політ арт

Художник Микола Пимоненко

Пимоненко Микола Корнилович — український художник-живописець, академік живопису Петербурзької академії мистецтв, Член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику. 

Народився у Києві 1862 в родині майстра іконопису. Батько — Корнилій Данилович Пимоненко споруджував вівтарі й розписував церкви. Хлопцеві подобалася професія батька, і з часом він почав допомагати батькові в роботі, їздив з ним по селах і містечках Київської губернії. Батько не міг не помітити таланту сина, тому віддав його в учні відомому в Києві іконописцю Іванову.

З 1878 навчався у Київській художній школі М.І. Мурашко. Мурашко Микола Іванович – художник і педагог відіграв велику роль у формуванні таланту Пимоненка. Микола був одним з найталановитіших учнів школи, через три роки стає репетитором і помічником керівника школи. У 1881 році склав іспит при Київському навчальному окрузі. Його екзаменаційні роботи були надіслані до Петербурзької Імператорської академії мистецтв, і за рішенням її Ради від 3 грудня 1881 отримав звання вчителя малювання в нижчих загальноосвітніх навчальних закладах.

З 1882 навчався в Петербурзькій академії художеств, яку через хворобу легенів та матеріальні нестатки залишив у 1884. Нагороджений двома малими та однією великою срібними медалями Петербурзької Академії художеств. 

У ряді творів («Свати», «Засватали») Пимоненко з етнографічною точністю відобразив українські народні звичаї, пов'язані з сватанням. Ці роботи відрізняються одна від одної лише психологічними й композиційними нюансами, деякі з них відмінні лише в дрібницях. Це не поодинокий випадок у творчості Пимоненка, коли він, прагнучи найповніше розкрити тему, варіював її вирішення по кілька разів. Окремі деталі, навіть композиція, у цих картинах мають певний символічний зміст. Так, рушники, якими перев'язано сватів, свідчать, що заручини вже відбулися. З того, що сватів пригощає лише мати, а батько не присутній, хоч за традицією він мусив брати в цьому участь, можна зрозуміти, що вона вдова і видати заміж дочку для неї не так просто, тим більше, що інтер'єр оселі говорить про бідність сім'ї. Розкриттю змісту картини сприяють як психологічні характеристики дійових осіб, так і місце, де зображено дівчину.

Якщо сватання було бажаним, дівчина за звичаєм мусила сидіти біля печі й з удаваною байдужістю колупати її так, як це показано в картині «Свати». На полотні «Засватали» заручини не радують дівчину, навіть викликають протест. Про це говорить і вираз її обличчя, і співчуття, з яким дивиться на неї один із сватів.

У Києві на прохання Мурашко він займає пост старшого викладача Київської малювальної школи (1884-1900), викладає він і в Київському художньому училищі. Його учнями були відомі в майбутньому живописці: О. Мурашко, Г. Світлицький, Г. Дядченко, Ф. Красицький та інші. У 1900 ро­ці Пимоненко став одним із організаторів Київського художнього училища і працю­вав там до 1906-о року. Своїх вихованців він скеровував на те, щоб вони перш за все опановували рисунок, якомога більше писали з натури. “Малюйте олівцем, ніко­ли не забувайте його, пам’ятайте, що він вам друг і вчитель, опановуйте малюнок, пишіть з натури”,— радив він. Учні лю­били й поважали Пимоненка, “часто при­ходили до нього в майстерню, просто як до друга, за порадою, поділитися своїми радощами й печалями”. 

Час від часу він подає свої роботи на академічні виставки. Великий успіх мала його робота «Гальорка» (1885), на якій художник правдиво зобразив представників різних станів місцевого населення, які дивляться комедію Гоголя «Одруження».

У 1885 – 1887 роках у творчості Пимоненка йдуть пошуки своєї теми. У цей час на виставках з’являються його роботи “Після аукціону”, “На канікулах”, але вже в кінці 1880-х головною темою творчості Пимоненка стає зображення українського села. Великий успіх мала його картина «Різдвяні ворожіння», яка експонувалася на академічній виставці 1888 року і отримала високу оцінку критиків. Існує декілька варіантів картини «Різдвяне ворожіння» — у Державному Російському музеї (полотно, олія, 110×76 см, 1888), у Національному художньому музеї (полотно, олія 57×35 см) та Полтавському художньому музеї ім. Миколи Ярошенко.

У творах Пимоненка, виконаних наприкінці 1880-х — початку 1890-х років, переважають сюжети побутово-обрядового характеру. В картинах «Різдвяні ворожіння» (1888) і «Ворожіння» (1893) показано ворожбу на воску й «балабушках» — пиріжках, спечених для ворожіння. На полотні 1888 року зображено сцену ворожіння на воску. Дівчата вилили розплавлений віск у холодну воду, і коли він застиг, набувши дивовижної форми, вийняли його і тримають так, щоб на стіну падала тінь. Залежно від того, на що скидаються її обриси, вони гадають про своє майбутнє, про своїх суджених.

