голый член

Жартівливі картинки, які раз і назавжди викорінять русизми з вашої мови

Украинский парад в вышиванках в Токио 2019.05.19 Фотоотчёт.

Внимание: внутри как обычно много фото и видео, опасно для неокрепшего трафика.

И просьба админам банить всех кто подымет полит срачи!

Сегодня 2019.05.19 прошёл украинский парад в вышиванках в самом центре Токио.

Маршрут был от центра Токио рядом с станцией JR Kanda (канда)

До парка Хибия. 

Маршрут по карте:

Причём точка сбора была даже по японским меркам в крооошечном парке который спрятался за правой лапкой буквы А

и если верх карты увеличить в несколько раза то только тогда его можно будет разглядеть:

в начале собралось примерно 30-40 человек всего

Сборы продолжались с часу до пол второго дня.

Участвовали и украинцы, и русские, и японцы, было немало смешанных пар.

Многие японцы были в украинских костюмах т.к. это не первый парад и проводится уже в седьмой раз и к странам СНГ у японцев есть весьма не малый интерес.

Некоторые японцы знают русские мемы.

Вот например с этим чуваком я познакомился при помощи его Ждуна:

Ждун объеденяет народы и творит чудеса! 

В два часа мы выдвинулись в парад по Токио

Шли мы по самой правой полосе проезжей части, и нас охраняла полиция. 

Всё было организованно хорошо - движение трафика регулировалось, так же людям и фотографам не давали высунуться на левые полосы где двигались машины. Полиция обеспечивала всеобщую безопасность.

Некоторые японцы очень радостно и даже с нотками непонятной мне гордости несли флаг 

Они нас же спрашивали где у него верх, а где низ.

Прибыли в парк Хибия

Сделали фото на память на лестнице дома культуры парка

А так же все вместе спели Украинский Гимн

Далее проводили платную лотерею

Я купил один билетик за 500 йен, жаль мой номер ничего не выиграл:

Среди призов был набор для борща

А так же дарили вышиванки, волшебные ручки (обычные из Китая но с логотипом и флагом), мотанки (куклы), писанки (расписное яйцо).

Ну и на этом все мероприятия закончились

И по счастливому стечению обстоятельств там же проходил пивной фестиваль октебер фест  с японками в дурндалях.

Мы его, конечно же, тоже посетили.

Всё.

словник села Бутейки Сарненського району Рівненщини

Його підготував і видав місцевий ентузіаст без філологічної освіти, історик-аматор Петро Макаренко. 

Спершу думав, що таких слів буде з півсотні. Тоді не планував укладати словник. У 2015 році серйозно захопився. Розпитував старших людей, які ще у повсякденному житті користувалися місцевою говіркою. Коли вже зібралося слів 500, тільки тоді зрозумів, що потрібно готувати книгу.

Зібравши понад 2 тисячі слів бутейської говірки, які увійшли до словника, Петро Макаренко зрозумів, наскільки багатшою могла б бути українська мова з діалектами — ​справжніми мовними перлинами. Такі села — ​це ті етнографічні острівки, які об’єднують народ у монолітний державний континент. За його словами, у перспективі книгу доведеться доповнювати: ще є близько тисячі місцевих слів та висловів, які потрібно зафіксувати, зберегти.

Редактором та упорядником словника став волинський науковець, кандидат історичних наук, доцент Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Микола Півницький, який у передмові зазначив, що бутейська говірка багата своїм глибинним змістом, інтонаціями, образами, які передаються зі століття у століття, від одного покоління до іншого.

Кілька прикладів зі словника бутейської говірки «Відлуння сивої давнини, або Слово про слова»:

Аргуль — будь-який спиртний напій.

Байбас — балбес.

Беремна, важка, груба — вагітна жінка.

Бізіяна — мавпа.

Булєбочка — ​перша зварена молода картопля.

Бульбаники — ​деруни.

Вальба — овальна грудка масла або сиру вагою до 500 грамів.

Ґалахват — ​безшабашний, пройдисвіт.

Ґендзьор — ​великий скляний бутель.

Глєжана — ​пещена, так із заздрістю говорять про жінку, в якої люблячий чоловік.

