мій козацький

Шановне товариство, я вам пропоную невеличкий інтерактив.

Годное исполнение.

Оселедець, чуб, чуприна - символизм прически запорожских козаков

Отважный, смелый, готовый в любой момент умереть за свою землю - вот, что символизирует старинная мужская прическа - длинная прядь волос на бритой голове.

Длинная прядь волос на бритой голове козака "оселедцем" стали называть сравнительно недавно, ведь храбрый чуб на голове запорожца таким "рыбным" названием можно было разве что оскорбить или даже обидеть. Название "оселедець" возникло в 20-м веке, значительно позже, чем такая прическа появилась на головах воинов. А "оселедцем" ее назвали советские писатели. Современные козаки на такое название не обижаются, наоборот - шутят.

Сохранилась интересная заметка, которая подробно рассказывает о древнем обычае украинцев носить волосы. Она была опубликована в "Записках Научного общества имени Тараса Шевченко" около ста лет назад.

“Майже всі наші малярі, малюючи низових лицарів запорожців, не знають, як треба малювати їхні чуприни. Так, наприклад, на рисунку маляра Васильківського, виданого на премію російською часописсю “Нива”, намальовано запорожця так, що чуб і чуприна у його вийшли змішаними: поверх звичайного чуба, розчісаного на всі боки, лежить від середини голови, осібне пасмо волосся — чуприна. Запорожці Рєпіна, що пишуть султанові листа, мають чуприни серед голови, як буває це у китайців. У театрах при гримуванні чуприни чіпляють насеред голови. Все це розминається з правдою…” 

Прежде всего, чуб и чуприна - не одно и то же, как некоторые думают, а совсем два разных типа прически. 

Чуб подстригался так: надо лбом, на висках и на затылке волосы брились или стриглись налысо, и только по середине головы оставляли на ладонь широкую, круглую прядь длинных волос. Ее расчесывали по сторонам и подстригали кругом - над лбом, а ниже на затылке.

Таким образом бритые места прикрывались волосами и казалось, что голова вся в волосах; только когда чуб закатывался ветром, то лысую голову было видно, и от того лицо мужчины делалось воинственным. Волосы носили господа, городовые козаки и посполитые; только господа подстригали его выше, на польский лад.

князь Єжи Оссолінський 

Совсем иначе стриглась чуприна. Вся голова брилась или стриглась наголо, над самим же лбом оставляли круглую прядь волос пальцев в три ширины. Волосы то время отрастали в длинную косу, которую можно было причесать на левый бок, или обвести вокруг головы и замотать за левое ухо, или просто довести до него и замотать. Но чаще коса была не очень длинная, только спускалась на ухо, и конец ее болтался на плече.

Маленьким мальчикам чуприну стригли на уровне с бровями, чтобы не лезла в глаза. В старших голова не всегда была идеально выбрита, зарастала небольшими волосами и так оставалась подолгу. Особенно так было у стариков, которые не любили наряжаться. Чуприны носили запорожские козаки, те люди, которые имели какие-то отношения с ними, такие как чумаки, и те крестьяне, которые жили близко к Запорожью.

Оказывается, не всем и на Запорожской Сечи разрешалось носить чуприну, которая была своеобразным отличием рыцарского сословия. Чуприны запрещалось носить джурам, крестьянам-беглецам, неопытным воинам, лжецам, трусам, ворам и обманщикам. Лишить чуприны козака считалось величайшим позором.

О чрезвычайно высоком статусе этой прически у запорожцев свидетельствует и строго регламентированный способ ношения чуприны, закрученной именно за левое ухо. "Чуприну непременно носили за левым ухом, как все отличия и награды, - объяснял бывший запорожец Антон Головатый великому князю Константину Павловичу, - саблю, шпагу, ордена и др. носят слева, то и чуприну, как знак упорного и отважного козака, следует также носить слева".

В Украине существовал даже специальный термин "чуприндир" - храбрый, как запорожец, который носит чуприну на голове. У поляков же военная прическа совсем другая - очень высоко подстриженные волосы кругом на голове - оно больше напоминает прическу наших крестьян.

Запорожець на етюді Рєпіна до картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану» 

Но советским ученым вникать во все эти тонкости власть "не рекомендовала". После уничтожения Сечи московские оккупанты силой брили шевелюры всем козакам, а непокорных казнили. Даже когда в 1788 году было образовано Черноморское войско, некоторые помещики у козаков отрезали на голове чуприны и этим лишали козацкой чести, которой они дорожили и в крепостном звании, признавая себя не крепостными, а козаками.

