Капітан Оптимізм vs Песимістмен
Результаты поиска по запросу «
я тебе люблю, нє не ти
»
#Сало с №востями Вторая мировая война 1 сентября фэндомы #Моя Україна разная политота
1 вересня 1939 року – початок Другої світової війни. Початок найбільшої трагедії і гуманітарної катастрофи в історії людства, початок найстрашнішого злочину проти людяності, за який досі не покарані всі винуватці.
Другу світову війну розв‘язали дві тоталітарні країни* – нацистська Німеччина та комуністичний СРСР. Але в Нюрнберзі на трибуналі 1945-1946 років засудили лише злочинний нацистський режим, а злочинний комуністичний режим залишився непокараним. Історія не пробачає таких помилок. Саме тому людство продовжувало страждати від комуністичного СРСР ще до 1989 року доки не впала Берлінська стіна. Але і після падіння стіни та розвалу СРСР світ знову не засудив злочинний комуністичний режим та не покарав його за розв‘язання Другої світової війни. Це була та ж сама помилка і історія знов не пробачила нам цього. Саме тому людство сьогодні опинилося на порозі нової світової війни, бо Росія намагається відродити СРСР, виправдити комуністичний режим та реалізувати імперські амбіції про світове панування.
Злочини проти людяності не мають терміну давності, тому ніколи не пізно засудити злочинний комуністичний режим та злочинні дії тоталітарного СРСР. Комунізм має бути заборонений у всьому світі, як і нацизм. Людство має це зробити обов‘язково, щоб жити далі у безпеці.
Не забуваймо уроків історії.
*Друга світова війна розпочалася з розподілу Польщі між нацистською Німеччиною та комуністичним СРСР за попередньою злочинною змовою, коли вони підписали Пакт Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 року. Згідно із таємним протоколом до нього, нацисти та комуністи ділили між собою Східну Європу. 1 вересня 1939 року спочатку Німеччина, а потім 17 вересня 1939 року СРСР вторглися у Польщу та окупували її. СРСР вступив в Другу світову війну на боці нацистської Німеччини.
Українські землі з перших днів опинилися в епіцентрі бойових дій, тому для українців ця війна почалася саме 1 вересня.
У цей день Німеччина напала на Польщу, а бомбардувальники Люфтваффе бомбили Львів, упродовж першої половини вересня 1939 року – Луцьк, Станіславів, Тернопіль, Дрогобич, Сарни, Яворів, Стрий та інші міста.
Серед мільйона польських військових, близько 120 тисяч були українцями. У Вересневій кампанії 1939 року у боях проти нацистів загинуло близько 8000 українців-громадян Польщі.
Водночас у вересні 1939 року загони ОУН підняли повстання в деяких районах Західної України з метою створення незалежної Української держави. Але ці зусилля були придушені після вступу на ці території радянських військ.
Трагедією українського народу на той час була відсутність власної держави, а відтак його розподіл між усіма воюючими сторонами у цьому конфлікті.
фэндомы прапор Моя Україна разная политота
Его топтали, сжигали, обливали грязью, а он рваный непогодой и залитый нашей кровью дает нам силы ити дальше. Наш генетический код, наша гордость, наш символ веры и победы. Он ответ на вечный вопрос для нас "Ради чего?".
З Днем державного прапора України, друзі! Будьмо гідними свого синьо-жовтого стяга! Вiн там - де ми !
фэндомы Природа Вінниця Винница красота art Україна село Моя Україна разная политота
Мальовничий куточок неньки, село Цибулівка Вінницької області
![тД íWAL»*Vl Vin№ ПИВЛЛД, "i. ту 1ШЩм U,1. Q*y V^t 'V 'Jf - ► SR -Шж& cMí 1 f® á й Д Дку^^ИпМВд i uKyl лйу^иД IHflffilí -pl ,'ЙЛ- ; ; 11^НК]ВДВ шЧгУДс ШШЯ Ri АЛ ehai (Р5иД |ВГ B flp i1 V I9v'«i ЕДЯЬ£Д Ш^' •ч i \_шх*_ \. -\ it 1«?:дт |Ш:,Моя Україна,фэндомы,Природа,красивые фото](http://img1.reactor.cc/pics/post/full/%D0%9C%D0%BE%D1%8F-%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0-%D0%9F%D1%80%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B0-%D0%92%D1%96%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8F-%D0%92%D0%B8%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D1%86%D0%B0-4609021.jpeg "Моя Україна,фэндомы,Природа,красивые фото природы: моря, озера, леса,Вінниця,Винница,красота,art,арт,Україна,село,разная политота")
фэндомы Моя Україна разная политота
Всех кто был там. 
