Comic Con Ukraine
Шановні, а чи ви чули про цю подію?
І чи збираетесь її відвідати?
Таки може #Сходка?
Результаты поиска по запросу «
Українстке мистецтво девушка арт
»
фэндомы Гетьманщина квест Текстовый Квест игра История копипаста Моя Україна разная политота
«Гетьманщина»: як козаки Україну руйнували
«Гетьманщина» – це браузерна гра, в якій вам треба буде взяти на себе відповідальність за долю української козацької держави, Війська Запорозького, яка з’явилася на наших землях після великого козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького. Ваше завдання – якнайдовше зберігати державу, з усіх боків оточену ворогами. Шансу на перемогу нема, все питання у тому, як довго ви протримаєтесь.
Період української історії, що почався відразу ж після смерті першого очільника Гетьманщини у 1657 р., відомий у вітчизняній історіографії як Руїна. Руїна – це те, що українці власними руками зробили з собою та своєю країною. Звісно, не обійшлося і без втручання сусідів, які підбурювали українців розірвати свою державу на шматки. Майже все зовсім як зараз, тому «Гетьманщина» – дуже важлива для сучасної України гра, і ми пробачимо їй деякі недоліки, насамперед дуже просту графіку.
«Гетьманщина» охоплює період з червня 1657 р., за місяць до смерті Богдана Хмельницького, до січня 1660 р., час війни на три фронти та гетьманства вже Юрія Хмельницького. Після смерті Богдана вам треба вирішити, на кого з соратників гетьмана зробити ставку – на його молодшого сина Юрія, щоб, як планував сам Хмель, започаткувати нову династію, яку визнають інші монархи Європи; чи на більш досвідченого Івана Виговського, побратима гетьмана, очільника Генеральної військової канцелярії (відповідає сучасному посту прем’єр-міністра), який прагнув союзу з нещодавнім ворогом, Польщею.
Кого б ви не підтримали, вам доведеться зіткнутися з наслідками своїх дій і зрозуміти, як складно було українським державцям у ті часи. Навіть дії, які виглядають розумними зараз, через 350 років після Руїни, з великою імовірністю не привели би до перемоги, а лише б відстрочили кінець Гетьманщини. Надто сильні й підступні були вороги України, надто незгуртована була козацька старшина, яка тягнула державу у різні боки, надто не освічені були пересічні українці, які занадто легко піддавалися обіцянкам зрадників (сьогодні б сказали обіцянкам популістів).
«Гетьманщина» – це покрокова текстова стратегія / адвентюра, щось на зразок тих ігор, які існували на зорі комп’ютерної ери. Кожен ігровий місяць ви будете розмовляти з посланцями іноземних держав, брати участь у радах старшини, вирішувати, як вчинити в тому чи іншому випадку. Стратити зрадників, чи ні; виділити кошти на армію, на церков, чи на розбудову держави; підтримати мистецтво, чи спрямувати ці гроші на підкуп простого козацтва? Укласти союз зі Швецією, з Польщею, з Кримським ханством чи Московією? Й багато іншого.
Крім того, час від часу вам треба буде брати участь у битвах козацького війська, насамперед, на жаль, з українськими ж заколотниками, що виступають проти гетьманської влади, підбурені вашими ворогами, чи навіть під прапорами інших держав. На жаль, під час Руїни в певні часи в Україні було по два та навіть по три гетьмани – під польським, московським, османським чи шведським протекторатом. Ось до симуляції битв в нас є певні питання. По суті, це стара добра гра «Камінь-ножиці-папір», в яку додали деякі характеристики військ – оснащеність, мораль й таке інше. Але все одно боєві зіткнення виглядають у «Гетьманщині» занадто спрощено та хаотично.
Ще одна складова гри – текстовий квест / RPG за участю молодого запорожця Олексія, який з’являється у декількох важливих епізодах 1657 – 1660 рр., таким чином даючи нам змогу подивитися на історичні події очами простого вояка. Так, на відміну від більшості інших обставин гри, ці епізоди вигадані, але відбуваються під час та на тлі реальних подій.
За що ще треба похвалити «Гетьманщину», так це за непогані українські тексти та за невеликі історичні довідки про кожну з подій та кожну історичну особу, що брала в ній участь. «Гетьманщина» більшою мірою не гра, а інтерактивний підручник історії, з деякою варіативністю в межах реального історичного потоку. Після закінчення гри, як би й коли би вона не скінчилась, ви матимете змогу порівняти ті рішення, що приймали ви, з тим, як це було насправді.