Ґуґло — ​жмут клоччя, який важко розірвати.

Дать гримайов — ​натовкти кулаком у плечі.

«Держать жонку» — одружений чоловік, який є господарем, а не приймаком і не підкаблучником.

Дивило — ​дзеркало.

Дойонка — ​відро, в яке доять молоко.

Жмойда — ​скупердяй.

Забейда — ​легковажний, невдоволений.

Зтуля — звідти.

Кінуца по бабах — ​піти до ворожок.

Ковганка — неохайна господиня.

Куцуня — свиня.

Латун — заношений рваний одяг.

Льєжньовка — ​дорога, вимощена через грузьку місцину з дерев’яних кругляків.

Лякан — опудало.

Мерліни — похоронний обряд.

Муцікі — поросятка, котрих годує свиноматка.

Наклавса, як голодний вовк глєю — ​без міри наївся.

«Нах-нах» — так підкликають пса.

Нацицник — ​бюстгальтер.

Пізіть — жалібно та без міри рюмсати.

Посьєдалі на вирачки — ​про жінок, що проводять тривалий час у теревенях.

Про колісь — ​про далеке минуле.

Робить валюшку — ​небезпечна дитяча забава, під час якої діти бігають по тонкому льоду.

Розтопша — ​дуже повна людина.

Салісовка — ​дорога квітчаста хустка.

Скаржопит — ​ябеда.

Скомініздіть — ​вкрасти.

Стогнота — зануда.

Хабаль — ​гулящий чоловік.

Хапун — ​найчастіше вживають при сварці: «Щоб тебе хапун ухопив!» Дух, що несподівано забирає людську душу.

Хлєбняга — самогон.

Шабльовка — ​гостра на язик жінка.

Шманделок — великий кусок.

Тепер загадка. Що мається на увазі у цьому реченні "Одягнула припинду і нацицника, прошкувала до дзюрка та й зустріла балдиша"?

Ровесник США, або Як виживає найстаріший кінний завод країни

В 80-ти километрах от оккупированного Луганска, в селе Новодеркул, находится старейший конезавод Украины. Он пережил крепостное право, несколько войн, революций, царей и генсеков. Сегодня 253-летнее предприятие, о существовании которого большинство украинцев даже не подозревает, оказалось на грани выживания.

В 2013-м Деркульский завод и еще с десяток подобных предприятий объединили под вывеской ГП 'Коневодство Украины'.

Бюджетных денег фактически не выделяют. Коневоды выживают за счет собственных пахотных земель, на которые давно положили глаз бизнесмены.

Киев-Лисичанск-Беловодск-Новодеркул. Поездом, затем маршрутками по безнадежно разбитым дорогам. 960 километров. Сутки в пути. Добраться из столицы до 'Деркульского государственного конного завода №63'– задача не из легких. Туристы сюда не доезжают. Представители власти бывают крайне редко.

Внимательные пользователи Google Maps в череде спутниковых снимков луганской степи могут разглядеть странные постройки. Они образуют надпись 'Е II' – зашифрованный привет из имперского прошлого, монограмма, означающая 'Екатерина Вторая'. В таком виде местные конюшни сохранились с середины 19 века.

Казенный завод на восточной окраине Дикого Поля появился по указу императрицы Екатерины Второй. Официальная дата его рождения – 25 октября 1776 года. День, когда к речушке Деркул доставили первую партию племенных лошадей.

Сначала 73 лошади, а в 1776 году насчитывалось уже 469. В 1786 – тысяча. Были и арабские скакуны, и ахалтекинцы, и тяжеловозы из Европы.

Деркульский замыкает тройку старейших госзаводов бывшей Российской империи и является древнейшим в Украине. Главной целью были поставки лошадей в армию: в гусарские, уланские, драгунские полки.

В радиусе 20-30 км так называемая 'Беловодская группа конных заводов': Деркульский – 18-го века, а Стрелецкий, Новоалександровский и Лимаревский – 19-го. Эти земли – прародина отечественного коневодства.

