Їхали Козаки

Андрей Шкуро достаточно противоречивая личность, но, есть то что мы не знали.

Например то, что он был настоящим украинцем.

Вот что удалось найти в архиве ОУН при библиотеке им. О.Ольжича 

Я, Андрій Шкуро, генерал-поручник Кубанського Козачого Війська, зголошую готовність станути під прапор Організованого Українського Націоналізму згідно з вашим покликом з дня 6 липня 1941 року. 

На це моє рішення вплинули оці обставини: 
1. Часи, що тепер переживаємо, покладають на всіх Українців обовязок скупчення всіх творчих сил під одним проводом у боротьбі з відвічним ворогом Української нації для виборення її суверенного державного життя в усіх її етнографічних границях. В цій боротьбі не може остати осторонь українське козацтво, як теж воно не може вести осібної якої - небудь акції. 
2. Рішення козацької старшини на терені Сербії, що однозгідно заявило готовність повести козацтво визволяти Батьківщину з-під московсько-жидокомуністичного режіму. 
3. Жахливе положення козацтва в Сербії, виставленого на страшні переслідування з боку сербів, - мовляв, ми винуваті, Москва (біла й червона) не є в силах дати їм поміч. 
В виду цього козача старшина й козацтво доручили мені повести на терені Незалежної Хорватії переговори в справі включення козацтва до активної боротьби з московським большевизмом в складі української самостійно формації, а коли це неможливе, то у складі козачих частин в складі німецько або хорватського війська. 
В усіх трьох випадках прохаємо, щоб під козацтвом з території бувшої Югославії розумілося усіх козаків: кубанських, чорноморських, донських терських, астраханських, і других без огляду на їх народність, виходячи з заложення, що всі вичислені козаки представляють у всіх своїх станицях на Рідних Землях один національний в державному розумінні склад і тому непобажаним було б виріжнювати й розділювати їх на українців, москалів та інших інородців. Це побажання виправдовує обставиною, що за ввесь час свого перебування в Югославії не визнало себе козацтвом членами рускої нації, не визнало компетенцій руских правленій,а все й усюди признавало себе просто козаками. 
В другому й третьому випадкові (участь у складі німецького чи хорватського війська) є нашим безумовним бажанням вжити нас в операціях тільки на українських етнографічних територіях. 
Про це все договорився я з Вашим уповноваженим представником у Незалежній Державі Хорваті і, складаючи Вам оцим мою чолобитню, підтверджую своїм власноручним підписом. 

Слава Україні!

Загреб, дня 19. VIII. 1941. 
Генерал-поручник Кубанського Козачого Війська. 
Представник ОУН у Незалежній Державі Хорватії Василь Войтанівський.

Заґреб, дня 19.VIІІ.1941. 

Вoлoдимир Вoйтанівський, 
Представник OУН у Xoрватії 

Генерал пoручник Андрій Шкурo, 
генерал-пoручник Kуб[анськoгo] кoз[ачoгo] війська. 

Ребят , ребят !!!
Пока еще не закончились рабочие дни, нам предлагают выбрать новое название старому напитку "Коньяк".
Изменить названия требует Франция и раз уж пошла такая пляска, то пора бы жить по европейским законам...

До голосування запропоновано 32 варіанти назви. Серед них, наприклад, такі:

- «гайстер» – одна з назв лелеки, яка асоціюється з відомим молдовським бренді «Белый аист»;

- «каннук» – назва, утворена з перших літер слів «кращий алкогольний національний напій українських коньячистів» – за звучанням близьке до слова «коньяк»;

- «брунат» – асоціація з кольором напою;

- «бурштин», або «бурштинок», «бурштиняк» – асоціація з кольором напою та зі схожими передумовами постання: дерево, сонце, тривалий час;

- «укрньяк» або «украньяк» та інші.

 Грогон и Грокур (ВТФ)

Помочь Украине затвердить новое название коньяка можно тут . ТУТ

Український павільйон на Всесвітній виставці в Чикаго, 1933

На площі, що зайняла 427 акрів землі вздовж озера Мічіган, розмістились павільйони різних країн. І посеред них— павільйон «Україна».

