День вышиванки

Дівоче-жіноче святкове вбрання. Кінець ХІХ - початок ХХ століття. Ч.5

Частина 1 - http://joy.reactor.cc/post/4534904

Частина 2 - http://joy.reactor.cc/post/4535580

Частина 3 - http://joy.reactor.cc/post/4539930

Відеоролики проекту СПАДОК (англ. Back to Basics) присвячені українській культурі, традиціям, народним звичаям. У частині циклу «Національне святкове вбрання» глядачі побачать, як в XIX-ХХ столітті виглядала українка в залежності від віку, соціального статусу і регіону проживання. Для цього в кожному з коротких, але яскравих епізодів, буде відтворено характерний для певного регіону етнічний образ. 

Над створенням роликів працювали: режисер Олексій Гуз, оператор Юрій Бакун, консультанти Українського Інституту Історії Моди, графіка проекту Signal Red, продюсер Олена Малкова.

У проєкті «Спадок» звучать українські народні пісні, записані в сучасній обробці спеціально для циклу фолк-музикантами: Ігор Сакач (музичний продюсер), Максим Бережнюк (виконавець на традиційних духових інструментах, вокаліст), Марія Квітка (вокалістка), Анастасія Полетнєва (вокалістка)

Тернопільська обл. Заліщицький район

Модель: Ярина Дронь. Засновниця реконструкторської майстерні українських традиційних прикрас «ВидимоНевидимо». Скрипалька, займається відновленням та популяризацією етнічної музики. 

Чорна вишивка на Поділлі ніколи не вважалася жалобною. Цей колір асоціювався з кольором землі, а отже з родючістю, достатком та добробутом. У цьому регіоні так вишивали навіть весільні сорочки. Частіше за все нитки для такої вишивки виготовляли з вовни чорних овець. 

Ґердан – традиційна дівоча прикраса з бісеру, що використовувалась як частина головного убору. У XIX столітті бісер був настільки дрібним, що для низання ґерданів доводилося використовувати кінський волос.

Рівненська обл. Сарненський район

Модель: Оксана Мітюхіна. Займається збереженням, дослідженням, відтворенням та популяризацією української вишивки. 

Постоли (личаки) – взуття, плетене з кори дерев: верби, липи, в'яза тощо. В Україні найкраще збереглася традиція носити таке взуття на Поліссі. Одягали їх на полотняні або вовняні онучі, які намотували майже до колін. Личаки зношувались вкрай швидко – за чотири дні літом, і до тижня зимою. За рік одна людина змінювала близько 50 пар. 

Окрім взуття із лика виготовляли ще й сумки – навіски. Вони були популярними на початку XX століття. Використовували їх для зберігання дрібних речей та грошей.

Івано-Франківська обл. Снятинський район

Додільна сорочка - майже до самої землі.

Окрийка, окрійка - вишитий пасок.

Уплітки - сплетені у вигляді кіс, червоні гарусні нитки або стрічки з червоних гарусних ниток, які впліталися в коси. Гуцулки прикрашають свої уплітки мідними бляшками або ґудзиками. Найчастіше уплітки обвивають навколо голови, утворюючи своєрідний вінець з кіс. 

Полтавська обл. Миргородський район

Модель: Олена Дідик. Археолог, етнограф, дослідник та реконструктор традиційного одягу українських селян. Учасник фольклорного гурту «Гуляйгород». 

 Гаман – торбинка, в якій зберігали гроші та дрібні речі. На Полтавщині жінки шили їх з яскравої тканини, прикрашали вишивкою та аплікацією. Кріпили такий аксесуар до поясу або ж пришивали до спідниці. 

 Юпка – верхній жіночий одяг, що побутував у центральній та лівобережній Україні в ХІХ – першій половині ХХ століття. Шили юпки зазвичай із купленої мануфактурної тканини: вибійки, черкасини, або ж китайки. У кінці ХІХ століття кількість вусів на спинці юпки була ознакою заможності: чим багатша жінка або дівчина – тим більше складок нараховувалось на її верхньому одязі. На Полтавщині разом з крамними зустрічались юпки, пошиті з домотканого сукна.

Волинська обл. Ратнівський район

Модель: Олена Видрич. Фольклорист, дослідник традицій українського Полісся. Займається відродженням давніх традицій гуртового співу. Керівник дитячого фольклорного гурту «ЯсноКрасно». 