Всех кто там сейчас.
И всех кому предстоит побывать там.
З Днем захисника України!
фэндомы клип музыка рок психоделика гранж Моя Україна разная политота
Группа "SINOPTIK"
Открыл для себя буквально вчера очень годную украинскую группу "SINOPTIK". музыка, что-то типа психлделики и гаражного рока.Ребята родом из Донецка, детальнее о них можно почитать здесь - http://www.theinsider.ua/art/muzyka-ua-s-vami-byla-gruppa-sinoptik-donetsk-ukraina/
фэндомы политика песочница политоты длинопост #Сало с №востями Евромайдан Моя Україна разная политота
День Гідності та Свободи
23.11.2013Дівчина з національним прапором закликає проїзджаючих автомобілістів долучитися до акції протесту. Перші дні Майдану. Ще ніхто не уявляв, що нас чекає. Дівчина з друзями верталася не то зі свята, не то з весілля. Вони підійшли, подивились, що відбувається на Майдані, послухали, поспілкувалися. Після цього вона попросила в когось прапор і стала біля дороги, намагаючись звернути увагу людей, що проїжджали по Хрещатику в машинах. Все відбувалося під прохолодним осіннім дощем, але це нікого не хвилювало.
01.12.2013
Демонстранти сплять на підлозі храму під час всенощної служби, сховавшись від переслідувань. Перша ніч після розгону студентів, люди намагалися відпочити і зігрітися, прихистком для них стала церква. Священики ходили навшпиньки поміж людей. Відбуваючи нічну службу, памятаю як я боявся налякати людей звуком затвору камери.
11.12.2013
Прохід до Адміністрації Президента цілодобово охороняли солдати внутрішніх військ. Дівчата-мітингувальниці намагалися схилити силовиків на сторону народу. Эту фотографию я сняла рано утром на Банковой. Люди принесли розы к ограждению возле Администрации Президента. Цветы выглядели торжественно и нелепо. Но невероятно красиво.
Фото Ганна Грабарська
11.12.2013
Дівчина вдома спостерігає за спробою розгону Майдану. Інтернет-трансляції з ключових точок протестів велися волонтерами і журналістами цілодобово. В цей день відбулася перша серйозна спроба зруйнувати барикади і розігнати мітингарів. Солдати внутрішніх військ і Беркут проривалися з вул.Михайлівської та вул.Інститутської. Штурм почався опівночі. Завдяки інтернету за декілька годин "захисників" стало в рази більше. Сутички тривали до 9-ї години ранку. Это было больше похоже на фильм ужасов. Я работал за компьютером и собирался было скачать фильм и под попкорн его посмотреть. Зашел по привычке в Фейсбук проверить новости. Не для кого ни секрет, что социальные сети стали мощным толчком в революционном процессе. Подружка Тотоша уже была в кровати. Я позвал её. Она с ужасом наблюдала за происходящим.
15.12.2013
Недільне віче на Майдані побило всі рекорди по кількості людей. Зйомка з даху будинку Профспілок. Вражаюча картина - мільйон людей на центральній площі твоєї країни, що зібралися на недільне Віче 15 грудня 2013го. Дивлячись на неї розумієш, що один зі слоганів часів Євромайдану "Я крапля в океані" не є вже такою метафорою - і таки кожен окремо разом з усіма має силу океану.