Несмотря на все запреты еще до 70-х годов XX века в некоторых украинских деревнях мужчины брили головы и оставляли небольшой чупер как признак своего козацкого происхождения.

Все эти факты убедительно свидетельствуют: козаки - продолжение давней военной формации воинов-кшатриев. Во времена Киевской Руси она была как боярско-рыцарское сословие, которое выполняло функции пограничной стражи.

Ведь даже польские власти в официальных документах всегда обращалась к козакам не иначе как "пани-лицарі".

Не случайно на народных картинах "Козак-Мамай", рядом с ним на дубе, который символизирует "Дерево Жизни", непременно изображался родовой рыцарский герб. То есть, даже народные мастера идентифицировали козачество именно с сословием рыцарей. Могилы козаков отличались от могил людей других сословий: на надгробном кресте поперечная часть была украшена небольшим древком с куском полотна на нем, так называемой "прапіркою".

Как мы знаем, козацкие поселения существовали по всему периметру нашего государства. Здесь мы подходим к развенчанию еще одной большой байки о казачестве, которую не только навязали нам, но и запустили в мир. В частности, всегда пытались ограничить историю украинского козачества историей Запорожской Сечи. Мол, козачество возникло на Запорожье и только запорожцы - настоящие козаки. Но факты говорят о другом. Мы знаем, что рядом с запорожскими существовали и городовые, или реестровые козаки, которые были мощной военной организацией и имели свою столицу сначала в Чигирине, а затем в Трахтемирове.

В Мизине, на берегу реки Рось, украинские археологи нашли древнейшее в мире изображение козака с волосами, начертанные на кости мамонта. Возраст изображения - 20 000 лет. Но советской историографией даже вспоминать об этом изображение было строго запрещено. Ведь эта находка убедительно доказывает, что родиной арийских племен была именно Украина.

В арийских племенах, которые в давние времена переселились в Индию, эта прическа была признаком военной касты - кшатриев. Кшатрии носили ее еще четыре тысячи лет назад. В них она называлась "шикхандака" и была присуща индийским богам ветра и Кришне (как символа воинства). Считается, что эта прическа символизировала солнечный луч, знак солнца. Кроме того, чуприна, которая формой напоминает шлык на козацкой шапке, свидетельствовала о пренебрежении кшатрия к смерти. Ведь именно через чуприну бессмертная душа его поднимется к солнцу.

Подобную прическу можно увидеть и на рельефе в гробнице египетского фараона Хоремхеба (XIV в. До н.э.), где она украшает голову одного из пленных митанийских ариев. Так путешествовала эта прическа вместе с нашими предками арийцами по всему Евразийскому континенту.

Бытовала она и у сарматов еще во II веке, о чем свидетельствует греческий писатель Лукиан с Само-сати. Византийская летопись так описывает древнерусское войско, под предводительством Аскольда и Дира 866 года окружившее Константинополь: «Эти варвары-русы были хорошего роста ... Более значительные между ними брили бороды и носили длинные усы; на головах с длинными оселедцами (чубами) и подбритыми чупринами носили островерхие шапки; поверх кольчуги были одеты белые киреи ... Вооружены они были топорами, колчанами, копьями и с обеих сторон острыми мечами, а щиты у них сверху и снизу узкие". Следовательно, козацкий чупер еще в те времена считался признаком знатности рода.

Наши давние князья Аскольд и Дир, Олег и Рюрик, из которых упорно пытаются сделать то шведов, то немцев, во всех договорах и документах называли себя и свою дружину не варягами, норманнами или викингами, а именно Русью. Итак, поскольку русы носили чупер, то и у князя Олега он должен быть, как у его внука Святослава.

Пам'ятник на Пейзажній алеї в Києві (2004). Скульптор Олександр Пергаменщик, архітектор Костянтин Пергаменщик, дар місту Києву 

Викинги же чупер не носили. А нам в литературе, изобразительном искусстве и в кино постоянно изображали Олега лохматого, с бородой, а порой даже в псевдоскандинавском шлеме с рогами. Поэтому, например, на миниатюрах, в старинных руських летописях тот же Святослав, Владимир, а также другие князья изображаются в греческой манере - лохматыми и бородатыми. Хотя с монеты князя Владимира видно, что он бороды не носил, а Святослав самими же византийскими очевидцами описывается с усами и оселедцем.

