ввімкни новий дизайн цьому мудаку

Просове пиво, мед, спотикач та варенуха. Цими дивними словами називали алкогольні напої жителі середньовічної України. Був на весіллі, мед-пиво пив…

Ці словами ми не раз чули від дідусів та бабусь, не задумуючись що у середні віки мед і пиво були чи не головними алкогольними напоями жителів тогочасної України.

Його часто, бо  вважали цілющим:

“Аще много медь яжь, уцелеешь”.

Таке бухло робили з бджолиного меду. Технологія виготволення не те, щоби була складною, але повозитися треба:

1. Готуєш медову ситу

2. Запарюєш шишки хмелю

3. Заправляєш цю сировину за шишками

4. Лишаєш настоюватися на пару днів

5. Розливаєш у бочки6.

6. Таскаєш ці бочки у погріб.

Був ще один рецепт, схожий, але трохи інкаший:

"4 кілограми бджолиного меду залити 6-ма літрами води, прокип’ятити двічі, покласти 50 грамів хмелю і знову поставити в холодне."

Кожен регіон Русі мав свої рецепти приготування цієї пиятики. Так, на землі Київській у таку медовуху додавали більше хмелю, від чого перло вдвічі більше. Мед за старосвітським рецептом, який варили на Чернігівщині, готувався так само, тільки там ще на додачу вимочували хліб.

Популярним напоєм був муселець. Це така медова наливка. До провареного з водою меду додавали ягоди з наливки. Щоб напій став хмільним, йому давали настоятись близько десяти днів.

У Київські часи жодна урочистість не обходилась без меду. Так, ще в “Лаврентіївськім списку” говориться, що древляни зварили і відвезли у місто дуже багато меду на поминки, які влаштувала княгиня Ольга по своєму чоловікові.

Це другий за популярністю алкогольний напій українського середньовіччя. Ви не повірите, однак тоді його варили без хмелю. Готували прохолодний рідкий хліб з ячменю або проса (або того й іншого разом), додаючи хміль та солод.

Вже потім пивні рецепти середньовіччя перекочували до козаків.

Французький дослідник Боплан у 1650 писав, що під час зимових походів козаки, рятуючись від холоду, тричі на день вживали гарячу юшку із пива. Та зловживати алкоголем не можна було. Особливо під час походів: порушення правила каралось навіть смертю.

Як приготувати Запорозьке пиво?

100 грам хмелю, добре розтертого з борошном і 3 склянками цукру, заливають 9-10 ложок окропу, дають настоятись протягом 2-3 годин, проціджують та зливають ще теплим в барило. Додають ще 2 склянки темної патоки та 50 грам дріжджів. Настоюють козацьке пиво у холодному місці, наприклад, у погребі.

Київ активно торгував з Візантією та грецькими містами Криму. От звідти до нас і потрапило вино. Спочатку його пили так собі, але з прийняттям християнства червоне напівсолодке стало потрапляти на столи середньовічних українців все частіше й частіше.

В українських колядках також згадується “зелено вино”, тобто настояне на зіллі – травах, корінні і прянощах.

З часів Київської держави українці отримали цікаві рецепти настоянок, які готували з фруктів, спецій, приправ. Ці рецепти постійно удосконалювалися і от що з цього вийшло:

Варенуха – слабоалкогольний напій. Готували узвар із сушених слив і груш, настоювали ніч, проціджували, додавали червоний гострий перець, м`яту, материнку, чебрець. Додавали меду і парили в печі. Подавали варенуху і гарячою і холодною. Гарячу варенуху вважали набагато смачнішою від охололої. Цей напій досить тривалий час заміняв горілку, яку вживали дуже мало.

Спотикач – напій, який постійно потрібно збовтувати. У невеликих кількостях змішували корицю, мускатний горіх, гвоздику, шафран та ваніль. Настоювали на горілці протягом 2 тижнів, щодня збовтуючи. Далі настоянку варили з цукром і охолоджували перед вживанням.

Старка – міцна витримана горілка, настояна на дубовій корі, чебреці, деревію тощо. Старка також вважалась лікувальним напоєм.

Паленка – напій на ягодах та прянощах, який дуже довго настоювався.

Полинівка – горілка, настояна на цілющих травах, а також терені, суницях чи сливах. Дуже популярною була полинівка на гострому червоному перці в стручках. Полинівка була значно міцнішою за будь-яку настоянку.

Мокруха – на смак схожа на хороший лікер та міцніша за звичайну горілку. Готувалась із вишневого соку та зберігалась у затінку.

Тертуха – розтерті з цукром суниці заливали горілкою.

Травняк – ягоди горобини, полин, ревінь, любисток, соснові шишки, ялівець заливають горілкою та настоюють рівно пів року.