Як застібку для коміра сорочки, окрім кольорової стрічки на Поліссі використовували «шпоньку» («спінку») - металеву прикрасу у вигляді двох кружечків, з’єднаних штифтиком. Менший, не оздоблений кружечок, просовували в петлі на комірі, більший, зазвичай декорований кольоровим скельцем, залишався ззовні. 

Унікальна техніка декорування одягу аплікацією збереглася лише в декількох селах Волинської області. Таким чином оздоблювали сорочки, фартухи, притулки та плати. На біле полотно нашивалися смужки червоного, чорного та голубого кольору, що імітували розташування тканих узорів.

Сумська обл. Охтирський район

Модель: Марія Пошивайло. Дослідник українського гончарського фольклору, майстер народного мистецтва з соломоплетіння, писанкарства й виготовлення традиційних дівочих головних уборів.  

Особливо модним у кінці ХІХ століття стає кубовий ситець – тканина мануфактурного виробництва, із нанесеним на неї квітчастим візерунком. В Україну його почали завозити з 1840-их років. Найчастіше використовували для пошиття керсеток, юпок, спідниць та очіпків. 

 У деяких регіонах України вважалося соромом виходити за межі подвір’я без запаски, особливо негоже було, щоб їх у такому побачив сторонній чоловік. Найбільше цінувалися виготовлені з привозної парчі, золоті та срібні запаски. Їх вдягали лише на свята. Парчеві запаски були дуже коштовними, тому деяким дівчатам доводилося позичати їх на весілля у своїх подруг.

проект Тетяни Животкової - створення картин для серії вишиваних суконь. і кукурудза)

Дівоче-жіноче святкове вбрання. Кінець ХІХ - початок ХХ століття. Ч.2

Частина 1 - http://joy.reactor.cc/post/4534904

Відеоролики проекту СПАДОК (англ. Back to Basics) присвячені українській культурі, традиціям, народним звичаям. У частині циклу «Національне святкове вбрання» глядачі побачать, як в XIX-ХХ столітті виглядала українка в залежності від віку, соціального статусу і регіону проживання. Для цього в кожному з коротких, але яскравих епізодів, буде відтворено характерний для певного регіону етнічний образ. 

Над створенням роликів працювали: режисер Олексій Гуз, оператор Юрій Бакун, консультанти Українського Інституту Історії Моди, графіка проекту Signal Red, продюсер Олена Малкова.

У проєкті «Спадок» звучать українські народні пісні, записані в сучасній обробці спеціально для циклу фолк-музикантами: Ігор Сакач (музичний продюсер), Максим Бережнюк (виконавець на традиційних духових інструментах, вокаліст), Марія Квітка (вокалістка), Анастасія Полетнєва (вокалістка).

Кримський півострів. Курманський район

Модель: Міла Боріскіна - блогер та велнес консультант. Хоббі: акторська майстерність, етнічний дизайн та вивчення українських обрядів. Після проекту народила сина Даміра. 

Брокарівська вишивка. Вишивка хрестиком не є архаїчною на території України. Вона набула поширення у кінці XIX ст., завдяки продукції фірми Brokard – стилізовані зображення троянд та розеток з квітів прикрашали обгортки туалетного мила «Крестьянское». Тому вишиті хрестиком сорочки та фартухи ще називають брокарівськими.

Кіровоградська обл. Олександрійський район

Модель: Домініка Данилейко – школярка, донька українських фольклористів та музикантів. Займається народними мистецтвами: піснями, танцями та писанкарством. 

Каламаковий пояс – пояс фабричного виробництва з тонкої кольорової вовни червоного, зеленого, синього кольорів. Він міг бути як однотонним так і різнобарвним у тонкі повздовжні смуги. Оперезуючись поясом дівчата випускали його кінці спереду, жінки з лівого боку або позаду. Старі бабусі каламайкових поясів не носили. 

Черевички - жіноче шкіряне взуття на невисокому підборі (“черевики на корках”). Могли бути відкритими або з халявою, що стягувався по нозі шнурівкою або застібалася на ґудзики. Підошви черевиків підбивали дерев’яними кілочками, а підбори – металевими підківками.