Попри протести СРСР, Україна, якої тоді не було на карті як окремої держави світу, отримала свій павільйон. Кошти зібрали спільнокоштом, висилали українці з цілого світу. Павільйон відвідали 1 800 000 людей.

Павільйон “Україна”, який яскраво вирізнявся серед інших павільйонів - був єдиний, який не спонсорував уряд (адже України не існувало). До слова, сусіди українців - поляки - тоді не змогли організувати свій павільйон через економічну кризу.
Для української діаспори цей період був ще важчим - крім Великої депресії, в Україні лютував Голодомор і діаспора намагалася всіма засобами допомогти своїм співвітчизникам.

Йшлося про шалену на той час суму – понад 20 тисяч доларів лише на будівництво, і це під час Великої Депресії, коли зарплатня людей не перевищувала кількадесят центів!

Для збору коштів українська громада Чикаґо поширила світом таке оголошення:
“Українці! Америки, Канади, Бразилії та інших заморських країв! Трапляється велика історична нагода помочи нашим братам в ріднім краю! Усі цивілізації світу проявляють себе. Український нарід мусить показати свою національну жит­тєздатність. Це він може осягнути тоді, коли візьме участь у Всесвітній виставці. Ми хоть без власної держави, але американці трактують нас як державницький народ. Це був би непростимий національний гріх перед Рідним Краєм і перед нашим грядущим поколінням, якби ми не долучилися до цієї події".

Люди висилали, хто скільки міг по долару і кільканадцять центів, але гроші зібрали.

Наперекір обставинам, в тому числі і протестам Москви, українці Чикаго зробили все можливе і неможливе, щоб використати виставку для представлення України та щоб нагадати цілому світові про існування українського народу, його історію та культуру.
Всесвітня виставка була чудовою нагодою для цього - український павільйон відвідали 1 800 000 людей. Вхід коштував п’ятдесят центів, але у вишиванці можна було зайти безкоштовно.

«Замало показати шаровари і малюнки на зразок "Козак коня напував". Зі всього світу приїдуть люди мистецтва, і для них павільйон мусить щось дати,» – каже редактор діаспорного часопису "Свобода" Лука Мишуга.

У павільйоні були зали, присвячені українській історії та культурі, відбувалися концерти, вечорниці, із неймовірним успіхом там виступили національний хор і танцювальні колективи. Також можна було відвідати персональну виставку скульптора Олександра Архипенка. Автора ідеї рухомих білбордів.

Під час Всесвітньої виставки в Чикаго також відбувся світовий конкурс краси накшталт сучасного конкурсу “Міс світу”, а перемогла на ньому українка – Марія Любас.

Історію про цей - без перебільшення - подвиг закордонних українці варто пам’ятати і поширювати. Особливо в наші часи.

Шахматы в украинском стиле.

про вічне

Кладбище интересно своими надгробиями-мацевами. Интересны надгробия тем, что сделаны из кривовато, плохо обтесанных, плоских каменных глыб. Это какой-то песчаник, или что-то подобное, с вырезанными идиш надписями. Подобные мацевы распространены на юге Винницкой области - нетесаные, плоские песчаники глыбы. Правда, в Бершади их уже осталось немного. А еще здесь единственная в Украине глинобитная синагога.

Эпитафия, скопирована в конце XIX века с надгробия на Бершадском еврейском кладбище, говорит: "Это место захоронения убитых бандитами в освящения Имени. И они были призваны к Всевышнему в двадцать второй день месяца Сиван 1648". Вероятно, в данном тексте речь идет о разгроме козаками Бершади, которые, придя в город, убили большинство евреев. В начале XX века в городе появилось новое еврейское кладбище, которое действует и сегодня.

Глинобитная синагога, которая, по разным данным, построена в конце XVIІI или в начале XIX века, является уникальным памятником не только в Украине, но и, возможно, во всем мире. 

 Глинобитная, потому возведена из дерева, глины и соломы. Имеет выход на две стороны. Редкостью является и сохраненное внутреннее убранство - кроме Бершади, из украинских синагог таким может похвастаться лишь Хуст. В синагоге хранятся свитки Торы, израильский и украинский флаги, неопознанные фотопортреты евреев, собранные на кладбищах.