Автор Роман Коржик.

Хуевенький тест про мову, от ретардов считающих уебищные диалектизмы обязательной частью української, но ради фана пройти можно.

Істинна Мекка гончарства скромно причаїлася в невеличкому селі, розташованому на кручах берегів Ворскли. Про Національний музей українського гончарства та Інститут керамології чуло небагато людей. Побувавши в селі Опішня, у вас з'явиться унікальний шанс познайомитися з історією гончарства, яке активно розвивається в цьому краї останні 3 тисячоліття. Не забудьте купити опішнянську свистульку на пам'ять.

Опішня, Полтавська область – За сорок кілометрів від Полтави розташована гончарська столиця України – селище Опішня, яку ще називають «українським Римом». З давніх-давен тутешні гончарі створюють кераміку, яку знають та цінують в усьому світі. Ще у середині минулого століття Олександр Довженко записав у своєму щоденнику, що саме Опішню варто перелаштувати у «зразковий центр уваги всіх будівників, колгоспників, туристів, мистецтвознавців». Колгоспники залишилися в історії, а мистецтвознавці й туристи Опішню увагою не оминають. Хоча місцева молодь не вважає своє селище зразковим і намагається шукати кращої долі не в «українському Римі».

Понад річкою Ворсклою на семи мальовничих пагорбах розкинулося селище міського типу Опішня. Археологічні знахідки свідчать, що на цьому місці ще до нашої ери існувало кілька городищ. Однак перша писемна згадка про «український Рим» датована лише ХІІ століттям.

Офіційна назва селища «Опішня». Однак самі жителі здебільшого вживають давню етнографічну назву «Опішне».

«Під впливом російських канцеляристів назву було змінено ще за радянської доби на «Опішня». Але населення ще досі говорить «Опішне», «Опішнє», «в Опішному», «в Опішньому», – пояснив Радіо Свобода заступник голови Наглядової ради Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішні Олесь Пошивайло.

Опішнянські керамічні миски, кухлі, горщики, глечики, макітри, куманці та барильця…

Уже кілька століть Опішню називають гончарською столицею України, адже споконвіків у селищі займалися гончарним промислом. Місцеві мешканці кажуть, що саме тутешні майстри придумали глиняних баранців та свистунців.

Опішнянські керамічні миски, кухлі, горщики, глечики, макітри, куманці та барильця віддавна славилася в усьому світі. На межі ХІХ та ХХ століть гончарною справою у селищі займалися близько тисячі родин. У другій половині ХХ століття протягом сорока років в Опішні працював завод «Художній керамік». Нині ж гончарство – приватна родинна справа. В гончарській столиці України ним займаються і великі, і малі.

83-річний Микола Пошивайло – гончар із діда-прадіда. Каже, що за півстоліття гончарування виготовив незліченну кількість виробів.

«Батьки, діди були гончарі, і я в них учився гончарувати. Я ніколи не шкодував, що став гончарем. Був я і в сільському господарстві на тракторі, але все одне тягнуло до гончарства. У нашому великому селі було багато гончарів. А зараз є небагато молодих, які навчалися в училищі, поки завод існував. Дуже гарні майстри вийшли», – каже Микола Гаврилович.

12-річний Віталій Заліський також нащадок гончарів. Зараз він навчається в Опішнянському «Колегіумі мистецтв», а у вільний час допомагає мамі-майстрині проводити майстер-класи.

Хлопець згадує, як п’ять років тому вперше взяв до рук глину і спробував щось зліпити: «Я беру перший шматочок глини і намагаюся відтворити якийсь там виріб, щось пробувати. Це, звісно, передалося від мами, мені сподобалося, і я вирішив в майбутньому стати гончарем. Зараз мені подобається гончарювати і ліпити традиційні іграшки».

Нині в Опішні проживають близько п’яти тисяч осіб. У селищі є дитячий садочок на півтори сотні місць та дві школи – «Колегіум мистецтв у Опішні» та із поглибленим вивченням фізики та математики.

Звісно, опішняни займаються не лише гончарним промислом. Крім школи та лікарні, можна ще заробити на прожиття торгівлею. Виконувач обов’язків селищного голови Світлана Падченко переконувала, що в Опішні низький рівень безробіття.

«Виїжджає молодь на навчання, але й повертається. Після повернення знову ж таки працює у цих галузях, багато тих, хто закінчив «Колегіум мистецтв», після повернення створюють свою приватну майстерню, гончарують, реалізовують, і з цього живуть. Цей промисел – не на папері. Він діє і розвивається», – зауважує Світлана Падченко.