Вінницька обл. Крижопільський район

Модель: Олександра Бойко. Радіоведуча. За освітою театральний критик і журналіст. Вважає себе справжньою українкою, хоча народилася в іншій країні. Любить подорожувати, фотографувати, знайомитись з новими людьми і відкривати для себе світ. Веде власний блог про різноманітне рукоділля та донечку Варвару.

Баламути - намисто зі скам’янілого перламутру. Достеменно невідомо, коли і як в Україні з’явилися ці дивовижні, вершково-жовтуваті намистини. Одна з версій – вони були завезені в Україну паломниками з Єрусалиму. Намиста з перламутру з’явилися в результаті перенизувань чоток. Тому низки баламутів були короткі і часто – з намистин різної (круглої і овальної) форми. Сьогодні намисто з баламуту вважається традиційною українською прикрасою, реліквією окремого роду, окремої сім’ї і є об’єктом зрозумілого інтересу антикварів. Наместини баламуту цінуються, як і старий корал, та йдуть у валюті за грами. Чим крупніший баламут, чистіший, тим він дорожчий.

Житомирська обл. Баранівський район

Модель: Олена Янчук (Росава). Співачка, має у творчому доробку 5 різножанрових альбомів, серед яких два дитячі. Вдало поєднує українську автентику з сучасними музичними тенденціями. Автор курсу гармонійного розвитку та музичного виховання для малюків "Забавлянки та співанки з Росавою".

Літник – спідниця з домотканого матеріалу. Найчастіше його шили з вовняної тканини в дрібні кольорові смужки на червоному тлі (в паски), або у клітинку (гратки). У деяких селах для їх виготовлення використовували покупні білі нитки - більку, яку фарбували в домашніх умовах у різні кольори. До літника часто пришивали тонкий тканий пояс – крайку, що закінчувався зав’язками – шнурками: торочками, поворозками, учіпками, бечками.

Одеська обл. Кодимський район

Модель: Світлана Папенко. Студентка кафедри фольклористики КНУ ім. Тараса Шевченка. Учасниця Народного ансамблю української музики «Роксоланія», а також фольк-рок гурту «Yasnytsia». 

Шарафан – тип жіночого вбрання, характерний для півночі Одеської області (Східне Поділля). Назва походить від слова «шарий» – сірий. Буденні шарафани були саме сірими або чорними, а святкові – яскравих насичених кольорів. Шили їх переважно з покупних бавовняних тканин, низ спідниці рясно прикрашали стрічками, мереживом, плисом тощо. На пошиття такого шарафану йшло близько 6-8 метрів тканини. 

Бесаги – подвійна ткана торба, що перекидалася через плече. Використовували їх як дорожню торбу, а також носили в них паски до церкви на Великдень. Цікаво, що окрім дрібних предметів та їжі, у них могли переносити дітлахів.

Дівоче-жіноче святкове вбрання. Кінець ХІХ - початок ХХ століття. Ч.3

Частина 1 - http://joy.reactor.cc/post/4534904

Частина 2 - http://joy.reactor.cc/post/4535580

Відеоролики проекту СПАДОК (англ. Back to Basics) присвячені українській культурі, традиціям, народним звичаям. У частині циклу «Національне святкове вбрання» глядачі побачать, як в XIX-ХХ столітті виглядала українка в залежності від віку, соціального статусу і регіону проживання. Для цього в кожному з коротких, але яскравих епізодів, буде відтворено характерний для певного регіону етнічний образ. 

Над створенням роликів працювали: режисер Олексій Гуз, оператор Юрій Бакун, консультанти Українського Інституту Історії Моди, графіка проекту Signal Red, продюсер Олена Малкова.

У проєкті «Спадок» звучать українські народні пісні, записані в сучасній обробці спеціально для циклу фолк-музикантами: Ігор Сакач (музичний продюсер), Максим Бережнюк (виконавець на традиційних духових інструментах, вокаліст), Марія Квітка (вокалістка), Анастасія Полетнєва (вокалістка)

Херсонська обл. Великолепетинський район

Модель: Вероніка Давиденко – журналіст телеканалу ICTV, захоплюється народною культурою та усіляко підтримує її. Хобі – театр, література та яскраві люди. 

Колюче намисто - один з різновидів традиційного намиста. Намисто виготовлялося з тонких коралів, нарізаних у формі трубочок, або продовгуватих циліндриків. Кінці кількох разків намиста кріпили разом та оздоблювали одною - трьома кольоровими стрічками, що зав’язувалися на шиї та звисали по спині.