19.01.2014
Цей день в історії назвали "криваве Водохреща". Після того, як колону з Майдану, що прямувала до стін Верховної Ради, не пропустила міліція, почалися активні сутички з використанням спочатку каміння, а трохи пізніше і коктейлів Молотова. На фото - протестувальники пішли в контратаку на спецпризначенців спецпідрозділу "Беркут", які періодично під час зіткнень намагались заарештувати найактивніших євромайданівців. Хаотична некерованість і відсутність плану дій, безмежна хоробрість і люта ненависть до "беркутів", за всі ті жахливі речі, що вони встигли натворити під час Євромайдану, і відсутність з боку влади будь якої адекватної реакції, виплеснулись на Груші у неймовірне вуличне протистояння, коли люди вершили правосуддя на свій розсуд. Ці двоє "беркутів", незважаючи на всю драматичність зображеного, насправді не дістали жодних поранень, завдяки їх обладункам, через мить вони підхопились і побігли до своїх. Це сталось, через те, що так званим правоохоронцям здавалось, що вони ще контролюють ситуацію.
21.01.2014
Протестувальники стоячи на автобусі, що згорів під час сутичок, б'ють палицями по бочках і розмахують прапором України. Це був третій день сутичок на вулиці Грушевського. Силовики привезли машину з величезним прожектором і освітлювали лінію зіткнення. В той вечір йшов дуже гарний сніг. Люди стоять на спаленому автобусі внутрішніх військ, один з яких грюкає ломиком по залізній бочці. В контровому освітленні протестувальники виглядали дуже гарно. А ще в той вечір я взувся в берці, які були дуже слизькі і я дуже боявся, що якщо беркут раптово піде у наступ, то я не зможу втікти, бо буду падати.
22.01.2014
Протестувальники з "кокетейлем Молотова". "Дівчино, це перша лінія оборони", - так мене застерішали ці двоє хлопців з "Коктейлями Молотова". Тут готуються йти вперед чи зустріти "Беркут", якщо вони підуть в атаку.
21.01.2014
Спецпризначенці внутрішніх військ МВС несамовито б'ють беззахисного протестувальника, який не чинить жодного опору. Це було схоже на море - хвилі силовиків накочувались вулицею Грушевського на протестуючих, ламаючи слабких та тих, хто не встиг втекти, відтісняючи їх аж на Хрещатик і так само, трохи заслабнувши та розпорошивши свої сили, відкочувались назад для перегрупування для хвилі наступної, полишаючи за собою понівечені тіла та розтоптані прапори держави, яку нібито мали б захищати.
22.01.2014
Співробітники Беркута (спецпідрозділ МВС) використовують "коктейлі Молотова" проти мітингуючих. Під час "зачистки" вулиці Грушевського, Беркутівцям було замало гранат і куль, вони любили "порозважатись з вогнем".
22.01.2014
Співробітник Беркута стріляє впритул гумовими набоями в волонтера-медика. "Зачистка" вулиці Грушевського. Спочатку поцілили в медика-волонтера, потім в журналіста, який був свідком. На щастя нас врятували люди, котрі відволікли на себе увагу стрілка. На задньому плані жінка з волонтерського медпункту намагається зупинити стрілка, є думка, що це саме Надія Савченко.
24.01.2014
Протестувальникі біля стадіону "Динамо" стіляють з великої саморобної рогатки. Я всё пытался влезть поближе, но меня пару раз отталкивали и настоятельно просили не мешать, мол есть тут дела поважнее. Опять таки, стена дыма, огня... Прилетающие с той стороны "резинки"... теперь всё это кажется нереальным...
27.01.2014
Хлопець із самооборони Майдану та дівчина з медичної служби Майдану на барикаді. Рідкісний момент людської теплоти в місці, яке сприймалося як місце протистояння, палаючий покришок і вибухають гранат. Місці, де постійно очікуєш небезпеки.
18.02.2014
Протестувальники передають бруківку до місця зіткнень. Бій між протестувальниками, й правоохоронцями, які перекрили підхід до Верховної Ради на перехресті вулиць Інститутська і Шовковична тривав вже декілька годин й ніхто і не думав припиняти боротьбу. Десь за гучною лінією бою, я побачив як люди тихо й методично працювали, намагаючись зробити і свій внесок в загальну справу. Хтось видобував бруківку з тротуарних доріжок, а інші вишикувалися у живий ланцюг й передавали найактивнішим на передову. Вражало, як різні люди в критичні моменти швидко самоорганізовувались й розуміли один одного майже без слів.
