Голая студентка

Национальный природный парк "Олешківські піски"

Мало кому известно, что на юге Украины, в 30 км от Херсона в Олешкивском районе, прямо на берегу Черного моря, находится вторая по величине пустыня Европы - Олешковские пески. 210000 га земель с уникальным ландшафтом и природой.

Олешковские пески - это море барханов, которое тянется сколько хватает взгляда. На этих барханах, или же - кучугурах, иногда растет такая-сякая растительность, между сугробами бывают маленькие озерца-солончаки, где растений немного больше.

Название происходит от названия города Олешки (название еще со времен Киевской Руси, в 1928—2016 — Цюрупинск), а пересечь ее можно за пол дня, ведь диаметр пустыни - всего 15 км.

Кроме того, мало кто знает, что на глубине 300-400 метров здесь находится пресное подземное озеро, которое питает питьевой водой значительную часть области. Вода в нем очень вкусная.

Пустыня состоит из 7 так называемых арен. Все они бугристые, с колебанием высот до 20 м. Между аренами, которые поджаривают в собственных котлах миллионы тонн песка, лежат озера и млеют под солнцем негустые леса.

Ученые назовут ее скорее полупустыней из-за количества осадков и температурный режим. Может специалистам и виднее, но климатические условия здесь излишне строги. Летом песок нагревается до 75 градусов по Цельсию. И тогда бесконечные песчаные барханы превращаются в крутые вершины, а крутые спуски и подъемы моментально истощают путешественника. Раскаленный песок мутит разум, слепит глаза и попадает в каждую щелочку. Крупинки очень мелкие. Бросишь горсть в воздух - и облачко еще некоторое время провисит невесомо. А вокруг - только тишина и ветер быстро прячет следы едва не единой живности. Это волнистые узоры, оставленные на песке змеями. 

На территории парка растут большие массивы березы, в том числе эндемичные - днепровской березы. Из животных здесь можно встретить волков, зайцев, песчанок, диких кабанов, фазанов, ужей и самых насекомых. Также здесь обитают большие популяции песчаного слепака и тушканчика-кандыбка. Чем ближе к границе леса - тем больше живых существ.

А еще в Олешковской пустыне живет опасный для человека паук - каракурт. Его яд в 15 раз сильнее яда гремучей змеи. Однако каракурт на людей сам не нападает.

История возникновения

Во времена Геродота в этих местах росли густые леса, но впоследствии они были вырублены местным населением. На смену лесам пришла степь с небольшими песчаными массивами, образованными благодаря наносам Днепра.

"Во времена, когда повсюду царила природа, а не человек, эти земли были богатыми. В Днепре плавало без счета рыбы. Туры, озабоченно опустив головы, паслись на сочных травах. Необозримыми степями мчались навстречу ветру сайгаки. Еще каких-то 3-4 сотни лет назад на стеблях зеленых трав здесь качалась тишина и природный покой... Разве что когда испуганный татарин вовсю промчится на коне в направлении Крыма. Или отряд казаков мелькнет вдали... "

Ветер смел все: и позор, и славу Олешковской Сечи - практически последнего пристанища запорожцев, которые, слоняясь между мощными гегемонами - Россией и Турцией, расколотые и разорванные внутренними междоусобицами, мечтали возродить былую славу Украины. Наверное даже не подозревали, что пройдет всего несколько десятилетий - и погибнут все, навсегда...

Еще 2400 назад здесь побывает Геродот. Он назовет местность Гилеей, то есть, Полесьем и опишет здешние зеленые леса с буйным разнотравьем и разнообразными деревьями. Но куда исчезнет описанное историком зеленое чудо? Откуда же вдруг здесь, в считанные километрах от Черного моря, рядом с могучим Днепром, появится такая огромная пустыня?

