<a href=

Андрей Шкуро достаточно противоречивая личность, но, есть то что мы не знали.

Например то, что он был настоящим украинцем.

Вот что удалось найти в архиве ОУН при библиотеке им. О.Ольжича 

Я, Андрій Шкуро, генерал-поручник Кубанського Козачого Війська, зголошую готовність станути під прапор Організованого Українського Націоналізму згідно з вашим покликом з дня 6 липня 1941 року. 

На це моє рішення вплинули оці обставини: 
1. Часи, що тепер переживаємо, покладають на всіх Українців обовязок скупчення всіх творчих сил під одним проводом у боротьбі з відвічним ворогом Української нації для виборення її суверенного державного життя в усіх її етнографічних границях. В цій боротьбі не може остати осторонь українське козацтво, як теж воно не може вести осібної якої - небудь акції. 
2. Рішення козацької старшини на терені Сербії, що однозгідно заявило готовність повести козацтво визволяти Батьківщину з-під московсько-жидокомуністичного режіму. 
3. Жахливе положення козацтва в Сербії, виставленого на страшні переслідування з боку сербів, - мовляв, ми винуваті, Москва (біла й червона) не є в силах дати їм поміч. 
В виду цього козача старшина й козацтво доручили мені повести на терені Незалежної Хорватії переговори в справі включення козацтва до активної боротьби з московським большевизмом в складі української самостійно формації, а коли це неможливе, то у складі козачих частин в складі німецько або хорватського війська. 
В усіх трьох випадках прохаємо, щоб під козацтвом з території бувшої Югославії розумілося усіх козаків: кубанських, чорноморських, донських терських, астраханських, і других без огляду на їх народність, виходячи з заложення, що всі вичислені козаки представляють у всіх своїх станицях на Рідних Землях один національний в державному розумінні склад і тому непобажаним було б виріжнювати й розділювати їх на українців, москалів та інших інородців. Це побажання виправдовує обставиною, що за ввесь час свого перебування в Югославії не визнало себе козацтвом членами рускої нації, не визнало компетенцій руских правленій,а все й усюди признавало себе просто козаками. 
В другому й третьому випадкові (участь у складі німецького чи хорватського війська) є нашим безумовним бажанням вжити нас в операціях тільки на українських етнографічних територіях. 
Про це все договорився я з Вашим уповноваженим представником у Незалежній Державі Хорваті і, складаючи Вам оцим мою чолобитню, підтверджую своїм власноручним підписом. 

Слава Україні!

Загреб, дня 19. VIII. 1941. 
Генерал-поручник Кубанського Козачого Війська. 
Представник ОУН у Незалежній Державі Хорватії Василь Войтанівський.

Заґреб, дня 19.VIІІ.1941. 

Вoлoдимир Вoйтанівський, 
Представник OУН у Xoрватії 

Генерал пoручник Андрій Шкурo, 
генерал-пoручник Kуб[анськoгo] кoз[ачoгo] війська. 

У Києві постане централізований Архів таємних радянських спецслужб

Більше не потрібно буде ні дозволів, ні перепусток. Просто приходите з паспортом, і вам приносять у читальну залу справу вашого родича, закатованого НКВД, репресованого КДБ, розстріляного ЧК. 

Інститут національної пам’яті отримав приміщення, в якому зосередять усі архіви усіх таємних радянських спецслужб. 8 поверхів, 11 тисяч квадратних метрів. Тут у спеціальних пересувних шафах зберігатимуть мільйони справ, які раніше були розпорошені по архівах різних силових відомств – прокуратури і судів, МВС, СБУ, Міноборони, Нацполіції, розвідки. 

«Архів, якого ще не було», – так називають історики нове централізоване сховище документів комуністичної доби. Його облаштовують на околиці Києва Троєщині на вул. Пухівській, 7, корпус № 5, в одній із будівель Банкнотно-монетного двору Нацбанку. 

Після падіння комуністичного режиму Польща, Чехія, Болгарія, країни Балтії та Центрально-Східної Європи зробили доступними секретні документи каральних органів і таємної поліції та передали їх цивільним відомствам – аналогам Українського інституту національної пам’яті.