Картина 1893 року розповідає про ворожіння, за яким першою мала вийти заміж та дівчина, балабушку якої з долівки раніше візьме собака. Підкреслюючи у цих полотнах напружений інтерес дівчат, їх хвилювання, Микола Пимоненко відобразив властиву їм безпосередність, наївну віру в нібито пророчу силу ворожіння. Контрастним розподілом світла й тіні від полум'я свічки, при якому в картинах з напівтемряви хати виділяються лише постаті дівчат, а на стіни падають примхливі тіні, він створив сповнену таємничості атмосферу, суголосну настрою сцени. Зображуючи середовище, в якому відбувається дія, живописець достовірно показав умови життя незаможної селянської родини. Особливо це помітно у творі «Ворожіння», де змальовано інтер'єр сільської хати: колиску для немовляти, прості грубі лави й стіл, маленьке віконечко тощо.

Картина «Великодня утреня» теж існує в декількох варіантах — у Рибінському державному історико-архітектурному та художньому заповіднику (полотно, олія 133×193 см, 1891 р.), Херсонському художньому музеї ім. Олексія Шовкуненка (полотно, олія, початок ХХ ст.), Національному музеї "Київська картинна галерея" (незавершений варіант, полотно, олія 51×69 см).

"Великодня утреня", 1891

У січні 1893 року на виставці київських художників Пимоненко експонував картину «Рекрути». За відгуками сучасників, це була найкраща картина на виставці. На ній художник зобразив сцену, повну драматизму: на глухій станції новобранці прощаються з рідними. У відчаї принишкла на грудях чоловіка-рекрута молода жінка. Скорбота на обличчі матері. Напруга моменту підсилюється тим, що байдужий унтер-офіцер підганяє рекрута, що стоїть на шляху ешелону. Картина не зберіглась. Скласти судження про неї можна лише за листівкою «Проводи рекрута». Вона входила до серії, що була випущена у 1910 році до 25-ліття художньої діяльності Миколи Пимоненка.

"Проводи рекрута"

Після закриття школи до 1912 року (рік смерті) Пимо­ненко викладав рисунок у Ки­ївському політехнічному інституті.  Водночас, до 1906 викладав у новоствореному Київському художньому училищі, одним з організаторів якого він був. 

 У 1890-х брав участь у розписах Володимирського собору в Києві. Виконав образи Святої Анни і Миколи Мірлікійського та деякі образи на фронтоні. У 1897 за ці розписи отримав орден Святої Анни ІІІ ступеня. У 1891 отримав звання почесного вільного общника Академії мистецтв. 

"Молодиця", 1890-і

"Не жартуй", 1895

"Жнива в Україні", 1896

"Київська квіткарка", 1897

"З базару", 1898

Особливий успіх випав на долю картини «Жертва фанатизму», намальованої у 1899 році. Вона була написана під враженням від події, що сталася у глухому містечку Кременець Волинської губернії, і була відповіддю художника-демократа на релігійну нетерпимість і ворожнечу між народами й народностями Російської імперії.

Натовп людей убив молоду дівчину на очах у батьків. Дівчина, закохавшись у іновірця, порушила багатовікову релігійну заборону. Дізнавшись про цю подію із газет, Пимоненко поїхав до Кременця, зробив декілька пейзажних замальовок та етюдів, говорив з очевидцями, вивчав місцевий типаж людей, характер та поведінку під час помсти. Успіх картини, в якій порушувалася болюча соціальна проблема, сприяв тому, що у 1899 році, за пропозицією Рєпіна, Миколу Пимоненка прийняли у дійсні члени Товариства передвижників. Відомо щонайменше три варіанти картини — у Національному художньому музеї України (полотно, олія 89,5×120,5 см), Дніпровському державному художньому музеї (полотно, олія 113×145 см, 1898 р.) та Харківському художньому музеї (полотно, олія 180×244 см, 1898 р.).

Художник зобразив розлютованих релігійних фанатиків-євреїв, які от-от кинуться на молоду дівчину, яка насмілилася полюбити українського коваля. Виявленню безвихідності її становища сприяє композиційна побудова картини, психологічні колізії. Так, художник, зобразивши дівчину притиснутою до паркану перед збудженим натовпом, підкреслив, що їй нікуди подітися, залишається лише з жахом чекати розправи. Немає підтримки й від батьків: мати, відвернувшись, у розпачі ридає, а батько проклинає свою дитину. Їхні постаті ніби замикають простір навколо дочки, що посилює враження її приреченості. Художник акцентує увагу на образі дівчини не тільки за допомогою композиції, а й кольору, зобразивши її в рожевуватій блузі, яка виділяється у стриманому, дещо одноманітному колориті полотна. Трагічність сюжету картини посилює стан природи: наближається гроза, хмари поступово вкривають небо.