Пески на этих землях были давно, но потому, что видим сейчас, мы обязаны барону Фальц-Фейну (по крайней мере такова распространенная версия происхождения пустыни) - тому самому основателю Аскании-Новой. Тому, чьи сокровища мистически исчезли после его смерти. В 18-19 веке сюда массово стали завозить овец. Говорят, одному только барону принадлежало стадо до миллиона голов. Овцы уничтожили растительность, остальное сделали пожары, ветровая эрозия и бесцельная вырубка лесов. По данным «Журнала общеполезных сведений» только с 1802 по 1832 исчезло около 5000 га леса, после чего площадь под растительностью сократилась практически до нуля.

В двадцатом веке проблема начала стоять достаточно остро. Территории пустыни увеличивалась с каждым днем. Уникальность этих песков и в том, что они подвижны, и когда еще не было вокруг лесных насаждений, они наносили вред жителям окрестных сел, подползали к самим помещений и блокировали входы. В конце 40-х годов XX века советская власть начала массово высадживать леса. Впоследствии все прекратилось, когда тяжелым трудом с помощью волов и деревянных плугов было засажено более 100 000 гектаров леса. Сажали хвойные, березу и акацию, которые наиболее приспособлены к песчаной почвы. Несмотря на скепсис, леса прижились и смогли остановить пустыню, и сдерживают наступление песков уже более 70 лет. Семьсот гектаров из них несколько лет назад просто сгорели. Теперь это - самый большой в мире рукотворный лес. Сейчас это очень странное зрелище - море песчаных барханов в окружении гигантских искусственных массивов леса.

Итак, Олешковская пустыня является своеобразным символом беспомощности людей, которые своей деятельностью уничтожили местную экосистему. Теперь она угрожает разрушить пахотные земли Юга Украины, где распространены каштановые черноземные почвы в комплексе с солонцами.

Долгое время Олешковские пески были закрытой / секретной зоной. На территории пустыни располагался военный полигон. СССР оставил после себя еще один ужас времен холодной войны: идеальное, по мнению военных, место для упражнения в сбросе бомб. Более 2 десятков лет назад над пустыней шныряли самолеты, упражняясь в меткости. Сколько еще взрывчатки прячут барханы - неизвестно. Но пустыня будто сама постоянно высвобождается от назойливой ноши. Песок, гонимый ветром, плывет себе с места на место, и холмы постоянно меняют свои формы. То тут, то там из-под крупинок начинают выглядывать куски военного металла. Кто-то найдет простые гильзы от автомата, а кто-то находит цели бомбы когда-то так и не разорвались. Еще мгновение - и внезапный смерч снова похоронит их под волнами песка. Бомбометания на долгие годы оставили свои следы, и продолжает калечить, а то и забирать жизни (искателей металлолома). Туристам обычно бояться ничего, но стоит быть внимательными и осторожными. Часть из них до сих пор может быть взрывоопасной, поэтому следует считать на это и быть осторожными, выбрав это экзотическое место для путешествия. Возможно, именно благодаря легендам и слухам о спрятанных в барханам (местные жители называют их "сугробами») бомбы, это место до сих пор сохраняет уникальную атмосферу и природу.

В связи с войной на востоке министерство обороны Украины возобновило военные учения на бывшем полигоне, который находится под охраной и в ведении национального природного парка.

Сокровища украинской пустыни времен античности и средневековья

Олешковские пески скрывают не только тайны, но и сокровища. Много интересных и чрезвычайно ценных вещей было найдено здесь во время раскопок. Наличие на Олешковских песках предметов материальной культуры человека различных эпох - от палеолита до средневековья - позволяет сделать вывод, что она была более заселена человеком в прошлом, чем сегодня. Больше остатков этих культур известно для Козачье-Лагерной арены.

В песках встречаются грязно-буро-желтые, терракотовые и кирпичного цвета черепки греческих амфор античного времени. Археологи отмечают многочисленные находки наконечников скифских бронзовых стрел. Были также найдены: железный нож, бронзовые украшения от конской сбруи, бронзовые пряжки, шила, остатки бронзового зеркала и обломок скифского котла, бусины скифо-сарматских времен и инкрустированные бусины римских времен. Найденный бронзовый наконечник пояса датируется средневековьем.

