ДИКЕ ПОЛЕ козак

Просове пиво, мед, спотикач та варенуха. Цими дивними словами називали алкогольні напої жителі середньовічної України. Був на весіллі, мед-пиво пив…

Ці словами ми не раз чули від дідусів та бабусь, не задумуючись що у середні віки мед і пиво були чи не головними алкогольними напоями жителів тогочасної України.

Його часто, бо  вважали цілющим:

“Аще много медь яжь, уцелеешь”.

Таке бухло робили з бджолиного меду. Технологія виготволення не те, щоби була складною, але повозитися треба:

1. Готуєш медову ситу

2. Запарюєш шишки хмелю

3. Заправляєш цю сировину за шишками

4. Лишаєш настоюватися на пару днів

5. Розливаєш у бочки6.

6. Таскаєш ці бочки у погріб.

Був ще один рецепт, схожий, але трохи інкаший:

"4 кілограми бджолиного меду залити 6-ма літрами води, прокип’ятити двічі, покласти 50 грамів хмелю і знову поставити в холодне."

Кожен регіон Русі мав свої рецепти приготування цієї пиятики. Так, на землі Київській у таку медовуху додавали більше хмелю, від чого перло вдвічі більше. Мед за старосвітським рецептом, який варили на Чернігівщині, готувався так само, тільки там ще на додачу вимочували хліб.

Популярним напоєм був муселець. Це така медова наливка. До провареного з водою меду додавали ягоди з наливки. Щоб напій став хмільним, йому давали настоятись близько десяти днів.

У Київські часи жодна урочистість не обходилась без меду. Так, ще в “Лаврентіївськім списку” говориться, що древляни зварили і відвезли у місто дуже багато меду на поминки, які влаштувала княгиня Ольга по своєму чоловікові.

Це другий за популярністю алкогольний напій українського середньовіччя. Ви не повірите, однак тоді його варили без хмелю. Готували прохолодний рідкий хліб з ячменю або проса (або того й іншого разом), додаючи хміль та солод.

Вже потім пивні рецепти середньовіччя перекочували до козаків.

Французький дослідник Боплан у 1650 писав, що під час зимових походів козаки, рятуючись від холоду, тричі на день вживали гарячу юшку із пива. Та зловживати алкоголем не можна було. Особливо під час походів: порушення правила каралось навіть смертю.

Як приготувати Запорозьке пиво?

100 грам хмелю, добре розтертого з борошном і 3 склянками цукру, заливають 9-10 ложок окропу, дають настоятись протягом 2-3 годин, проціджують та зливають ще теплим в барило. Додають ще 2 склянки темної патоки та 50 грам дріжджів. Настоюють козацьке пиво у холодному місці, наприклад, у погребі.

Київ активно торгував з Візантією та грецькими містами Криму. От звідти до нас і потрапило вино. Спочатку його пили так собі, але з прийняттям християнства червоне напівсолодке стало потрапляти на столи середньовічних українців все частіше й частіше.

В українських колядках також згадується “зелено вино”, тобто настояне на зіллі – травах, корінні і прянощах.

З часів Київської держави українці отримали цікаві рецепти настоянок, які готували з фруктів, спецій, приправ. Ці рецепти постійно удосконалювалися і от що з цього вийшло:

Варенуха – слабоалкогольний напій. Готували узвар із сушених слив і груш, настоювали ніч, проціджували, додавали червоний гострий перець, м`яту, материнку, чебрець. Додавали меду і парили в печі. Подавали варенуху і гарячою і холодною. Гарячу варенуху вважали набагато смачнішою від охололої. Цей напій досить тривалий час заміняв горілку, яку вживали дуже мало.

Спотикач – напій, який постійно потрібно збовтувати. У невеликих кількостях змішували корицю, мускатний горіх, гвоздику, шафран та ваніль. Настоювали на горілці протягом 2 тижнів, щодня збовтуючи. Далі настоянку варили з цукром і охолоджували перед вживанням.

Старка – міцна витримана горілка, настояна на дубовій корі, чебреці, деревію тощо. Старка також вважалась лікувальним напоєм.

Паленка – напій на ягодах та прянощах, який дуже довго настоювався.