Щоб достовірно відобразити згадану подію, Микола Пимоненко спеціально їздив до Кременця, де зробив численні малюнки й етюди краєвидів і типів місцевого єврейського населення.

Відомо багато видань листівок-фоторепродукцій цієї картини (декілька десятків) з двох варіантів картини «Жертва фанатизму». На одній із них художник зобразив кіз, що мирно паслися поряд із розлюченим натовпом.

"Жертва фанатизму", 1899

Фрагмент з одного з варіантів картини "Жертва фанатизму", 1899

З 1899 і до кінця життя Пимоненко - дійсний член Товариства пересувних художніх виставок. Член Товариства мюнхенських художників і Паризького інтернаціонального союзу мистецтв та літератури.

У полотнах художника 1890-х років через деяку одноманітність, сухуватість живопису стан і настрій природи передано ще не дуже виразно. З перших років XX сторіччя колорит його творів стає багатшим, а манера письма вільнішою. Уперше ці риси чітко виявилися в полотнах «Вечоріє»  і «Брід», де художник показав поетичну красу простих мотивів природи і на їх тлі — сцени з життя сільських дітей.

"Вечоріє", 1900

"Гуси, додому", 1911

"З лісу", 1900

"Брід", 1901

"Коляда"

"Перед грозою", 1906

Ще одна картина, що очевидно має дві авторські копії має назву «У похід». При порівнянні листівки із цією назвою, виданою до революції, з листівкою, виданою у 1962 році, можна встановити, що вони зроблені із двох оригіналів, що відрізнялися елементами пейзажу та датуванням. Перша листівка відтворює основний варіант картини «У похід», яка була написана у 1901 році на замовлення командуючого військами Київського військового округу і наразі втрачена. Друга — варіант 1902 року, що належить Київському музею українського мистецтва. Не виявлено місцезнаходження авторської копії цієї картини, виконаної аквареллю. Багатоколірна репродукція цього варіанту була відтворена на листівці видавництва Гр. Гануляка у Львові, 1917 року.

В картині «У похід» подія — прощання козаків з рідними — відображена ніби у розвитку. На першому плані композиції козак, прощаючись з коханою дівчиною, ще стоїть; далі, біля великого гурту людей зображено вершника, з пози якого видно, що він лише на мить затримався біля своїх рідних і ось-ось вирушить у путь; вдалині дівчина проводжає козацький загін, що вже виїжджає з села. У такій композиційній побудові відчувається детальна розповідність, нерідко притаманна українським народним історичним пісням.

"У похід", 1901, олія

У 1904 році Пимоненко створив акварель під тією ж назвою. Але тут уже на перший план виходить лірика: йдучи у похід, козак прощається з нареченою. Акварель виконана спеціально для листівки та має самостійну художню цінність.

"У похід", 1904, акварель

"Українська ніч", 1905

"Київська квіткарка", 1908

"Ідилія", 1908

"Побачення", 1908

"Суперниці"/ "Біля криниці", 1909

Листівка «Проводи новобранців» — репродукція картини Пимоненка «Призив запасних». Картина була відгуком на події російсько-японської війни 1904-1905 років. У Київському музеї українського мистецтва зберігся ескіз до цієї роботи.

Пимоненко — визнаний майстер побутового жанру. Теми і сюжети його творчості невибагливі, життєві, тим, безперечно, глибоко вражаючі і хвилюючі. Увага митця зосереджена на показі праці, побуту, звичаїв, повсякденного життя селянства (весілля, побачення, повернення з роботи, сватання, тощо). Картинам Пимоненка властиві глибокий гуманізм, народність. Вони свідчать про прекрасне знання художником життя укра­їнського народу, вміння бачити і переда­вати красу і поезію його життя. 

У більшості творів Пимоненка дія відбувається на тлі краєвиду. В цій особливості виявилася характерна риса українського живопису кінця XIX — початку XX сторіччя — проникнення пейзажу в інші жанри. У більшості робіт майстра, як і в пейзажному живописі того періоду, виявлене лірико-поетичне, оптимістичне начало. Лише в деяких його картинах природа сповнена суму або має драматичне забарвлення.

Збереглася фотографія Миколи Пимоненка в інтер'єрі його майстерні. Перед ним на мольберті стоїть значних розмірів полотно «Гопак» із зображенням танцюючої дівчини. Такою — веселою, темпераментною «увірвалася» українська селянка в світ рафінованого паризького життя. Картина з успіхом експонувалася на виставці в паризькому Салоні (1909), і її придбав музей Лувру.

