Пам'яткою староукраїнської мови є
»Щедрик рождество длиннопост Пісні України Моя Україна разная политота
Ця мелодія - не лише найвідоміша українська в світі, але, напевно, й найстаріша в світі мелодія з популярних на сьогоднішній день, оскільки народилась ще в дохристиянські часи. І оспівується в ній прихід нового, щедрого року.
“Щедрик” став популярним завдяки відомому українському композиторові Миколі Леонтовичу. Ця композиція - обробка давньої української новорічної щедрівки – на сьогоднішній день найвідоміша новорічна пісня в усьому світі в перекладі на англійську мову, що має назву “Колядка дзвонів” (“Carol of the Bells”).
Уперше “Щедрик” був виконаний хором Київського Університету у 1916 році в Києві, а 5 жовтня 1921 року “Щедрик” був вперше презентований на концерті в Карнегі Холі в Нью-Йорку.
У 1936 році Пітер Вільховський (також родом з України), який працював для радіо NBC, пише англійську версію слів до “Щедрика” - “Carol of the Bells”. Згодом пісня зазвучала у популярних кінофільмах “Гаррі Поттер”, “Сам вдома” та мультиплікаційному серіалі “Південний парк”.
Оригінальні інтерпретації твору робили відомі рок-гурти “Barenaked Ladies” та “Savatage”, а переробка пісні у стилі “техно-данс” від DJ Demonix наразі стала культовою класикою електронного андеграунду.
Ну і найголовніше. В Україні прийнято щедрувати в січні. Але річ в тім, що Новий рік наші предки святкували з прибуттям весни, коли все прокидалося, все оновлявалося, відроджувалося. Тоді й співався Щедрик. Навіть в словах його говориться про приліт ластівочки, які, як ви певно розумієте, в січні не прилітають, нагадує користувач ЖЖ Котигорошко.
2010 року власну версію композиції “Щедрик” записав Олег Скрипка. Музичний запис відбувався в студії на території Печерської Лаври за участю музикантів «Лє Гранд Оркестру» і Тараса та Олі Чубай.
Кліп реалізував режисер-мультиплікатор Степан Коваль, який створив справжнє новорічне міні-кіно, виконане в жанрі пластилінової 3D-анімації. Сценарій фільму, написаний професійним казкарем Сашком Лірником.
Всем спасибо , всем бобра. Про политику не слова =)
countryballs Комиксы countryballs-факты о песочница Украина Моя Україна разная политота
Факты об Украине ч.2
художница Україна мимими писочница Лена Гаврищук длинопост Українське мистецтво Моя Україна разная политота
Настал час для миленьких вещичек !!!
Есть на свете такие люди которые просто дарят радость и тепло . За просто так. Безвозмездно!
Киевлянка Лена Гаврищук рисует доброту. Её работы так пропитаны этим чувством что хочется взять и <strike>уе**ть этим</strike> подарить это миру.
Слава Украине !
одеса Дивовижна Україна фэндомы длиннопост Мапа Моя Україна разная политота
Храми в центрі Одеси
Абсолютну більшість населення міста складають українці. Але загальновідомо, що історично Одеса завжди була багатонаціональним містом, де поряд жили та співпрацювали українці, росіяни, євреї, молдовани, німці, болгари, білоруси, вірмени, поляки та греки. Тому не дивно, що в центрі Одеси розташовується багато різноманітних релігійних споруд.
Розглянемо, які дійшли до сьогодення.
Свято-Пантелеймонівський чоловічий монастир (УПЦ МП)
Найбільший в Одесі православний монастир. Збудовано в 1876 р.
Ґуґл-мапаСвято-Іллінський чоловічий монастир (УПЦ МП)
Заснований у 1884 році, як Іллінське подвір'я для допомоги паломникам, які мандрували через Одесу на Афон і в Палестину. З 1997 року при монастирі розташоване Одеське єпархіальне управління.
Мечеть аль-Салам, Арабський культурний центр (іслам, сунізм)
Будівлю було зведено на кошти сирійського бізнесмена Ківана Аднана в 2001 р. В центрі функціонує безкоштовна школа й бібліотека для вивчення арабської мови для всіх, незалежно від віку, громадянства та релігії.