На старинном рисунке 1670, где изображен отряд городской охраны Львова, тоже видим козацкие прически. Кстати, вооружены были эти львовские правоохранители довольно оригинально - огромными боевыми цепами ("ціпами"), откуда и пошло их название "ципаки". А боевой цеп был любимым оружием именно запорожских казаков, о чем свидетельствует в своей истории князь Искусный, который долгое время находился на Запорожской Сечи.

Кроме того, славяне еще с давних времен практически не знали длиннобородых богов и вовсе не знали длинноволосых.

Праукраинские племена изображали своих идолов с усами, но без бород. На миниатюрах Радивиловской (Радзивиловской) летописи, например, у Перуна усов не видно, как и бороды. Зато отчетливо заметна шевелюра-оселедец, которая совершенно по-запорожски приходит к левому уху.

Бандурист Остап Кіндрачук в козацькому одязі, який грає на площі в Познані 

Джерело: книга Тараса Каляндрука “Таємниці Бойових мистецтв України”

Хочу читати.

Вітаю всіх НАС з Днем Державного Прапора України.
Дозвольте привітати вас з таким гарним святом і побажати кожній родині нашої незалежної України щастя, здоров’я і віри в краще майбутнє нашої держави.
Слава Україні!

ТОП-10 ЦІКАВИХ ФАКТІВ ПРО УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР

1. Вперше поєднання синього і жовтого з'явилося на гербі Львова: Данило Галицький подарував місту, заснованому у 1256 році, герб із зображенням жовтого лева на блакитному тлі. 

2. Золотий і синій колір використовувалися в гербі Руського королівства офіційно з XIV століття. Також ці кольори присутні і на гербах місцевої знаті, князів, шляхтичів. 

3. Прапори козаків Запорізької Січі також часто мали поєднання синьо-жовтого, особливо починаючи з XVIII століття. Як правило, на прапорі було і зображення козака в одязі золотого або червоного кольорів.

4. Цікаво, що спочатку синьо-жовті прапори були трикутної форми. 

5. У 1917 році відбулася українська революція, з’явилася УНР. У битвах за свою свободу українські воїни йшли в бій під синьо-жовтими прапорами. Так, у битві під Крутами над захисниками української свободи майорів саме такий стяг.

Україна або смерть!

Художник Микола Пимоненко

Пимоненко Микола Корнилович — український художник-живописець, академік живопису Петербурзької академії мистецтв, Член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику. 

Народився у Києві 1862 в родині майстра іконопису. Батько — Корнилій Данилович Пимоненко споруджував вівтарі й розписував церкви. Хлопцеві подобалася професія батька, і з часом він почав допомагати батькові в роботі, їздив з ним по селах і містечках Київської губернії. Батько не міг не помітити таланту сина, тому віддав його в учні відомому в Києві іконописцю Іванову.

З 1878 навчався у Київській художній школі М.І. Мурашко. Мурашко Микола Іванович – художник і педагог відіграв велику роль у формуванні таланту Пимоненка. Микола був одним з найталановитіших учнів школи, через три роки стає репетитором і помічником керівника школи. У 1881 році склав іспит при Київському навчальному окрузі. Його екзаменаційні роботи були надіслані до Петербурзької Імператорської академії мистецтв, і за рішенням її Ради від 3 грудня 1881 отримав звання вчителя малювання в нижчих загальноосвітніх навчальних закладах.

З 1882 навчався в Петербурзькій академії художеств, яку через хворобу легенів та матеріальні нестатки залишив у 1884. Нагороджений двома малими та однією великою срібними медалями Петербурзької Академії художеств. 

У ряді творів («Свати», «Засватали») Пимоненко з етнографічною точністю відобразив українські народні звичаї, пов'язані з сватанням. Ці роботи відрізняються одна від одної лише психологічними й композиційними нюансами, деякі з них відмінні лише в дрібницях. Це не поодинокий випадок у творчості Пимоненка, коли він, прагнучи найповніше розкрити тему, варіював її вирішення по кілька разів. Окремі деталі, навіть композиція, у цих картинах мають певний символічний зміст. Так, рушники, якими перев'язано сватів, свідчать, що заручини вже відбулися. З того, що сватів пригощає лише мати, а батько не присутній, хоч за традицією він мусив брати в цьому участь, можна зрозуміти, що вона вдова і видати заміж дочку для неї не так просто, тим більше, що інтер'єр оселі говорить про бідність сім'ї. Розкриттю змісту картини сприяють як психологічні характеристики дійових осіб, так і місце, де зображено дівчину.