18.02.2014
Беркутівці б'ють фотокореспондента Володимира Бородіна, щоб відібрати у нього відзняті матеріали, особисті речі та фотоапаратуру. ..Володя Бородін веде під руки пораненого до медиків, він же намацує пульс в когось з людського «штабелю», фотографує впритул «беркутівців», які стріляють та кидають коктейлі Молотова зі схилів Жовтневого палацу. За декілька хвилин вже на мосту до "Глобуса" його грабують ті самі «беркутята». Починали з шолома, та не ризикнули відірвати його разом з головою – переключились на красивенький фотоапарат та великі об’єктиви, забрали і документи, телефони, гроші. Вони просто звірі.
20.02.2014
Медик-волонтер біля щита, який використовувався як ноші для транспортування пораненого на вул. Інститутській.Насправді, події 20 лютого я пам'ятаю уривками. Пам'ятаю, як лежали загиблі біля поштамту, люди стояли і мовчали. У дядька в камуфляжі постійно дзвонив телефон, він відповідав порожнім, рівним голосом - Ні, це не Саша. Саша мертвий. Це його сотник. - Телефон дзвонив знову.
23.02.2014
Жалоба за загиблими патріотами. Жінка обіймає дерево за яким люди ховались від куль. Кров, біль, квіти. Саме в той день я вперше зненавидів свою роботу. Нескінченний потік людей і майже повна тиша. Звук працюючої камери рвав її на шматки - механічний лічильник людської скорботи. Хотілося щоб все це було не насправді. Не з нами, не в нашому місті, і не в нашій країні. А краще, щоб не було зовсім.
Цей фотопроект присвячений Простим Людям, які творили Революцію та відкрили можливість для змін в Україні.
Більше фото тут humanfactor
фэндомы кимоно Моя Україна разная политота
Японцы подготовили кимоно с украинскими мотивами в рамках проекта культурной программы Олимпийских игр 2020 в Токио, сообщается на официальном сайте посольства Украины в Японии.
"23 декабря украинское кимоно надевала жена Посла Украины Игоря Харченко Марина. В нем госпожа Марина вместе с Послом посетила прием в Императорском дворце по случаю дня рождения Императора Японии", - говорится в сообщении.
#Мая Беларусь фэндомы Нобелевская премия #Моя Україна разная политота
Нобелевский комитет наградил Алексиевич Светлану Александровну премией по литературе
Белоруска с украинскими корнями Светлана Алексеевич получила нобелевскую премию по литературе за ее роман "У войны не женское лицо", который был написан в 1983 году. О ее политических взглядах сейчас не пишет разве что ленивый (а если вы не в курсе, то вот маааааленькая ссылка, незаметная для Даши), и в этом посте и я не буду. Сейгодня я покажу вам отрывки из ее романа, который возможно убедит вас его прочитать..
"Разве я найду такие слова? О том, как я стреляла, я могу рассказать. А о том, как плакала, нет. Это останется невысказанным. Знаю одно: на войне человек становится страшным и непостижимым. Как его понять?
Вы - писательница. Придумайте что-нибудь сами. Что-нибудь красивое. Без вшей и грязи, без блевотины... Без запаха водки и крови... Не такое страшное, как жизнь..."
Анастасия Ивановна Медведкина, рядовая, пулеметчица
***
"До Варшавы дошла… И все пешочком, пехота, как говорится, пролетариат войны. На брюхе ползли… Не спрашивайте больше меня… Не люблю я книг о войне. О героях… Шли мы больные, кашляющие, не выспавшиеся, грязные, плохо одетые. Часто голодные… Но победили!"
Любовь Ивановна Любчик, командир взвода автоматчиков***
"На войне кто о чем мечтал: кто домой вернуться, кто дойти до Берлина, а я об одном загадывала - дожить бы до дня рождения, чтобы мне исполнилось восемнадцать лет. Почему-то мне страшно было умереть раньше, не дожить даже до восемнадцати. Ходила я в брюках, в пилотке, всегда оборванная, потому что всегда на коленках ползешь, да еще под тяжестью раненого. Не верилось, что когда-нибудь можно будет встать и идти по земле, а не ползти. Это мечта была!..
