жертва фанатизма

Дивень

Одним із різновидів традиційних ласощів на Дніпропетровщині є хлібні (нагадують смак бублика) палички, які називають дивнем. Печуть їх на очеретині, яка якимось дивним чином не горить в процесі випікання. Такі дивні є весільним обрядовим печивом. Але на ярмарках, етнофестивалях їх також можна побачити цілими оберемками.

На Полтавщині дивнем називають весільну хлібину з отвором посередині, через який Молода дивилася на Молодого. Тому й дивень.

Дивень – обрядовий хліб, аналогічний за своїм ритуальним призначенням калачеві. Його виготовляли найчастіше з плетінки втроє, вчетверо, а потім з’єднували краї, щоб утворилося замкнене коло. Дивень прикрашали очеретинками чи плодовими гілочками, обплетеними тістом, зверху до якої прикріпляли квітку з жита, калини, квітів (живих чи штучних). Цей весільний хліб здебільшого характерний для Півдня, частково Полтавщини і Слобожанщини. У деяких районах, зокрема на Дніпропетровщині, для дивня взагалі не випікали хлібинки, обмежившись гілочками, обплетеними тістом, запечених на спеціальних рогачиках і прикрашених квітами, колоссям, калиною, барвінком. Через дивень Молода дивилася на молодого, звідки може походити й назва. Коли печуть дивень, загадують, яке буде в Молодих життя. Вдашній – Молоді житимуть щасливо. Садовлячи його в піч, приспівували:
"Світи, жар, у печі ясно
Печись, дивень, красно
Гостям – на велике диво,
Молодим – на щастя,
На долю, на свою родину.
Печись, дивень, не схились, не пригори,
Молодим серця та й не зсуши!"

Влітку 1771 року захворів на чуму, але за тиждень повністю одужав 29-річний лікар із Чернігова Данило Самойлович. У тому, що він захворів, не було нічого дивного. Він знаходився серед тисяч хворих у самому епіцентрі епідемії, в охопленій чумою Москві. А от те, що він одужав, було дивно.Летальність бубонної чуми в той час становила 95 %. І навіть ті, хто все ж виживав, хворіли довго і важко, тижнями перебуваючи на межі життя і смерті. А тут усього кілька днів, без особливої важкості та з повним одужанням! Один день Самойловича мучили слабкість та головний біль, потім — біль у паху, там виник один чумний бубон, але за тиждень він розсмоктався. І все! Надзвичайно легкий перебіг для такої хвороби! При тому, що підлікарі (помічники Самойловича) гинули один за одним! За кілька місяців померло троє!Самойлович відчув гостре здивування — чому всі навколо вмирають, а він одужав? Та ще й перехворів настільки легко? 

Будь-хто інший був би щасливий, а Самойлович здивувався. Дивне відчуття для людини, що мала померти. Але саме це здивування приведе Самойловича до світової слави, зробить його першим українцем, який був визнаний у світі як науковець. І, до речі, першим підданим Російської імперії, визнаним за внесок у медичну науку.У бліх стравохід перед входом до шлунку має потовщення, зоб. У цьому потовщенні рух їжі сповільнюється, і чумна бактерія, коли вона потрапляє сюди, в силу фізичних причин осідає на стінках. Тут чумна паличка швидко розмножується. Маса бактерій перекриває прохід далі, блокує шлунок. Блоха продовжує жити, її мучить голод, вона скаче від однієї жертви до іншої, намагається пити кров, але марно. Їжа, яку поїдає блоха, уся та кров, яку вона смокче, пройти до шлунку не може, вона залишається в стравоході. Блоха їсть, місця в стравоході мало, стравохід весь забитий, і їжа (кров) виливається назад — разом із чумними паличками. Ця відригнута їжа потрапляє туди, де наразі їсть блоха, тобто на місце укусу, прямо туди, де шкіра пошкоджена. Та ще й людина втирає ті палички, розчісуючи місце укусу. Так чумна паличка потрапляє в організм людини, відразу минаючи бар’єр шкіри.Під шкірою паличку підхоплює плин тканинної рідини, і вона потрапляє в лімфатичні судини, а потім — у лімфатичні вузли. У лімфатичних вузлах вартують стражники організму — спеціальні клітини, які називаються «великими пожирателями», макрофагами. Вони нікого стороннього повз себе не пропустять, тим більше чумну паличку. Макрофаги пожирають її, але убити не можуть. Паличка настільки добре захищена, що всередині макрофагів, у смертельному для будь-якого іншого мікроба середовищі, чумна паличка продовжує жити. Більш того — розмножуватися. Дуже швидко паличок стає так багато, що лімфатичний вузол розбухає. Розвивається гостре запалення, і лімфатичні вузли, а вони розташовуються групами, зливаються між собою в один конгломерат. Цей конгломерат називається чумним бубоном.Бубон — це таке потовщення, пухлина під шкірою завбільшки з великий горіх або маленьке яблуко. Він заповнений гноєм із великим вмістом чумних паличок. І він є надзвичайно болючим. Бубон — головна ознака бубонної чуми. Бачиш бубон? Усе, це чума! 