Прапори: український, сирійський та палестинський [на инших фото замість нього можна помітити прапор ЄС].
Миролюбні написи на паркані: "Двери арабского культурного центра открыты для всех желающих...", "Вера в Бога - значит твори добро и не делай зла!", "Счастья и добра вам, дорогие одесситы!", "Ислам обязывает и учит мусульман уважать и чтить всех иноверцев!"
Собор Успіння Пресвятої Богородиці (УПЦ МП)
Зведений 1867 р. До 2002 р. був кафедральним храмом Одеської єпархії.
Ґуґл-мапаСинагога Бейт Хасад (хасидизм, хабад)
Зведена 1893 р. Крім синагоги в приміщенні розташовано правління Одеської релігійної громади "Шомрей Шабос", а також редакція однойменної щотижневої газети й кухня для приготування кошерної їжі.
Свято-Архангело-Михайлівськи жіночий монастир (УПЦ МП)
Відновив свою роботу в 1992 році. При монастирі збудовано «Будинок милосердя» та ведеться відповідна діяльність.
Грецький Свято-Троїцький собор (УПЦ МП)
Храм був закладений у 1795 році та призначався для грецької громади міста. Спочатку храм був дерев'яним.
Синагога Ор Самеах (Литовський напрямок юдаїзму)
Головна синагога Одеси.
Бродська синагога (реформістський юдаїзм)
Недіюча. За радянських часів у будівлі синагоги був розміщений державний архів, який діє там і нині. Збудована євреями-реформістами та була першим реформістським храмом на території Російської імперії. У 2011 році Одеська обласна рада запланувала передати будівлю єврейській реформістській громаді, однак, через брак коштів передача не відбулася.
Кафедральний собор Успіння Пресвятої Діви Марії (Римо-католицька церква в Україні)
Головний собор Одесько-Сімферопольської дієцезії (аналог єпархії в східних християнських церквах).
Ґуґл-мапаЦентральний лютеранський кафедральний собор України св. Павла, також відома як Одеська кірха (Німецька євангелічно-лютеранська церква України)
Головний храм лютеранської громади України.
Спасо-Преображенський кафедральний собор (УПЦ МП)
Найбільший православний храм Одеси. Закладений у 1794 р.
Ґуґл-мапаКостел Святого Петра апостола (Римо-Католицька Церква в Україні)
Тривалий час існував як єдиний римо-католицький храм міста Одеси.
Євангельська реформаторська пресвітеріанська церква [пресвітеріанство - гілка кальвінізму]
Ґуґл-мапаУкраїнське мистецтво Моя Україна разная политота
Хочу показати деяку ысторыю про кобзар
З історії видання "Кобзаря" 1860 року: легенди і дійсністьДивосвіт поезії Т.Г. Шевченка може полонити людину з раннього дитинства. Тоді любов і шана до його слова зберігаються протягом всього життя. Та й кожен з нас ловить себе на думці, що поетичне слово Тараса Шевченка знайоме нам разом з першими усвідомленими словами почутими від рідної матері. Подальше, більш глибоке, осмислене спілкування з творчістю великого мислителя пробуджує цікавість до його творчого особистого життя. Подорожуючи подумки шевченківськими шляхами ми, краєзнавці, часом відправляємося в захоплюючі мандри для пошуків бодай якогось маловідомого факту, чи навіть легенди про улюбленого народом поета.
У краєзнавчій літературі є один надзвичайно цікавий момент, який не те що мало досліджений, а здається, незаслужено залишився поза увагою більш систематичного і глибокого вивчення. Це пов’язано з долею видання "Кобзар Тараса Шевченка" (саме така його повна назва) у 1860 році.
В якійсь мірі історія появи на світ цієї безсмертної збірки поезії має відношення і до села Медведівки. У твердженні цього йдемо за легендами, переказами. Але ж де тут вигадка, а де дійсність, спробуємо з'ясувати. Для цього зробимо невеликий екскурс в історію.