Сьогодні Україна пишається першим місцем у рейтингу пострадянських країн за доступом до архівів комуністичних спецслужб. У складі декомунізаційного пакету законів 9 квітня 2015, прийнято Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», відповідно до якого запроваджується вільний доступ до архівів та передача їх з-під відомств силових органів до Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті. Закон розроблявся за участі громадськості, зокрема Центру досліджень визвольного руху та Реанімаційного пакету реформ. 

Однак зараз архівісти скаржаться, що досягли межі своїх можливостей. Кількість людей, які звертаються по інформацію про своїх репресованих родичів, росте. А кількість місць у читальних залах архівів залишається мізерною. Отож хоч де-юре архіви відкриті (відколи 2015 року вийшов відповідний закон), де-факто це право вільного доступу суттєво обмежене. 

Поява нового централізованого архіву змінить ситуацію, - переконаний голова Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. «Це стане значно зручніше для користувачів. Усе в одному місці, комфортні читальні зали, для доступу достатньо лише звернення і паспорта, не буде зайвої паперової тяганини, як зараз, щоб зайти в режимне приміщення СБУ чи МВС», – сказав В’ятрович, показуючи журналістам нове приміщення. Як він додав, «Ми забираємо у силовиків спокусу регулювати доступ до інформації про наше минуле». 

Архів національної пам’яті планують зробити найсучаснішим. Документи, які звезуть сюди, оцифрують. І з ними можна буде знайомитись онлайн – усі раніше засекречені справи, протоколи допитів, імена розстрільних «трійок». Це буде доказова база злочинів комуністичного тоталітарного режиму, матеріал для майбутнього міжнародного засудження комунізму, – зазначив директор новоствореного Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті Ігор Кулик. Як він повідомив, новостворений Архів включатиме читальний зал на 50 робочих місць, конференц-залу, а також open space – відкритий простір для спілкування користувачів. Наразі у приміщенні (яке раніше служило виробничими цехами заводу «Арсенал»), здійснюють перепланування та капітальний ремонт. На перших відвідувачів очікують уже за півтора-два роки. 

Територія Банкнотно-монетного двору Нацбанку на Троєщині, де буде створений Архів національної пам'яті.

Джерело: https://ukrainian.voanews.com/a/radjansky-arkhiv/4972079.html fbclid=IwAR1tyjmBri0c5vZQESO91QekXMc0xt7IpBQOFJD0jhYp5LIM1MStNn7dwao

«Спіймати Кайдаша»

«Спіймати Кайдаша» — українська телесеріальна обмежена серія 2020 року. Телесеріал створений продакшн-компанією ПроКіно для телеканалу СТБ. Сценаристкою та виконавчою продюсеркою проєкту є Наталка Ворожбит. Серіал знято за мотивами повісті Івана Нечуй-Левицького «Кайдашева сім'я».

Прем'єра телесеріалу відбулася 2 березня 2020 року на телеканалі «СТБ». Після прем'єри першого сезону творець серіалу Наталка Ворожбит неодноразово заявляла, що це обмежена серія з закінченим сюжетом й вона не планує створювати другий сезон.

Події з книги перенесені у період 2000/2010-их років та додані багато нових сюжетних ліній.

Події телесеріалу відбуваються хронологічно з 2005 по 2014 роки, протягом 9 років у період вже після відновлення незалежності України у 1991 році. Основні сюжетні лінії торкаються віковічної проблеми протистояння двох поколінь однієї родини — покоління батьків та дітей. Водночас, сюжет телесеріалу містить в собі вкраплення політичних подій, які супроводжують життя головних героїв.

Огляд серіалу від "Geek Journal"

Саундтреком фільму стала здебільшого російськомовна попмузика 1990-их і ранніх 2000-их: пісня «Полюби меня такой» Наталі Могилевської, «Дым сигарет с ментолом» «Ненсі», «Снег» Ірини Білик і Філіпа Кіркорова тощо. Після показу телесерілу шоуранерка проєкту Наталка Ворожбит повідомила, що не жалкує про використання російськомовної попси у серіалі оскільки це «правда життя». Ворожбит також зізналася, що початково за задумом творців у першій серії також мала звучати одна з російськогмовних пісень гурту «Руки Вверх!», але цього так і не сталося оскільки через «фінансові» або «політичні» причини зараз українські серіалотворці практично не мають змоги купляти права на пісні російських виконавців (придбати права на пісню гурту «Ненсі» творці змогли виключно завдяки «спільним знайомим»).