Окрім Лувру, творчістю Пимоненко зацікавилися і в Німеччині. У 1904 році один з мюнхенський музеїв придбав картину «Великий четвер». У Національному художньому музеї зберігається авторська копія картини менших розмірів кінця 1900-х.

"Великий четвер", 1900

"Сінокіс", раніше 1912

В картині «Додому» художник  створив образ гіркого п’яниці, який ледве доплентався до свого подвір’я. Біля хати на п’яного чекає «привітна» дружина з дрючком. Картина без дозволу художника стала прототипом горілчаної етикетки «Спотыкачъ», що випускається горілчаним фабрикантом Миколою Шустовим з "Шустов и сыновья". 

"Додому"

"Додому" - репродукція, яка тиражувалась на листівці

Микола Пимоненко невдовзі отримує неприємний лист з Москви від колег-художників з Товариства передвижників: "Ми вважали тебе чесною людиною і нашим товаришем, яким пишалися, обрали тебе членом нашого суспільства за популярність в художньому світі, став академіком, але, виявляється, тобі цього мало! Ти пустився на низькі, підлі речі, зганьбив всю нашу громаду, ти продав право на друкування своєї картини "до будинку" Шустову - горілчаному фабриканта, для етикетки до горілки. Приїжджай до Москви, полюбуйся, яку влаштували тобі рекламу: дев'ять осіб за кількістю букв "Спотыкачъ'" дефілюють по всіх вулицях Москви з твоєї картиною..." 

Треба зауважити, що Микола Шустов вже на той час був відомим російським підприємцем, власником найбільшої компанії з виробництва алкогольної продукції в царській Росії кінця XIX століття, а ще був відомий оригінальною і досить агресивною рекламною кампанією, яка дозволила йому швидко виділитися із загальної маси інших підприємців. 

Отримавши звинувачувальний лист, Микола Пимоненко негайно відправився з Києва в Москву. При зустрічі підприємець Шустов клявся: жодної картини "Додому" він в очі не бачив, про художника Пимоненка ніколи не чув, бо на виставки зроду не ходив. Йому просто сподобалася листівка: а таких у всіх книжкових крамницях повно. Ну а якщо з'явився сам автор, то він готовий заплатити скільки треба. Однак Пимоненко грошей не взяв, а подав на фабриканта скаргу в суд, який і виніс вердикт: Шустов повинен покрити витрати по справі, знищити етикетку і вилучити з продажу в магазинах все пляшки "Спотыкачъ".

Карбування на портсигарі з сюжетом з полотна «Додому»

Творчий спадок художника налічує декілька сотень завершених картин. Однак доля багатьох його творів невідома. Деякі картини були продані з виставок і потрапили в провінційні містечка Росії, деякі опинились в музеях іноземних країн. Більшість його творінь було втрачено в роки Великої Вітчизняної війни, зокрема і під час пограбувань Київського музею українського мистецтва.

Про втрачені картини Пимоненка розповідають репродукції його робіт на художніх листівках, надрукованих до революції та пізніше. Листівки з репродукціями картин Пимоненко випускались українськими, російськими та іноземними видавництвами. Наразі відомо біля 70 видів таких листівок. Лише третина відтворених оригіналів зберігається у музеях на пострадянському просторі та приватних колекціях. Аналізувати інші картини можна лише за їхніми репродукціями.

Листівки з репродукціями картин художника, що були надруковані ще за його життя, випускалися по мірі їх появи на виставках. Зникли з поля зору мистецтвознавців роботи Пимоненка, відтворені на листівках видавництва «Рассвет»: «Шалунья», «У колодца», «У ручья», «На сенокосе», «Лето» та ін. Оскільки це видавництво, купуючи картини, користувалося винятковим правом на їх репродукції, саме ці картини художника ніде, окрім листівок, не зустрічаються. Де знаходяться оригінали, встановити не вдалося. Тому цінність гарно підібраної та систематизованої колекції листівок, що відтворюють картини М.К. Пимоненко, безсумнівна. Така колекція не тільки допомагає глибше вивчити творчість художника, але й веде втраченими слідами.

У 2006 році був поставлений «абсолютний світовий рекорд продажів художника Пимоненка»— полотно «Продавщиця полотна» було продано з аукціону за 160 тисяч доларів США.

