мотанка з крилами

На злобу дня

Інквізиція по-українськи

У 15–18 століттях Європу лихоманила відьомська істерія. Стратили десятки тисяч людей. На українських землях масових репресій не сталося, але й цілком безпечно підозрювані у чаклунстві тут не почувалися.

Одним з яскравих проявів так званої «нічної віри» (К. Юнг) українців були народні перекази про відьом, злих духів жіночого роду. Вважається, що перекази про відьом принесені циганами з Індії. У руських слово «відьма» майже завжди супроводжувалося епітетом «київська». Київські відьми регулярно влаштовували шабаші на Лисій Горі під Києвом. Були також відьмаки, відьмуни, відьмарі — відьми «чоловічої» статі. Народна демонологія вирізняла серед демонічних істот природжених і навчених. Наводилися точні прикмети, за якими можна було розпізнати цього монстра. В природженого відьмака не може бути вусів, бороди, і взагалі волосся на тілі. В нього зовсім немає статевих органів, але є невеличкий хвостик із чотирма волосинками. Зображення в його зіницях перевернене догори ногами. Вихідний отвір для душі знаходиться під колінною чашечкою, або під стегном, або під куприком. 

Цьому двохдушнику — людині-демону приписували надприродні здібності. Він, приміром, може вийняти в людини очі й по­вернути їх на місце; подути в рота — випадуть усі зуби; він керує бджолами й розганяє хмари. Після смерті відьмак перетворюється на упиря. Для того щоб цього не сталося, народні демонологи радили відрубати йому голову, покласти в могильну яму обличчям донизу й забити в рота кіл, а біля самої могили тричі розсипати мак (вважалося, що відьмак буде його рахувати й не встигне вчасно вийти з могили).

Звична для нас дуля вважалася образливим жестом, оберегом від нечистої сили й була незамінним народним засобом визначення відьми. Так, у Харківській губернії рекомендувалося прийти під неділю до житла відьми, стати спиною доглухої стіни, повернути голову назад, три рази плюнути і тикнути в це місце дулю. Вважалося, що вранці відьма сама обов’язково прийде до вас і запитає: «Нащо ти мені дулю давав?». 

Ще один спосіб розпізнання відьом: під час свята, проходячи повз жінок, слід надягти картуза навпаки і тримати дві дулі: однув кишені, а другу за пазухою. Якщо жінки почнуть лаятися, отже, вони відьми. 

Автор «Словаря живого великорусского языка» ВолодимирДаль розповідає таку трагікомічну історію з життя малоросійських «відьом». Одна п’яна баба, посварившись із сусідкою, прийшла до суду й заявила, що її противниця забирає всю росу. А в цей час і справді не було роси. «Відьму» негайно схопили, судили й спалили. Проспавшись, наклепниця знову заявилася до суду й покаялася: мовляв, обмовила. Почувши таке з зінання, судді тільки сказали: «От тобі й раз!».

Першою відомою нам жертвою забобонів на українських теренах є Настася Чагрівна. 1171 року коханку галицького князя Ярослава Осмомисла внаслідок інтриг боярів оголосили відьмою і спалили на вогнищі. Масштабне переслідування чаклунів почнеться у 16–17 століттях, коли в багатьох європейських країнах чарування буде серед найстрашніших злочинів. Вважалося, що відьма укладала договір з Дияволом, що перетворювало її на ворога всього людства. Оскільки довести факт такої угоди було складно, зізнання витягали з підозрюваних тортурами. 

(на малюнку: галицькі бояри тягнуть на багаття фаворитку князя Ярослава Осмомисла, малюнок Клавдія Лебедєва. Джерело: Електронна енциклопедія і бібліотека Руніверс)

В архівах можна знайти чимало справ про чари, але найчастіше вони виглядають як дрібний злочин або розслідування побутової сварки. Поблажливе ставлення місцевих суддів до відьом мало низку причин.

- Злочин відьми полягав у завданні конкретної шкоди конкретній людині, тому покарання призначали бути еквівалентним завданим збиткам.

- Судді досить вільно послуговувалися нормами права, й підозрювані відбувалися «суворим попередженням».

- Справи про чари не мали чіткої юрисдикції. На Лівобережній Україні траплялися випадки, коли світські та духовні суди спихали один одному підозрювану відьму, не бажаючи починати процес. 

Але то були випадки, коли постраждала сторона шукала справедливості в суді. Так траплялося не завжди.

Смерть Москаленчихи

На початку 1740-х років в селі Обухівка на Миргородщині сталася пошесть на худобу. Селяни знаходили на стріхах та полях «завитки» — специфічним чином скручені колоски, що їх начебто робила відьма, аби зурочити врожай, господарів чи їхню худобу.