Якщо сватання було бажаним, дівчина за звичаєм мусила сидіти біля печі й з удаваною байдужістю колупати її так, як це показано в картині «Свати». На полотні «Засватали» заручини не радують дівчину, навіть викликають протест. Про це говорить і вираз її обличчя, і співчуття, з яким дивиться на неї один із сватів.

У Києві на прохання Мурашко він займає пост старшого викладача Київської малювальної школи (1884-1900), викладає він і в Київському художньому училищі. Його учнями були відомі в майбутньому живописці: О. Мурашко, Г. Світлицький, Г. Дядченко, Ф. Красицький та інші. У 1900 ро­ці Пимоненко став одним із організаторів Київського художнього училища і працю­вав там до 1906-о року. Своїх вихованців він скеровував на те, щоб вони перш за все опановували рисунок, якомога більше писали з натури. “Малюйте олівцем, ніко­ли не забувайте його, пам’ятайте, що він вам друг і вчитель, опановуйте малюнок, пишіть з натури”,— радив він. Учні лю­били й поважали Пимоненка, “часто при­ходили до нього в майстерню, просто як до друга, за порадою, поділитися своїми радощами й печалями”. 

Час від часу він подає свої роботи на академічні виставки. Великий успіх мала його робота «Гальорка» (1885), на якій художник правдиво зобразив представників різних станів місцевого населення, які дивляться комедію Гоголя «Одруження».

У 1885 – 1887 роках у творчості Пимоненка йдуть пошуки своєї теми. У цей час на виставках з’являються його роботи “Після аукціону”, “На канікулах”, але вже в кінці 1880-х головною темою творчості Пимоненка стає зображення українського села. Великий успіх мала його картина «Різдвяні ворожіння», яка експонувалася на академічній виставці 1888 року і отримала високу оцінку критиків. Існує декілька варіантів картини «Різдвяне ворожіння» — у Державному Російському музеї (полотно, олія, 110×76 см, 1888), у Національному художньому музеї (полотно, олія 57×35 см) та Полтавському художньому музеї ім. Миколи Ярошенко.

У творах Пимоненка, виконаних наприкінці 1880-х — початку 1890-х років, переважають сюжети побутово-обрядового характеру. В картинах «Різдвяні ворожіння» (1888) і «Ворожіння» (1893) показано ворожбу на воску й «балабушках» — пиріжках, спечених для ворожіння. На полотні 1888 року зображено сцену ворожіння на воску. Дівчата вилили розплавлений віск у холодну воду, і коли він застиг, набувши дивовижної форми, вийняли його і тримають так, щоб на стіну падала тінь. Залежно від того, на що скидаються її обриси, вони гадають про своє майбутнє, про своїх суджених.

Картина 1893 року розповідає про ворожіння, за яким першою мала вийти заміж та дівчина, балабушку якої з долівки раніше візьме собака. Підкреслюючи у цих полотнах напружений інтерес дівчат, їх хвилювання, Микола Пимоненко відобразив властиву їм безпосередність, наївну віру в нібито пророчу силу ворожіння. Контрастним розподілом світла й тіні від полум'я свічки, при якому в картинах з напівтемряви хати виділяються лише постаті дівчат, а на стіни падають примхливі тіні, він створив сповнену таємничості атмосферу, суголосну настрою сцени. Зображуючи середовище, в якому відбувається дія, живописець достовірно показав умови життя незаможної селянської родини. Особливо це помітно у творі «Ворожіння», де змальовано інтер'єр сільської хати: колиску для немовляти, прості грубі лави й стіл, маленьке віконечко тощо.

Картина «Великодня утреня» теж існує в декількох варіантах — у Рибінському державному історико-архітектурному та художньому заповіднику (полотно, олія 133×193 см, 1891 р.), Херсонському художньому музеї ім. Олексія Шовкуненка (полотно, олія, початок ХХ ст.), Національному музеї "Київська картинна галерея" (незавершений варіант, полотно, олія 51×69 см).