«Ким би не стала – чи фармацевтом, чи актрисою – назад до Опішні приїжджатиме хіба що батьків провідати»

Тим часом місцеві кажуть, що молодь, яка виїздять із села на навчання, назад здебільшого не повертається. Випускниця Опішнянської школи Інна Омеляненко цього літа вступатиме у харківські виші. Дівчина подаватиме документи одразу на дві спеціальності – фармацевтичну та акторську. Інна переконана: ким би не стала – чи фармацевтом, чи актрисою, – назад до Опішні приїжджатиме хіба що батьків провідати. Бо перспектив тут не бачить.

Дивень

Одним із різновидів традиційних ласощів на Дніпропетровщині є хлібні (нагадують смак бублика) палички, які називають дивнем. Печуть їх на очеретині, яка якимось дивним чином не горить в процесі випікання. Такі дивні є весільним обрядовим печивом. Але на ярмарках, етнофестивалях їх також можна побачити цілими оберемками.

На Полтавщині дивнем називають весільну хлібину з отвором посередині, через який Молода дивилася на Молодого. Тому й дивень.

Дивень – обрядовий хліб, аналогічний за своїм ритуальним призначенням калачеві. Його виготовляли найчастіше з плетінки втроє, вчетверо, а потім з’єднували краї, щоб утворилося замкнене коло. Дивень прикрашали очеретинками чи плодовими гілочками, обплетеними тістом, зверху до якої прикріпляли квітку з жита, калини, квітів (живих чи штучних). Цей весільний хліб здебільшого характерний для Півдня, частково Полтавщини і Слобожанщини. У деяких районах, зокрема на Дніпропетровщині, для дивня взагалі не випікали хлібинки, обмежившись гілочками, обплетеними тістом, запечених на спеціальних рогачиках і прикрашених квітами, колоссям, калиною, барвінком. Через дивень Молода дивилася на молодого, звідки може походити й назва. Коли печуть дивень, загадують, яке буде в Молодих життя. Вдашній – Молоді житимуть щасливо. Садовлячи його в піч, приспівували:
"Світи, жар, у печі ясно
Печись, дивень, красно
Гостям – на велике диво,
Молодим – на щастя,
На долю, на свою родину.
Печись, дивень, не схились, не пригори,
Молодим серця та й не зсуши!"

Цветные фото, ориентировочно 1941 г.

Всемирно известный украинский скрипач Святослав Кондрат поразил новым захватывающим видео, снятым на знаменитой скале над пропастью Trolltunga (Язык Тролля) в рамках проекта #СвітОчимаСкрипаля.

Trolltunga - скала необычной формы, возвышается на заоблачной высоте над живописным озером Рингедалсватн в Норвегии. Язык Тролля - место, где мечтают побывать туристы со всего мира, испытать свои силы и получить удовольствие от захватывающих пейзажей.

"О путешествии в Языка Тролля я мечтал давно. Но до последнего не верилось, что у нас получится снять материал для клипа. Вызовов было очень много, и первый - это погода! Норвегия "славится" своим суровым климатом, где даже летом в горах часто идет снег, а солнечные дни можно сосчитать на пальцах одной руки. По дороге к Языку Тролля (хотя на самом деле дороги никакой нет) шел постоянный дождь и порывы ветра были такие, что мы едва удерживались на ногах. И чем дальше шли, тем было сложнее, ведь мы все время поднимались вверх. 20 километров пешком по горам под дождем и шквальным ветром - испытание еще то не только для меня, но и для всей команды ", - рассказывает Кондрат.

Вторым вызовом для скрипача и его команды была ночевка в горах - на каменистых скалах, среди шквального ветра, в 15 км от ближайших человеческих жилищ.

"И конечно искатели приключений - туристы. Их, несмотря на погоду, все время было немало, ведь в этой дикой красоты едут со всего мира. И найти время, когда на локации вовсе не будет людей, почти невозможно. Но мы все преодолели и все сделали! Красота, которую нам удалось снять, завораживает и манит! »- добавил Святослав.

Українська мова належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Кількість мовців – понад 45 млн, більшість яких живе Україні.

Сучасна українська мова налічує близько 256 тисяч слів включена до списку мов, які успішно розвиваються.

7 відмінків іменника, до яких ми звикли, вирізняють українську мову серед східнослов'янських. Сьомий, кличний відмінок, існує лише в граматиці древніх мов: латині, грецькій та санскритській граматиці.

Найбільша кількість слів в українській мові починається з літери «П». Найменш уживаною виявилась літера «Ф», у більшості випадків, слова які починаються з цієї літери, запозичені з інших мов.

Найстарішою українською піснею, запис якої зберігся до наших днів, вважається пісня «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?», а найбільшу кількість разів перекладений літературний твір – «Заповіт» Тараса Шевченка, котрий перекладено 147 мовами.

Карты "УПА"