Полинівка – горілка, настояна на цілющих травах, а також терені, суницях чи сливах. Дуже популярною була полинівка на гострому червоному перці в стручках. Полинівка була значно міцнішою за будь-яку настоянку.

Мокруха – на смак схожа на хороший лікер та міцніша за звичайну горілку. Готувалась із вишневого соку та зберігалась у затінку.

Тертуха – розтерті з цукром суниці заливали горілкою.

Травняк – ягоди горобини, полин, ревінь, любисток, соснові шишки, ялівець заливають горілкою та настоюють рівно пів року.

Автор Роман Коржик.

про прибирання снігу на вулицях

Верховинське весілля

Просто думка, і бажання дізнатися думку інших

Інтерес підігрівало відразу дві речі: З однієї сторони фільм цікавив, як історичне полотно, хоча я думаю ніхто, окрім наших прокатчиків, не позиціонував його саме як чисто історичний фільм. З іншої сторони - це фільм знятий не Україною, але про Україну.

Скажу відразу - фільм сподобався, дуже сильно сподобався. Напевне навіть настільки сильно - що увійшов в перелік самих улюблених фільмів. Хороший художній драматичний фільм, з історичним підтекстом. Хороші історія і сюжет, хороша операторська робота, хороша режисура, хороша акторська гра, звук та спецефекти. І скільки я читав відгуки в інтернеті, і чув від багатьох знайомих які також не пожаліли 50 гривень на білет - фільм сподобався більшості. Або навіть якщо і не сподобався, то явного негативу не викликав. 

Але наші критики зовсім іншої думки. Причому, це нищівна критика, яка інколи прямо таки котиться до того, щоб не пускати "Гіркі Жнива" на великі екрани. І в цьому виникає питання - як же так?

Я досить тісно працюю з кінотеатрами нашого регіону, і особисто від адміністрації чув про проблему з відвідуванями сеансів. Фільм просто не популярний. І на це повпливала думка критиків. 

Відразу скажу, що Західні критики також були розчаровані стрічкою, а точніше деякими аспектами, але їхня критика в більшій мірі відноситься до не досить продуманої рекламної кампанії, дещо незграбної звукової чи операторської роботи над фільмом. 
Узагальнити можна так: фільм начебто і хороший, але очікувалося більшого професіоналізму від авторів. Добре, на четвірочку, але можна та треба краще. 

А що ж наші критики. А от тут і бардак, вибачте мене. Таке відчуття ніби Україна давно має якщо вже не свій Голлівуд, то Боллівуд точно. Піднявся такий шум і гам, ніби цей фільм знятий в десь в Кремлі. І це і обурює, і дивує.
До проблем фільму відносять так звану граничну гіперболізацію і безкомпромісний поділ світу на чорне та біле. Я можливо далекий від основ кінематографу, але хіба для художнього фільму це не допустимий прийом? Так, краски в фільмі згущували, особливо стосовно постаті Сталіна. Але не настільки сильно, щоб скотитися до пропаганди й абсурду. А підвищення контрасту і інтонації дозволило краще перейнятися переживаннями героїв. 
Також критики вважали, що фільм антисемітський, і підводить  до висновку, що українцеві по-справжньому добре лише за межами України. Хм... дивно, чи автори цих висловлювань дивилися взагалі цей фільм. Я особисто не замітив ніяких антисемітських мотивів. А про еміграцію так взагалі абсурд - добру частину фільму йде мова проборотьбу за Україну, про любов до неї і патріотизм. Так, в фільмі піднімається питання пошуку дому за кордоном, але хіба ж від доброго життя? Від безвиході, і це яскраво показано.
Особливо порадувала Олена Панченко з «Апострофа», яка заявила, що фільм знятий не про українців, і не для українців. В цій заяві правди 50 на 50, а от здорового глузду 0. Так, фільм знімався орієнтовано на західного глядача. І про це заявлялося в відкриту. Емігранти зняли цей фільм на власні кошти, і розкрили в ньому історичні аспекти Української історії - болючі аспекти, про які в самій Україні інколи забувають. Чому ж за всі роки незалежності Україна з її талантами не змогла відзняти стрічку, яка б більш маштабно розкривала суть проблеми геноциду українського народу? 
Звинувачень дуже багато, але всі вони впираються в одне - знімали не ми тому і фе...
І це дуже прикро. Так фільм не історичний, художній, зроблений по шаблонах, має ряд ляпів, але він єдиний в своєму роді, і з того що ми маємо - від найкращий. Навіть відносно нещодавній "Поводир" не зміг викликати таку бурю емоцій, як "Гіркі жнива".

