ЗСУ Собака

Пост напоминалка для одаренных и вновь прибывших.

Так выглядит первая страничка фэндома Моя Україна. 

Красиво, правда? Козак, вишенка, солнышко .... Естественно все это немного отвлекает внимание. И вы забываете о том, что есть правила фэндома, забываете не потому что мудаки, а потому что все такое красивое. (Спасибо гурид-сану.)
Я вам напомню. 

Если нажать вот сюда ...

Откроется, нет не Нарния, а всего лишь пост о фэндоме.

Ох и  красивая же у нас с вами страна .... 

Но не отвлекаемся, листаем в низ (скроллом)

Ой что это??? 

Да это же правила! 

Вот именно по этому APV80 и laslozp отправляются в бан на три дня. 
А если кто то будет пиздеть, то бан продлится на дольше .... 
Обжаловать можно тут Re-l.

И помните в мире так много мудаков, я не исключение. 

не знаю, по формату ли сюда, если что - перенесите.

Уважаемый модератор Острого Перца.
В следующий раз, когда пользователь запостит пост в наши два столь разные по контенту сообщества, прошу вас быть более сдержанным и не банить пост, а снять тег. Тем более, что пост не нарушал не одно из ваших и наших правил.

прошу прощения у читателей Сала и Украины, но хитрожопый гридоша снимает тег с перца. И поскольку вы все туда и сюда ходите ....

Настал час для миленьких вещичек !!!

Есть на свете такие люди которые просто дарят радость и тепло . За просто так. Безвозмездно! 

Киевлянка Лена Гаврищук рисует доброту. Её работы так пропитаны этим чувством что хочется взять и  <strike>уе**ть  этим</strike> подарить это миру. 

Не знаю, де знаходиться серце України, але болить десь там. Название придумала сама художница. Мы ведь тысячу раз видели эту картинку и слышали эту фразу странна должна знать кто автор. Поэтому вот Вкантактик автора. Там вы найдете намного больше. 

Спасибо за внимание и 

Слава Украине !

Якою була мова 300 років тому

Першою пам'яткою українського письменства, що була укладена розмовною українською мовою, вважають "Енеїду" Котляревського (1798~1842 рр.), але й до нього існували інтермедії, написані мовою, близькою до народної.

Інтермедії - це короткі драматичні твори, в яких на сцену виводяться простолюдини, що говорять "слогомпростым, деревенским мужицким" ("Піитика" М. Довгалевкого 1736-1737) з дотепним анекдотичним сюжетом, який нерідко був запозичений із життя народу.
Інтермедії справили відчутний вплив на творчість І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Гоголя, М. Старицького та інших.

Мови наступного твору зазнали певного впливу церковнослов'янської та сприйняття автора, ба все одно видно характерні риси та слова. Усталеної орфографії на той час не було, навіть у Котляревського слова писались аби як, тому десь нема м'якого знака, И читається як сучасні И, Й або Ї. 

Ы - И

Ђ (ѣ) - І

Е - Е, Є

ІЕ - Є.

Просто світлина діячів українського театру

Уривок інтермедії XVIII століття Митрофана Довгалевського «Комическое дЂйствіе» 

3-TIUM INTERLUDIUM [Третя інтерлюдія]
Виходить козак c пЂснею, до которого виходить лях на влови. Козак схоронится, потом виходять к тому ж ляху подданніи c поклоном.

Козак

Мати моя старенкая, чи ти менЂ раденкая,

Моей молодости,

Моей молодости?

Був у турка под рукамы, а в татаров з кайданамы

У самой жалости,

У самой жалости.

Дадже правда — тепера нема добра всюди,

Дармо пряцуем, виставляем груды.

Бог виручив мя оттуду, а тепер мЂсця не найду,

В дому не сидЂти.

ЛЂсы, поля спустошении, лугы, сЂна покошенни,

Пороспускав дЂты,

Пороспускав дЂты.

Толко ж правда, що треба взираты на бога,

То и всЂм есть в добичи простая дорога.

Пойду знову на СЂч-маты, пойду долЂ вниз шукаты,

Козацкая доле,

Козацкая доле!

Ачей буду потугою, а в москаля заслугою,

Мати ж моя, оле,

Мати ж моя, оле!

Спитаю, чи не буде хоч на низу добра,

Чи не трапится де поймати лиса або бобра.

Буду турков воеваты, мечем слави добувати,

Буду воевати,

Буду воевати!

Кармазини з луданамы, шати драты з сутанамы,

СовсЂм буду брати,

З очей не спускаты,

З очей не спускаты!