Местные старожилы, заставшие немецкую оккупацию в 1942-43 годах, сохранили легенду: летчики Люфтваффе не стали бомбить конезавод, зная, что его основательница – Екатерина, уроженка Пруссии. Правдива эта легенда или нет, но Вторую мировую Деркульский прошел без серьезных увечий. В 50-х прошлого века в погоне за светлым будущим здесь окончательно разрушили Николаевскую церковь 1841 года, но целыми, помимо центральных конюшен, остались усадьба управляющего 1828 года и уникальный манеж 1897-го.

Манеж называют 'японским', внешне похож на пагоду, изнутри – на раскрытый зонтик. Его каркас держится на одном центральном столбе - результат сложной, геометрически выверенной системы растяжек и опор. Манеж по назначению используют до сих пор – для тренировки. Опоры из сибирской лиственницы не менялись с конца 19 века – вечное дерево. Из такого же сделаны сваи, на которых до сих пор держится вся Венеция.

За 253-летнюю историю деркульские коневоды вырастили немало выдающихся лошадей, завоевавших медали и кубки:

– жеребец Гаммураби, английская верховая, в 1906 году выиграл Большое Всероссийское дерби. В 1908-м он стал первой лошадью из Российской империи, которая выступила на полях Британии, родине английских скакунов.

– жеребец Задорный блистал в советский период – 'трижды венчанный', победивший в трех крупных соревнованиях СССР. В 60-е он произвел фурор в США, взял призовое место под Вашингтоном. Тогда американцы предлагали за него 250 тысяч долларов. Но Задорного, конечно, не продали. Он вернулся на родину с именной попоной. В знак того, что Задорный все-таки из Украины, американцы на попону с советским флагом прилепили синюю полоску (знамя УССР состоял из двух полос – красной и синей).

Цена на деркульских лошадей, как и на остальных коней с госзаводов Украины, колеблется в среднем от 400 до 3 тысяч долларов.

За годы независимости ни один из украинских президентов не удостоил деркульский завод своим вниманием.

По словам Павла Бруско, хоть какие-то попытки поддержать племенное дело были при Викторе Ющенко. А до того пришлось задабривать Леонида Кучму подарком – жеребцом по кличке Хмель. Хотя и это не сильно помогло. Коневоды Новодеркула получали зарплату в основном натурой – с окрестных полей.

Сегодня на Деркульском заводе 170 голов. Их обслуживают 54 человека. На содержание работников и поголовья нужно 500 тысяч гривен в месяц. Держатся только за счет пашни. 

Без бюджетного финансирования Деркульский завод переживает самый сложный этап в своей 253-летней истории. В Киеве, похоже, закрывают глаза даже на то, что комплекс деркульских построек относится к недвижимому культурному наследию, а сам завод образовали в год, когда в Америке приняли Декларацию о независимости США.

Ситуация, в которой оказался Деркульский конезавод – красноречивый пример того, в каком убогом положении оказалось все коневодство Украины.

Еще одна проблема: в Украине развалена система ипподромов. Тотализатор, в отличие от стран с развитым коневодством, запретили законом. Полноценной обкатки лошадей нет. Возникает нехватка зоотехников, тренеров, жокеев.

Джерело: https://fromua.news/article/2498104/rovesnik-ssha-abo-yak-vijivaie-naystarishiy-kinniy-zavod-kraini/

В Украине для туристов открыли маяки

В Украине для туристов откроют маяки, чтобы те могли ознакомиться с работой объектов, от которых зависит безопасность мореплавания. Об этом заявил министр инфраструктуры Украины Владислав Криклий, сообщает пресс-служба ведомства. 

"Маяки Украины отныне не только обеспечивают безопасность на море, но и гостеприимно принимают у себя туристов. Такое решение принято на основе мировой практики, ведь маяки это не только навигационные объекты, но и культурное и историческое наследие Украины", - говорится в сообщении. 

Отмечается, что в Министерство инфраструктуры Украины поступало много обращений с просьбой открыть маяки для посещения.  Сейчас для посещения доступны Воронцовский маяк в городе Одесса, Сиверс Передний маяк в Николаеве, Генический и Станислав-Аджигольский Задний маяки в Херсонской области. Впоследствии в Минифрастурктуры планируют расширить этот список. Чиновники уверяют, что такие меры не будут препятствовать работе маяка, ведь для туристов отведено определенное время в выходные дни. Кроме того, международная ассоциация навигационного обеспечения мореплавания и маячных служб, членом которой является Украина. Популяризация маяков дает возможность информировать общественность об обязанностях государства по навигационно-гидрографического обеспечения мореплавания, защиты морской среды, поиска и спасения на море.