На вашу думку - заслуговую цей фільм такої критики?

Роберт Патрік (рідкий термінатор) на з'йомках фільму "Захар Беркут" у Карпатах

Таракановский форт

архитектурный памятник XIX века, расположенный неподалеку от села Тараканов Дубенского района Ровенской области, в живописной местности над рекой Иквою. 

Таракановский форт – яркий пример того, как можно недооценить свои собственные средства защиты. Крепость была построена еще в конце 19 века для защиты западных границ Российской империи. Отсюда отлично просматривалась проходящая рядом железная дорога. Но, во время Первой мировой войны россияне решили, что форт им не особенно нужен. Поэтому крепость была сдана полякам практически без боя. Опомнившись, форт решили вернуть. Но для этого пришлось приложить огромные усилия. В результате, форт, разрушенный собственной же артиллерией, был отбит. В годы Второй мировой войны Новая Дубенская крепость снова была сдана противникам. В этот раз – уже немецким захватчикам. Некоторые легенды утверждают, что немцы здесь проводили испытание нового секретного оружия, как будто даже ядерного. Когда же стало понятно, что близится капитуляция Германия, некоторые помещения и хода к ним немцы залили бетоном. Он настолько крепкий, что расковырять его составляет трудность даже в наше время. Поэтому те места Таракановского форта, которые посетить не удается, вызывают еще больше вопросов. 

Согласно одной из легенд, это место превратилось в Город привидений. Говорят, призраки здесь действительно есть и уже много лет подряд пугают местных жителей. Возможно, это связано с тем, что в начале 20 века здесь погибло очень много солдат и они до сих пор не могут найти покой. Многие причисляют Новую Дубенскую крепость к числу самых мистических мест Украины.

Художник Микола Пимоненко

Пимоненко Микола Корнилович — український художник-живописець, академік живопису Петербурзької академії мистецтв, Член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику. 

Народився у Києві 1862 в родині майстра іконопису. Батько — Корнилій Данилович Пимоненко споруджував вівтарі й розписував церкви. Хлопцеві подобалася професія батька, і з часом він почав допомагати батькові в роботі, їздив з ним по селах і містечках Київської губернії. Батько не міг не помітити таланту сина, тому віддав його в учні відомому в Києві іконописцю Іванову.

З 1878 навчався у Київській художній школі М.І. Мурашко. Мурашко Микола Іванович – художник і педагог відіграв велику роль у формуванні таланту Пимоненка. Микола був одним з найталановитіших учнів школи, через три роки стає репетитором і помічником керівника школи. У 1881 році склав іспит при Київському навчальному окрузі. Його екзаменаційні роботи були надіслані до Петербурзької Імператорської академії мистецтв, і за рішенням її Ради від 3 грудня 1881 отримав звання вчителя малювання в нижчих загальноосвітніх навчальних закладах.

З 1882 навчався в Петербурзькій академії художеств, яку через хворобу легенів та матеріальні нестатки залишив у 1884. Нагороджений двома малими та однією великою срібними медалями Петербурзької Академії художеств. 

У ряді творів («Свати», «Засватали») Пимоненко з етнографічною точністю відобразив українські народні звичаї, пов'язані з сватанням. Ці роботи відрізняються одна від одної лише психологічними й композиційними нюансами, деякі з них відмінні лише в дрібницях. Це не поодинокий випадок у творчості Пимоненка, коли він, прагнучи найповніше розкрити тему, варіював її вирішення по кілька разів. Окремі деталі, навіть композиція, у цих картинах мають певний символічний зміст. Так, рушники, якими перев'язано сватів, свідчать, що заручини вже відбулися. З того, що сватів пригощає лише мати, а батько не присутній, хоч за традицією він мусив брати в цьому участь, можна зрозуміти, що вона вдова і видати заміж дочку для неї не так просто, тим більше, що інтер'єр оселі говорить про бідність сім'ї. Розкриттю змісту картини сприяють як психологічні характеристики дійових осіб, так і місце, де зображено дівчину.