Дошла до Берлина. Расписалась на рейхстаге: "Я, Софья Кунцевич, пришла сюда, чтобы убить войну".
Софья Адамовна Кунцевич, старшина, санинструктор стрелковой роты
***
"Жутко вспомнить, каким кошмарным был первый марш. Я готова была совершить подвиг, но не готова была вместо тридцать пятого носить сорок второй размер. Это так тяжело и так некрасиво! Так некрасиво!
Командир увидел, как я иду, вызвал из строя:
- Смирнова, как ты ходишь строевым? Что, тебя не учили? Почему ты не поднимаешь ноги? Объявляю три наряда вне очереди...
Я ответила:
- Есть, товарищ старший лейтенант, три наряда вне очереди! - повернулась, чтобы идти, и упала. Выпала из ботинок... Ноги были в кровь стерты....
Тогда и выяснилось, что ходить я уже не могла. Ротному сапожнику Паршину дали приказ сшить мне сапоги из старой плащ-палатки, тридцать пятого размера..."
Нонна Александровна Смирнова, рядовая, зенитчица
***
"Смотрю теперь фильмы о войне: медсестра на передовой, она идет аккуратненькая, чистенькая, не в ватных брюках, а в юбочке, у нее пилоточка на хохолке. Ну, неправда! Разве мы могли вытащить раненого, если бы были такие… Не очень-то в юбочке наползаешь, когда одни мужчины вокруг. А по правде сказать, юбки нам в конце войны только выдали, как нарядные. Тогда же мы получили и трикотаж нижний вместо мужского белья. Не знали, куда деваться от счастья. Гимнастерки расстегивали, чтобы видно было…"
Софья Константиновна Дубнякова, старший сержант, санинструктор
***
"Глаза закрою, все снова перед собой вижу…
Снаряд попал в склад с боеприпасами, вспыхнул огонь. Солдат стоял рядом, охранял, его опалило. Это уже был черный кусок мяса…. Он только прыгает… Подскакивает на одном месте… А все смотрят из окопчиков, и никто с места не сдвинется, все растерялись. Схватила я простыню, подбежала, накрыла этого солдата и сразу легла на него. Прижала к земле. Земля холодная… Вот так… Он покидался, пока разорвалось сердце, и затих…
А тут снова бой начался… Под Севском немцы атаковали нас по семь-восемь раз в день. И я еще в этот день выносила раненых с их оружием. К последнему подползла, а у него рука совсем перебита. Болтается на кусочках… На жилах… В кровище весь… Ему нужно срочно отрезать руку, чтобы перевязать. Иначе никак. А у меня нет ни ножа, ни ножниц. Сумка телепалась-телепалась на боку, и они выпали. Что делать? И я зубами грызла эту мякоть. Перегрызла, забинтовала… Бинтую, а раненый: "Скорей, сестра. Я еще повоюю". В горячке…"
Ольга Яковлевна Омельченко, санинструктор стрелковой роты
***
"Дали мне за мои ордена и медали какие-то такие специальные талоны, чтобы я могла пойти в военторг и купить что-нибудь. Я купила себе сапожки резиновые, тогда самые модные, купила пальто, платье, ботинки. Шинель решила продать. Иду на рынок... Я пришла в летнем, светлом платье... С заколкой в волосах... И что я там увидела? Молодые ребята без рук, без ног... Весь народ воевавший... С орденами, с медалями... У кого руки целые, ложки самодельные продает. Женские бюстгальтеры, трусики. А другой... Без рук, без ног... Сидит и слезами умывается. Копеечку просит... Никаких инвалидных колясок у них не было, они ездили на самодельных досках, толкая их руками, у кого они были. Пьяные. Пели "Позабыт, позаброшен". Вот такие сцены... Я ушла, я не продала свою шинель. И сколько я жила в Москве, лет пять, наверное, я не могла ходить на рынок. Я боялась, что кто-нибудь из этих калек меня узнает и крикнет: "Зачем ты меня тогда из-под огня вытащила? Зачем спасла?" Я вспоминала одного молодого лейтенанта... У него ноги... Одна отрезана осколком, другая еще на чем-то висела... Я его перевязывала... Под бомбами... А он кричал мне: "Не тяни! Добей!! Добей... Я тебе приказываю..." Понимаете? И вот я все время боялась встретить этого лейтенанта..."