Підозра впала на місцеву жительку Вівдю Москаленчиху: одного разу, коли вона пасла сільських коней, кобила війта повернулася з вистриженою гривою, а після того половина його стайні здохла. На сусідньому хуторі знайшли знахаря, котрий начебто міг знайти «шкодуючого чародія». Знахар приїхав, випив зо дві чарки горілки і оголосив Москаленчиху відьмою.

Сусідку «взяли під арешт», але сотник і священики відмахнулися від справи. Тоді селяни «всеобще» вирішили Вівдю спалити. Викотили на роздоріжжя велику бочку, запхнули туди жінку, облили дьогтем і підпалили. Попіл закопали, а над могилою вбили осиковий кілок.

Цей випадок потягнув за собою судове слідство, що тривало десять років. Остаточний присуд належав гетьману: призвідців та головних учасників було жорстоко покарано за вчинення самосуду. Сам факт спалення селянами відьми є лише вершиною айсберга соціальних взаємин. Це убивство було кульмінаційним моментом, якому передувала довга історія сусідських та родинних взаємин, майнових інтересів, стосунків сільської громади і місцевої духовної та світської влади - і все це в атмосфері вірування у чаклунство. Задокументованих джерел про самосуди, подібних до випадку спалення Вівді Москаленчихи, трапляється дуже мало, зазвичай справи зі з винуваченням у відьмовстві розглядалися в рамках офіційного судочинства. У багатьох випадках самосуду справа не доходила до офіційного розслідування, а тому такі випадки лишалися незадокументованими. 

Цап-відбувайло

Обухівські селяни знали, що «яко издавна слишно, что ведям палят», хоч суди не виносили подібних вироків. Людина з поганою репутацією ставала для наляканих сусідів цапом-відбувайлом за епідемію, неврожай, голод. У випадку з Москаленчихою призвідці самосуду з часом були покарані, однак в часи масової істерії спалення могло ініціюватися місцевою владою, тоді винуватців ніхто не шукав.

У 1720 році на півдні Волині бушувала епідемія. Жителі Красилова були впевнені, що хворобу наслала відьма, і запідозрили в тому сторічну Проську Каплунку. З відома містечкового управителя жінку зачинили в тюрмі, де вона просиділа п’ять днів, поки люди розшукували знахаря для підтвердження своїх підозр. За цей час родичі Каплунки випросили управителя відпустити стару, і разом з нею виїхали з міста.

Але тут повернулися гінці від знахаря, який підтвердив, що Каплунка — відьма. Натовп рушив до її схованки. Бабу з зятем привезли на роздоріжжя. Проську закопали по плечі в землю, накидали зверху дров і підпалили. Опісля змусили зятя привезти зі свого млина жорновий камінь, яким завалили місце страти.

Страшний сон Дракули

У чаклунстві звинувачували не тільки жінок. Не менше за відьом боялися упирів, які теж були здатні спричиняти епідемії та неврожаї. Згідно з народними віруваннями, упир має подобу звичайної людини та за походженням може бути сином відьми й чорта або трупом, в якого вселилась нечиста сила. Упирі відрізняються злою вдачею та полюбляють капостити людям.

Карпати здавна вважалися містичним регіоном, країною, депанують мольфари — злі духи, різновид чортів. М. А. Орлову своїй книзі «Історія зносин людини з дияволом» називає карпатський регіон класичною країною вампіризму. Так, як приклад, можна також навести легенду про гору Чорногору в Карпатах, куди злітаються неприкаяні душі самогубців, повішеників і потопельників. Там вони під наглядом чортів кують град й у величезних хмарах розносять його по всьому світові.

1738 року в селі Гуменець на Поділлі сталося ритуальне вбивство вампіра. Аби вберегти своє село від пошесті, жителі вночі обходили його хресною ходою. У полі натрапили на шляхтича Михайла Матковського з сусіднього села, який блукав з вуздечкою в руках, шукаючи зниклих коней. Підозрюючи в ньому упиря, парубки жорстоко побили Матковського. Ледве той дістався дому, як з Гуменця прибіг посланець, дізнатися, чи він живий. Ще до світанку дім шляхтича оточили люди з рушницями, косами й ціпами. До полудня чекали, що його видадуть, а потім штурмували будинок.

Бідолаху привели до Гуменця, де всипали йому 50 ударів. Попри твердження Матковського про невинуватість у поширенні епідемії, селяни за підтримки місцевої шляхти і священика вирішили його спалити.

Ритуальна страта вимагала підготовки. Вирізали смужку сиром’ятної шкіри, обв’язали голову жертви, за вуха підклали камінці. Засунули палицю у вузол ременя, почали крутити, сильно стискаючи жертві череп. Хтось замазав Матковському рот свіжим гноєм, а дяк зав’язав йому очі ганчіркою, перед тим вмочивши її в дьоготь. Після влаштували величезне вогнище, на якому спалили нещасного.