Генический маяк, Херсонская обл. построен французскими специалистами по заказу морского министерства в 1877 г. Он не похож на другие маяки, это — двухэтажное здание с маячной башней, стоящее на возвышенном берегу Утлюкского лимана. И хотя маяк сравнительно невысок, но все же общая высота над уровнем моря составляет 25,4 м. 

Станислав-Аджигольский Задний маяк, Херсонская обл. - самый высокий маяк Украины. Находится вблизи села Рыбальче Голопристанского района Херсонской области на юго-восточном углу Днепровского лимана, построенный в 1911 г. по проекту инженера и ученого Владимира Григорьевича Шухова. 

Українська мова належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Кількість мовців – понад 45 млн, більшість яких живе Україні.

Сучасна українська мова налічує близько 256 тисяч слів включена до списку мов, які успішно розвиваються.

7 відмінків іменника, до яких ми звикли, вирізняють українську мову серед східнослов'янських. Сьомий, кличний відмінок, існує лише в граматиці древніх мов: латині, грецькій та санскритській граматиці.

Найбільша кількість слів в українській мові починається з літери «П». Найменш уживаною виявилась літера «Ф», у більшості випадків, слова які починаються з цієї літери, запозичені з інших мов.

Найстарішою українською піснею, запис якої зберігся до наших днів, вважається пісня «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?», а найбільшу кількість разів перекладений літературний твір – «Заповіт» Тараса Шевченка, котрий перекладено 147 мовами.

Художник Микола Пимоненко

Пимоненко Микола Корнилович — український художник-живописець, академік живопису Петербурзької академії мистецтв, Член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику. 

Народився у Києві 1862 в родині майстра іконопису. Батько — Корнилій Данилович Пимоненко споруджував вівтарі й розписував церкви. Хлопцеві подобалася професія батька, і з часом він почав допомагати батькові в роботі, їздив з ним по селах і містечках Київської губернії. Батько не міг не помітити таланту сина, тому віддав його в учні відомому в Києві іконописцю Іванову.

З 1878 навчався у Київській художній школі М.І. Мурашко. Мурашко Микола Іванович – художник і педагог відіграв велику роль у формуванні таланту Пимоненка. Микола був одним з найталановитіших учнів школи, через три роки стає репетитором і помічником керівника школи. У 1881 році склав іспит при Київському навчальному окрузі. Його екзаменаційні роботи були надіслані до Петербурзької Імператорської академії мистецтв, і за рішенням її Ради від 3 грудня 1881 отримав звання вчителя малювання в нижчих загальноосвітніх навчальних закладах.

З 1882 навчався в Петербурзькій академії художеств, яку через хворобу легенів та матеріальні нестатки залишив у 1884. Нагороджений двома малими та однією великою срібними медалями Петербурзької Академії художеств. 

У ряді творів («Свати», «Засватали») Пимоненко з етнографічною точністю відобразив українські народні звичаї, пов'язані з сватанням. Ці роботи відрізняються одна від одної лише психологічними й композиційними нюансами, деякі з них відмінні лише в дрібницях. Це не поодинокий випадок у творчості Пимоненка, коли він, прагнучи найповніше розкрити тему, варіював її вирішення по кілька разів. Окремі деталі, навіть композиція, у цих картинах мають певний символічний зміст. Так, рушники, якими перев'язано сватів, свідчать, що заручини вже відбулися. З того, що сватів пригощає лише мати, а батько не присутній, хоч за традицією він мусив брати в цьому участь, можна зрозуміти, що вона вдова і видати заміж дочку для неї не так просто, тим більше, що інтер'єр оселі говорить про бідність сім'ї. Розкриттю змісту картини сприяють як психологічні характеристики дійових осіб, так і місце, де зображено дівчину.