Егей, коли б впять, як була, козацкая слава,

Щоб роспустилась всюди, як пЂрамы пава!

І щоб зацвЂла знову, як рожа улЂтЂ,

Як бог позволить побрать турецкіи дЂты,

Або ляхов на той час трапится поймати

І сЂм кіем козацким по ребесах дати.

Лях

Padła, padła, padła! Tu padła! Kus, kus! Hałapiur!

Teraz że mam czas k memu polowaniu.

Y prżepiułek wraz pstrych ku łapaniu.

Choc ia pstrego mam iastremba chciwa,

Do prżepiułeczek nie barzo leniwa,

Iednak że żądam od poddanstwa swego,

Gdyby prżyniesli iastremba drugiego,

Ktoren by mogł złapać drugo albo trżecie,

Albo y więcey, choc do dwach set przedzcie.

[Впала, впала, впала! Тут упала! Кусь, кусь! Га-ля-ля!

Тепер же маю час, щоб пополювати.

І враз наловити рябих перепілок.

Хоча я маю сірого жадібного яструба,

До перепілок не дуже лінивого,

Однак я жадаю від своїх підданих,

Щоб принесли другого яструба,

Який би зміг зловити удвоє, втроє

Або й більше, хоч би й до двохсот.]

Литвин

ГлядзЂце ж, як будзеце перед паном гавариць,

Я вас старосцю своєю магу научиць.

ВсЂ

Харошо гуториш, бацюхно старенкій!

Харошо, харошо гето, лебедзік беленкій!

1[-й литвин]

Слухайце ж всЂ, братЂце, як буду навчаць,

А ви, панове, звольце мои слова внЂмаць!

2[-й литвин]
От так буду гавариць: «На здорове тобе, пане!»

3[-й литвин]

«Нехай и паней стане, і всЂм дзіеткам вашим!

Нехай станіесе гето тут приходом нашим!»

Лях

Cuż to, chłopowie, teraz wy mnie mowicie?

A panskiego gniewu iuż nie wicie?

[Що ж це ви, хлопи, тепер мені говорите?

А панського гніву вже не знаєте?]

Литвин

Неть, моспаніе, мы к тобіе c поклоном [подарунком] пришлЂ

І саколю маць до твоіей мЂлосцЂ приніеслЂ.

Лях

Iakież to mnie pokłony już teraz bywaią,

Kiedy dzis mi chłopowie w oczy narżekaią!

Wez tylo, chłopcze, postronki drotowe!

[Які ж то мені тепер уже подарунки бувають,

Коли нині хлопи мені в очі дорікають!

Візьми лиш, хлопче, дротяні посторонки!]

Chłopiec

Iuz gotowe!

[Вже готова!]

[Лях]

Wez no, chłopcze, tylo sam woyta, iak starżego,

Biy, tłucz, wal, pal, biy dobrże! Tamże y drugiego!

Cuż to za dziwo do mnie y iaka prżycżyna,

Chłopa zabic, ubic, iak skurwego syna! 

[Візьми-но лиш, хлопче, сам війта, як старшого,

Бик, товчи, вали, пали, бий добре! Там же й другого!

Що ж то за диво мені і яка вина

Хлопа забити, убити, як скурвого сина!]

Литвин

Ну ж, моспане, и меніе еще прохварасцЂ,

A прохварасцЂвши та й додому пусцЂ.

Лях

Dobrze! Ydz, chłopcże, dayże dobrże y temu,

Sto kijow odmierż tak, iak y drugiemu!

Y day go bogu, iaka to chłopska odwaga!

Znać, że to moskał abo kozak iemu dopomaga.

Ia poddannych wyrombam karki wszystkim do pniaka!

Z Ukrajny ... iego kpa kozaka,

Ot tylo szlachte swoie na głowe pobudże, —

Po naszych tu granicach nie mieszkaią ludżie, —

Lecż nie tylko w granicach, także y na Ukrajnie,

Niechże po wszystkich stronach polska sława słynie!

Y to moie poddaństwo w Kijowie bywało,

[Добре! Іди, хлопче, дай же добре і тому,

Сто київ одміряй так, як і другому,

І пошли його до бога! Яка то хлопська одвага!

Знати, що це москаль або козак йому допомагає.

Я підданим усім повідрубую шиї впень!

З України (вижену) дурня-козака,

От тільки шляхту свою підійму, —

По наших тут кордонах не мешкають люди, —

Але не тільки в межах, а також і на Україні, —

Нехай же по всіх краях польська слава лине!