До Второй мировой в синагоге была пекарня. В 1947 году сооружение вернулось в собственность еврейской общины. Здесь активно молились до последней мощной волны миграции, а в 1991 году ключи от здания отдали господину Выгоднеру. Это уже не синагога в классическом понимании сюда могут приходить представители разных конфессий.

Джерела: https://zruchno.travel/ObjectEntity/ObjectEntity?idCrm=26c23e9d-b6d7-3e17-2307-5925af5e4665&lang=ua

"А Московські дари суть всі в рогожах, то і народ живучи з ними, доведений буде до вбогості"

 Після підписання Зборівського миру, який утвердив незалежність України, Хмельницький наказав присилати у Чигирин депутатів на Сейм, як колись присилали до Варшави. Туди ж прибули і посли трьох держав - Польщі, Туреччини і Московії, кожен намагався схилити Україну до своєї протекції, і кожен привіз свої дари, для гетьмана, для старшини і для війська. 

Гетьману дарували, наприклад, булаву, всипану діамантами, старшині - дорогі тканини, ну а для війська, наприклад, турецький султан привіз "40 мішків срібних левів".

 Була одна деталь, що потім виявилась важливою. Польські дари були загорнуті в килими, турецькі - в паперові мішки і обмотані шовком, а московські - в мішки з рогожі. 

Почалося обговорення. Гетьман наголосив, що протекція народу необхідна з огляду на відкритість нашої землі і погану її придатність до укріплення. Обрати протекцію гетьман запропонував зборам. Польська протекція була відкинута одразу, бо ще свіжою в пам'яті були звірства поляків, що, власне і спричинили нещодавню війну. (Тому силует польського посла на картині розмитий і віддалений.) 

Турецька протекція не сильно подобалась з огляду на мусульманську віру, дуже схилялось товариство до московської протекції, однак рішуче проти виступила "фракція" молодих козаків на чолі з Іваном Богуном. 

Не втримаюсь від того, щоб не привести їхню аргументацію повністю: «в народі Московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі і що в них, окрім Божого та Царського, нічого власного нема і бути не може;і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб в ньому не мати нічого, а лише рабствувати. Самі вельможні та бояри Московські титулуються звичайно рабами Царськими, і в просьбах своїх завжди пишуть вони, що б'ють йому чолом; стосовно ж посполитого народу, то всі вони вважаються кріпаками, начебто не від одного народу походять, а накуплені з бранців та невільників; і тії кріпаки, або за їх назвою, крестьяни обох статей, себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за недовідомими у світі правами та привласненнями, продаються на торжищах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою, а незрідка і на собак вимінюються, і продавані при тому мусять бути ще зумисне веселими і виказуватися своїм голосом, добротою і знаннями будь-якого ремесла, щоб через те скірше їх купили і дорожче заплатили. Словом сказати, з'єднатися з таким неключимим народом є те саме, що кинутися Із вогню в полум'я».

Прийшла черга висловити свою думку і духовенству думку якого висловив улюблений в народі проповідник Федір Гурський, який тут таки розкрив і зачитав Євагелію в тому місці де три царі принесли дари новонародженому спасителю, і кожен з дарів мав своє значення. Після того проповідник перевів увагу депутатів у кімнату, яка, власне, і зображена на картині і попросив подивитись, у що ж "вдягнені" дари кожного з царів.

 Мовляв польскі дари загорнуті у килими, тож з'єднавшись з поляками народ матиме килими, а з'єднавшись із турками вдягатиметься у шовки. "А Московські дари суть всі в рогожах, то неминуче і народ, живучи з ними, доведений буде до такої вбогості, що вбереться він в рогожі і під рогожі. І ці висновки суть вірні і перевищують всіх оракулів у світі."

Вражені талановитою промовою і наглядною презентацією, козаки зовсім розгубилися і рішення про вибір протекції так і не було ухвалено.Сергій Гудим

Взято отсюда:

http://mysliwiec.livejournal.com/2535473.html

Великий герб України

Раніше на світлинах не помічав. Великого Герба досі не прийнято, а вже висить нарівні з державними символами.