Якщо сватання було бажаним, дівчина за звичаєм мусила сидіти біля печі й з удаваною байдужістю колупати її так, як це показано в картині «Свати». На полотні «Засватали» заручини не радують дівчину, навіть викликають протест. Про це говорить і вираз її обличчя, і співчуття, з яким дивиться на неї один із сватів.

У Києві на прохання Мурашко він займає пост старшого викладача Київської малювальної школи (1884-1900), викладає він і в Київському художньому училищі. Його учнями були відомі в майбутньому живописці: О. Мурашко, Г. Світлицький, Г. Дядченко, Ф. Красицький та інші. У 1900 ро­ці Пимоненко став одним із організаторів Київського художнього училища і працю­вав там до 1906-о року. Своїх вихованців він скеровував на те, щоб вони перш за все опановували рисунок, якомога більше писали з натури. “Малюйте олівцем, ніко­ли не забувайте його, пам’ятайте, що він вам друг і вчитель, опановуйте малюнок, пишіть з натури”,— радив він. Учні лю­били й поважали Пимоненка, “часто при­ходили до нього в майстерню, просто як до друга, за порадою, поділитися своїми радощами й печалями”. 

Час від часу він подає свої роботи на академічні виставки. Великий успіх мала його робота «Гальорка» (1885), на якій художник правдиво зобразив представників різних станів місцевого населення, які дивляться комедію Гоголя «Одруження».

У 1885 – 1887 роках у творчості Пимоненка йдуть пошуки своєї теми. У цей час на виставках з’являються його роботи “Після аукціону”, “На канікулах”, але вже в кінці 1880-х головною темою творчості Пимоненка стає зображення українського села. Великий успіх мала його картина «Різдвяні ворожіння», яка експонувалася на академічній виставці 1888 року і отримала високу оцінку критиків. Існує декілька варіантів картини «Різдвяне ворожіння» — у Державному Російському музеї (полотно, олія, 110×76 см, 1888), у Національному художньому музеї (полотно, олія 57×35 см) та Полтавському художньому музеї ім. Миколи Ярошенко.

У творах Пимоненка, виконаних наприкінці 1880-х — початку 1890-х років, переважають сюжети побутово-обрядового характеру. В картинах «Різдвяні ворожіння» (1888) і «Ворожіння» (1893) показано ворожбу на воску й «балабушках» — пиріжках, спечених для ворожіння. На полотні 1888 року зображено сцену ворожіння на воску. Дівчата вилили розплавлений віск у холодну воду, і коли він застиг, набувши дивовижної форми, вийняли його і тримають так, щоб на стіну падала тінь. Залежно від того, на що скидаються її обриси, вони гадають про своє майбутнє, про своїх суджених.

Картина 1893 року розповідає про ворожіння, за яким першою мала вийти заміж та дівчина, балабушку якої з долівки раніше візьме собака. Підкреслюючи у цих полотнах напружений інтерес дівчат, їх хвилювання, Микола Пимоненко відобразив властиву їм безпосередність, наївну віру в нібито пророчу силу ворожіння. Контрастним розподілом світла й тіні від полум'я свічки, при якому в картинах з напівтемряви хати виділяються лише постаті дівчат, а на стіни падають примхливі тіні, він створив сповнену таємничості атмосферу, суголосну настрою сцени. Зображуючи середовище, в якому відбувається дія, живописець достовірно показав умови життя незаможної селянської родини. Особливо це помітно у творі «Ворожіння», де змальовано інтер'єр сільської хати: колиску для немовляти, прості грубі лави й стіл, маленьке віконечко тощо.

Картина «Великодня утреня» теж існує в декількох варіантах — у Рибінському державному історико-архітектурному та художньому заповіднику (полотно, олія 133×193 см, 1891 р.), Херсонському художньому музеї ім. Олексія Шовкуненка (полотно, олія, початок ХХ ст.), Національному музеї "Київська картинна галерея" (незавершений варіант, полотно, олія 51×69 см).