Зинаида Васильевна Корж, санинструктор кавалерийского эскадрона
***
"Люди не хотели умирать… Мы на каждый стон отзывались, на каждый крик. Меня один раненый, как почувствовал, что умирает, вот так за плечо обхватил, обнял и не отпускает. Ему казалось, что если кто-то возле него рядом, если сестра рядом, то от него жизнь не уйдет. Он просил: "Еще бы пять минуток пожить. Еще бы две минутки…" Одни умирали неслышно, потихоньку, другие кричали: "Не хочу умирать!" Ругались: мать твою… Один вдруг запел… Запел молдавскую песню… Человек умирает, но все равно не думает, не верит, что он умирает. А ты видишь, как из-под волос идет желтый-желтый цвет, как тень сначала движется по лицу, потом под одежду… Он лежит мертвый, и на лице какое-то удивление, будто он лежит и думает: как это я умер? Неужели я умер?"
***
"Когда шла война, нас не награждали, а когда кончилась, мне сказали: "Наградите двух человек". Я возмутилась. Взяла слово, выступила, что я замполит прачечного отряда, и какой это тяжелый труд прачек, что у многих из них грыжи, экземы рук и так далее, что девчонки молодые, работали больше машин, как тягачи. У меня спрашивают: "Можете к завтрашнему дню представить наградной материал? Мы еще наградим". И мы с командиром отряда ночь сидели над списками. Многие девчата получили медали "За отвагу", "За боевые заслуги", а одну прачку наградили орденом Красно Звезды. Самая лучшая прачка, она не отходила от корыта: бывало, се уже не имеют сил, падают, а она стирает. Это была пожилая женщина, у нее вся семья погибла".
Валентина Кузьминична Братчикова-Борщевская, лейтенант, замполит полевого прачечного отряда
***
"Привели меня к моему взводу… Солдаты смотрят: кто с насмешкой, кто со злом даже, а другой так передернет плечами - сразу все понятно. Когда командир батальона представил, что вот, мол, вам новый командир взвода, все сразу взвыли: "У-у-у-у…" Один даже сплюнул: "Тьфу!"
А через год, когда мне вручали орден Красной Звезды, эти же ребята, кто остался в живых, меня на руках в мою землянку несли. Они мной гордились.
Апполина Никоновна Лицкевич-Байрак, младший лейтенант, командир саперно-минерного взвода
***
"Были на лесозаготовках, таскали ящики с боеприпасами. Помню, тащила один ящик, так и грохнулась, он тяжелее меня. Это – одно. А второе – сколько трудностей для нас было, как для женщин. Например, такое. Я потом стала командиром отделения. Все отделение из молодых мальчишек. Мы целый день на катере. Катер небольшой, там нет никаких гальюнов. Ребятам по необходимости можно через борт, и все. Ну, а как мне? Пару раз я до того дотерпелась, что прыгнула прямо за борт и плаваю. Они кричат: "Старшина за бортом!" Вытащат. Вот такая элементарная мелочь… Но какая это мелочь? Я потом лечилась… Представляете?"
Старшина первой статьи Ольга Васильевна Подвышенская
***
"Если долго шли, искали мягкой травы. Рвали ее и ноги... Ну, понимаете, травой смывали... Мы же свои особенности имели, девчонки... Армия об этом не подумала... Ноги у нас зеленые были... Хорошо, если старшина был пожилой человек и все понимал, не забирал из вещмешка лишнее белье, а если молодой, обязательно выбросит лишнее. А какое оно лишнее для девчонок, которым надо бывает два раза в день переодеться. Мы отрывали рукава от нижних рубашек, а их ведь только две. Это только четыре рукава..."