На окраине арены в 1952 у с. Раденское была найдена медная монета времен Киевской Руси. На территории Козачье-Лагерной арены найдены также обломки глиняных козацких курительных трубок.

На одном из барханов есть небольшое кладбище, никто не знает, как и почему он здесь оказался, на одном из крестов можно увидеть дату смерти - в 1968 год. Местные люди говорят, что где-то в те времена на полигоне произошла авария - столкнулись два самолета, были человеческие жертвы.

Еще одна из легенд связывает Олешковские пески с козаками-характерниками, которые должны были проходить в песках обряд инициации - выжить около месяца без пищи и воды. Рассказывают, что сам атаман Сирко проходил подобное испытание. Легендарный Иван Сирко еще юношей стал в Олеши характерником. Древние предания рассказывают: "Получил юноша от старых учителей осанну и сложную задачу - найти секрет бессмертия. Месяц прожить в пустыне без пищи и воды. Несколько дней Сирко шел Олешками, и солнце побеждало. На шестой день закончилась вода, идти дальше не мог. И вдруг в мареве появилась красивая девушка, положила в руки какое-то растение и исчезла. На рассвете Сирко пришел в себя, в руке держал какие-то стебли и корешки. А сила вдруг вернулась».

Даже сегодня каждый может найти в пустыне это растение. Очевидно Сирко съел корешок милой двулистной. Человеку, чтобы выжить в царстве адского песка, достаточно съесть хотя бы один корешок.

Забывают рассказчики лишь об одном - во времена Сера на месте Олешковских песков еще не было никакой пустыни.

Как добраться?

Добираться в украинском пустыню можно из Херсона. Сначала нужно добраться маршруткой до города Олешки, а оттуда - маршруткой / автобусом до Раденска или Великие Копани. Из Херсона можно выехать утром на дизеле (отправляется около 8.00 утра) и доехать до тех самых населенных пунктов. А дальше уже пешком, с картой.

Еще можно добраться из Новой Каховки, - автобусом до Пролетарки (автобусов в этом направлении идет много). Затем с Пролетарки пешком до Новой Маячки, откуда к Олешковских песков - шапкой подать.

На сайте заповедника указано, что "відвідування Національного природного парку дозволено лише у супроводі інспектора відділу державної охорони ПЗФ та спеціаліста відділу еколого-освітньої роботи та рекреації. У разі самовільного відвідування території Парку, НПП «Олешківські піски» не несе відповідальності за вашу безпеку та життя. Будьте пильними: не відвідуйте вказану територію без супроводу спеціалістів НПП «Олешківські піски»!"

В феврале 2010 года президент Виктор Ющенко подписал указ о создании национального парка «Олешковские пески», который ограничил пребывание на территории пустыни. Попасть сюда можно только в составе экскурсионной группы или научной экспедиции. Запрет человеческой деятельности сразу положительно сказался на местной флоре и фауне. 

Посилання на джерела:

http://nppop.gov.ua/

http://vsviti.com.ua/nature/24854

Днепр вышел в финал лиги Европы! В финал Лиги Европы, Карл!!!

Дівоче-жіноче святкове вбрання. Кінець ХІХ - початок ХХ століття. Ч.4

Частина 1 - http://joy.reactor.cc/post/4534904

Частина 2 - http://joy.reactor.cc/post/4535580

Частина 3 - http://joy.reactor.cc/post/4539930

Відеоролики проекту СПАДОК (англ. Back to Basics) присвячені українській культурі, традиціям, народним звичаям. У частині циклу «Національне святкове вбрання» глядачі побачать, як в XIX-ХХ столітті виглядала українка в залежності від віку, соціального статусу і регіону проживання. Для цього в кожному з коротких, але яскравих епізодів, буде відтворено характерний для певного регіону етнічний образ. 

Над створенням роликів працювали: режисер Олексій Гуз, оператор Юрій Бакун, консультанти Українського Інституту Історії Моди, графіка проекту Signal Red, продюсер Олена Малкова.