Окрім російськомовних пісень у фільмі також звучить інструментальна композиція українського етно гурту «ДахаБраха» «Шо з-под дуба». Ця пісня раніше вже неодноразово використовувался у кінематографі, окрім іншого, в українському документальному фільмі «Не один вдома» (2013), в словацько-українському художньому фільмі «Межа» (2017), у епізоді другого сезону американського телесеріалу «Фарґо» (2017) та в інагураційному рекламному ролику бренду для гоління Девіда Бекхема House 99 (2018). За словами Наталки Ворожбит, вона хотіла б придбати більше пісень ДахиБрахи, однак цього не дозволив обмежений бюджет проєкту.

Окрім придбаних композицій, у серіалі також звучить спеціально скомпонована музика стилізована під «ДахуБраху».

Перша серія на Youtube 

Всі інші можна подивитись тут: https://teleportal.ua/serials/stb/spiymaty-kaydasha

Переезд из Донецкой области в западную часть Украины

Так как текста оказалось много, то я решил разбить один огромнейший пост на несколько частей.

Часть первая: чего мне дома не сиделось?

Я не знаю с чего начать.

Наверное первое, что нужно сразу уточнить — я фрилансер, проживший бОльшую часть своей жизни в Донецкой области.

В моём городе не идёт боевых действий, он не захвачен представителями днр и в целом всё было бы хорошо, но у нас с середины ИЮНЯ в городе нет воды. Совсем никакой.

Мне просто смешно слышать на джое жалобы, что у кого-то летом горячую воду отключают. 

У нас в кране всё это время не было даже холодной. Впрочем вчера в новостях увидел, что её до сих пор нет и даже не предвидится:

В данной ситуации фамилия "Мокрый" и подпись в виде фейспалма вообще выглядят как издевательство. 

Если кому интересно, как город живёт в условиях отсутствия воды, то могу отдельно написать в комментариях, так как это довольно большая история. 

Пока что стоит отметить лишь то, что дальновидным жителям проблемы с углём и газом теперь кажутся второстепенными, так как без воды отопительный сезон не может быть начат в принципе. А остальные продолжают каждый день стоять по 2-4 часа в очереди, чтобы набрать воды, и верят в.. да хуй его знает, что у них в головах творится.

Так вот

Однажды вечером по пути из магазина от одних соседей я услышал, что у нас в городе появились ГРАДы, а от других, что через соседний город прошла огромная колона отступающих украинских войск. Сплетни у нас тут каждый день новые и одна история ахуетительней другой, так что я давно ни во что не верю. Но люди утверждали, что видели всё своими глазами. Обзвонил друзей, которым телевизор не промыл мозги, чтобы выяснить что из слухов правда. Оказалось, что 1) грады, направленные в сторону Донецка, действительно окопались на въезде в город. Кроме того на некоторых терриконах (кто не в курсе - в гугл) разровняли площадки и установили артиллерию. Что именно - мне не сказали. Инфа про терриконы от начальника безопасности шахты, инфа про град на выезде из города от тех, кто живёт возле него. 2) Друзья из соседнего города подтвердили, что действительно через город прошла большая колона отступающих войск.

Прикинув, что эти два факта могут означать, я не стал дожидаться явления днр народу, а в тот же день собрал все вещи для переезда.

Продолжение следует.

А поки всі шукають щось нове, пропоную згадати старе, та добре. 

У кожного з нас, незалежно від віку, стилю життя, плину моди та вподобань знайдеться те, що не втрачае змісту чи актуальності. Найулюбленіший фільм, книга чи пісня, що із року в рік буде подобатися так само, як при першому ознайомленні, а може щей дужче.

Тому пропоную згадати свої улюблені пісні українських винонавців. Саме такі, від котрих щемить у серці вже не один рік поспіль.

Що до мене, то то будуть таки три пісні, що знайомі мені ще з дитинства.

А яким буде ваш вибір?

