Батька-хмель

Вітаю з Міжнародним днем рідної мови, наші співвітчизники)

Жартівливі картинки, які раз і назавжди викорінять русизми з вашої мови

Вот и подошел еще один дурацкий год к концу. 

ссылка на гифку

ссылка на гифку

ссылка на гифку

ссылка на гифку

В прошлом году мы делились фото елочки, а в этом предлагаю делится фотками подарков и оливьешек, и мондаришек !!!!!
Потому что йолка у нас уже есть !

Україна-Русь та її діти

 Увага: В українській міфології Перевертень є окремим поняттям, не плутайте з Вовкулакою. Перевертень (оборотень) — людина з подвійним існуванням: то живе як людина, то як звір. Чародій, вдарившись об сиру землю, политу дощем, теж легко стає вовком, птахом, конем, мурахою, а при потребі може перевтілити іншу людину в звіра чи птаха.

Вила, Вілія, Самовіла, Самодіва - Дух повітря, чарівна дівчина з розпущеним волоссям і крилами, одягнена у чарівне плаття: хто відніме у неї плаття, тому вона підкорялася.. Типологічно подібні з русалками. Ніжки у них козячі, кінські або ослячі. Вила закривають їх довгим білим одягом. До людей, особливо до чоловіків, відносяться доброзичливо, допомагають скривдженим і сиротам. Якщо розгнівати вил, вони можуть жорстоко покарати, навіть убити одним поглядом. Вила можуть лікувати, пророкувати смерть, але й самі вони не безсмертні. Вила могли літати як птахи, мешкали в горах, володіли колодязями і озерами, здібностями «замикати» води. Якщо відняти у них крила, вони втрачають здатність літати і стають простими жінками. Цим нерідко користувалися молоді чоловіки які відбирали у вил крила, а потім брали в дружини. Але такий шлюб ніколи не закінчувався вдало. Рано чи пізно вила хитрістю виманювала свої крила назад і відлітала. Діти, народжені в такому шлюбі, часто залишалися кинутими на батька. Але іноді вила-мати могла забрати дитину з собою. У слов'янській міфології вилами називалися міфічні істоти які жили у водоймах і які нібито могли пророкувати долю записуючи її на воді (звідси ідіома: "це ще вилами на воді писано").
На жаль, цей образ майже зник з нашої міфології.  
Про  вил збереглося дуже мало відомостей. В основному це всілякі повчання проти язичництва, деяка перекладна література. 
Фактично, все що про них відомо "вміщається" в одній цитаті: 
Слово якогось христолюбця і ревнителя по правій вірі (XI в.): 
"Віруючих в вил яких числом тридев'ять сестер, як кажуть невігласи, і уявляють їх богинями, і так кладуть їм треби, і курей ріжуть." 
До речі в свій час  Леся Українка робила спробу воскресити образ Вілії в свідомості українців у своїй поемі  "Віла-посестра"
Проте на сьогодні Вілії (Самовіли, Вили, Самодіви) переважно відносяться до міфології Південних слов'ян, де їх образ не тільки не зник, але й збагатився. 

 Конституцією України утверджені головні цінності нашого народу – людина, її життя, здоров’я, честь, гідність, недоторканність та безпека. Нехай принципи Конституції стануть реаліями нашого сьогодення. Але пам'ятайте Україна розпочинається з кожного з нас. 

З Днем Конституції Мої Українці !

Істинна Мекка гончарства скромно причаїлася в невеличкому селі, розташованому на кручах берегів Ворскли. Про Національний музей українського гончарства та Інститут керамології чуло небагато людей. Побувавши в селі Опішня, у вас з'явиться унікальний шанс познайомитися з історією гончарства, яке активно розвивається в цьому краї останні 3 тисячоліття. Не забудьте купити опішнянську свистульку на пам'ять.

Опішня, Полтавська область – За сорок кілометрів від Полтави розташована гончарська столиця України – селище Опішня, яку ще називають «українським Римом». З давніх-давен тутешні гончарі створюють кераміку, яку знають та цінують в усьому світі. Ще у середині минулого століття Олександр Довженко записав у своєму щоденнику, що саме Опішню варто перелаштувати у «зразковий центр уваги всіх будівників, колгоспників, туристів, мистецтвознавців». Колгоспники залишилися в історії, а мистецтвознавці й туристи Опішню увагою не оминають. Хоча місцева молодь не вважає своє селище зразковим і намагається шукати кращої долі не в «українському Римі».

