хто знає. І хто може розподілити, де тут легенда, а де дійсність?


Отже, можна дійти висновку, що старий столітній гайдамака і є Іван Вусач, який передав гайдамацький скарб Ф.С. Симиренку, а той в міру своїх можливостей щиро віддав його народові. В ряді добрих намірів вихідця з села Медведівки Івана Вусача та Симиренків з Млієва і здійснилось видання "Кобзаря" Т.Г. Шевченка у 1860 р. Високу оцінку цій книзі на той час дали "Современник", "Отечественные записки" та багато інших періодичних видань Росії. Схвальні рецензії з'явилися незабаром у пресі Польщі, Чехії та інших слов'янських країн, що свідчить про великий успіх "Кобзаря" та вихід української літератури на широкі європейські літературні шляхи. Найглибший відгук на "Кобзаря" 1860 р. тоді дав Микола Добролюбов, який писав, що автор "поет цілком народний, у Шевченка все коло його дум і почуттів перебуває в цілковитій відповідальності зі змістом і ладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв’язаний".

Нещодавно переглядав кліпи Українських виконавців і виконавиць і ось, коли підішла черга Руслани аж ностальгія взяла за душу. Настількі сильні пісні і відеоряд був, що аж сердце захопило.


А які у вас українські кліпи та пісні викликають подібні почуття?

Сміх і горе

Пан LifeHou5e навіяв білоруським питанням у сусідніх дописах. Тому вже в пошуках українського питання натрапив на це:

Я з Півдня - українофобські ідеї та міцний селянський суржик тут звична справа. А хто із Заходу? Чи справді таке з дітьми робиться?

Почему Киев — мать городов русских?

У меня часто спрашивают: «Почему Киев – мать городов русских»? Я понимаю этот вопрос ;-), ведь акцент ставится именно на слово «мать». И дальше некоторые спешат уточнить, мол, почему не отец ;-), ведь так логичнее. Киев-то, дескать, мужского рода. Если порыться в исторических материалах и википедиях, то официальную поясняющую версию найти нетрудно: мать городов русских — это перефразированный фрагмент «Повести временных лет» Нестора Летописца: «Лето 6390… И сел Олег, княжа, в Киеве, и сказал Олег: «Да будет это мать городам русским». И были у него варяги, и славяне, и прочие, прозвавшиеся русью».

Есть также версия Дмитрия Лихачева о том, что «мать» в древнерусских письменных источниках используется в значении «метрополия», «столица» и также восходит к временам написания «Повести».
Нисколько не споря с официальными источниками, хочу поделиться собственными версиями, рациональной и иррациональной, почему Киев именно мать городов русских. Воспринимайте их с долей иронии. Вместе с тем, возможно, они несколько дополнят пояснения, приводимые в различных справочниках.
Итак, пояснение первое. Рациональное.