Якщо сватання було бажаним, дівчина за звичаєм мусила сидіти біля печі й з удаваною байдужістю колупати її так, як це показано в картині «Свати». На полотні «Засватали» заручини не радують дівчину, навіть викликають протест. Про це говорить і вираз її обличчя, і співчуття, з яким дивиться на неї один із сватів.

У Києві на прохання Мурашко він займає пост старшого викладача Київської малювальної школи (1884-1900), викладає він і в Київському художньому училищі. Його учнями були відомі в майбутньому живописці: О. Мурашко, Г. Світлицький, Г. Дядченко, Ф. Красицький та інші. У 1900 ро­ці Пимоненко став одним із організаторів Київського художнього училища і працю­вав там до 1906-о року. Своїх вихованців він скеровував на те, щоб вони перш за все опановували рисунок, якомога більше писали з натури. “Малюйте олівцем, ніко­ли не забувайте його, пам’ятайте, що він вам друг і вчитель, опановуйте малюнок, пишіть з натури”,— радив він. Учні лю­били й поважали Пимоненка, “часто при­ходили до нього в майстерню, просто як до друга, за порадою, поділитися своїми радощами й печалями”. 

Час від часу він подає свої роботи на академічні виставки. Великий успіх мала його робота «Гальорка» (1885), на якій художник правдиво зобразив представників різних станів місцевого населення, які дивляться комедію Гоголя «Одруження».

У 1885 – 1887 роках у творчості Пимоненка йдуть пошуки своєї теми. У цей час на виставках з’являються його роботи “Після аукціону”, “На канікулах”, але вже в кінці 1880-х головною темою творчості Пимоненка стає зображення українського села. Великий успіх мала його картина «Різдвяні ворожіння», яка експонувалася на академічній виставці 1888 року і отримала високу оцінку критиків. Існує декілька варіантів картини «Різдвяне ворожіння» — у Державному Російському музеї (полотно, олія, 110×76 см, 1888), у Національному художньому музеї (полотно, олія 57×35 см) та Полтавському художньому музеї ім. Миколи Ярошенко.

У творах Пимоненка, виконаних наприкінці 1880-х — початку 1890-х років, переважають сюжети побутово-обрядового характеру. В картинах «Різдвяні ворожіння» (1888) і «Ворожіння» (1893) показано ворожбу на воску й «балабушках» — пиріжках, спечених для ворожіння. На полотні 1888 року зображено сцену ворожіння на воску. Дівчата вилили розплавлений віск у холодну воду, і коли він застиг, набувши дивовижної форми, вийняли його і тримають так, щоб на стіну падала тінь. Залежно від того, на що скидаються її обриси, вони гадають про своє майбутнє, про своїх суджених.

Картина 1893 року розповідає про ворожіння, за яким першою мала вийти заміж та дівчина, балабушку якої з долівки раніше візьме собака. Підкреслюючи у цих полотнах напружений інтерес дівчат, їх хвилювання, Микола Пимоненко відобразив властиву їм безпосередність, наївну віру в нібито пророчу силу ворожіння. Контрастним розподілом світла й тіні від полум'я свічки, при якому в картинах з напівтемряви хати виділяються лише постаті дівчат, а на стіни падають примхливі тіні, він створив сповнену таємничості атмосферу, суголосну настрою сцени. Зображуючи середовище, в якому відбувається дія, живописець достовірно показав умови життя незаможної селянської родини. Особливо це помітно у творі «Ворожіння», де змальовано інтер'єр сільської хати: колиску для немовляти, прості грубі лави й стіл, маленьке віконечко тощо.

Картина «Великодня утреня» теж існує в декількох варіантах — у Рибінському державному історико-архітектурному та художньому заповіднику (полотно, олія 133×193 см, 1891 р.), Херсонському художньому музеї ім. Олексія Шовкуненка (полотно, олія, початок ХХ ст.), Національному музеї "Київська картинна галерея" (незавершений варіант, полотно, олія 51×69 см).