"Великодня утреня", 1891

У січні 1893 року на виставці київських художників Пимоненко експонував картину «Рекрути». За відгуками сучасників, це була найкраща картина на виставці. На ній художник зобразив сцену, повну драматизму: на глухій станції новобранці прощаються з рідними. У відчаї принишкла на грудях чоловіка-рекрута молода жінка. Скорбота на обличчі матері. Напруга моменту підсилюється тим, що байдужий унтер-офіцер підганяє рекрута, що стоїть на шляху ешелону. Картина не зберіглась. Скласти судження про неї можна лише за листівкою «Проводи рекрута». Вона входила до серії, що була випущена у 1910 році до 25-ліття художньої діяльності Миколи Пимоненка.

"Проводи рекрута"

Після закриття школи до 1912 року (рік смерті) Пимо­ненко викладав рисунок у Ки­ївському політехнічному інституті.  Водночас, до 1906 викладав у новоствореному Київському художньому училищі, одним з організаторів якого він був. 

 У 1890-х брав участь у розписах Володимирського собору в Києві. Виконав образи Святої Анни і Миколи Мірлікійського та деякі образи на фронтоні. У 1897 за ці розписи отримав орден Святої Анни ІІІ ступеня. У 1891 отримав звання почесного вільного общника Академії мистецтв. 

"Молодиця", 1890-і

"Не жартуй", 1895

"Жнива в Україні", 1896

"Київська квіткарка", 1897

"З базару", 1898

Особливий успіх випав на долю картини «Жертва фанатизму», намальованої у 1899 році. Вона була написана під враженням від події, що сталася у глухому містечку Кременець Волинської губернії, і була відповіддю художника-демократа на релігійну нетерпимість і ворожнечу між народами й народностями Російської імперії.

Натовп людей убив молоду дівчину на очах у батьків. Дівчина, закохавшись у іновірця, порушила багатовікову релігійну заборону. Дізнавшись про цю подію із газет, Пимоненко поїхав до Кременця, зробив декілька пейзажних замальовок та етюдів, говорив з очевидцями, вивчав місцевий типаж людей, характер та поведінку під час помсти. Успіх картини, в якій порушувалася болюча соціальна проблема, сприяв тому, що у 1899 році, за пропозицією Рєпіна, Миколу Пимоненка прийняли у дійсні члени Товариства передвижників. Відомо щонайменше три варіанти картини — у Національному художньому музеї України (полотно, олія 89,5×120,5 см), Дніпровському державному художньому музеї (полотно, олія 113×145 см, 1898 р.) та Харківському художньому музеї (полотно, олія 180×244 см, 1898 р.).

Художник зобразив розлютованих релігійних фанатиків-євреїв, які от-от кинуться на молоду дівчину, яка насмілилася полюбити українського коваля. Виявленню безвихідності її становища сприяє композиційна побудова картини, психологічні колізії. Так, художник, зобразивши дівчину притиснутою до паркану перед збудженим натовпом, підкреслив, що їй нікуди подітися, залишається лише з жахом чекати розправи. Немає підтримки й від батьків: мати, відвернувшись, у розпачі ридає, а батько проклинає свою дитину. Їхні постаті ніби замикають простір навколо дочки, що посилює враження її приреченості. Художник акцентує увагу на образі дівчини не тільки за допомогою композиції, а й кольору, зобразивши її в рожевуватій блузі, яка виділяється у стриманому, дещо одноманітному колориті полотна. Трагічність сюжету картини посилює стан природи: наближається гроза, хмари поступово вкривають небо.

Щоб достовірно відобразити згадану подію, Микола Пимоненко спеціально їздив до Кременця, де зробив численні малюнки й етюди краєвидів і типів місцевого єврейського населення.

Відомо багато видань листівок-фоторепродукцій цієї картини (декілька десятків) з двох варіантів картини «Жертва фанатизму». На одній із них художник зобразив кіз, що мирно паслися поряд із розлюченим натовпом.

"Жертва фанатизму", 1899

Фрагмент з одного з варіантів картини "Жертва фанатизму", 1899

З 1899 і до кінця життя Пимоненко - дійсний член Товариства пересувних художніх виставок. Член Товариства мюнхенських художників і Паризького інтернаціонального союзу мистецтв та літератури.