"Продавщиця полотна", 1901

Посилання на джерела: https://unc.ua/uk/pochitat/sl-di-vtrachenih-shedevr-v-mikola-pimonenko-57

http://culturalprogress.blogspot.com/2013/03/blog-post_1710.html

https://sverediuk.com.ua/ukrayinskiy-hudozhnik-mikola-pimonenko/

https://kulturologia.ru/blogs/160518/38941/

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0_%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

новый "Сільпо" на Ярославской, 56-А

Вся история Подола глазами Самсона и льва — героев знаменитого фонтана на Контрактовой, мурал о выдающихся украинцах, фуникулер и трамвайчик, которые ездят прямо под потолком торгового зала, маленькая копия кинотеатра «Жовтень», где проигрываются уникальные архивные фото- и видеоматериалы про один из старейших районов Киева, — все это в новом «Сільпо» на Ярославской, 56-А.

«Уже несколько лет мы работаем над тем, чтобы «Сільпо» был чем-то большим, чем супермаркет. Чтобы это было место хороших эмоций, новых историй и впечатлений. Мы хотим, чтобы каждый поход в «Сільпо» был не только ради покупок, а превращался в маленькое приключение. Ротонда-фонтан «Самсон, который раздирает пасть льву» стала символом Подола с тех времен, как в XVIII веке украсила Контрактовую площадь. Мы решили создать креативный экскурс в историю района и представили: а что, если бы Самсон не раздирал пасть льву, а дружил с ним? Какой была бы жизнь этих героев? Гости нового супермаркета ощутят дух традиций и пройдут вместе с Самсоном и львом сквозь яркий калейдоскоп событий на Подоле: от давних времен до нынешних», — рассказывает маркетинг-директор «Сільпо» Ekaterina Oguryaeva

«Жовтень» в 1930-х годах был первым в Киеве кинотеатром, который располагался в отдельном здании, и одним из первых в СССР, где было установлено звуковое оборудование. Колыбель кино решили увековечить в супермаркете и воссоздать в миниатюре часть зрительного зала, где Самсон и лев смотрят кино. На экране показывают уникальное 17-минутное видео про Подол минувших дней и кадры из истории самого «Жовтня». Редкие архивные материалы помогали собирать сотрудники Центрального государственного кинофотофоноархива имени Г.С. Пшеничного.

На входе в супермаркет гостей встречает мурал украинского художника CHZZ (Чиз) с надписью «Наші долі зійшлися на Подолі». Его персонажи — известные украинцы, чья жизнь связана с этими местами. Гетман Петр Сагайдачный, который завершил свой геройский путь на Подоле. Выдающийся археолог Викентий Хвойка, открывший памятники трипольской культуры и нашедший на Подоле окаменелости мамонтов. Меценат и основательница Киево-Могилянской академии Галшка Гулевичевна. Композитор, дирижер и тенор Артемий Ведель, который объединил итальянскую хоровую культуру с украинской традицией.

В торговом зале гостей встречает беседка с Самсоном и львом. Но в отличие от знаменитого фонтана «Самсон» на Контрактовой площади герои скульптуры не враждуют, а обнимаются. Рассказ об истории дружбы Самсона и льва продолжается на стенах супермаркета: они ловят рыбу, посещают Киево-Могилянскую академию, пьют вино с Тарасом Шевченко, ездят на красном запорожце, едят пирожки в кафе и пьют квас из больших желтых бочек. Почитатели Подола узнают Житний рынок, где лев покупает мясо, а также характерные подольские домики и их жителей, гуляющих по улицам. В современной части этой истории герои ходят в барбершоп, ездят на скейте и самокате, едят бургеры и делают сэлфи.

Еще два известных символа Подола — трамвай и фуникулер — нашли место в новом дизайнерском супермаркете. Творцы динамичного макета фуникулера говорят, что старались синхронизировать время его подъема и спуска с расписанием настоящего фуникулера на Подоле. Красный трамвайчик путешествует по кругу над отделами «Лавка традиций» и «Кулинария».

При входе в супермаркет со стороны Ярославской улицы гостей будет ждать небольшое выставочное пространство. Первая экспозиция «НАДзвичайні. Діячі України» создана сетью «Сільпо» вместе с клубом иллюстраторов Pictoric. Это проект-благодарность людям, которые каждый день обеспечивают быт страны во время карантина. В первом сезоне запланировано шесть выставок работ известных украинских иллюстраторов. Экспозиция будет меняться каждые три недели. Куратором выступит клуб Pictoric. 

Мінімалістичні пейзажі Галичини від українського фотографа

Львівський фотограф Юрко Дячишин подорожує по Західній Україні в пошуках рівнинних пейзажів.

Поля – нехарактерний пейзаж для Галичини: рельєф цієї історичної області на заході України формують відроги, невеликі пагорби, долини річок. Але Юрко Дячишин побачив Західну Україну такою – рівною і поораною.