"Великодня утреня", 1891

У січні 1893 року на виставці київських художників Пимоненко експонував картину «Рекрути». За відгуками сучасників, це була найкраща картина на виставці. На ній художник зобразив сцену, повну драматизму: на глухій станції новобранці прощаються з рідними. У відчаї принишкла на грудях чоловіка-рекрута молода жінка. Скорбота на обличчі матері. Напруга моменту підсилюється тим, що байдужий унтер-офіцер підганяє рекрута, що стоїть на шляху ешелону. Картина не зберіглась. Скласти судження про неї можна лише за листівкою «Проводи рекрута». Вона входила до серії, що була випущена у 1910 році до 25-ліття художньої діяльності Миколи Пимоненка.

"Проводи рекрута"

Після закриття школи до 1912 року (рік смерті) Пимо­ненко викладав рисунок у Ки­ївському політехнічному інституті.  Водночас, до 1906 викладав у новоствореному Київському художньому училищі, одним з організаторів якого він був. 

 У 1890-х брав участь у розписах Володимирського собору в Києві. Виконав образи Святої Анни і Миколи Мірлікійського та деякі образи на фронтоні. У 1897 за ці розписи отримав орден Святої Анни ІІІ ступеня. У 1891 отримав звання почесного вільного общника Академії мистецтв. 

"Молодиця", 1890-і

"Не жартуй", 1895

"Жнива в Україні", 1896

"Київська квіткарка", 1897

"З базару", 1898

Особливий успіх випав на долю картини «Жертва фанатизму», намальованої у 1899 році. Вона була написана під враженням від події, що сталася у глухому містечку Кременець Волинської губернії, і була відповіддю художника-демократа на релігійну нетерпимість і ворожнечу між народами й народностями Російської імперії.

Натовп людей убив молоду дівчину на очах у батьків. Дівчина, закохавшись у іновірця, порушила багатовікову релігійну заборону. Дізнавшись про цю подію із газет, Пимоненко поїхав до Кременця, зробив декілька пейзажних замальовок та етюдів, говорив з очевидцями, вивчав місцевий типаж людей, характер та поведінку під час помсти. Успіх картини, в якій порушувалася болюча соціальна проблема, сприяв тому, що у 1899 році, за пропозицією Рєпіна, Миколу Пимоненка прийняли у дійсні члени Товариства передвижників. Відомо щонайменше три варіанти картини — у Національному художньому музеї України (полотно, олія 89,5×120,5 см), Дніпровському державному художньому музеї (полотно, олія 113×145 см, 1898 р.) та Харківському художньому музеї (полотно, олія 180×244 см, 1898 р.).

Художник зобразив розлютованих релігійних фанатиків-євреїв, які от-от кинуться на молоду дівчину, яка насмілилася полюбити українського коваля. Виявленню безвихідності її становища сприяє композиційна побудова картини, психологічні колізії. Так, художник, зобразивши дівчину притиснутою до паркану перед збудженим натовпом, підкреслив, що їй нікуди подітися, залишається лише з жахом чекати розправи. Немає підтримки й від батьків: мати, відвернувшись, у розпачі ридає, а батько проклинає свою дитину. Їхні постаті ніби замикають простір навколо дочки, що посилює враження її приреченості. Художник акцентує увагу на образі дівчини не тільки за допомогою композиції, а й кольору, зобразивши її в рожевуватій блузі, яка виділяється у стриманому, дещо одноманітному колориті полотна. Трагічність сюжету картини посилює стан природи: наближається гроза, хмари поступово вкривають небо.

Щоб достовірно відобразити згадану подію, Микола Пимоненко спеціально їздив до Кременця, де зробив численні малюнки й етюди краєвидів і типів місцевого єврейського населення.

Відомо багато видань листівок-фоторепродукцій цієї картини (декілька десятків) з двох варіантів картини «Жертва фанатизму». На одній із них художник зобразив кіз, що мирно паслися поряд із розлюченим натовпом.

"Жертва фанатизму", 1899

Фрагмент з одного з варіантів картини "Жертва фанатизму", 1899

З 1899 і до кінця життя Пимоненко - дійсний член Товариства пересувних художніх виставок. Член Товариства мюнхенських художників і Паризького інтернаціонального союзу мистецтв та літератури.