Львівська обл. Яворівський район

Модель: Ірина Дрогомирецька – захоплюється українським традиційним вбранням, зокрема вишитими сорочками. Героїня сама вчиться вишивати, освоює різноманітні техніки. До того ж, у вільний від навчання час, працює в родинній майстерні вишиття. 

Бавниця – невисокий обруч з полотна, оздоблений тканням , або вишивкою червоним та жовтогарячим кольором. Поверх неї надягали білу полотняну хустку, вишиту на одному з кінців квітчастим узором (китиця або гільце). Над чолом хустку закладалали спецільною складою -”ріжок” або “дзьобик”. Вдови чи старші жінки носили бавниці з перевагою синього кольору. 

Шорц – локальна назва святкової спідниці, що побутувала на Львівщині. Ткали її у повздовжні різнокольорові смуги льняними, бавовняними та вовняними нитками по білому тлі, та закладали у дібні складки - збиранки.

Дніпропетровська обл. Дніпровський район

Модель: Ольга Троян – засновниця прикрасної майстерні «MAKOVIYA». Займається дослідженням та відтворенням традиційних українських прикрас та святкових жіночих головних уборів. 

Очіпок - стародавній головний убір заміжніх жінок, під який ховали волосся. Шився з парчі, оксамиту, шовку та інших дорогих крамних тканин у формі шапочки з твердою основою з полотна проклеєного тістом. Щоб заховати волося під очіпок, його намотували на спеціальний обруч – кибалку, або ж заплітали в коси та викладали зверху «в коронку». 

“Крамну” юпку шили з купованої мануфактурної тканини – черкасину, китайки, а найчастіше – набійки. На Дніпропетровщині ій притаманний характерний квадратний виріз горловини, який оздоблювали вистрочками, зборками, смужками тканини. Подекуди юпки утеплювали – між тканиною та підкладкою прокладали шар вати, фіксуючи його ручним, а пізніше машинним вистьобуванням. 

Дрібні речі зберігали в невеликій накладній кишені. Для зручності її кріпили до пояса з шільного крамного матеріалу та прикрашали машинним вистрочуванням різнокольоровими бавовняними нитками.

Луганська обл. Кремінський район

Модель: Сусанна Карпенко – співачка, співкерівниця фольклорного гурту «Божичі» та «Школи традиційного народного танцю». 

Завіска - локальна назва фартуха на Луганщині. Святкові завіски шили з білого полотна, оздоблювали вишивкою та мереживом, на відміну від буденних, що були виготовлені з дешевих фабричних тканин іноді зі скромною обшивкою з тасьми. 

Сережки – один із найдавніших видів жіночих вушних прикрас. В Україні подекуди дівчаткам проколювали вуха в дворічному віці. Діти носили мідні, а дівчата та жінки - срібні, позолочені, зрідка золоті сережки. Іноді їх виготовляли з монет, що скріплювались між собою, або доповнювались металевими квітковими розетками.

Чернівецька обл. Заставнівський район

Модель: Діана Гоменюк. Героїня ролику захоплюється українською традиційною культурою, зокрема старовинними жіночими прикрасами, має власну невеличку колекцію.

«Нашийна прикраса – салба, поширена виключно на Буковині, складається з нашитих рядами срібних монет, які кріпляться на текстильну основу. Жінки та дівчата виготовляли такі прикраси в домашніх умовах. В деяких салбах можна нарахувати аж 120 монет!

Мінтян – своєрідна хутряна довга безрукавка, оздоблена тхорячим хутром, яскравою аплікацією із сап’яну, та вишивкою. 

«Засвітити волоссям» - давній термін, що означав ходити з непокритою головою. Для заміжньої жінки це вважалось тяжким гріхом. Буковинки покривали голову нафрамою – домотканою, тонкою, візерунчастою тканиною, що мала довжину до 3 метрів.» - Марічка Квітка, консультант проекту СПАДОК. 

Народна жіноча сорочка Луганщини, кінець ХІХ - початок ХХст.

Оксана Гордієць, мистецтвознавець, науковий співробітник фондів Національний музей народної архітектури та побуту України,  розповідає про вишивку Полтавщини, Харківщини і з 16:33 про вишивку Луганщини.