Спочатку Дячишин робив невеликі вилазки недалеко від Львова. Потім експедиції стали довшими – фотограф їхав вранці і повертався додому вночі. З травня 2017 року він здійснив понад 40 поїздок, в цілому подолавши 6,5 тисячі кілометрів.

На фотографіях серії «TerraGalicia» немає ні людей, ні тварин, ні будівель; немає заходів і світанків – «нічого зайвого».

– Я знімав у Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях. Ландшафти Галичини прості, тому потрібно добре постаратися, щоб знайти щось незвичне. Завжди є спокуса включити в кадр занадто багато об’єктів або планів, але я з цим борюся. Сподобалося спостерігати, як змінюється пейзаж в різні пори року. Є місця, які дуже гарні навесні, але влітку стають нецікавими. Робота над «TerraGalicia» почалася навесні 2017-го. Мені хотілося «візуального перезавантаження», і я відправився фотографувати за місто. Під час невеликої подорожі зрозумів, що і як хочу зробити. До цього я ніколи не знімав краєвиди, ставлячись до цього жанру з часткою презирства. Мені здавалося, що в пейзажних фотографіях немає повідомлень, немає філософії. Тепер я отримую задоволення від роботи. Пейзажі вчать бачити по-іншому, заспокоюють. Це свого роду терапія.

Алла Александровна Горская - украинская художница, чье наследие состоит из монументальных, живописных и графических произведений. В основе художественного стиля Горской - традиции киевской академической школы, народное искусство, бойчукизм, украинский авангард 1920-х.  За свою позицию была казнена по тайному приговору Советской власти в 1970 году. 

В Киев семья Горских переехала в конце 1943 года. С 1946 года училась в Киевской художественной средней школе имени Шевченко, которую закончила в 1948 с золотой медалью. Преподавателем по специальности был Владимир Бондаренко. В дальнейшем выборе колебаний не было: Горская поступила на живописный факультет Киевского художественного института (мастерская Сергея Григорьева). Летом 1952 вышла замуж за студента этого же вуза Виктора Зарецкого, а через два года, закончив институт, работала по специальности в области станковой и монументальной живописи. Ее произведения экспонировались на выставках, 1959 года по работами шахтерского цикла ее приняли в Союз художников. Некоторое время преподавала рисунок в Республиканской художественной школе. На двух с мужем имела художественную мастерскую в Киеве на улице Филатова.

Семья Виктора Зарецкого переехала в середине 20-х годов на Донбасс, чтобы выжить. И Горская тоже на Донбасс поехала. По одной из работ шахтерского цикла после изменения 1959-го года ее приняли уже в члены союза художников. Это тогда был достаточно серьезный шаг. Члены союза художников могли получать рабочие заказы. Они даже могли голландские краски покупать на Костельной в специальном фондовском магазине. У них были и другие льготы. 

Широкой аудитории Алла Горская знакома ближе, чем другие украинские художники. В основном благодаря монументальным мозаикам, которые она делала в соавторстве с мужем, художником Виктором Зарецким на востоке Украины. В конце 1950-х Зарецкий поехал на Донбасс писать портреты шахтеров, вместе с ним отправилась и Горская. Писали не только шахтеров. Так, в 1966 году в Донецке в ювелирном магазине «Рубин» появилось ее мозаичное панно в виде жар-птицы - «Женщина-птица». Ну, а самая известная публичная работа Горской - огромное панно «Знамя победы», созданное в конце 1960-х для музея «Молодая гвардия» в Краснодоне (Сорокино, Луганская обл.). Над ним Горская работала вместе с Зарецким и Владимиром Смирновым. Эскиз мозаики - огненный, мощный - за более 50 лет, в 2016-м, стал символом выставки украинских шестидесятников, которая состоялась в NAMU, а тогда - обложкой одноименной книги, которую представило издательство «Основы». 

Ескіз до мозаїки «Прапор перемоги»

А.Горська, В.Зарецький. Мозаїчне панно «Птах» на фасаді ресторану «Супій», смальта, скло. 1970, село Гельмязів Золотоніського району Черкаської області. Стоїть Таїсія Зарецька. 

Эскиз

Через некоторое время Зарецкий отправился в село Горностайполь Чернобыльского района, к своему приятелю, туда же поехала и Алла. Произошла существенное изменение ее мировоззрения - она ​​отошла от соцреализма, как с украинской тематикой, так и формально. Конечно, изменились и работы Аллы Горской. Эти работы уже не принимали на выставки. По моему мнению, переломным моментом в ее биографии было то, что тогда она попала в общество выдающихся украинских деятелей с аурой, с силой воздействия: Симоненко, Сверстюком, Линой Костенко, Лесю Танюком. Это общество было шире. Она как бы двумя шагами ступила: и в чисто художественном плане, и попав в это общество. Этот 1962-й год был переломным не только для нее, но и для многих.