Учитывая, что «Повесть временных лет» писалась Нестором в Киево-Печерской Лавре в самом начале XII веке, то более ранние события летописец описывал как «Иные гляголя, ежи…» («говорят, что…», «утверждают, что ранее…»). Таким образом, во-первых, события и факты до XII века Нестор подает в собственной интерпретации на основе передаваемых из поколения в поколение устных сведений (сказаний, преданий, легенд и т.п.). А интерпретация, даже из уст историка, — это все равно интерпретация.
Но суть даже не в этом.
Во времена Нестора христианство на Руси было относительно молодым, и старые языческие верования и традиции оставались еще очень сильными. У язычников же был культ женщины-матери (так, в частности, Мокошь — единственная богиня дохристианского пантеона, чей идол стоял в Киеве на Старокиевской горе рядом со статуями Перуна, Даждьбога, Ярила и прочих. Считалось, что это была богиня-Рожаница, богиня-подательница жизни. По мнению некоторых историков, в частности, Б. Рыбакова, Мокошь была едва ли не центральной фигурой «народного» культа дохристианской Руси (в отличие от «дружинного», то есть воинского культа бога Перуна)).
Что уж тут говорить о более ранних периодах жизни и традиций Руси – X веке, когда Русь только-только была крещена, и даже IX веке, когда по приданию Олег (тот самый, который якобы провозгласил Киев «матерью») захватил Киев, убив князей Киевичей Аскольда и Дира). В IX-XI веках и в последующие столетия формально крещенная, а фактически еще веками жившая в традициях и верованиях язычества Русь больше тяготела к образу женщины-матери, дающей жизнь, заступнице и покровительнице, чем к непонятной насаждаемой христианской религии.
(К слову о язычестве: и в веке двадцать первом оно все еще сильно в нас, кто бы мне что ни говорил! Вспомните, как мы любим потрясти монеткой на растущую Луну, чтобы деньги водились, зайти в чужой дом и помимо приветствия хозяев также сказать «Здрасьте вашей хате», запустить кота, взять хлеб-соль при новоселье и т.п. Скажете, это ж – народные традиции. Верно. Только основаны они на глубоко впечатавшихся в нас в течение десятков, или даже сотен, поколений языческих верованиях – это не что иное как попытки привлечь на свою сторону силы природы, задобрить дух места или его хозяина. Современное язычество чистой воды, дошедшее до нас спустя тысячелетия! Поэтому нетрудно представить, что через всего сто лет после крещения Руси русичи в быту оставались в большинстве своем язычниками)
А раз сильны еще верования в Мокошь, в богиню-мать, которая дает жизнь, значит и Киев, главный стольный град, дающий жизнь, объединяющий, созидающий, и развивающий, в восприятии наших предков нисколько не мог ассоциироваться с воинственным Перуном или все еще чужим Исусом, как раз наоборот – с плодородной Мокошью, с матерью, с чем-то, что дало жизнь. И связка «Киев-мать» оставалась и для Нестора естественной, и для его интерпретаций возможных слов Олега о «Киеве-матери». Так и закрепилось и повелось в веках. И заметьте вопрос о Киеве-матери встал только в XX-XXI веках (не с развитием ли эмансипации и уравниванием в правах мужского и женског начал? 8-), ведь еще сто-сто пятьдесят лет назад фраза «Киев – мать городов русских» также была естественной и не вызывала вопросов…
Версия вторая. Иррациональная.
А вот здесь читайте с долей иронии. Хотя, кто знает… ;-) )))
Мне неоднократно попадаются на глаза различные материалы, в которых авторы утверждают (и даже прикладывают снимки), что с высоты Киев имеет женский лик.

Посмотрите, во-первых, на правый берег Киева (а именно здесь город и зародился). Правый берег так интересно прочерчивает Днепр, что и формирует как раз очертания женского лика. И это особенно хорошо заметно, если смотреть на береговую линию сверху, идеально – с высота полета самолета либо даже из космоса. На высоте четко видны лоб, прикрытый глаз, нос и подбородок.
Линию лба, то есть того места, чем обычно человек думает, образует склон Днепра в районе Печерска. Кстати говоря, именно в этом районе традиционно заседала «думающая» верхушка города. Там расположен царский Мариинский дворец, здание Верховной Рады и Кабмин. Интересно, что в центре «лба», где традиционно рисуют «третий глаз», расположена Киево-Печерская Лавра. Еще две святыни Киева — Софийский собор и Михайловский Златоверхий собор — находятся прямо в «глазнице» города. Разрез глаза образован Крещатым яром, то есть Крещатиком.
Первым о женском лике Киева заговорил архитектор Георгий Куровский, бывший главный художник, заместитель главного архитектора Киева.
Вторая не менее интересная деталь: если задержать свой взгляд на Днепре, протекающем в городе, и всмотреться в острова (это видно не только из космоса, но и даже на обычных географических картах), вся цепочка островов в черте города формирует ни что иное, как женскую фигуру(!), причем особенно хорошо развито женское лоно, формируемое плавной береговой линией Труханова острова и в особенности Матвеевским заливом.
Ну а если говорить серьезно, то можно по разному относиться к версиям о происхождении фразы «Киев — мать городов русских». Можно долго спорить и исследовать этот вопрос, однако в реальности, я думаю, ответ него уже давно погребен под толщей истории…