(на малюнку чоловіки вбивають вампіра в могилі. Румунія, гравюра 1893 року.)

Іван Франко написав у журналі «Кіевская старина» публікацію «СОЖЖЕНІЕ УПЫРЕЙ ВЪ с. НАГУЕВИЧАХЪ ВЪ 1831 г.» Щоб читач міг зорієнтуватися – цього року англійський природознавець Роберт Браун виявив у клітині ядро, Микола І скасував маґдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, а також відбулася масштабна епідемія холери. 

Головними дійовими особами подій у Нагуєвичах стали упирі. Саме їх селяни в Нагуєвичах вважали винуватцями епідемії холери. Епідемії жахали людей, та ніхто точно не знав, що є їхньою причиною. 
Ось що про це пише Франко: «Неудивительно поэтому, что такое страшное бѢдствіе, постигшее нашъ народъ, должно было глубоко потрясти все его моральное существо и моментально пробудить къ жизни разныя темныя силы, дремлющія, но не исчезнувшія въ глубинѢ души народной. СуевѢрный страхъ передъ упырями безспорно принадлежалъ къ такимъ темнымъ силамъ, и вотъ въ самый разгаръ эдидеміи страхъ этотъ доводитъ народъ до ужасной расправы — сожженія нѢсколькихъ человѢкъ».
Далі Франко цитує записки ієромонаха Косака, який, виїжджаючи із Нагуєвичів, побачив на околицях села велике попелище. Коли той поцікавився, що це все означає, місцевий житель відповів, що тут «палили упирів», які «підтинали людей» в холеру. Ієромонах не на жарт злякався, і поцікавився тим, як селяни взнавали, хто упир.
«А бувъ тутъ у сели, — разсказываетъ съ наивнымъ суевѢріемъ человѢкъ, — такый хлопець; той ходывъ видъ хаты до хаты та по волоссю на грудяхъ пизнававъ упыривъ. Тыхъ заразъ бралы и тутъ на пастивныку терновымъ огнемъ палылы». Достатньо було лише, щоб на тебе вказав якийсь «хлопець», щоб тебе кинули у вогонь. Добре, що хоч про цей випадок прознала цісарська влада, «зъихала зъ Самбора комисія, та килькадесять хлопивъ забрала до криминалу, божъ то не мало людей и то добрыхъ господаривъ, на стосахъ попалылы». 

Інших упирів попекли на вогні та й залишили скованими лежати коло попелища. Їхні дружини носили з дому молоко та обливали їх, бо молоко вважалися ліками від опіків. Деякі із скалічених «упирів» промучилися тиждень, поки не померли.

З панами й свинями не знайся

Суди теж не завжди були поблажливими, коли в ролі постраждалої виступала людина значно вищого статусу, ніж підозрюваний. 1730 року шляхтич Лукаш Малинський звинуватив свою селянку Марину Перисту: та начебто похвалялася, що зможе зачарувати пана і вже підкорила своїй силі його дружину. Хоч у цьому випадку ніхто не захворів і не помер, до Марини двічі застосовували тортури. Вона не визнала себе винною, тож за законом її слід було відпустити. Але зробили виняток — стратили.

Найгучніша українська справа за участю можновладців — «полювання» гетьмана Івана Брюховецького.

Для українців загалом характерне в цілому іронічне ставлення до нечистої сили. Пізніше демонологічний світ представлений переважно в комедійному плані, що помітив свого часу і В. Даль. Відомо, наприклад, що аж до початку XX століття на Закарпатті велася справжнісінька торгівля з дияволом. Угоди укладалися через особливих посередників, іменованих «непростими», «віщунами», «веждунами». З їхньою допомогою можна було закласти душу свою чи дитини або просто худобу для отримання певної вигоди. Крім того, українські селяни намагалися роздобути нечисту силу як прислугу. Згідно з народною легендою можна навіть «народити», буквально виносити свого маленького домашнього біса. 

Хованець (годованець, вихованець) — дух, що збагачує свого хазяїна. Згідно з народними повір’ями, хованець або виходив із викидня через сім років після аборту (цікаво, яким чином?), або із «зноску» — маленького яєчка чорної курки, знесеного наприкінці яйценосіння, яке треба було носити протягом дев’ятиднів під пахвою лівої руки. При цьому не можна було вмиватися, стригти нігті, молитися, хреститися. Якщо не доносиш — може замучити до смерті. Чортеня, що вилупилося, слід годувати одними галушками й обов’язково без солі, бо сіль призводила до буйства духу, по-нашому — полтергейсту: поб’є посуд, виб’є хазяїну очі, а йдучи, забере із собою щастя. Смертельну небезпеку для Хованця являв грім. Ударом навідліг його можна умертвити, а ударом буковою паличкою по голові — воскресити. 