Нагадаю, проєкт Великого Герба України мали затвердити ще на початку створення української держави, але на той час цьому завадили, вочевидь, совкові настрої парламенту, тому якось протиснули хоча б Малий.

Надалі було проведено декілька конкурсів, серед яких виділився проєкт О. А. Івахненка, але й до нього були геральдичні претензії: колосся, що "лежить", княжа корона на гербі республіки, нечервоний колір жупана, положення корпусів козака й галицького лева – за прискіпливості вони мали б помінятися місцями, відсутність традиційної корони в лева, завузький крок його задніх лап, відсутність символів інших земель України. Коротше, а хура й досі там.

До речі, це проєкт уряду УНР в еміґрації за роботи художника Битинського. Тут наведені герби Правобережжя, Галичини-Буковини, Кубані, Закарпаття та Лівобережжя. Щитотримачами є Архангел Михаїл, традиційний символ Київщини та й на правах покровителя України, і галицький лев.

Леськове

Село Леськове розташоване на кілька кілометрів східніше Монастирища. Народні перекази стверджують, що заснував село козак Лесько Фариба. Спочатку це був невеликий хутір із садибою, яку називали відповідно до ім'я власника Леськовою. Так згодом стало називатись і село, яке виросло навколо садиби. Вже в ХХ столітті Леськову чомусь перейменували у Леськове.

У Леськовому збереглася будівля, яку можна віднести до перлин садибної архітектури не лише Черкащини, а й всієї України - палац Даховських. Даховські стали власниками Леськового (чи то Леськової) на початку ХІХ століття. Це були дуже небідні вихідці із Польщі, які могли собі дозволити мати маєтки у багатьох селах України, розводити англійських жеребців і будувати такі палаци, який зараз стоїть, і який ховають від людських очей у Леськовому.

Даховські були справжніми англоманами, тому не дивно що палац зводився у формах англійської готики (точніше неоготики, чи псевдоготики). Ім'я архітектора, що проектував перший варіант леськівського палацу, історія не донесла. Кажуть, що сам Даховський розробив проект палацово-паркового ансамблю, а втіленням його у життя зайнявся виписаний із Польщі інженер Цехановський.

Даховські створили у Леськовому справжню казку. Цей маєток визнавали найгарнішою польською резиденцією у Центральній Україні.

Крім парку та палацу Даховський мав у маєтку зразковий конезавод з іподромом. Коні були ще одним захопленням Тадеуша. Він сам був гарним жокеєм, брав участь у європейських змаганнях і утримував цілу команду спортсменів-наїзників.

Даховський страшно не любив п'янство і різноманітно боровся із проявами цього суспільного лиха у своїх селах. На початку ХХ століття він відкрив у Леськовому чайну із назвою "Товариство тверезих". В закладі безкоштовно відпускали чай і цукерки для селян.

Переворот 1917 року застав Тадеуша Даховського на змаганнях у Відні. До України він повернувся в 1918 році із німецькими військами. Зібравши леськівських селян він вмовляв їх не руйнувати садибу, обіцяв в майбутньому перетворити Леськове на містечко (ну й взагалі райдужне життя). Але не судилося. Після захоплення краю більшовиками та відступу німецьких військ Даховський у свою резиденцію більше не повернувся. Але селяни виконали прохання свого колишнього пана - палацу вони не торкнулися.

 1925 році в палаці Даховських відкрили будинок культури Київського цукротресту. Через дев'ять років маєток перетворили на піонерський табір, а у повоєнні роки в ньому функціонував військовий санаторій.

В 70-ті роки минулого століття маєток Даховських перетворили на величезний склад медикаментів. Ймовірно, саме тоді будівлі і парк обнесли високими цегляними мурами.

Роки незалежності України не додали позитиву у життя Леськівського архітектурного дива - в палаці розташували військові склади…

Зараз на територію маєтку вхід закритий. А якщо когось і впускають (після тривалих вмовлянь), то на фотозйомку - табу. Наказ зверху. Ще гірше те, що з-за мурів зовсім нічого не видно. 

Фото: Роман Маленков

Трошки гумору у цей чудовий день. Немного юмора в этот прекрасный день