Вишивки Слобожанщини збереглось  мало і досліджена вона відповідно. Можна було побачити одяг цього регіону на виставці  “Благословенна Україна”  2015р. з фондів Національний музей народної архітектури та побуту України. Цей музей рідко має таку можливість. Фото сорочок Білокураківського та Сватівського р-ну Луганської, раніше Ворошиловградської обл. 

Першу вишиванку на тротуарі намалювали 9 липня 2012 року в Луганську під час акції «З вишиванкою в дорозі», яку організувала луганська молодь. Акцію було проведено на підтримку української мови у зв’язку з прийняттям «Закону про мовну політику» (неофіційно відомого як «Закон Колесніченка-Ківалова»), що зменшував права української мови. До малювання долучилося понад 100 луганчан, створивши вишиванку довжиною близько 45 м.

Дівчата з фольклорний ансамбль "Кралиця" вирішили запустити новий челендж  -  #лови_намисто челендж

Дівоче-жіноче святкове вбрання. Кінець ХІХ - початок ХХ століття. Ч.4

Частина 1 - http://joy.reactor.cc/post/4534904

Частина 2 - http://joy.reactor.cc/post/4535580

Частина 3 - http://joy.reactor.cc/post/4539930

Відеоролики проекту СПАДОК (англ. Back to Basics) присвячені українській культурі, традиціям, народним звичаям. У частині циклу «Національне святкове вбрання» глядачі побачать, як в XIX-ХХ столітті виглядала українка в залежності від віку, соціального статусу і регіону проживання. Для цього в кожному з коротких, але яскравих епізодів, буде відтворено характерний для певного регіону етнічний образ. 

Над створенням роликів працювали: режисер Олексій Гуз, оператор Юрій Бакун, консультанти Українського Інституту Історії Моди, графіка проекту Signal Red, продюсер Олена Малкова.

У проєкті «Спадок» звучать українські народні пісні, записані в сучасній обробці спеціально для циклу фолк-музикантами: Ігор Сакач (музичний продюсер), Максим Бережнюк (виконавець на традиційних духових інструментах, вокаліст), Марія Квітка (вокалістка), Анастасія Полетнєва (вокалістка)

Донецька обл. Костянтинівський район

Модель: Людмила Чиркова – актриса, телеведуча, працює з дубляжем кіно на українську мову. 

Кохточка - короткий жіночий плечовий одяг із рукавами, коміром-стійкою та асиметричною застібкою збоку на дрібні гудзики. Шили з крамних бавовняних та вовняних тканин, прикрашаючи різноманітними складками, зборами, мереживом тощо. Особливо модно було вдягати “парочку”: кохту і спідницю з однієї тканини.

Миколаївська обл. Веселинівський район

Модель: Олена Скрипка. Колекціонує традиційне вбрання селян кінця 19-го – початку 20-го століття, до того ж захоплюється відтворенням історичного одягу. 

Блузниця – спідниця з крамного матеріалу (кашеміру, кольорового сатину тощо), що зшивалась із 5-6 полотнищ, котрі закладалися у дрібні збори (ряси) і зверху вшивалися у пояс (пасок). Кількість та якість використаного матеріалу свідчила про добробут власниці спідниці. Найбільше цінувалися блузниці з щільних шовкових та вовняних тканин. 

Хустка – широко розповсюджений по всій території України квадратний платовий головний убір. Існує велика кількасть її локальних назв: хустиця, хустинча (Бойківщина), пінка, півка, завійка (Лемківщина), рубець (Покуття), ширинька, мацьок (Галичина), кирух (Західне Полісся).

Чернігівська обл. Городнянський район

Модель: Наталя Хоменко. Викладач кафедри фольклористики КНУ ім. Тараса Шевченка. Керівник Народного ансамблю української музики «Роксоланія». Займається дослідженням українського жорстокого народного романсу, вивчає тему любові у фольклорі. 

Свита – довгополий верхній одяг з домотканого грубого сукна. Найдорожчими вважалися білі свити, найдешевшими чорні та брунатні. Колір та якість домотканого сукна залежали від віку та породи овець, найкраще сукно отримували з вовни ягнят. 

Окрім вишитих сорочок на Поліссі побутували і ткані сорочки, орнамент на яких майстриня створювала в процесі виготовлення полотна. Зазвичай їх оздоблювали геометричним та рослинно-геометризованим орнаментом.

Крим - Жіноче святкове вбрання кримської татарки. Кінець ХІХ – початок ХХ століття. 