Так, «Гетьманщина» поступається AAA та багатьом інді-іграм по графіці та по складності геймплею. Так, це більш інтерактивна книжка, ніж гра. Але важливість подій, що показані в ній, для розуміння наслідків роз’єднаності українців, дає нам право рекомендувати цю гру майже всім. Було б дуже добре, якби «Гетьманщину», як допоміжний інтерактивний посібник, додали б до курсу історії України у школі.
Мабуть, ви зможете зробити симуляцію України часів Гетьманщини у Europa Universalis IV, там навіть є вже козацьки юніти в рамках Europa Universalis IV: The Cossacks Collection. Але Europa Universalis IV – це гра, зібрана на загальних правилах, які не відображають усіх нюансів часів Руїни. В будь-якому разі, спробуйте ще й «Гетьманщину», вона дійсно дуже непогана.
«Гетьманщина» — цілком безкоштовна гра, але якщо у вас виникне бажання підтримати її розробника, це можна зробити з сайта гри.
ПС Джерела
https://itc.ua/articles/getmanshhina-yak-kozaki-ukra%d1%97nu-rujnuvali/
https://historygame.net/
фэндомы козаки прически історія України традиции Моя Україна разная политота
Оселедець, чуб, чуприна - символизм прически запорожских козаков
Отважный, смелый, готовый в любой момент умереть за свою землю - вот, что символизирует старинная мужская прическа - длинная прядь волос на бритой голове.
Длинная прядь волос на бритой голове козака "оселедцем" стали называть сравнительно недавно, ведь храбрый чуб на голове запорожца таким "рыбным" названием можно было разве что оскорбить или даже обидеть. Название "оселедець" возникло в 20-м веке, значительно позже, чем такая прическа появилась на головах воинов. А "оселедцем" ее назвали советские писатели. Современные козаки на такое название не обижаются, наоборот - шутят.
Сохранилась интересная заметка, которая подробно рассказывает о древнем обычае украинцев носить волосы. Она была опубликована в "Записках Научного общества имени Тараса Шевченко" около ста лет назад.
“Майже всі наші малярі, малюючи низових лицарів запорожців, не знають, як треба малювати їхні чуприни. Так, наприклад, на рисунку маляра Васильківського, виданого на премію російською часописсю “Нива”, намальовано запорожця так, що чуб і чуприна у його вийшли змішаними: поверх звичайного чуба, розчісаного на всі боки, лежить від середини голови, осібне пасмо волосся — чуприна. Запорожці Рєпіна, що пишуть султанові листа, мають чуприни серед голови, як буває це у китайців. У театрах при гримуванні чуприни чіпляють насеред голови. Все це розминається з правдою…”
Прежде всего, чуб и чуприна - не одно и то же, как некоторые думают, а совсем два разных типа прически.
Чуб подстригался так: надо лбом, на висках и на затылке волосы брились или стриглись налысо, и только по середине головы оставляли на ладонь широкую, круглую прядь длинных волос. Ее расчесывали по сторонам и подстригали кругом - над лбом, а ниже на затылке.
Таким образом бритые места прикрывались волосами и казалось, что голова вся в волосах; только когда чуб закатывался ветром, то лысую голову было видно, и от того лицо мужчины делалось воинственным. Волосы носили господа, городовые козаки и посполитые; только господа подстригали его выше, на польский лад.
князь Єжи Оссолінський
Совсем иначе стриглась чуприна. Вся голова брилась или стриглась наголо, над самим же лбом оставляли круглую прядь волос пальцев в три ширины. Волосы то время отрастали в длинную косу, которую можно было причесать на левый бок, или обвести вокруг головы и замотать за левое ухо, или просто довести до него и замотать. Но чаще коса была не очень длинная, только спускалась на ухо, и конец ее болтался на плече.
Маленьким мальчикам чуприну стригли на уровне с бровями, чтобы не лезла в глаза. В старших голова не всегда была идеально выбрита, зарастала небольшими волосами и так оставалась подолгу. Особенно так было у стариков, которые не любили наряжаться. Чуприны носили запорожские козаки, те люди, которые имели какие-то отношения с ними, такие как чумаки, и те крестьяне, которые жили близко к Запорожью.
Оказывается, не всем и на Запорожской Сечи разрешалось носить чуприну, которая была своеобразным отличием рыцарского сословия. Чуприны запрещалось носить джурам, крестьянам-беглецам, неопытным воинам, лжецам, трусам, ворам и обманщикам. Лишить чуприны козака считалось величайшим позором.