У проєкті «Спадок» звучать українські народні пісні, записані в сучасній обробці спеціально для циклу фолк-музикантами: Ігор Сакач (музичний продюсер), Максим Бережнюк (виконавець на традиційних духових інструментах, вокаліст), Марія Квітка (вокалістка), Анастасія Полетнєва (вокалістка)

Донецька обл. Костянтинівський район

Модель: Людмила Чиркова – актриса, телеведуча, працює з дубляжем кіно на українську мову. 

Кохточка - короткий жіночий плечовий одяг із рукавами, коміром-стійкою та асиметричною застібкою збоку на дрібні гудзики. Шили з крамних бавовняних та вовняних тканин, прикрашаючи різноманітними складками, зборами, мереживом тощо. Особливо модно було вдягати “парочку”: кохту і спідницю з однієї тканини.

Миколаївська обл. Веселинівський район

Модель: Олена Скрипка. Колекціонує традиційне вбрання селян кінця 19-го – початку 20-го століття, до того ж захоплюється відтворенням історичного одягу. 

Блузниця – спідниця з крамного матеріалу (кашеміру, кольорового сатину тощо), що зшивалась із 5-6 полотнищ, котрі закладалися у дрібні збори (ряси) і зверху вшивалися у пояс (пасок). Кількість та якість використаного матеріалу свідчила про добробут власниці спідниці. Найбільше цінувалися блузниці з щільних шовкових та вовняних тканин. 

Хустка – широко розповсюджений по всій території України квадратний платовий головний убір. Існує велика кількасть її локальних назв: хустиця, хустинча (Бойківщина), пінка, півка, завійка (Лемківщина), рубець (Покуття), ширинька, мацьок (Галичина), кирух (Західне Полісся).

Чернігівська обл. Городнянський район

Модель: Наталя Хоменко. Викладач кафедри фольклористики КНУ ім. Тараса Шевченка. Керівник Народного ансамблю української музики «Роксоланія». Займається дослідженням українського жорстокого народного романсу, вивчає тему любові у фольклорі. 

Свита – довгополий верхній одяг з домотканого грубого сукна. Найдорожчими вважалися білі свити, найдешевшими чорні та брунатні. Колір та якість домотканого сукна залежали від віку та породи овець, найкраще сукно отримували з вовни ягнят. 

Окрім вишитих сорочок на Поліссі побутували і ткані сорочки, орнамент на яких майстриня створювала в процесі виготовлення полотна. Зазвичай їх оздоблювали геометричним та рослинно-геометризованим орнаментом.

Крим - Жіноче святкове вбрання кримської татарки. Кінець ХІХ – початок ХХ століття. 

Модель: Халісе Зінєдін – керівник кримськотатарської редакції іномовлення України. Ведуча мовно-культурного проекту «Еліфбе» та ведуча проекту на радіо «Время гостей». 

Традиційна кримськотатарська верхня сукня "çabuvlı anter" має символічні деталі. Кримські татарки боковими елементами "çabuv" (з кр. клин) візуально розширювали лінію стегон. Дівчата навмисно збільшували кут çabuv, бо поєднували факт широких стегон з дітонародженням. 

Сукня обов'язково доповнюється el kap (з кр. манжет), які пришивають як окремий елемент. El kap мають відворот, з зовнішньої сторони якого, золотими нитками вишитий традиційний рослинний орнамент. 

Yipişli quşaq – традиційний філігранний пояс, використовується у весільному обряді кримських татар. В кожній родині перед весіллям, наречений дарував дівчині yipişli quşaq з чистого срібла, чи золота. Перед обрядом вдома батько вдягав дівчині пояс, а після обряду, в домі чоловіка, його батько знімав пояс – це символізувало перехід дівчини до іншої родини. Пояс, разом з іншими традиційними прикрасами, вважався приватним майном дружини. Особливим центральним елементом прикраси є виноградні листи, вони символізують родючість, продовження роду.

Київська обл. Васильківський район

Модель: Ярина Сізик. Студентка кафедри фольклористики КНУ ім. Тараса Шевченка. Учасниця Народного ансамблю української музики «Роксоланія». Займається культурно-просвітницькими проектами, зокрема «Дідова хатчина». 