В 1768 році в лісовому урочищі Холодний Яр під керівництвом Максима Залізняка розгорілося полум’я народного повстання під назвою Коліївщина. Цей виступ був важливим етапом багатовікової боротьби українського народу за своє політичне, економічне, релігійне і національне визволення з-під польського ярма. Такі важливі історичні події, природно, не могли не залишити сліду в художній літературі і тому Т.Г. Шевченко стає першопрохідцем у цій справі. У 1841 році читацький світ знайомиться з легендарною поемою "Гайдамаки", де автор історично вірно вказує на той факт, що вогонь антифеодального повстання найперше спалахнув саме в селі Медведівці, про яке уже згадувалося раніше:
Задзвонили в усі дзвони
По всій Україні;
Закричали гайдамаки:
"Гине шляхта, гине!
Гине шляхта, погуляєм
Та хмару нагрієм!"
Зайнялася Смілянщина
Хмара червоніє.
А найперша Медведівка
Небо нагріває.
А тепер повернемося до самої назви повстання – "Коліївщина", яка походить, очевидно, від слів "кіл" або "колоти", "колій". Та й перекази говорять, що основною зброєю гайдамаків були різні гострі предмети: рогачі, вила, коси, тощо. але доречно зауважити, що крім такої зброї повстанці мали також свої гармати, рушниці, пістолі, списи, мечі і, звичайно, добрих коней. Коронний гетьман Вацлав Жевуський писав: "Гайдамаки усе збільшуються, по 600 кінних, гармати, котли, хоругви, прапорці мають. Шляхта тривожиться". А на все це потрібні були кошти. Отже, ретельно підготовлений за участю козаків із Запорізької Січі та її Коша, народний рух спирався перш за все на матеріальне забезпечення – мав свої кошти, скарб. За 26 днів походу з Холодного Яру до Умані керівникам просто неможливо було б лише надіятись на якусь щасливу вдачу, десь випадково придбати зброю. Для цього у війську малась своя казна, завчасно створена. Скарбничим же у Максима Залізняка був його земляк Іван Вусач (або Ус).
З переказів дізнаємось, що Вусач проживав у Медведівці (а можливо тут і народився). У нього була дружина і донька. Після придушення повстання польськими панами Вусача, як активного учасника Коліївщини, арештували і застосували до нього особливо жорстоке катування, аби дізнатись про місце, де сховано гайдамацький скарб. Коли ж до плахи, на якій мали відтяти голову скарбничому, привели дружину і дочку, то Вусач не витримав і зізнався, що скарб заховано у селі Медведівці і він згоден вказати це місце. В супроводі судового конвою скарбничого відправили на пошуки гайдамацьких коштів. Та замість того, щоб привести катів до скарбу, Вусач привів їх до повстанського табору. Поляків взяли в полон, а він опинився на волі. Заручників згодом обміняли на дружину, дочку і 11 медведівчан. Після цих подій Іван Вусач певний час переховувався і жив у різних місцях Холодноярщини. А доживав свого 100-річного віку у Медведівці, де й помер. Поховали скарбничого війська гайдамацького на козацькому кладовищі Мотронинського монастиря.
Та на цьому доля таємничого скарбу не закінчується, вона продовжується в наступній легенді, зміст якої коротко можна викласти так.