В 1961-1965 годах вместе с Лесем Танюком, Василием Симоненко, Иваном Светличным и др. стала одной из организатором и активным членом Клуба творческой молодежи «Современник», который был тогда центром украинской национальной жизни в Киеве. Встречи происходили в Октябрьском дворце, там директор А. Авдюшко предоставил клубу комнату. 

В это же время Горская сознательно перешла на украинский язык. Воспитанная в русскоязычной семье, в школе украинский язык не изучала, поэтому ей пришлось начинать изучение языка у Надежды Светличной с алфавита.

Алла Горская очень любила Украину. В интервью ее сын Алексей вспоминает, как мама с друзьями-художниками собирались по вечерам, чтобы писать диктанты - так она учила украинский язык. «Ты знаешь все время хочется писать на украинском языке, - это писала Горская в письме отцу. - Говоришь по-украински - и думать начинаешь на украинском языке. Читаю Коцюбинского». В начале 1960-х Горская была инициатором создания Клуба творческой молодежи. Они изучали историю Киевской Руси, говорили о расстреляном возрождении. Горская, режиссер Лесь Танюк и писатель Василий Симоненко собирали материалы о писателях и художниках, репрессированных в СССР в 30-х, и хотели издать книгу. Вскоре клуб расформировали.  

«Азбука»

Вот что об этом времени писал Лесь Танюк:

"Это была наша общая мечта, и в Октябрьском дворце культуры уже действовала небольшая театральная студия при клубе творческой молодежи, где мы втайне от министерских смотрителей ставили тогда" Матушку Кураж "Брехта," Патетическая соната "и" Так погиб Гусь" Кулиша, а также мою инсценировку скандальной в то время поэмы молодого Драча "Нож в солнце", где чуть ли не впервые украинская мать сравнивала Сталина с Гитлером".

Горская участвовала в организации литературно-художественных вечеров, подготовке ежегодных Шевченковских праздников. Плодотворно занималась художественной деятельностью, создала ряд монументально-художественных работ. С помощью ее активного участия состоялось 22 мая 1963 года возложение цветов к памятнику Великому Кобзарю в парке Тараса Шевченко в Киеве, которое стало традиционным. Это мероприятие государственно-партийная структура восприняла как «вызывающую инспирацию буржуазных националистов».

Вместе с Василием Симоненко и Лесем Танюком открыла места захоронения расстрелянных в НКВД в Быковне, на Лукьяновском и Васильковском кладбищах (1962-1963), о чем они заявили в Киевский горсовет ( "Меморандум № 2»).

Украина могла бы иметь еще одну работу Аллы Горской в публичном пространстве Киева - витраж «Шевченко. Мать»  в вестибюле Красного корпуса Киевского университета им. Шевченко к 150-летию со дня рождения поэта. Алла Горская создала работу вместе с Афанасием Заливахой, Людмилой Семикиной, Галиной Севрук и Галиной Зубченко 1964 года. Созваная после этого комиссия квалифицировала его как идейно враждебный. Яркий, импрессионистический витраж с Шевченко за решеткой уничтожила администрация университета по требованию партии. А. Горскую и Л. Семыкину поэтому исключили из Союза художников, правда, через год восстановили.

А. Горська, О. Заливаха, Л. Семикіна, Г. Севрук, Г. Зубченко, ескіз вітража «Шевченко. Мати» в Київському університеті, 1964, картон, пап., темп., 76х89. 

1965 был арестованы многие друзья и знакомые Горской. Этот год стал для нее началом деятельного участия в движении сопротивления. 16 декабря 1965 Горская направила заявление прокурору УССР по поводу арестов.

Горскую вызывали в КГБ на допросы в качестве свидетеля и до изведения лицом к лицу, где велись специфические «кэгэбистские разговоры» с предупреждениями и угрозами.

Это начало беспокоить отца Аллы, который с самого начала одобрял подобные встречи, но после 1965 изменил свое отношение к ним. Он пытался убедить Аллу оставить свои идеи, художественные и мировоззренческие убеждения. На это у него были свои причины.

КГБисты, с которыми он играл в бильярд в союзе, говорили, что это плохо закончится, мол ты ее предупреди. Такой публики тогда не было. Он хотел ей облегчить жизнь. Он говорил, что это ему 37-й год напоминает, какие дела, сидите там тихо, пока вами не занялись.

Аллу Горскую предостережения отца не останавливали. Она продолжала материально и морально поддерживала семьи политзаключенных, переписывалась с ними. Активно она переписывалась с Афанасием Заливахой, который в то время был в лагере. Более того - она ​​в 1966 году подписала ходатайство на его защиту.