Реєстр Війська Запорізького 1649 рік

1649 год. После Зборовской битвы польский король Ян II Казимир вынужден признать гетманскую автономию в пределах трех воеводств: Киевского, Черниговского и Брацлавского. Число реестровых козаков, которым должны платить из королевской казны, увеличили до 40 000.

Соглашение не до конца устраивало обе стороны. Война продолжилась.

Реестр должен был подготовить гетманская администрация территории, где разрешалось жить козакам (Киевского, Брацлавского и Черниговского воеводств). Его содержание было определено на старшинской раде под Каневом. Полковники после совета разъехались по своим полках для составления реестров. Поскольку желая записаться козаками оказалось много, старшина записывала прежде всего тех козаков, «хто служат старо», «лучще людей», причем делалось это не без определенной прибыли для себя. Из практики составления реестра 1651 известно, что люди, которых к нему записывали, брали золотых красных "по 30 и по 40 и больши. Хто ково больши мог дать, тою и в рейстр писал, для того что нихто в холопстве быть попрежнему не хотел». Правительство Речи Посполитой, как это следует из письма короля Яна II Казимира к Богдану Хмельницкому от 12 ноября 1649, надеялся, что составление Реестра поможет ликвидировать «юрби своєвільних людей», которые выступали против возвращения шляхты.

1842 год. Украинский историк Иосиф Бодянский встречает в Варшаве земляка - уроженца Полтавщины, сенатора Царства Польского Андрея Стороженко. Тот сохраняет оригинал «Реестр Войска Запорожского» от 16 октября 1649 года. 190 листов в обложке из красной кожи исписанные мелким четким почерком. Скорее всего, он принадлежит писарю Войска Запорожского Ивану Выговскому. Впоследствии Бодянский получит разрешение на публикацию этого документа.

Основную массу козачества записали в шести реестровых полках, существовавших накануне Освободительной войны:

Белоцерковский полк: 2990 козаков;

Каневский полк: 3167 козаков;

Корсунский полк: 3472 козаков;

Переяславский полк: 2982 козаков;

Черкасский полк: 2996 козаков;

Чигиринский полк: 3222 козаков.

Вместе с 1992 козаками Кропивнянского полка, который был создан на территории Переяславского полка, то в этих полках были вписаны в Реестр 20821 козака, то есть более половины всех реестровых. Они жили на юге Киевского воеводства. Остальные козаки приходились на Уманский, Брацлавский, Кальницкий, Киевский, Миргородский, Полтавский, Прилуцкий, Нежинский, Черниговский полки. Меньше всего их вписано в Нежинский и Черниговского полки - соответственно 991 и 997 человек.

2018 год. По просьбе Александра Деркача документ оцифрует Евгений Кириченко (Evgen Kirichenko). 

Реестр доступен по ссылке https://milkalliance.com.ua/books/Reestr_voiska_zaporozskogo.pdf?fbclid=IwAR20lDbxW0yc31XJHFGF-lcC9fOUNtba38kI6D_LiuaViGAZVeeJIVB-5W8 - в нем имена и фамилии 37745 козаков из 16 полков: девяти правобережных и семи левобережных.

Наиболее мажорный - Чигиринский. К нему зачислен Богдан Хмельницкий, его сын Тимофей, а также писарь пушечный и будущий гетман Петр Дорошенко. В перечне есть несколько казаков с фамилиями Мазепа, Сагайдачный.

Единой инструкции и образца для составления Реестра не было. В одних полках все сотни записано по имени сотника (например, Сотня Шубцева, Петрашкова т.д.), в других они представлены если не по имени сотника, то по названию стенного центра (Каневский, Корсунский, Переяславский полки). В некоторых полках все сотни подано под названием сотенного центра (Чигиринский, Уманский и др.). В Брацлавском полку в каждой сотне записано козаков по местностям. Исключение составляет Белоцерковский полк, где Реестр был не по сотнями - только по местностям.

Подготовленные на местах реестры направлялись в полковой центр, а оттуда в гетманскую резиденцию в Чигирине. Возведение полковых списков в единый реестр проводилось в Чигирине в военной канцелярии. Здесь квалифицированным писарям и подписарям поручалось оформление Реестра. Таких книг, наверное, было несколько, потому что один экземпляр должен был храниться в Варшаве, а другие - в Украине. До наших дней дошла только та, которую отвезли в Варшаву.