І моі ті піддані в Києві бувалу,]

Gdzie był gubernatorem szlachce zaleciało;

A do Hłuchowa miasta, ktore wsi należą,

Y to ich mosci Guwnowie do siebie odbierżą.

To wszystko mieczem, ogniem zwołowac możemi,

A Leszczynskiego krola znowu odbierżemi!

A wnet zaciągnemi tu męznego Hektora,

Y na pomoc prżysżle nam od swego też dwora

Krol francuzki ... że tysiąć drugie-trżecie,

My się zbierżemy wkoło do sto tysiąc przedzcie.

Będziemy też woiować do samey Poltawy,

Aby odebrac pierwszy honor naszey sławy.

Mospanie Zdupypadskiy, panowie Guwnowie

Schodcie się do porady, bierżcie arme swoię!

[Де був губернаторем — шляхті служив;

А які села до міста Глухова належать,

То їхмості Гувнове собі одберуть.

Це все мечем, вогнем можемо звоювати,

А короля Лещинського знову оберемо!

І одразу ж притягнемо сюди мужнього Гектора,

І на допомогу пришле нам також від свого двору

Король французький тисяч дві-три,

Ото ж зберемо, либонь, тисяч із сто.

Будемо також воювати до самої Полтави,

Щоб повернути колишню честь нашої слави.

Мосьпане Здупипадський, панове Гувнове,]

2 [-й лях]

Kłaniam iegomosci panu Sraczkowskiemu,

Ia, sługa nayniższy komputu całemu.

[Кланяюсь йогомості пану Срачковському,

Я, слуга найнижчий, всьому товариству.]

1 [-й ляx]

Co będziemy czynie? Już wielka gromada,

Tylkoż by nie byłab z waspanstwa zrada.

Gdy kozacy będą napadać surowo,

Stoycie, nie buycie się, kładcie głowo z głowo!

Nie buy się, wac, gdyby tu kozacy prżyszli,

My by tu ich kanczukiem w lasy wprowadzili!

[Що будемо чинити? Вже велика громада,

Тільки ж щоб не було од вас, панове, зради.

Коли козаки будуть сильно нападати,

Стійте, не бійтесь, кладіть голову коло голови!

Не бійтеся, панове, коли б сюди козаки прийшли,

Ми б їх тут канчуком в ліси загнали!]

Козак

А доки ж вы, бестелюгы [собаки], будете звегати? [гавкати, брехати]

Чи то ми вас не зможем кіямы прогнаты?

Земку! [земляк] О, земку! Швидко давай поратунку!

Ос тут добичи озмем не одну вже сунку! [сумку]

Тут-то вЂд злота ляхи да вЂд срЂбла сіяють!

Москаль

Што они тебя, гаспадин пан-казак, не ругают ли?

Козак

Де ж пак не лають? От так лають, що аж лихо!

Москаль

Дабро ти, казак! Вось ми убіером их тихо!

Поляк

Numy też, bracia, chwytac do swego oręża,

Aby nie utracie żadnego żołnierza!

[Мумо теж, браття, братися до своєї зброї,

Щоб не втратити жодного жовніра!]

Москаль

Казак, пріймайся! Не боися! Бери з плечей двоих,

А я тотчас уберу далгополих от тих!

А што здезь о рубежах они спаминали,

Будто ляшонки Украйну в облястях держали,

Дабро! Вот покажем рубежи кнутамы на спинЂ!

Козак

І добре, земочку, щоб другій памятав,

Да и дЂдчой [чортовій] своей дитинЂ заказав!

Джерело: Ізборник. Історія України IX-XVIII ст. Першоджерела та інтерпретації.

Хочу показати деяку ысторыю про кобзар

З історії видання "Кобзаря" 1860 року: легенди і дійсність


Дивосвіт поезії Т.Г. Шевченка може полонити людину з раннього дитинства. Тоді любов і шана до його слова зберігаються протягом всього життя. Та й кожен з нас ловить себе на думці, що поетичне слово Тараса Шевченка знайоме нам разом з першими усвідомленими словами почутими від рідної матері. Подальше, більш глибоке, осмислене спілкування з творчістю великого мислителя пробуджує цікавість до його творчого особистого життя. Подорожуючи подумки шевченківськими шляхами ми, краєзнавці, часом відправляємося в захоплюючі мандри для пошуків бодай якогось маловідомого факту, чи навіть легенди про улюбленого народом поета.