"Великодня утреня", 1891

У січні 1893 року на виставці київських художників Пимоненко експонував картину «Рекрути». За відгуками сучасників, це була найкраща картина на виставці. На ній художник зобразив сцену, повну драматизму: на глухій станції новобранці прощаються з рідними. У відчаї принишкла на грудях чоловіка-рекрута молода жінка. Скорбота на обличчі матері. Напруга моменту підсилюється тим, що байдужий унтер-офіцер підганяє рекрута, що стоїть на шляху ешелону. Картина не зберіглась. Скласти судження про неї можна лише за листівкою «Проводи рекрута». Вона входила до серії, що була випущена у 1910 році до 25-ліття художньої діяльності Миколи Пимоненка.

"Проводи рекрута"

Після закриття школи до 1912 року (рік смерті) Пимо­ненко викладав рисунок у Ки­ївському політехнічному інституті.  Водночас, до 1906 викладав у новоствореному Київському художньому училищі, одним з організаторів якого він був. 

 У 1890-х брав участь у розписах Володимирського собору в Києві. Виконав образи Святої Анни і Миколи Мірлікійського та деякі образи на фронтоні. У 1897 за ці розписи отримав орден Святої Анни ІІІ ступеня. У 1891 отримав звання почесного вільного общника Академії мистецтв. 

"Молодиця", 1890-і

"Не жартуй", 1895

"Жнива в Україні", 1896

"Київська квіткарка", 1897

"З базару", 1898

Особливий успіх випав на долю картини «Жертва фанатизму», намальованої у 1899 році. Вона була написана під враженням від події, що сталася у глухому містечку Кременець Волинської губернії, і була відповіддю художника-демократа на релігійну нетерпимість і ворожнечу між народами й народностями Російської імперії.

Натовп людей убив молоду дівчину на очах у батьків. Дівчина, закохавшись у іновірця, порушила багатовікову релігійну заборону. Дізнавшись про цю подію із газет, Пимоненко поїхав до Кременця, зробив декілька пейзажних замальовок та етюдів, говорив з очевидцями, вивчав місцевий типаж людей, характер та поведінку під час помсти. Успіх картини, в якій порушувалася болюча соціальна проблема, сприяв тому, що у 1899 році, за пропозицією Рєпіна, Миколу Пимоненка прийняли у дійсні члени Товариства передвижників. Відомо щонайменше три варіанти картини — у Національному художньому музеї України (полотно, олія 89,5×120,5 см), Дніпровському державному художньому музеї (полотно, олія 113×145 см, 1898 р.) та Харківському художньому музеї (полотно, олія 180×244 см, 1898 р.).

Художник зобразив розлютованих релігійних фанатиків-євреїв, які от-от кинуться на молоду дівчину, яка насмілилася полюбити українського коваля. Виявленню безвихідності її становища сприяє композиційна побудова картини, психологічні колізії. Так, художник, зобразивши дівчину притиснутою до паркану перед збудженим натовпом, підкреслив, що їй нікуди подітися, залишається лише з жахом чекати розправи. Немає підтримки й від батьків: мати, відвернувшись, у розпачі ридає, а батько проклинає свою дитину. Їхні постаті ніби замикають простір навколо дочки, що посилює враження її приреченості. Художник акцентує увагу на образі дівчини не тільки за допомогою композиції, а й кольору, зобразивши її в рожевуватій блузі, яка виділяється у стриманому, дещо одноманітному колориті полотна. Трагічність сюжету картини посилює стан природи: наближається гроза, хмари поступово вкривають небо.

Щоб достовірно відобразити згадану подію, Микола Пимоненко спеціально їздив до Кременця, де зробив численні малюнки й етюди краєвидів і типів місцевого єврейського населення.

Відомо багато видань листівок-фоторепродукцій цієї картини (декілька десятків) з двох варіантів картини «Жертва фанатизму». На одній із них художник зобразив кіз, що мирно паслися поряд із розлюченим натовпом.

"Жертва фанатизму", 1899

Фрагмент з одного з варіантів картини "Жертва фанатизму", 1899

З 1899 і до кінця життя Пимоненко - дійсний член Товариства пересувних художніх виставок. Член Товариства мюнхенських художників і Паризького інтернаціонального союзу мистецтв та літератури.