«Засвітити волоссям» - давній термін, що означав ходити з непокритою головою. Для заміжньої жінки це вважалося тяжким гріхом. За народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка накликала невдачі, неврожай, хвороби та пошесті. Протягом першого року подружнього життя молодиці не дозволялося навіть «світити очіпком», тобто ходити з непокритим хусткою очіпком. 

На Київщині носили довгі сорочки, вони були додільними або «до підточки». Додільна сорочка шилася з суцільного полотна, тоді як у сорочки «до підтички» верхня частина – стан, виготовлялася з тоншого домотканого полотна, а підточка – з грубшого. 

Старовинний корал, який у селі ще називали «добре намисто», був дуже дорогим. Кількість разків відігравала роль показника соціального становища власниці. У Середньому Подніпров'ї бідніші селянки в наряді мали по 3-4 разки, багаті – по 25 ("від шиї по самий пояс"). В народі вважалося, що дівчина, яка не має коралів, не може вийти заміж. Часто такі прикраси переходили у спадок, мати ділила своє намисто порівну між дочками. 

Коралове намисто в Україну привозили переважно з Італії та Франції, воно мало яскраво червоне, глухе червоно-рожеве або сірувато-рожеве забарвлення. Найбільше цінувалось намисто інтенсивного червоного забарвлення з гладеньких чистих, непоточених коралин. Вартість такого намиста в деяких місцевостях сягала ціни пари волів(!).

Жартівливі картинки, які раз і назавжди викорінять русизми з вашої мови

словник села Бутейки Сарненського району Рівненщини

Його підготував і видав місцевий ентузіаст без філологічної освіти, історик-аматор Петро Макаренко. 

Спершу думав, що таких слів буде з півсотні. Тоді не планував укладати словник. У 2015 році серйозно захопився. Розпитував старших людей, які ще у повсякденному житті користувалися місцевою говіркою. Коли вже зібралося слів 500, тільки тоді зрозумів, що потрібно готувати книгу.

Зібравши понад 2 тисячі слів бутейської говірки, які увійшли до словника, Петро Макаренко зрозумів, наскільки багатшою могла б бути українська мова з діалектами — ​справжніми мовними перлинами. Такі села — ​це ті етнографічні острівки, які об’єднують народ у монолітний державний континент. За його словами, у перспективі книгу доведеться доповнювати: ще є близько тисячі місцевих слів та висловів, які потрібно зафіксувати, зберегти.

Редактором та упорядником словника став волинський науковець, кандидат історичних наук, доцент Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Микола Півницький, який у передмові зазначив, що бутейська говірка багата своїм глибинним змістом, інтонаціями, образами, які передаються зі століття у століття, від одного покоління до іншого.

Кілька прикладів зі словника бутейської говірки «Відлуння сивої давнини, або Слово про слова»:

Аргуль — будь-який спиртний напій.

Байбас — балбес.

Беремна, важка, груба — вагітна жінка.

Бізіяна — мавпа.

Булєбочка — ​перша зварена молода картопля.

Бульбаники — ​деруни.

Вальба — овальна грудка масла або сиру вагою до 500 грамів.

Ґалахват — ​безшабашний, пройдисвіт.

Ґендзьор — ​великий скляний бутель.

Глєжана — ​пещена, так із заздрістю говорять про жінку, в якої люблячий чоловік.

Ґуґло — ​жмут клоччя, який важко розірвати.

Дать гримайов — ​натовкти кулаком у плечі.

«Держать жонку» — одружений чоловік, який є господарем, а не приймаком і не підкаблучником.

Дивило — ​дзеркало.

Дойонка — ​відро, в яке доять молоко.

Жмойда — ​скупердяй.

Забейда — ​легковажний, невдоволений.

Зтуля — звідти.

Кінуца по бабах — ​піти до ворожок.

Ковганка — неохайна господиня.

Куцуня — свиня.

Латун — заношений рваний одяг.