У краєзнавчій літературі є один надзвичайно цікавий момент, який не те що мало досліджений, а здається, незаслужено залишився поза увагою більш систематичного і глибокого вивчення. Це пов’язано з долею видання "Кобзар Тараса Шевченка" (саме така його повна назва) у 1860 році.

В якійсь мірі історія появи на світ цієї безсмертної збірки поезії має відношення і до села Медведівки. У твердженні цього йдемо за легендами, переказами. Але ж де тут вигадка, а де дійсність, спробуємо з'ясувати. Для цього зробимо невеликий екскурс в історію.


В 1768 році в лісовому урочищі Холодний Яр під керівництвом Максима Залізняка розгорілося полум’я народного повстання під назвою Коліївщина. Цей виступ був важливим етапом багатовікової боротьби українського народу за своє політичне, економічне, релігійне і національне визволення з-під польського ярма. Такі важливі історичні події, природно, не могли не залишити сліду в художній літературі і тому Т.Г. Шевченко стає першопрохідцем у цій справі. У 1841 році читацький світ знайомиться з легендарною поемою "Гайдамаки", де автор історично вірно вказує на той факт, що вогонь антифеодального повстання найперше спалахнув саме в селі Медведівці, про яке уже згадувалося раніше:


Задзвонили в усі дзвони


По всій Україні;


Закричали гайдамаки:


"Гине шляхта, гине!


Гине шляхта, погуляєм


Та хмару нагрієм!"


Зайнялася Смілянщина


Хмара червоніє.


А найперша Медведівка


Небо нагріває.


А тепер повернемося до самої назви повстання – "Коліївщина", яка походить, очевидно, від слів "кіл" або "колоти", "колій". Та й перекази говорять, що основною зброєю гайдамаків були різні гострі предмети: рогачі, вила, коси, тощо. але доречно зауважити, що крім такої зброї повстанці мали також свої гармати, рушниці, пістолі, списи, мечі і, звичайно, добрих коней. Коронний гетьман Вацлав Жевуський писав: "Гайдамаки усе збільшуються, по 600 кінних, гармати, котли, хоругви, прапорці мають. Шляхта тривожиться". А на все це потрібні були кошти. Отже, ретельно підготовлений за участю козаків із Запорізької Січі та її Коша, народний рух спирався перш за все на матеріальне забезпечення – мав свої кошти, скарб. За 26 днів походу з Холодного Яру до Умані керівникам просто неможливо було б лише надіятись на якусь щасливу вдачу, десь випадково придбати зброю. Для цього у війську малась своя казна, завчасно створена. Скарбничим же у Максима Залізняка був його земляк Іван Вусач (або Ус).


З переказів дізнаємось, що Вусач проживав у Медведівці (а можливо тут і народився). У нього була дружина і донька. Після придушення повстання польськими панами Вусача, як активного учасника Коліївщини, арештували і застосували до нього особливо жорстоке катування, аби дізнатись про місце, де сховано гайдамацький скарб. Коли ж до плахи, на якій мали відтяти голову скарбничому, привели дружину і дочку, то Вусач не витримав і зізнався, що скарб заховано у селі Медведівці і він згоден вказати це місце. В супроводі судового конвою скарбничого відправили на пошуки гайдамацьких коштів. Та замість того, щоб привести катів до скарбу, Вусач привів їх до повстанського табору. Поляків взяли в полон, а він опинився на волі. Заручників згодом обміняли на дружину, дочку і 11 медведівчан. Після цих подій Іван Вусач певний час переховувався і жив у різних місцях Холодноярщини. А доживав свого 100-річного віку у Медведівці, де й помер. Поховали скарбничого війська гайдамацького на козацькому кладовищі Мотронинського монастиря.


Та на цьому доля таємничого скарбу не закінчується, вона продовжується в наступній легенді, зміст якої коротко можна викласти так.