У полотнах художника 1890-х років через деяку одноманітність, сухуватість живопису стан і настрій природи передано ще не дуже виразно. З перших років XX сторіччя колорит його творів стає багатшим, а манера письма вільнішою. Уперше ці риси чітко виявилися в полотнах «Вечоріє»  і «Брід», де художник показав поетичну красу простих мотивів природи і на їх тлі — сцени з життя сільських дітей.

"Вечоріє", 1900

"Гуси, додому", 1911

"З лісу", 1900

"Брід", 1901

"Коляда"

"Перед грозою", 1906

Ще одна картина, що очевидно має дві авторські копії має назву «У похід». При порівнянні листівки із цією назвою, виданою до революції, з листівкою, виданою у 1962 році, можна встановити, що вони зроблені із двох оригіналів, що відрізнялися елементами пейзажу та датуванням. Перша листівка відтворює основний варіант картини «У похід», яка була написана у 1901 році на замовлення командуючого військами Київського військового округу і наразі втрачена. Друга — варіант 1902 року, що належить Київському музею українського мистецтва. Не виявлено місцезнаходження авторської копії цієї картини, виконаної аквареллю. Багатоколірна репродукція цього варіанту була відтворена на листівці видавництва Гр. Гануляка у Львові, 1917 року.

В картині «У похід» подія — прощання козаків з рідними — відображена ніби у розвитку. На першому плані композиції козак, прощаючись з коханою дівчиною, ще стоїть; далі, біля великого гурту людей зображено вершника, з пози якого видно, що він лише на мить затримався біля своїх рідних і ось-ось вирушить у путь; вдалині дівчина проводжає козацький загін, що вже виїжджає з села. У такій композиційній побудові відчувається детальна розповідність, нерідко притаманна українським народним історичним пісням.

"У похід", 1901, олія

У 1904 році Пимоненко створив акварель під тією ж назвою. Але тут уже на перший план виходить лірика: йдучи у похід, козак прощається з нареченою. Акварель виконана спеціально для листівки та має самостійну художню цінність.

"У похід", 1904, акварель

"Українська ніч", 1905

"Київська квіткарка", 1908

"Ідилія", 1908

"Побачення", 1908

"Суперниці"/ "Біля криниці", 1909

Листівка «Проводи новобранців» — репродукція картини Пимоненка «Призив запасних». Картина була відгуком на події російсько-японської війни 1904-1905 років. У Київському музеї українського мистецтва зберігся ескіз до цієї роботи.

Пимоненко — визнаний майстер побутового жанру. Теми і сюжети його творчості невибагливі, життєві, тим, безперечно, глибоко вражаючі і хвилюючі. Увага митця зосереджена на показі праці, побуту, звичаїв, повсякденного життя селянства (весілля, побачення, повернення з роботи, сватання, тощо). Картинам Пимоненка властиві глибокий гуманізм, народність. Вони свідчать про прекрасне знання художником життя укра­їнського народу, вміння бачити і переда­вати красу і поезію його життя. 

У більшості творів Пимоненка дія відбувається на тлі краєвиду. В цій особливості виявилася характерна риса українського живопису кінця XIX — початку XX сторіччя — проникнення пейзажу в інші жанри. У більшості робіт майстра, як і в пейзажному живописі того періоду, виявлене лірико-поетичне, оптимістичне начало. Лише в деяких його картинах природа сповнена суму або має драматичне забарвлення.

Збереглася фотографія Миколи Пимоненка в інтер'єрі його майстерні. Перед ним на мольберті стоїть значних розмірів полотно «Гопак» із зображенням танцюючої дівчини. Такою — веселою, темпераментною «увірвалася» українська селянка в світ рафінованого паризького життя. Картина з успіхом експонувалася на виставці в паризькому Салоні (1909), і її придбав музей Лувру.

Окрім Лувру, творчістю Пимоненко зацікавилися і в Німеччині. У 1904 році один з мюнхенський музеїв придбав картину «Великий четвер». У Національному художньому музеї зберігається авторська копія картини менших розмірів кінця 1900-х.

"Великий четвер", 1900

"Сінокіс", раніше 1912

В картині «Додому» художник  створив образ гіркого п’яниці, який ледве доплентався до свого подвір’я. Біля хати на п’яного чекає «привітна» дружина з дрючком. Картина без дозволу художника стала прототипом горілчаної етикетки «Спотыкачъ», що випускається горілчаним фабрикантом Миколою Шустовим з "Шустов и сыновья". 