Приблизно з середини 18 століття закони забороняють переслідування чаклунства у судовому порядку, проте українські суди розглядають такі справи ще й на початку 19-го. Віра у знахарів, відьом та упирів живе серед селян й надалі. Аж до 20 століття траплялися самосуди, коли вони били «відьму», розкопували чи заливали водою могилу «упиря».

Посилання на джерела: 

https://was.media/uk/2019-02-05-inkvizicija-po-ukrainski/

http://skaz.net.ua/?act=post&id=315

http://chtyvo.org.ua/authors/Chuhuienko_Mykhailo/Ukraina_iaka_shokuie_Labirynty_istorii/ - книга "Україна, яка шокує. Лабіринти історії", Михайло Чугуєнко

Українські слова, відповідників яких ви не знайдете у російській мові.

Вирій – теплі, південні краї, куди відлітають на зиму птахи.

Добродій – той, хто допомагає, підтримує, робить хороші справи тощо.

Залізниця – дорога з рейковою колією, призначена для пересування залізничного рухомого складу; увесь комплекс інженерних споруд, обладнання, машин і механізмів, що становить основу залізничного транспорту; установи, що відають залізничним транспортом.
Книгарня – книжкова крамниця.
Кохати – почувати, виявляти глибоку сердечну прихильність; плекати що-небудь; виховувати, ростити кого-небудь.
Митець – той, хто працює у якому-небудь виді мистецтва; людина обізнана, вправна у якій-небудь справі, майстер.
Нівроку – непоганий, такий як треба; нічого собі, непогано; вживається для вираження побажання не принести горя.
Олія – рідка жирова речовина, яку добувають з деяких рослин; олійна фарба; мастило.
Обіруч – узявшись за руки, разом, обома руками, по обидва боки.
Шахівниця – дерев’яна або картонна дошка чи коробка з 64 світлими й темними квадратами, на якій грають у шахи.

На одній із станцій мюнхенського метро розвісили плакати, в яких розповідається про Голодомор в Україні 1932-1933 років.

Таким чином українці, що мешкають в Німеччині, вирішили вшанувати пам'ять жертв Голодомору. Демонстрація про Голодомор в мюнхенському метро буде доступна з 24 листопада по 3 грудня. За словами організаторки акції Наталії Ткачук, у такий спосіб вони прагнуть привернути увагу жителів і гостей Мюнхена до трагедії Голодомору.

В Ірландії вперше знайшли монети часів Руси-України. На них упізнали Володимира Великого

В ірландському графстві Корк археолог Роберт Карлі металошукачем знайшов рідкісні срібні монети часів Руси-України, повідомляє тамтешнє видання Ancient Origins. Він написав, що «Ці монети були виявлені на краю яру, коли його частина пішла після сильного дощу». Карлі живе неподалік і вважав, що з його новим детектором є шанс щось знайти. Знахідки датовані 1000-1019 роками, на них зображений Київський князь Володимир Великий.

Монетки – невеликого розміру, на них є християнські символи та зображення монархів. Припускається, що вони використовувалися для оплати торговцями та найманцями. Дослідники зазначають, що в Х-ХІ століттях нашої ери вікінги оселилися в ірландському графстві й перетворили його на великий центр торгівлі, пов’язаний зі скандинавськими мережами, які тягнулися на схід до Русі.

Скарб важливий, адже це перші монети з наших земель, знайдені в Ірландії. Також тепер можна детальніше дослідити зв’язки між тодішніми регіонами Європи.

“Монети показують, як попри свою страхітливу репутацію вікінги з’єднували далекі частини світу, такі як Ірландія й території, які наразі є Україною”, – пишуть ірландські ЗМІ.

Це монети високої якості, що не є незвичайним. Часто монети нижчої якості знаходять на колишніх землях Київської Русі, а більш якісні срібні – за її межами. Схоже, що монети з великим вмістом срібла, використовувалися для оплати іноземних купців і найманців. Монети також могли використовуватися з дипломатичною метою — в якості подарунка. Подарунки були важливі для створення союзів в середні століття.

Джерело: https://ukrainianpeople.us/%D0%B2-%D1%96%D1%80%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%96%D1%97-%D0%B2%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B5-%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%B9%D1%88%D0%BB%D0%B8-%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D1%82%D0%B8-%D1%87%D0%B0%D1%81%D1%96/

Жіноче народне вбрання кінця ХІХ – початку ХХ ст. з колекції Національного музею у Львові ім. А.Шептицького.

Гуцульське народне жіноче вбрання можна окреслити як барвисте, багатошарове, пишно оздоблене різноманітними техніками вишивки, ткацтва, аплікаціями зі шкіри.

Прикол вышел из под контроля

Фото голандського фотографа Тома Даамса,відомого як The Unknown Photographer,через багато років зможуть розказати про війну краще,ніж підручник чи книга з історії…