Запорізький козак з Млієва Федір Степанович Симиренко займався пошиттям чобіт. Готовий товар він продавав на ярмарках в Черкасах, Смілі, Городищі. Крім того, що Симиренко був добрим майстром своєї справи, він ще й славився своєю чуйністю, доброзичливістю і чесністю. Одного разу, пізно восени, він побачив на ярмарку бідно одягненого чоловіка похилого віку, який босими ногами стояв на припорошеній першим снігом землі. Жаль стало Федору Степановичу незнайомця і той подарував йому пошиті ним юхтові чоботи. Пройшло досить небагато часу і Симиренку знову довелося зустрітися з дідом. Але на цей раз старий чоловік був уже пристойно одягнений і взутий, а через плече у нього висіли подаровані чоботи. При розмові старий назвався колишнім гайдамакою і пояснив, що давно придивлявся до Федора Симиренка, бо чув від людей про його порядність і доброту, в чому й сам при певних обставинах переконався. Закінчилось знайомство тим, що гайдамака вказав місце, де зберігався гайдамацький скарб, тим самим віддячивши Симиренку за подаровані чоботи. Таємничий дід прохав, щоб всі збереження по мірі можливості були повернуті народу і навіть вказав шляхи здійснення: допомагати бідним, знедоленим, а також сприяти митцям, які будуть правдиво описувати і славити справи козацтва та гайдамаків.kobzar2


І ось, через деякий час, односельці помітили, що у Симиренків почали відбуватися певні зміни. Спочатку вони придбали шмат землі під Млієвим, а потім збудували паровий семиповерховий цукровий завод. Ніякої рабської праці на заводі не запроваджували. Всюди відчувалась турбота про трудящих: благоустроєні казарми, парові лазні, хороша лікарня, аптека. Діяла також школа для робітників за програмою технічного училища, де навчалось 150 учнів. На кошти Симиренків збудували перший пароплав. У Млієві цікавились музикою, поезією, діяли гуртки художньої самодіяльності. Всі ці хороші справи продовжив і син Федора – Платон та зять Кіндрат Яхненко, які теж свято оберігали таємницю батька та старого гайдамаки.


Чутки про незвичайне підприємство у Млієві ширилися далеко за межі Київщини. Зацікавився своїми старими приятелями і Т.Г. Шевченко. Протягом 1859 р. він двічі побував у Млієві. Очевидці перебування поета у Симиренка стверджують, що він багато чому дивувався, був у захопленні, а оглянувши училище – поривисто обняв Яхненка і заплакав. Тут Шевченко проникнув думкою далеко вперед і відчув, що ідеї про комунізм не надумані, а ось вони – у поборників нової цивілізації і пропагандистів соціалістичних ідей на ділі. Згадалось Тарасу Григоровичу повернення з заслання по Волзі і розповідь лоцмана про Степана Разіна, який нібито збирав мито на цій річці і роздавав його бідним людям. Контрасти щойно побаченого і особисто пережитого в недалекому минулому вилились у рядки, які Шевченко написав олівцем на стіні оранжереї Симиренків:


О люди, люди – небораки


На що здалися вам царі?


На що здалися вам псарі?


Ви ж таки люди, не собаки.


Враження від відвідин Симиренків надихнули поета на нові творчі злети. Адже після повернення з тяжкого солдатського заслання Тарас Григорович задумав велику програму у своїй діяльності: підготувати буквар, підручник по космографії, географії краю та історії українського народу. Передувати цьому мало видання нового "Кобзаря". Мріялось лише б тільки за щось зачепитись, мати кошти, а там вже здійснилися б заповітні думи. Та Пантелеймон Куліш, на якого він спочатку розраховував, відмовив позичити гроші на друкування книги.kobzar3


Тоді поет звернувся за допомогою до Платона Симиренка, який тут же надіслав так необхідні йому 1100 карбованців. В знак великої вдячності, на титульній сторінці нового видання "Кобзаря" з волі Т.Шевченка зазначено: "Коштом Платона Симиренка". Чи не підказувало власне чуття Шевченку, що ці кошти не лише з особистого кошту добродія Симиренка? Хто знає. І хто може розподілити, де тут легенда, а де дійсність?


Отже, можна дійти висновку, що старий столітній гайдамака і є Іван Вусач, який передав гайдамацький скарб Ф.С. Симиренку, а той в міру своїх можливостей щиро віддав його народові. В ряді добрих намірів вихідця з села Медведівки Івана Вусача та Симиренків з Млієва і здійснилось видання "Кобзаря" Т.Г. Шевченка у 1860 р. Високу оцінку цій книзі на той час дали "Современник", "Отечественные записки" та багато інших періодичних видань Росії. Схвальні рецензії з'явилися незабаром у пресі Польщі, Чехії та інших слов'янських країн, що свідчить про великий успіх "Кобзаря" та вихід української літератури на широкі європейські літературні шляхи. Найглибший відгук на "Кобзаря" 1860 р. тоді дав Микола Добролюбов, який писав, що автор "поет цілком народний, у Шевченка все коло його дум і почуттів перебуває в цілковитій відповідальності зі змістом і ладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв’язаний".