Модель: Халісе Зінєдін – керівник кримськотатарської редакції іномовлення України. Ведуча мовно-культурного проекту «Еліфбе» та ведуча проекту на радіо «Время гостей». 

Традиційна кримськотатарська верхня сукня "çabuvlı anter" має символічні деталі. Кримські татарки боковими елементами "çabuv" (з кр. клин) візуально розширювали лінію стегон. Дівчата навмисно збільшували кут çabuv, бо поєднували факт широких стегон з дітонародженням. 

Сукня обов'язково доповнюється el kap (з кр. манжет), які пришивають як окремий елемент. El kap мають відворот, з зовнішньої сторони якого, золотими нитками вишитий традиційний рослинний орнамент. 

Yipişli quşaq – традиційний філігранний пояс, використовується у весільному обряді кримських татар. В кожній родині перед весіллям, наречений дарував дівчині yipişli quşaq з чистого срібла, чи золота. Перед обрядом вдома батько вдягав дівчині пояс, а після обряду, в домі чоловіка, його батько знімав пояс – це символізувало перехід дівчини до іншої родини. Пояс, разом з іншими традиційними прикрасами, вважався приватним майном дружини. Особливим центральним елементом прикраси є виноградні листи, вони символізують родючість, продовження роду.

Київська обл. Васильківський район

Модель: Ярина Сізик. Студентка кафедри фольклористики КНУ ім. Тараса Шевченка. Учасниця Народного ансамблю української музики «Роксоланія». Займається культурно-просвітницькими проектами, зокрема «Дідова хатчина». 

«Засвітити волоссям» - давній термін, що означав ходити з непокритою головою. Для заміжньої жінки це вважалося тяжким гріхом. За народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка накликала невдачі, неврожай, хвороби та пошесті. Протягом першого року подружнього життя молодиці не дозволялося навіть «світити очіпком», тобто ходити з непокритим хусткою очіпком. 

На Київщині носили довгі сорочки, вони були додільними або «до підточки». Додільна сорочка шилася з суцільного полотна, тоді як у сорочки «до підтички» верхня частина – стан, виготовлялася з тоншого домотканого полотна, а підточка – з грубшого. 

Старовинний корал, який у селі ще називали «добре намисто», був дуже дорогим. Кількість разків відігравала роль показника соціального становища власниці. У Середньому Подніпров'ї бідніші селянки в наряді мали по 3-4 разки, багаті – по 25 ("від шиї по самий пояс"). В народі вважалося, що дівчина, яка не має коралів, не може вийти заміж. Часто такі прикраси переходили у спадок, мати ділила своє намисто порівну між дочками. 

Коралове намисто в Україну привозили переважно з Італії та Франції, воно мало яскраво червоне, глухе червоно-рожеве або сірувато-рожеве забарвлення. Найбільше цінувалось намисто інтенсивного червоного забарвлення з гладеньких чистих, непоточених коралин. Вартість такого намиста в деяких місцевостях сягала ціни пари волів(!).

А уже в 1968 году, к примеру, в Артемовске (Бахмут), недалеко от Горловки, осталась только одна украинская школа на окраине города и ни одного украинского детского сада.

Учителя русского языка и литературы получали зарплату на 20% больше, чем учителя украинского.

Вашему вниманию фотографии, на которых изображены жители Донецкой и Луганской областей в украинских вышиванках.

м. Горлівка, 1954

м. Лисичанськ, Луганська область 

Євдокія Гніденко-Куплевацька м.Слов’янськ, Донецька область, 1937 рік 

З архіву Слов’янської ЗОШ І-ІІІ ст. № 9. У літописі школи це фото підписано так: 
“1950 р. Маршалкіна Валя і Винокурова Наталка виконують український танець…” 

Cестри Дейнега Раїса та Валентина 1948-1949 рік. м. Краматорськ, Донецька область 

м. Маріуполь, Донецька область, 1959 рік 

Першотравнева демонстрація у Донецьку 

м. Сніжне, Донецька область 

м. Бахмут, Донецька область, 1913 рік 

м. Єнакієве, Донецька область, 1924 рік 

м. Юзівка, нинішній Донецьк

м. Луганськ 

Родина Алчевських, Луганська область 

Жіноче народне вбрання в залах Луганського краєзнавчого музею