Льєжньовка — ​дорога, вимощена через грузьку місцину з дерев’яних кругляків.

Лякан — опудало.

Мерліни — похоронний обряд.

Муцікі — поросятка, котрих годує свиноматка.

Наклавса, як голодний вовк глєю — ​без міри наївся.

«Нах-нах» — так підкликають пса.

Нацицник — ​бюстгальтер.

Пізіть — жалібно та без міри рюмсати.

Посьєдалі на вирачки — ​про жінок, що проводять тривалий час у теревенях.

Про колісь — ​про далеке минуле.

Робить валюшку — ​небезпечна дитяча забава, під час якої діти бігають по тонкому льоду.

Розтопша — ​дуже повна людина.

Салісовка — ​дорога квітчаста хустка.

Скаржопит — ​ябеда.

Скомініздіть — ​вкрасти.

Стогнота — зануда.

Хабаль — ​гулящий чоловік.

Хапун — ​найчастіше вживають при сварці: «Щоб тебе хапун ухопив!» Дух, що несподівано забирає людську душу.

Хлєбняга — самогон.

Шабльовка — ​гостра на язик жінка.

Шманделок — великий кусок.

Тепер загадка. Що мається на увазі у цьому реченні "Одягнула припинду і нацицника, прошкувала до дзюрка та й зустріла балдиша"?

Ровесник США, або Як виживає найстаріший кінний завод країни

В 80-ти километрах от оккупированного Луганска, в селе Новодеркул, находится старейший конезавод Украины. Он пережил крепостное право, несколько войн, революций, царей и генсеков. Сегодня 253-летнее предприятие, о существовании которого большинство украинцев даже не подозревает, оказалось на грани выживания.

В 2013-м Деркульский завод и еще с десяток подобных предприятий объединили под вывеской ГП 'Коневодство Украины'.

Бюджетных денег фактически не выделяют. Коневоды выживают за счет собственных пахотных земель, на которые давно положили глаз бизнесмены.

Киев-Лисичанск-Беловодск-Новодеркул. Поездом, затем маршрутками по безнадежно разбитым дорогам. 960 километров. Сутки в пути. Добраться из столицы до 'Деркульского государственного конного завода №63'– задача не из легких. Туристы сюда не доезжают. Представители власти бывают крайне редко.

Внимательные пользователи Google Maps в череде спутниковых снимков луганской степи могут разглядеть странные постройки. Они образуют надпись 'Е II' – зашифрованный привет из имперского прошлого, монограмма, означающая 'Екатерина Вторая'. В таком виде местные конюшни сохранились с середины 19 века.

Казенный завод на восточной окраине Дикого Поля появился по указу императрицы Екатерины Второй. Официальная дата его рождения – 25 октября 1776 года. День, когда к речушке Деркул доставили первую партию племенных лошадей.

Сначала 73 лошади, а в 1776 году насчитывалось уже 469. В 1786 – тысяча. Были и арабские скакуны, и ахалтекинцы, и тяжеловозы из Европы.

Деркульский замыкает тройку старейших госзаводов бывшей Российской империи и является древнейшим в Украине. Главной целью были поставки лошадей в армию: в гусарские, уланские, драгунские полки.

В радиусе 20-30 км так называемая 'Беловодская группа конных заводов': Деркульский – 18-го века, а Стрелецкий, Новоалександровский и Лимаревский – 19-го. Эти земли – прародина отечественного коневодства.

Местные старожилы, заставшие немецкую оккупацию в 1942-43 годах, сохранили легенду: летчики Люфтваффе не стали бомбить конезавод, зная, что его основательница – Екатерина, уроженка Пруссии. Правдива эта легенда или нет, но Вторую мировую Деркульский прошел без серьезных увечий. В 50-х прошлого века в погоне за светлым будущим здесь окончательно разрушили Николаевскую церковь 1841 года, но целыми, помимо центральных конюшен, остались усадьба управляющего 1828 года и уникальный манеж 1897-го.