У полотнах художника 1890-х років через деяку одноманітність, сухуватість живопису стан і настрій природи передано ще не дуже виразно. З перших років XX сторіччя колорит його творів стає багатшим, а манера письма вільнішою. Уперше ці риси чітко виявилися в полотнах «Вечоріє»  і «Брід», де художник показав поетичну красу простих мотивів природи і на їх тлі — сцени з життя сільських дітей.

"Вечоріє", 1900

"Гуси, додому", 1911

"З лісу", 1900

"Брід", 1901

"Коляда"

"Перед грозою", 1906

Ще одна картина, що очевидно має дві авторські копії має назву «У похід». При порівнянні листівки із цією назвою, виданою до революції, з листівкою, виданою у 1962 році, можна встановити, що вони зроблені із двох оригіналів, що відрізнялися елементами пейзажу та датуванням. Перша листівка відтворює основний варіант картини «У похід», яка була написана у 1901 році на замовлення командуючого військами Київського військового округу і наразі втрачена. Друга — варіант 1902 року, що належить Київському музею українського мистецтва. Не виявлено місцезнаходження авторської копії цієї картини, виконаної аквареллю. Багатоколірна репродукція цього варіанту була відтворена на листівці видавництва Гр. Гануляка у Львові, 1917 року.

В картині «У похід» подія — прощання козаків з рідними — відображена ніби у розвитку. На першому плані композиції козак, прощаючись з коханою дівчиною, ще стоїть; далі, біля великого гурту людей зображено вершника, з пози якого видно, що він лише на мить затримався біля своїх рідних і ось-ось вирушить у путь; вдалині дівчина проводжає козацький загін, що вже виїжджає з села. У такій композиційній побудові відчувається детальна розповідність, нерідко притаманна українським народним історичним пісням.

"У похід", 1901, олія

У 1904 році Пимоненко створив акварель під тією ж назвою. Але тут уже на перший план виходить лірика: йдучи у похід, козак прощається з нареченою. Акварель виконана спеціально для листівки та має самостійну художню цінність.

"У похід", 1904, акварель

"Українська ніч", 1905

"Київська квіткарка", 1908

"Ідилія", 1908

"Побачення", 1908

"Суперниці"/ "Біля криниці", 1909

Листівка «Проводи новобранців» — репродукція картини Пимоненка «Призив запасних». Картина була відгуком на події російсько-японської війни 1904-1905 років. У Київському музеї українського мистецтва зберігся ескіз до цієї роботи.

Пимоненко — визнаний майстер побутового жанру. Теми і сюжети його творчості невибагливі, життєві, тим, безперечно, глибоко вражаючі і хвилюючі. Увага митця зосереджена на показі праці, побуту, звичаїв, повсякденного життя селянства (весілля, побачення, повернення з роботи, сватання, тощо). Картинам Пимоненка властиві глибокий гуманізм, народність. Вони свідчать про прекрасне знання художником життя укра­їнського народу, вміння бачити і переда­вати красу і поезію його життя. 

У більшості творів Пимоненка дія відбувається на тлі краєвиду. В цій особливості виявилася характерна риса українського живопису кінця XIX — початку XX сторіччя — проникнення пейзажу в інші жанри. У більшості робіт майстра, як і в пейзажному живописі того періоду, виявлене лірико-поетичне, оптимістичне начало. Лише в деяких його картинах природа сповнена суму або має драматичне забарвлення.

Збереглася фотографія Миколи Пимоненка в інтер'єрі його майстерні. Перед ним на мольберті стоїть значних розмірів полотно «Гопак» із зображенням танцюючої дівчини. Такою — веселою, темпераментною «увірвалася» українська селянка в світ рафінованого паризького життя. Картина з успіхом експонувалася на виставці в паризькому Салоні (1909), і її придбав музей Лувру.

Окрім Лувру, творчістю Пимоненко зацікавилися і в Німеччині. У 1904 році один з мюнхенський музеїв придбав картину «Великий четвер». У Національному художньому музеї зберігається авторська копія картини менших розмірів кінця 1900-х.

"Великий четвер", 1900

"Сінокіс", раніше 1912

В картині «Додому» художник  створив образ гіркого п’яниці, який ледве доплентався до свого подвір’я. Біля хати на п’яного чекає «привітна» дружина з дрючком. Картина без дозволу художника стала прототипом горілчаної етикетки «Спотыкачъ», що випускається горілчаним фабрикантом Миколою Шустовим з "Шустов и сыновья". 