Клара Семеновна Тихонович, старший сержант, зенитчица
***
"После войны… Я жила в коммунальной квартире. Соседки все были с мужьями, обижали меня. Издевались: "Ха-ха-а… Расскажи, как ты там б… с мужиками…" В мою кастрюлю с картошкой уксуса нальют. Всыпят ложку соли… Ха-ха-а…
Демобилизовался из армии мой командир. Приехал ко мне, и мы поженились. Записались в загсе, и все. Без свадьбы. А через год он ушел к другой женщине, заведующей нашей фабричной столовой: "От нее духами пахнет, а от тебя тянет сапогами и портянками".
Так и живу одна. Никого у меня нет на всем белом свете. Спасибо, что ты пришла…"
Екатерина Никитична Санникова, сержант, стрелок
***
"Как нас встретила Родина? Без рыданий не могу… Сорок лет прошло, а до сих пор щеки горят. Мужчины молчали, а женщины… Они кричали нам: "Знаем, чем вы там занимались! Завлекали молодыми п… наших мужиков. Фронтовые б… Сучки военные…" Оскорбляли по-всякому… Словарь русский богатый…
Провожает меня парень с танцев, мне вдруг плохо-плохо, сердце затарахтит. Иду-иду и сяду в сугроб. "Что с тобой?" - "Да ничего. Натанцевалась". А это – мои два ранения… Это – война… А надо учиться быть нежной. Быть слабой и хрупкой, а ноги в сапогах разносились – сороковой размер".
Клавдия С-ва, снайпер
***
"Тебе это понятно? Это можно понять сейчас? Я хочу, чтобы ты мои чувства поняла... Без ненависти стрелять не будешь. Это - война, а не охота. Я помню, как на политзанятиях нам читали статью Ильи Эренбурга "Убей его!" Сколько раз встретишь немца, столько раз его убей. Знаменитая статья, ее тогда все читали, заучивали наизусть. На меня она произвела сильное впечатление, у меня в сумке всю войну лежала эта статья и папина "похоронка"... Стрелять! Стрелять! Я должна мстить..."
Валентина Павловна Чудаева, сержант, командир зенитного орудия
***
"Никогда не знаешь своего сердца. Зимой вели мимо нашей части пленных немецких солдат. Шли они замерзшие, с рваными одеялами на голове, прожженными шинелями. А мороз такой, что птицы на лету падали. Птицы замерзали. В этой колонне шел один солдат… Мальчик… У него на лице замерзли слезы… А я везла на тачке хлеб в столовую. Он глаз отвести не может от этой тачки, меня не видит, только эту тачку. Хлеб… Хлеб… Я беру и отламываю от одной буханки и даю ему. Он берет… Берет и не верит. Не верит… Не верит!
Я была счастлива… Я была счастлива, что не могу ненавидеть. Я сама себе тогда удивилась…"
Наталья Ивановна Сергеева, рядовая, санитарка
***
"Пришли в какой-то поселок, дети бегают - голодные, несчастные. Боятся нас… Прячутся… Я, которая клялась, что их всех ненавижу… Я собирала у своих солдат все, что у них есть, что оставалось от пайка, любой кусочек сахара, и отдавала немецким детям. Разумеется, я не забыла… Я все помнила… Но смотреть спокойно в голодные детские глаза я не могла. Ранним утром уже стояла очередь немецких детей около наших кухонь, давали первое и второе. У каждого ребенка через плечо ерекинута сумка для хлеба, на поясе бидончик для супа и что-нибудь для второго – каши, гороха. Мы их кормили, лечили. Даже гладили… Я первый раз погладила… Испугалась… Я… Я! Глажу немецкого ребенка… У меня пересохло во рту от волнения. Но скоро привыкла. И они привыкли…"
Софья Адамовна Кунцевич, санинструктор
***
"Я не люблю военных игрушек, детских военных игрушек. Танки, автоматы... Кто это придумал? Мне переворачивает душу... Я никогда не покупала и не дарила детям военных игрушек. Ни своим, ни чужим. Однажды в дом кто-то принес военный самолетик и пластмассовый автомат. Тут же выбросила на помойку... Немедленно!"
Тамара Степановна Умнягина, гвардии младший сержант, санинструктор.
***************************
И пусть эта писательница получила свою награду - вы можете поддержать ее купив книгу