Манеж называют 'японским', внешне похож на пагоду, изнутри – на раскрытый зонтик. Его каркас держится на одном центральном столбе - результат сложной, геометрически выверенной системы растяжек и опор. Манеж по назначению используют до сих пор – для тренировки. Опоры из сибирской лиственницы не менялись с конца 19 века – вечное дерево. Из такого же сделаны сваи, на которых до сих пор держится вся Венеция.

За 253-летнюю историю деркульские коневоды вырастили немало выдающихся лошадей, завоевавших медали и кубки:

– жеребец Гаммураби, английская верховая, в 1906 году выиграл Большое Всероссийское дерби. В 1908-м он стал первой лошадью из Российской империи, которая выступила на полях Британии, родине английских скакунов.

– жеребец Задорный блистал в советский период – 'трижды венчанный', победивший в трех крупных соревнованиях СССР. В 60-е он произвел фурор в США, взял призовое место под Вашингтоном. Тогда американцы предлагали за него 250 тысяч долларов. Но Задорного, конечно, не продали. Он вернулся на родину с именной попоной. В знак того, что Задорный все-таки из Украины, американцы на попону с советским флагом прилепили синюю полоску (знамя УССР состоял из двух полос – красной и синей).

Цена на деркульских лошадей, как и на остальных коней с госзаводов Украины, колеблется в среднем от 400 до 3 тысяч долларов.

За годы независимости ни один из украинских президентов не удостоил деркульский завод своим вниманием.

По словам Павла Бруско, хоть какие-то попытки поддержать племенное дело были при Викторе Ющенко. А до того пришлось задабривать Леонида Кучму подарком – жеребцом по кличке Хмель. Хотя и это не сильно помогло. Коневоды Новодеркула получали зарплату в основном натурой – с окрестных полей.

Сегодня на Деркульском заводе 170 голов. Их обслуживают 54 человека. На содержание работников и поголовья нужно 500 тысяч гривен в месяц. Держатся только за счет пашни. 

Без бюджетного финансирования Деркульский завод переживает самый сложный этап в своей 253-летней истории. В Киеве, похоже, закрывают глаза даже на то, что комплекс деркульских построек относится к недвижимому культурному наследию, а сам завод образовали в год, когда в Америке приняли Декларацию о независимости США.

Ситуация, в которой оказался Деркульский конезавод – красноречивый пример того, в каком убогом положении оказалось все коневодство Украины.

Еще одна проблема: в Украине развалена система ипподромов. Тотализатор, в отличие от стран с развитым коневодством, запретили законом. Полноценной обкатки лошадей нет. Возникает нехватка зоотехников, тренеров, жокеев.

Джерело: https://fromua.news/article/2498104/rovesnik-ssha-abo-yak-vijivaie-naystarishiy-kinniy-zavod-kraini/

Дівоче-жіноче святкове вбрання. Кінець ХІХ - початок ХХ століття. Ч.2

Частина 1 - http://joy.reactor.cc/post/4534904

Відеоролики проекту СПАДОК (англ. Back to Basics) присвячені українській культурі, традиціям, народним звичаям. У частині циклу «Національне святкове вбрання» глядачі побачать, як в XIX-ХХ столітті виглядала українка в залежності від віку, соціального статусу і регіону проживання. Для цього в кожному з коротких, але яскравих епізодів, буде відтворено характерний для певного регіону етнічний образ. 

Над створенням роликів працювали: режисер Олексій Гуз, оператор Юрій Бакун, консультанти Українського Інституту Історії Моди, графіка проекту Signal Red, продюсер Олена Малкова.

У проєкті «Спадок» звучать українські народні пісні, записані в сучасній обробці спеціально для циклу фолк-музикантами: Ігор Сакач (музичний продюсер), Максим Бережнюк (виконавець на традиційних духових інструментах, вокаліст), Марія Квітка (вокалістка), Анастасія Полетнєва (вокалістка).

Кримський півострів. Курманський район

Модель: Міла Боріскіна - блогер та велнес консультант. Хоббі: акторська майстерність, етнічний дизайн та вивчення українських обрядів. Після проекту народила сина Даміра. 