"Додому"

"Додому" - репродукція, яка тиражувалась на листівці

Микола Пимоненко невдовзі отримує неприємний лист з Москви від колег-художників з Товариства передвижників: "Ми вважали тебе чесною людиною і нашим товаришем, яким пишалися, обрали тебе членом нашого суспільства за популярність в художньому світі, став академіком, але, виявляється, тобі цього мало! Ти пустився на низькі, підлі речі, зганьбив всю нашу громаду, ти продав право на друкування своєї картини "до будинку" Шустову - горілчаному фабриканта, для етикетки до горілки. Приїжджай до Москви, полюбуйся, яку влаштували тобі рекламу: дев'ять осіб за кількістю букв "Спотыкачъ'" дефілюють по всіх вулицях Москви з твоєї картиною..." 

Треба зауважити, що Микола Шустов вже на той час був відомим російським підприємцем, власником найбільшої компанії з виробництва алкогольної продукції в царській Росії кінця XIX століття, а ще був відомий оригінальною і досить агресивною рекламною кампанією, яка дозволила йому швидко виділитися із загальної маси інших підприємців. 

Отримавши звинувачувальний лист, Микола Пимоненко негайно відправився з Києва в Москву. При зустрічі підприємець Шустов клявся: жодної картини "Додому" він в очі не бачив, про художника Пимоненка ніколи не чув, бо на виставки зроду не ходив. Йому просто сподобалася листівка: а таких у всіх книжкових крамницях повно. Ну а якщо з'явився сам автор, то він готовий заплатити скільки треба. Однак Пимоненко грошей не взяв, а подав на фабриканта скаргу в суд, який і виніс вердикт: Шустов повинен покрити витрати по справі, знищити етикетку і вилучити з продажу в магазинах все пляшки "Спотыкачъ".

Карбування на портсигарі з сюжетом з полотна «Додому»

Творчий спадок художника налічує декілька сотень завершених картин. Однак доля багатьох його творів невідома. Деякі картини були продані з виставок і потрапили в провінційні містечка Росії, деякі опинились в музеях іноземних країн. Більшість його творінь було втрачено в роки Великої Вітчизняної війни, зокрема і під час пограбувань Київського музею українського мистецтва.

Про втрачені картини Пимоненка розповідають репродукції його робіт на художніх листівках, надрукованих до революції та пізніше. Листівки з репродукціями картин Пимоненко випускались українськими, російськими та іноземними видавництвами. Наразі відомо біля 70 видів таких листівок. Лише третина відтворених оригіналів зберігається у музеях на пострадянському просторі та приватних колекціях. Аналізувати інші картини можна лише за їхніми репродукціями.

Листівки з репродукціями картин художника, що були надруковані ще за його життя, випускалися по мірі їх появи на виставках. Зникли з поля зору мистецтвознавців роботи Пимоненка, відтворені на листівках видавництва «Рассвет»: «Шалунья», «У колодца», «У ручья», «На сенокосе», «Лето» та ін. Оскільки це видавництво, купуючи картини, користувалося винятковим правом на їх репродукції, саме ці картини художника ніде, окрім листівок, не зустрічаються. Де знаходяться оригінали, встановити не вдалося. Тому цінність гарно підібраної та систематизованої колекції листівок, що відтворюють картини М.К. Пимоненко, безсумнівна. Така колекція не тільки допомагає глибше вивчити творчість художника, але й веде втраченими слідами.

У 2006 році був поставлений «абсолютний світовий рекорд продажів художника Пимоненка»— полотно «Продавщиця полотна» було продано з аукціону за 160 тисяч доларів США.

"Продавщиця полотна", 1901

Посилання на джерела: https://unc.ua/uk/pochitat/sl-di-vtrachenih-shedevr-v-mikola-pimonenko-57

http://culturalprogress.blogspot.com/2013/03/blog-post_1710.html

https://sverediuk.com.ua/ukrayinskiy-hudozhnik-mikola-pimonenko/

https://kulturologia.ru/blogs/160518/38941/

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0_%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87