У полотнах художника 1890-х років через деяку одноманітність, сухуватість живопису стан і настрій природи передано ще не дуже виразно. З перших років XX сторіччя колорит його творів стає багатшим, а манера письма вільнішою. Уперше ці риси чітко виявилися в полотнах «Вечоріє»  і «Брід», де художник показав поетичну красу простих мотивів природи і на їх тлі — сцени з життя сільських дітей.

"Вечоріє", 1900

"Гуси, додому", 1911

"З лісу", 1900

"Брід", 1901

"Коляда"

"Перед грозою", 1906

Ще одна картина, що очевидно має дві авторські копії має назву «У похід». При порівнянні листівки із цією назвою, виданою до революції, з листівкою, виданою у 1962 році, можна встановити, що вони зроблені із двох оригіналів, що відрізнялися елементами пейзажу та датуванням. Перша листівка відтворює основний варіант картини «У похід», яка була написана у 1901 році на замовлення командуючого військами Київського військового округу і наразі втрачена. Друга — варіант 1902 року, що належить Київському музею українського мистецтва. Не виявлено місцезнаходження авторської копії цієї картини, виконаної аквареллю. Багатоколірна репродукція цього варіанту була відтворена на листівці видавництва Гр. Гануляка у Львові, 1917 року.

В картині «У похід» подія — прощання козаків з рідними — відображена ніби у розвитку. На першому плані композиції козак, прощаючись з коханою дівчиною, ще стоїть; далі, біля великого гурту людей зображено вершника, з пози якого видно, що він лише на мить затримався біля своїх рідних і ось-ось вирушить у путь; вдалині дівчина проводжає козацький загін, що вже виїжджає з села. У такій композиційній побудові відчувається детальна розповідність, нерідко притаманна українським народним історичним пісням.

"У похід", 1901, олія

У 1904 році Пимоненко створив акварель під тією ж назвою. Але тут уже на перший план виходить лірика: йдучи у похід, козак прощається з нареченою. Акварель виконана спеціально для листівки та має самостійну художню цінність.

"У похід", 1904, акварель

"Українська ніч", 1905

"Київська квіткарка", 1908

"Ідилія", 1908

"Побачення", 1908

"Суперниці"/ "Біля криниці", 1909

Листівка «Проводи новобранців» — репродукція картини Пимоненка «Призив запасних». Картина була відгуком на події російсько-японської війни 1904-1905 років. У Київському музеї українського мистецтва зберігся ескіз до цієї роботи.

Пимоненко — визнаний майстер побутового жанру. Теми і сюжети його творчості невибагливі, життєві, тим, безперечно, глибоко вражаючі і хвилюючі. Увага митця зосереджена на показі праці, побуту, звичаїв, повсякденного життя селянства (весілля, побачення, повернення з роботи, сватання, тощо). Картинам Пимоненка властиві глибокий гуманізм, народність. Вони свідчать про прекрасне знання художником життя укра­їнського народу, вміння бачити і переда­вати красу і поезію його життя. 

У більшості творів Пимоненка дія відбувається на тлі краєвиду. В цій особливості виявилася характерна риса українського живопису кінця XIX — початку XX сторіччя — проникнення пейзажу в інші жанри. У більшості робіт майстра, як і в пейзажному живописі того періоду, виявлене лірико-поетичне, оптимістичне начало. Лише в деяких його картинах природа сповнена суму або має драматичне забарвлення.

Збереглася фотографія Миколи Пимоненка в інтер'єрі його майстерні. Перед ним на мольберті стоїть значних розмірів полотно «Гопак» із зображенням танцюючої дівчини. Такою — веселою, темпераментною «увірвалася» українська селянка в світ рафінованого паризького життя. Картина з успіхом експонувалася на виставці в паризькому Салоні (1909), і її придбав музей Лувру.

Окрім Лувру, творчістю Пимоненко зацікавилися і в Німеччині. У 1904 році один з мюнхенський музеїв придбав картину «Великий четвер». У Національному художньому музеї зберігається авторська копія картини менших розмірів кінця 1900-х.

"Великий четвер", 1900

"Сінокіс", раніше 1912

В картині «Додому» художник  створив образ гіркого п’яниці, який ледве доплентався до свого подвір’я. Біля хати на п’яного чекає «привітна» дружина з дрючком. Картина без дозволу художника стала прототипом горілчаної етикетки «Спотыкачъ», що випускається горілчаним фабрикантом Миколою Шустовим з "Шустов и сыновья". 