О чрезвычайно высоком статусе этой прически у запорожцев свидетельствует и строго регламентированный способ ношения чуприны, закрученной именно за левое ухо. "Чуприну непременно носили за левым ухом, как все отличия и награды, - объяснял бывший запорожец Антон Головатый великому князю Константину Павловичу, - саблю, шпагу, ордена и др. носят слева, то и чуприну, как знак упорного и отважного козака, следует также носить слева".
В Украине существовал даже специальный термин "чуприндир" - храбрый, как запорожец, который носит чуприну на голове. У поляков же военная прическа совсем другая - очень высоко подстриженные волосы кругом на голове - оно больше напоминает прическу наших крестьян.
Запорожець на етюді Рєпіна до картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану»
Но советским ученым вникать во все эти тонкости власть "не рекомендовала". После уничтожения Сечи московские оккупанты силой брили шевелюры всем козакам, а непокорных казнили. Даже когда в 1788 году было образовано Черноморское войско, некоторые помещики у козаков отрезали на голове чуприны и этим лишали козацкой чести, которой они дорожили и в крепостном звании, признавая себя не крепостными, а козаками.
Несмотря на все запреты еще до 70-х годов XX века в некоторых украинских деревнях мужчины брили головы и оставляли небольшой чупер как признак своего козацкого происхождения.
Все эти факты убедительно свидетельствуют: козаки - продолжение давней военной формации воинов-кшатриев. Во времена Киевской Руси она была как боярско-рыцарское сословие, которое выполняло функции пограничной стражи.
Ведь даже польские власти в официальных документах всегда обращалась к козакам не иначе как "пани-лицарі".
Не случайно на народных картинах "Козак-Мамай", рядом с ним на дубе, который символизирует "Дерево Жизни", непременно изображался родовой рыцарский герб. То есть, даже народные мастера идентифицировали козачество именно с сословием рыцарей. Могилы козаков отличались от могил людей других сословий: на надгробном кресте поперечная часть была украшена небольшим древком с куском полотна на нем, так называемой "прапіркою".
Как мы знаем, козацкие поселения существовали по всему периметру нашего государства. Здесь мы подходим к развенчанию еще одной большой байки о казачестве, которую не только навязали нам, но и запустили в мир. В частности, всегда пытались ограничить историю украинского козачества историей Запорожской Сечи. Мол, козачество возникло на Запорожье и только запорожцы - настоящие козаки. Но факты говорят о другом. Мы знаем, что рядом с запорожскими существовали и городовые, или реестровые козаки, которые были мощной военной организацией и имели свою столицу сначала в Чигирине, а затем в Трахтемирове.
В Мизине, на берегу реки Рось, украинские археологи нашли древнейшее в мире изображение козака с волосами, начертанные на кости мамонта. Возраст изображения - 20 000 лет. Но советской историографией даже вспоминать об этом изображение было строго запрещено. Ведь эта находка убедительно доказывает, что родиной арийских племен была именно Украина.
В арийских племенах, которые в давние времена переселились в Индию, эта прическа была признаком военной касты - кшатриев. Кшатрии носили ее еще четыре тысячи лет назад. В них она называлась "шикхандака" и была присуща индийским богам ветра и Кришне (как символа воинства). Считается, что эта прическа символизировала солнечный луч, знак солнца. Кроме того, чуприна, которая формой напоминает шлык на козацкой шапке, свидетельствовала о пренебрежении кшатрия к смерти. Ведь именно через чуприну бессмертная душа его поднимется к солнцу.
Подобную прическу можно увидеть и на рельефе в гробнице египетского фараона Хоремхеба (XIV в. До н.э.), где она украшает голову одного из пленных митанийских ариев. Так путешествовала эта прическа вместе с нашими предками арийцами по всему Евразийскому континенту.
Бытовала она и у сарматов еще во II веке, о чем свидетельствует греческий писатель Лукиан с Само-сати. Византийская летопись так описывает древнерусское войско, под предводительством Аскольда и Дира 866 года окружившее Константинополь: «Эти варвары-русы были хорошего роста ... Более значительные между ними брили бороды и носили длинные усы; на головах с длинными оселедцами (чубами) и подбритыми чупринами носили островерхие шапки; поверх кольчуги были одеты белые киреи ... Вооружены они были топорами, колчанами, копьями и с обеих сторон острыми мечами, а щиты у них сверху и снизу узкие". Следовательно, козацкий чупер еще в те времена считался признаком знатности рода.