Понад річкою Ворсклою на семи мальовничих пагорбах розкинулося селище міського типу Опішня. Археологічні знахідки свідчать, що на цьому місці ще до нашої ери існувало кілька городищ. Однак перша писемна згадка про «український Рим» датована лише ХІІ століттям.

Офіційна назва селища «Опішня». Однак самі жителі здебільшого вживають давню етнографічну назву «Опішне».

«Під впливом російських канцеляристів назву було змінено ще за радянської доби на «Опішня». Але населення ще досі говорить «Опішне», «Опішнє», «в Опішному», «в Опішньому», – пояснив Радіо Свобода заступник голови Наглядової ради Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішні Олесь Пошивайло.

Опішнянські керамічні миски, кухлі, горщики, глечики, макітри, куманці та барильця…

Уже кілька століть Опішню називають гончарською столицею України, адже споконвіків у селищі займалися гончарним промислом. Місцеві мешканці кажуть, що саме тутешні майстри придумали глиняних баранців та свистунців.

Опішнянські керамічні миски, кухлі, горщики, глечики, макітри, куманці та барильця віддавна славилася в усьому світі. На межі ХІХ та ХХ століть гончарною справою у селищі займалися близько тисячі родин. У другій половині ХХ століття протягом сорока років в Опішні працював завод «Художній керамік». Нині ж гончарство – приватна родинна справа. В гончарській столиці України ним займаються і великі, і малі.

83-річний Микола Пошивайло – гончар із діда-прадіда. Каже, що за півстоліття гончарування виготовив незліченну кількість виробів.

«Батьки, діди були гончарі, і я в них учився гончарувати. Я ніколи не шкодував, що став гончарем. Був я і в сільському господарстві на тракторі, але все одне тягнуло до гончарства. У нашому великому селі було багато гончарів. А зараз є небагато молодих, які навчалися в училищі, поки завод існував. Дуже гарні майстри вийшли», – каже Микола Гаврилович.

12-річний Віталій Заліський також нащадок гончарів. Зараз він навчається в Опішнянському «Колегіумі мистецтв», а у вільний час допомагає мамі-майстрині проводити майстер-класи.

Хлопець згадує, як п’ять років тому вперше взяв до рук глину і спробував щось зліпити: «Я беру перший шматочок глини і намагаюся відтворити якийсь там виріб, щось пробувати. Це, звісно, передалося від мами, мені сподобалося, і я вирішив в майбутньому стати гончарем. Зараз мені подобається гончарювати і ліпити традиційні іграшки».

Нині в Опішні проживають близько п’яти тисяч осіб. У селищі є дитячий садочок на півтори сотні місць та дві школи – «Колегіум мистецтв у Опішні» та із поглибленим вивченням фізики та математики.

Звісно, опішняни займаються не лише гончарним промислом. Крім школи та лікарні, можна ще заробити на прожиття торгівлею. Виконувач обов’язків селищного голови Світлана Падченко переконувала, що в Опішні низький рівень безробіття.

«Виїжджає молодь на навчання, але й повертається. Після повернення знову ж таки працює у цих галузях, багато тих, хто закінчив «Колегіум мистецтв», після повернення створюють свою приватну майстерню, гончарують, реалізовують, і з цього живуть. Цей промисел – не на папері. Він діє і розвивається», – зауважує Світлана Падченко.

«Ким би не стала – чи фармацевтом, чи актрисою – назад до Опішні приїжджатиме хіба що батьків провідати»

Тим часом місцеві кажуть, що молодь, яка виїздять із села на навчання, назад здебільшого не повертається. Випускниця Опішнянської школи Інна Омеляненко цього літа вступатиме у харківські виші. Дівчина подаватиме документи одразу на дві спеціальності – фармацевтичну та акторську. Інна переконана: ким би не стала – чи фармацевтом, чи актрисою, – назад до Опішні приїжджатиме хіба що батьків провідати. Бо перспектив тут не бачить.