Запорізький козак з Млієва Федір Степанович Симиренко займався пошиттям чобіт. Готовий товар він продавав на ярмарках в Черкасах, Смілі, Городищі. Крім того, що Симиренко був добрим майстром своєї справи, він ще й славився своєю чуйністю, доброзичливістю і чесністю. Одного разу, пізно восени, він побачив на ярмарку бідно одягненого чоловіка похилого віку, який босими ногами стояв на припорошеній першим снігом землі. Жаль стало Федору Степановичу незнайомця і той подарував йому пошиті ним юхтові чоботи. Пройшло досить небагато часу і Симиренку знову довелося зустрітися з дідом. Але на цей раз старий чоловік був уже пристойно одягнений і взутий, а через плече у нього висіли подаровані чоботи. При розмові старий назвався колишнім гайдамакою і пояснив, що давно придивлявся до Федора Симиренка, бо чув від людей про його порядність і доброту, в чому й сам при певних обставинах переконався. Закінчилось знайомство тим, що гайдамака вказав місце, де зберігався гайдамацький скарб, тим самим віддячивши Симиренку за подаровані чоботи. Таємничий дід прохав, щоб всі збереження по мірі можливості були повернуті народу і навіть вказав шляхи здійснення: допомагати бідним, знедоленим, а також сприяти митцям, які будуть правдиво описувати і славити справи козацтва та гайдамаків.kobzar2
І ось, через деякий час, односельці помітили, що у Симиренків почали відбуватися певні зміни. Спочатку вони придбали шмат землі під Млієвим, а потім збудували паровий семиповерховий цукровий завод. Ніякої рабської праці на заводі не запроваджували. Всюди відчувалась турбота про трудящих: благоустроєні казарми, парові лазні, хороша лікарня, аптека. Діяла також школа для робітників за програмою технічного училища, де навчалось 150 учнів. На кошти Симиренків збудували перший пароплав. У Млієві цікавились музикою, поезією, діяли гуртки художньої самодіяльності. Всі ці хороші справи продовжив і син Федора – Платон та зять Кіндрат Яхненко, які теж свято оберігали таємницю батька та старого гайдамаки.
Чутки про незвичайне підприємство у Млієві ширилися далеко за межі Київщини. Зацікавився своїми старими приятелями і Т.Г. Шевченко. Протягом 1859 р. він двічі побував у Млієві. Очевидці перебування поета у Симиренка стверджують, що він багато чому дивувався, був у захопленні, а оглянувши училище – поривисто обняв Яхненка і заплакав. Тут Шевченко проникнув думкою далеко вперед і відчув, що ідеї про комунізм не надумані, а ось вони – у поборників нової цивілізації і пропагандистів соціалістичних ідей на ділі. Згадалось Тарасу Григоровичу повернення з заслання по Волзі і розповідь лоцмана про Степана Разіна, який нібито збирав мито на цій річці і роздавав його бідним людям. Контрасти щойно побаченого і особисто пережитого в недалекому минулому вилились у рядки, які Шевченко написав олівцем на стіні оранжереї Симиренків:
О люди, люди – небораки
На що здалися вам царі?
На що здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки.
Враження від відвідин Симиренків надихнули поета на нові творчі злети. Адже після повернення з тяжкого солдатського заслання Тарас Григорович задумав велику програму у своїй діяльності: підготувати буквар, підручник по космографії, географії краю та історії українського народу. Передувати цьому мало видання нового "Кобзаря". Мріялось лише б тільки за щось зачепитись, мати кошти, а там вже здійснилися б заповітні думи. Та Пантелеймон Куліш, на якого він спочатку розраховував, відмовив позичити гроші на друкування книги.kobzar3
Тоді поет звернувся за допомогою до Платона Симиренка, який тут же надіслав так необхідні йому 1100 карбованців. В знак великої вдячності, на титульній сторінці нового видання "Кобзаря" з волі Т.Шевченка зазначено: "Коштом Платона Симиренка". Чи не підказувало власне чуття Шевченку, що ці кошти не лише з особистого кошту добродія Симиренка? Хто знає. І хто може розподілити, де тут легенда, а де дійсність?
Отже, можна дійти висновку, що старий столітній гайдамака і є Іван Вусач, який передав гайдамацький скарб Ф.С. Симиренку, а той в міру своїх можливостей щиро віддав його народові. В ряді добрих намірів вихідця з села Медведівки Івана Вусача та Симиренків з Млієва і здійснилось видання "Кобзаря" Т.Г. Шевченка у 1860 р. Високу оцінку цій книзі на той час дали "Современник", "Отечественные записки" та багато інших періодичних видань Росії. Схвальні рецензії з'явилися незабаром у пресі Польщі, Чехії та інших слов'янських країн, що свідчить про великий успіх "Кобзаря" та вихід української літератури на широкі європейські літературні шляхи. Найглибший відгук на "Кобзаря" 1860 р. тоді дав Микола Добролюбов, який писав, що автор "поет цілком народний, у Шевченка все коло його дум і почуттів перебуває в цілковитій відповідальності зі змістом і ладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і