Наши давние князья Аскольд и Дир, Олег и Рюрик, из которых упорно пытаются сделать то шведов, то немцев, во всех договорах и документах называли себя и свою дружину не варягами, норманнами или викингами, а именно Русью. Итак, поскольку русы носили чупер, то и у князя Олега он должен быть, как у его внука Святослава.
Пам'ятник на Пейзажній алеї в Києві (2004). Скульптор Олександр Пергаменщик, архітектор Костянтин Пергаменщик, дар місту Києву
Викинги же чупер не носили. А нам в литературе, изобразительном искусстве и в кино постоянно изображали Олега лохматого, с бородой, а порой даже в псевдоскандинавском шлеме с рогами. Поэтому, например, на миниатюрах, в старинных руських летописях тот же Святослав, Владимир, а также другие князья изображаются в греческой манере - лохматыми и бородатыми. Хотя с монеты князя Владимира видно, что он бороды не носил, а Святослав самими же византийскими очевидцами описывается с усами и оселедцем.
На старинном рисунке 1670, где изображен отряд городской охраны Львова, тоже видим козацкие прически. Кстати, вооружены были эти львовские правоохранители довольно оригинально - огромными боевыми цепами ("ціпами"), откуда и пошло их название "ципаки". А боевой цеп был любимым оружием именно запорожских казаков, о чем свидетельствует в своей истории князь Искусный, который долгое время находился на Запорожской Сечи.
Кроме того, славяне еще с давних времен практически не знали длиннобородых богов и вовсе не знали длинноволосых.
Праукраинские племена изображали своих идолов с усами, но без бород. На миниатюрах Радивиловской (Радзивиловской) летописи, например, у Перуна усов не видно, как и бороды. Зато отчетливо заметна шевелюра-оселедец, которая совершенно по-запорожски приходит к левому уху.
Бандурист Остап Кіндрачук в козацькому одязі, який грає на площі в Познані
Джерело: книга Тараса Каляндрука “Таємниці Бойових мистецтв України”
фэндомы фанфик hpmor гпімр книги Перевод Harry Potter Поттериана eliezer yudkowsky Гарри Поттер и методы рационального мышления Моя Україна разная политота український переклад
ГПіМР: Розділи 100-102
Кукусі, любі читачі!
Наші чудові перекладачі підігнали ще три розділи! Ловіть:
(Оригінал зображення взято звідси.)
Ми -- група ентузіастів, хто у вільний час займається перекладом. Заходьте на наш сайт. Там же можна знайти інструкції для тих, хто хоче допомогти або приєднатись до перекладу. Оригінал книги англійською є тут.
Наша сторінка у ФБ. Будемо дуже вдячні, якщо ви натиснете вподобайки та поширете інформацію про книгу.
Чекайте наступний пост з новими розділами (або з іншими новинами проекту) тут, на реакторі під цими тегами. Наступна публікація запланована на 4го лютого.
фэндомы Спадок одежда украшения вишиванка Вышиванка Пісні України Моя Україна разная политота
Дівоче-жіноче святкове вбрання. Кінець ХІХ - початок ХХ століття. Ч.5
Частина 1 - http://joy.reactor.cc/post/4534904
Частина 2 - http://joy.reactor.cc/post/4535580
Частина 3 - http://joy.reactor.cc/post/4539930
Частина 4 - http://joy.reactor.cc/post/4549424Відеоролики проекту СПАДОК (англ. Back to Basics) присвячені українській культурі, традиціям, народним звичаям. У частині циклу «Національне святкове вбрання» глядачі побачать, як в XIX-ХХ столітті виглядала українка в залежності від віку, соціального статусу і регіону проживання. Для цього в кожному з коротких, але яскравих епізодів, буде відтворено характерний для певного регіону етнічний образ.
Над створенням роликів працювали: режисер Олексій Гуз, оператор Юрій Бакун, консультанти Українського Інституту Історії Моди, графіка проекту Signal Red, продюсер Олена Малкова.
У проєкті «Спадок» звучать українські народні пісні, записані в сучасній обробці спеціально для циклу фолк-музикантами: Ігор Сакач (музичний продюсер), Максим Бережнюк (виконавець на традиційних духових інструментах, вокаліст), Марія Квітка (вокалістка), Анастасія Полетнєва (вокалістка)
Тернопільська обл. Заліщицький район
Модель: Ярина Дронь. Засновниця реконструкторської майстерні українських традиційних прикрас «ВидимоНевидимо». Скрипалька, займається відновленням та популяризацією етнічної музики.