"Додому"

"Додому" - репродукція, яка тиражувалась на листівці

Микола Пимоненко невдовзі отримує неприємний лист з Москви від колег-художників з Товариства передвижників: "Ми вважали тебе чесною людиною і нашим товаришем, яким пишалися, обрали тебе членом нашого суспільства за популярність в художньому світі, став академіком, але, виявляється, тобі цього мало! Ти пустився на низькі, підлі речі, зганьбив всю нашу громаду, ти продав право на друкування своєї картини "до будинку" Шустову - горілчаному фабриканта, для етикетки до горілки. Приїжджай до Москви, полюбуйся, яку влаштували тобі рекламу: дев'ять осіб за кількістю букв "Спотыкачъ'" дефілюють по всіх вулицях Москви з твоєї картиною..." 

Треба зауважити, що Микола Шустов вже на той час був відомим російським підприємцем, власником найбільшої компанії з виробництва алкогольної продукції в царській Росії кінця XIX століття, а ще був відомий оригінальною і досить агресивною рекламною кампанією, яка дозволила йому швидко виділитися із загальної маси інших підприємців. 

Отримавши звинувачувальний лист, Микола Пимоненко негайно відправився з Києва в Москву. При зустрічі підприємець Шустов клявся: жодної картини "Додому" він в очі не бачив, про художника Пимоненка ніколи не чув, бо на виставки зроду не ходив. Йому просто сподобалася листівка: а таких у всіх книжкових крамницях повно. Ну а якщо з'явився сам автор, то він готовий заплатити скільки треба. Однак Пимоненко грошей не взяв, а подав на фабриканта скаргу в суд, який і виніс вердикт: Шустов повинен покрити витрати по справі, знищити етикетку і вилучити з продажу в магазинах все пляшки "Спотыкачъ".

Карбування на портсигарі з сюжетом з полотна «Додому»

Творчий спадок художника налічує декілька сотень завершених картин. Однак доля багатьох його творів невідома. Деякі картини були продані з виставок і потрапили в провінційні містечка Росії, деякі опинились в музеях іноземних країн. Більшість його творінь було втрачено в роки Великої Вітчизняної війни, зокрема і під час пограбувань Київського музею українського мистецтва.

Про втрачені картини Пимоненка розповідають репродукції його робіт на художніх листівках, надрукованих до революції та пізніше. Листівки з репродукціями картин Пимоненко випускались українськими, російськими та іноземними видавництвами. Наразі відомо біля 70 видів таких листівок. Лише третина відтворених оригіналів зберігається у музеях на пострадянському просторі та приватних колекціях. Аналізувати інші картини можна лише за їхніми репродукціями.

Листівки з репродукціями картин художника, що були надруковані ще за його життя, випускалися по мірі їх появи на виставках. Зникли з поля зору мистецтвознавців роботи Пимоненка, відтворені на листівках видавництва «Рассвет»: «Шалунья», «У колодца», «У ручья», «На сенокосе», «Лето» та ін. Оскільки це видавництво, купуючи картини, користувалося винятковим правом на їх репродукції, саме ці картини художника ніде, окрім листівок, не зустрічаються. Де знаходяться оригінали, встановити не вдалося. Тому цінність гарно підібраної та систематизованої колекції листівок, що відтворюють картини М.К. Пимоненко, безсумнівна. Така колекція не тільки допомагає глибше вивчити творчість художника, але й веде втраченими слідами.

У 2006 році був поставлений «абсолютний світовий рекорд продажів художника Пимоненка»— полотно «Продавщиця полотна» було продано з аукціону за 160 тисяч доларів США.

"Продавщиця полотна", 1901

Посилання на джерела: https://unc.ua/uk/pochitat/sl-di-vtrachenih-shedevr-v-mikola-pimonenko-57

http://culturalprogress.blogspot.com/2013/03/blog-post_1710.html

https://sverediuk.com.ua/ukrayinskiy-hudozhnik-mikola-pimonenko/

https://kulturologia.ru/blogs/160518/38941/

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0_%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87