Брокарівська вишивка. Вишивка хрестиком не є архаїчною на території України. Вона набула поширення у кінці XIX ст., завдяки продукції фірми Brokard – стилізовані зображення троянд та розеток з квітів прикрашали обгортки туалетного мила «Крестьянское». Тому вишиті хрестиком сорочки та фартухи ще називають брокарівськими.

Кіровоградська обл. Олександрійський район

Модель: Домініка Данилейко – школярка, донька українських фольклористів та музикантів. Займається народними мистецтвами: піснями, танцями та писанкарством. 

Каламаковий пояс – пояс фабричного виробництва з тонкої кольорової вовни червоного, зеленого, синього кольорів. Він міг бути як однотонним так і різнобарвним у тонкі повздовжні смуги. Оперезуючись поясом дівчата випускали його кінці спереду, жінки з лівого боку або позаду. Старі бабусі каламайкових поясів не носили. 

Черевички - жіноче шкіряне взуття на невисокому підборі (“черевики на корках”). Могли бути відкритими або з халявою, що стягувався по нозі шнурівкою або застібалася на ґудзики. Підошви черевиків підбивали дерев’яними кілочками, а підбори – металевими підківками.

Вінницька обл. Крижопільський район

Модель: Олександра Бойко. Радіоведуча. За освітою театральний критик і журналіст. Вважає себе справжньою українкою, хоча народилася в іншій країні. Любить подорожувати, фотографувати, знайомитись з новими людьми і відкривати для себе світ. Веде власний блог про різноманітне рукоділля та донечку Варвару.

Баламути - намисто зі скам’янілого перламутру. Достеменно невідомо, коли і як в Україні з’явилися ці дивовижні, вершково-жовтуваті намистини. Одна з версій – вони були завезені в Україну паломниками з Єрусалиму. Намиста з перламутру з’явилися в результаті перенизувань чоток. Тому низки баламутів були короткі і часто – з намистин різної (круглої і овальної) форми. Сьогодні намисто з баламуту вважається традиційною українською прикрасою, реліквією окремого роду, окремої сім’ї і є об’єктом зрозумілого інтересу антикварів. Наместини баламуту цінуються, як і старий корал, та йдуть у валюті за грами. Чим крупніший баламут, чистіший, тим він дорожчий.

Житомирська обл. Баранівський район

Модель: Олена Янчук (Росава). Співачка, має у творчому доробку 5 різножанрових альбомів, серед яких два дитячі. Вдало поєднує українську автентику з сучасними музичними тенденціями. Автор курсу гармонійного розвитку та музичного виховання для малюків "Забавлянки та співанки з Росавою".

Літник – спідниця з домотканого матеріалу. Найчастіше його шили з вовняної тканини в дрібні кольорові смужки на червоному тлі (в паски), або у клітинку (гратки). У деяких селах для їх виготовлення використовували покупні білі нитки - більку, яку фарбували в домашніх умовах у різні кольори. До літника часто пришивали тонкий тканий пояс – крайку, що закінчувався зав’язками – шнурками: торочками, поворозками, учіпками, бечками.

Одеська обл. Кодимський район

Модель: Світлана Папенко. Студентка кафедри фольклористики КНУ ім. Тараса Шевченка. Учасниця Народного ансамблю української музики «Роксоланія», а також фольк-рок гурту «Yasnytsia». 

Шарафан – тип жіночого вбрання, характерний для півночі Одеської області (Східне Поділля). Назва походить від слова «шарий» – сірий. Буденні шарафани були саме сірими або чорними, а святкові – яскравих насичених кольорів. Шили їх переважно з покупних бавовняних тканин, низ спідниці рясно прикрашали стрічками, мереживом, плисом тощо. На пошиття такого шарафану йшло близько 6-8 метрів тканини. 

Бесаги – подвійна ткана торба, що перекидалася через плече. Використовували їх як дорожню торбу, а також носили в них паски до церкви на Великдень. Цікаво, що окрім дрібних предметів та їжі, у них могли переносити дітлахів.