Принадлежа к группе «шестидесятников», активно участвовала в украинском правозащитном движении. В 1965-1968 годах участвовала в акциях протеста против расправ над украинскими правозащитниками: Богданом и Михаил Горынь, Афанасием Заливахой, Святославом Караванским, Валентином Морозом, Вячеславом Чорновилом и др. и подверглась преследованиям со стороны советских органов безопасности. Определенной защитой было то, что она в группе художников выполняла монументальные художественные работы в Донецке и Краснодоне, которые считались важными и несли идеологический уклон. В частности, панно в мемориальном комплексе «Молодая гвардия».

В апреле 1968 года поставила свою подпись под письмом-протестом 139 деятелей науки и культуры "Лист-протест 139-ти"  к тогдашним руководителям СССР в связи с незаконными арестами и закрытыми судами над диссидентами. Начались административные репрессии против «подписантов», кагебистское давление, Аллу Горскую вдруг исключили из Союза художников. Киевом и Украиной пошли слухи о существовании подпольной террористической бандеровской организации, управляемой западными спецслужбами. Одним из руководителей этой организации называли Горскую.

За ней следили, иногда демонстративно, ей угрожали неизвестные лица. В 1970 году Горскую вызвали на допрос в Ивано-Франковск по делу арестованного Валентина Мороза, но она отказалась давать показания. За несколько дней до смерти составила протест в Верховный суд УССР о незаконности и жестокости приговора.

28 ноября 1970 года Алла Горская вышла из своего дома на улице Терещенковской. Она должна была ехать по делам в Васильков: забрать семейную реликвию - швейную машинку Зингер у своего свекра, Ивана Зарецкого. Домой Алла не вернулась. Взволнованный муж на следующий день пытался связаться с женой по телефону, но в Василькове никто к переговорному пункту не пришел. Связи с Аллой не было. После этого Виктор решил сам поехать в Васильков. Он нашел дом пустым и замкнутым. Милиционеры дверь не открывали еще сутки. Тело отца Виктора, Ивана Зарецкого обнаружили 29 ноября около железнодорожной станции Фастов-2. Он лежал на рельсах с отрезанной поездом головой. Только 2 декабря милиция открыла дверь в дом Ивана Зарецкого. В конце концов в подвале было найдено тело Аллы Горской. Ее убили одним ударом - сзади по голове. 

Следователи быстро «пришли к выводу», что свекор (Иван Зарецкий) взял и убил свою невестку, а основанием к тому вроде была личная неприязнь. А потом Иван Зарецкий сам себя убил. За месяц уголовное дело было закрыто.

Следователи решили игнорировать тот факт, что Иван Зарецкий был уже достаточно пожилым человеком. Именно поэтому Алла и должна была перевезти машинку Зингер самостоятельно. Как человек, который не может осуществлять физические нагрузки, способен убить кого-то топором, перенести тело (ибо брызги крови были именно в доме) и затем пройти несколько километров, чтобы покончить с жизнью?

На похоронах Аллы Горской выступали Евгений Сверстюк, Василий Стус, Иван Гель, Олесь Сергиенко. Все они были вскоре арестованы.

В первую очередь Алла Горская была художницей. Но ее мировоззрение, формы организации совместной работы, ее художественное видение, авторитет среди других художников, смелость, неодолимость как личности, сделали ее духом шестидесятников.

Горская внимательно относилась к народному искусству, иногда просто восхищалась им, его формами, красками. Особенно повлияло на нее творчество Анны Собачко-Шостак. Идея совместить народные формообразования с авангардным искусством была новой для художницы.

Основой выражения народного искусства Горская видела именно в цвете. В письмах к Афанасию Заливахи Горская пишет: «Цвет - содержание, душа, история народа, его лицо».

Она вместе с другими художниками пыталась переосмыслить народное творчество в более современных формах. Сочетание современности с культурными «пракорнями» было и остается чрезвычайно сложной художественной задачей. Иногда украинские художники-шестидесятники искали вдохновения в творчестве мексиканских муралистов.

В NAMU находится одна работа Аллы Горской - «Автопортрет с сыном» 1960 года. Сын - Алексей Зарецкий, которого Алла называла Лесик и часто писала ему письма. Кроме отношений с сыном, эта работа документирует для истории и то, какой была сама Горская - эффектной, модной, яркой женщиной. Любила брюки, рубашки, пальто и пиджаки свободного покроя.

«Автопортрет з сином», 1960

«Соняшники» 

«Козак Мамай»

Посилання на джерела:

https://vogue.ua/ua/article/culture/art/5-faktov-o-hudozhnice-alle-gorskoy.html

https://wisecow.com.ua/mistecztvo/zhinochi-imena-v-mistecztvi/alla-gorska.html

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%90%D0%BB%D0%BB%D0%B0_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0