"Додому"

"Додому" - репродукція, яка тиражувалась на листівці

Микола Пимоненко невдовзі отримує неприємний лист з Москви від колег-художників з Товариства передвижників: "Ми вважали тебе чесною людиною і нашим товаришем, яким пишалися, обрали тебе членом нашого суспільства за популярність в художньому світі, став академіком, але, виявляється, тобі цього мало! Ти пустився на низькі, підлі речі, зганьбив всю нашу громаду, ти продав право на друкування своєї картини "до будинку" Шустову - горілчаному фабриканта, для етикетки до горілки. Приїжджай до Москви, полюбуйся, яку влаштували тобі рекламу: дев'ять осіб за кількістю букв "Спотыкачъ'" дефілюють по всіх вулицях Москви з твоєї картиною..." 

Треба зауважити, що Микола Шустов вже на той час був відомим російським підприємцем, власником найбільшої компанії з виробництва алкогольної продукції в царській Росії кінця XIX століття, а ще був відомий оригінальною і досить агресивною рекламною кампанією, яка дозволила йому швидко виділитися із загальної маси інших підприємців. 

Отримавши звинувачувальний лист, Микола Пимоненко негайно відправився з Києва в Москву. При зустрічі підприємець Шустов клявся: жодної картини "Додому" він в очі не бачив, про художника Пимоненка ніколи не чув, бо на виставки зроду не ходив. Йому просто сподобалася листівка: а таких у всіх книжкових крамницях повно. Ну а якщо з'явився сам автор, то він готовий заплатити скільки треба. Однак Пимоненко грошей не взяв, а подав на фабриканта скаргу в суд, який і виніс вердикт: Шустов повинен покрити витрати по справі, знищити етикетку і вилучити з продажу в магазинах все пляшки "Спотыкачъ".

Карбування на портсигарі з сюжетом з полотна «Додому»

Творчий спадок художника налічує декілька сотень завершених картин. Однак доля багатьох його творів невідома. Деякі картини були продані з виставок і потрапили в провінційні містечка Росії, деякі опинились в музеях іноземних країн. Більшість його творінь було втрачено в роки Великої Вітчизняної війни, зокрема і під час пограбувань Київського музею українського мистецтва.

Про втрачені картини Пимоненка розповідають репродукції його робіт на художніх листівках, надрукованих до революції та пізніше. Листівки з репродукціями картин Пимоненко випускались українськими, російськими та іноземними видавництвами. Наразі відомо біля 70 видів таких листівок. Лише третина відтворених оригіналів зберігається у музеях на пострадянському просторі та приватних колекціях. Аналізувати інші картини можна лише за їхніми репродукціями.

Листівки з репродукціями картин художника, що були надруковані ще за його життя, випускалися по мірі їх появи на виставках. Зникли з поля зору мистецтвознавців роботи Пимоненка, відтворені на листівках видавництва «Рассвет»: «Шалунья», «У колодца», «У ручья», «На сенокосе», «Лето» та ін. Оскільки це видавництво, купуючи картини, користувалося винятковим правом на їх репродукції, саме ці картини художника ніде, окрім листівок, не зустрічаються. Де знаходяться оригінали, встановити не вдалося. Тому цінність гарно підібраної та систематизованої колекції листівок, що відтворюють картини М.К. Пимоненко, безсумнівна. Така колекція не тільки допомагає глибше вивчити творчість художника, але й веде втраченими слідами.

У 2006 році був поставлений «абсолютний світовий рекорд продажів художника Пимоненка»— полотно «Продавщиця полотна» було продано з аукціону за 160 тисяч доларів США.

"Продавщиця полотна", 1901

Посилання на джерела: https://unc.ua/uk/pochitat/sl-di-vtrachenih-shedevr-v-mikola-pimonenko-57

http://culturalprogress.blogspot.com/2013/03/blog-post_1710.html

https://sverediuk.com.ua/ukrayinskiy-hudozhnik-mikola-pimonenko/

https://kulturologia.ru/blogs/160518/38941/

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0_%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

Внезапно, но сегодня в 21:00 (по Киеву) очередной теплый ламповый эфир нашего радио.

А сейчас скидывайте в комментарии что вы хотели бы услышать в начале вечера.

Ссылка на радио: http://volnorez.com/juc

(На фото Харьковская набережная) 

 З.ы. бонус: по окончанию вечера перечень всех композиций будет опубликован с таймингами, то есть что и когда.