Чорна вишивка на Поділлі ніколи не вважалася жалобною. Цей колір асоціювався з кольором землі, а отже з родючістю, достатком та добробутом. У цьому регіоні так вишивали навіть весільні сорочки. Частіше за все нитки для такої вишивки виготовляли з вовни чорних овець.
Ґердан – традиційна дівоча прикраса з бісеру, що використовувалась як частина головного убору. У XIX столітті бісер був настільки дрібним, що для низання ґерданів доводилося використовувати кінський волос.
Рівненська обл. Сарненський район
Модель: Оксана Мітюхіна. Займається збереженням, дослідженням, відтворенням та популяризацією української вишивки.
Постоли (личаки) – взуття, плетене з кори дерев: верби, липи, в'яза тощо. В Україні найкраще збереглася традиція носити таке взуття на Поліссі. Одягали їх на полотняні або вовняні онучі, які намотували майже до колін. Личаки зношувались вкрай швидко – за чотири дні літом, і до тижня зимою. За рік одна людина змінювала близько 50 пар.
Окрім взуття із лика виготовляли ще й сумки – навіски. Вони були популярними на початку XX століття. Використовували їх для зберігання дрібних речей та грошей.
Івано-Франківська обл. Снятинський район
Додільна сорочка - майже до самої землі.
Окрийка, окрійка - вишитий пасок.
Уплітки - сплетені у вигляді кіс, червоні гарусні нитки або стрічки з червоних гарусних ниток, які впліталися в коси. Гуцулки прикрашають свої уплітки мідними бляшками або ґудзиками. Найчастіше уплітки обвивають навколо голови, утворюючи своєрідний вінець з кіс.
Полтавська обл. Миргородський район
Модель: Олена Дідик. Археолог, етнограф, дослідник та реконструктор традиційного одягу українських селян. Учасник фольклорного гурту «Гуляйгород».
Гаман – торбинка, в якій зберігали гроші та дрібні речі. На Полтавщині жінки шили їх з яскравої тканини, прикрашали вишивкою та аплікацією. Кріпили такий аксесуар до поясу або ж пришивали до спідниці.
Юпка – верхній жіночий одяг, що побутував у центральній та лівобережній Україні в ХІХ – першій половині ХХ століття. Шили юпки зазвичай із купленої мануфактурної тканини: вибійки, черкасини, або ж китайки. У кінці ХІХ століття кількість вусів на спинці юпки була ознакою заможності: чим багатша жінка або дівчина – тим більше складок нараховувалось на її верхньому одязі. На Полтавщині разом з крамними зустрічались юпки, пошиті з домотканого сукна.
Волинська обл. Ратнівський район
Модель: Олена Видрич. Фольклорист, дослідник традицій українського Полісся. Займається відродженням давніх традицій гуртового співу. Керівник дитячого фольклорного гурту «ЯсноКрасно».
Як застібку для коміра сорочки, окрім кольорової стрічки на Поліссі використовували «шпоньку» («спінку») - металеву прикрасу у вигляді двох кружечків, з’єднаних штифтиком. Менший, не оздоблений кружечок, просовували в петлі на комірі, більший, зазвичай декорований кольоровим скельцем, залишався ззовні.
Унікальна техніка декорування одягу аплікацією збереглася лише в декількох селах Волинської області. Таким чином оздоблювали сорочки, фартухи, притулки та плати. На біле полотно нашивалися смужки червоного, чорного та голубого кольору, що імітували розташування тканих узорів.
Сумська обл. Охтирський район
Модель: Марія Пошивайло. Дослідник українського гончарського фольклору, майстер народного мистецтва з соломоплетіння, писанкарства й виготовлення традиційних дівочих головних уборів.
Особливо модним у кінці ХІХ століття стає кубовий ситець – тканина мануфактурного виробництва, із нанесеним на неї квітчастим візерунком. В Україну його почали завозити з 1840-их років. Найчастіше використовували для пошиття керсеток, юпок, спідниць та очіпків.
У деяких регіонах України вважалося соромом виходити за межі подвір’я без запаски, особливо негоже було, щоб їх у такому побачив сторонній чоловік. Найбільше цінувалися виготовлені з привозної парчі, золоті та срібні запаски. Їх вдягали лише на свята. Парчеві запаски були дуже коштовними, тому деяким дівчатам доводилося позичати їх на весілля у своїх подруг.