Про чумну паличку і бліх за часів Самойловича не знали. Взагалі, нічого не було відомо про здатність мікроорганізмів спричиняти інфекційні хвороби. Чумну паличку відкриють тільки через 120 років. Про роль бліх дізнаються ще пізніше. Чума в 1771 році являла собою велику і страшну таємницю.Медики, нічого не знаючи про хворобу, реагували на ту єдину зовнішню ознаку, що була добре помітною, — на бубон! Підлікарі, тобто помічники лікаря, обробляли бубони припарками, щоби ті швидше «дозріли», відділилися від навколишніх тканин. Тоді приходив лікар, розтинав бубон і пальцями вичавлював із нього гній. З таким методом лікування саме лікар піддавався найбільшому ризику — адже саме він буквально копався пальцями в чумному гної, у мільйонах чумних паличок. Але чомусь гинули підлікарі, а лікар Самойлович вижив. Це було незрозуміло, це було дивно.Сотні років лікарі бачили чуму. Сотні років вони бачили, як гинуть майже всі, хто захворів. І гинули самі. Але іноді лікарі ставали свідками чуда — хтось виживав. За такого щасливця раділи, але ніхто ніколи не питав себе, чому. Це мав бути саме Самойлович, щоби поставити таке запитання.Можливо, одужання Самойловича не було проявом якоїсь закономірності, а було чистою випадковістю? Самойлович не міг не врахувати й такої можливості. Чи існують інші випадки, які б підтвердили, що його парадоксальне одужання є результатом якоїсь закономірності? 

Самойлович працював у чумний лікарні на 2000 ліжок, яку він сам добровільно зголосився організувати й у якій добровільно оселився. Але епідемія охопила все місто, і хворих було занадто багато для однієї лікарні. Існувала й маленька лікарня, яку організував відставний бунтівник Петро Погорецький (той, який створив російську медичну термінологію), теж випускник Києво-Могилянської академії, теж доброволець, який сам зголосився працювати в чумному місті. Самойлович пішов до нього. Виявилося, що з Погорецьким сталася така ж історія — його підлікарі гинули один за іншим, а сам Погорецький захворів, але видужав. Тепер було зрозуміло, що парадоксальне одужання — закономірність. Тут було про що подумати.Може, лікар весь час контактує з гноєм, а отже і з його компонентами, і в такий спосіб поступово «звикає» до чумної «отрути»? Коли такий лікар стикається з «повноцінною» чумою, його організм, «який уже звик» до «отрути», страждає менше? А підлікарі з гноєм не працюють, їхній організм не має можливості «звикнути», і тому чума в них протікає так само важко, як і в інших?Це була ідея про можливість щеплення проти чуми. Більш того, клінічно обґрунтована ідея!До часів Едварда Дженнера з його першою у світі вакциною — вакциною проти віспи — залишалося ще 25 років, але існувала, хоча й не була дуже поширеною процедура варіоляціі, дуже ризикований метод щеплення проти віспи. Віспа — на латині «варіоліт», звідси й назва. На відміну від вакцини Дженнера, де вакцинація проводилася віспою корів і тому була безпечною для людей, варіоляція полягала в тому, щоби втирати в шкіру здорового віспяні струпи хворих, тобто прищеплювати справжню людську віспу. Не дивно, що після варіоляція люди часто насправді хворіли на віспу і вмирали.Самойлович побачив схожість. Виходило, що він, сам того не підозрюючи, несвідомо пройшов варіоляцію проти чуми!Те, що відкрив Самойлович, уперше в історії людства давало надію в безнадійній до того часу боротьбі з чумою. 

Ні, до вакцини проти чуми було ще далеко, але науково доведена можливість щеплення кардинально змінювала погляди на чуму. У минулому залишалися часи, коли чума вбивала від третини до половини всіх жителів Європи. Попереду проглядало майбутнє, де чума стане рідкісною, навіть екзотичною хворобою.Цього мало. До Самойловича ідея варіоляціі повністю замикалася на віспі. Тепер виявлялося, що щеплення можливе і проти іншої хвороби. А де дві хвороби, там і сотні! Доказ, що існує можливість послаблювати хвороби інші, ніж віспа, що можливо робити щеплення не тільки проти віспи, була подібна революційному шквалу, який пронісся тодішньою Європою.Не дивно, що ця здогадка миттєво зробила Самойловича європейською знаменитістю. Дванадцять (прописом — дванадцять) академій обрали його почесним членом.Тим часом епідемія чуми набирала силу. Вона вже призвела до смерті близько половини всіх жителів міста, почався чумний бунт. Розлючені городяни вбили архімандрита, почалося полювання на всіх «при владі» й насамперед на лікарів. Самойловича теж зловили й хотіли вбити, але він зумів відбрехатися.У таких умовах Катерина II направила до бунтівного міста свого фаворита графа Григорія Орлова. Той уперше за весь час епідемії вирішив, що треба порадитися зі спеціалістами. 

Орлов зібрав лікарів — усіх 23 лікарів Москви (на 130 тис. населення), включно із Самойловичем.І знову вміння Самойловича мислити не так, як інші, призвело до революції. Те, що він запропонував, а потім втілив у життя, зробило його незаперечним світовим авторитетом у боротьбі з чумою. Самойлович виявився генієм не на одне осяяння, а на повний переворот.У ті часи боротьба з епідеміями базувалася на чотирьох принципах. Кожен із них, на перший погляд, здався б розумним і сучасним людям. Це:1) карантин для тих, хто контактував із хворими,2) знищення заражених речей,3) заборона масових скупчень людей, і4) ізоляція зараженої території від решти країни.Саме ці заходи, однак, виявилися неефективними і привели до бунту.Що з ними не так? 

ІЗОЛЯЦІЯ КОНТАКТНИХКарантин для тих, хто контактував з хворими, означав, що на 42 дні ізолювались годувальники сімей. Ті, хто опинявся в карантині, не могли працювати й не могли годувати своїх рідних. Запаси їжі та грошей в той час у переважної більшості людей були мінімальні, всього на кілька днів. Фактично, карантин прирікав сім'ї на голодну смерть. Часто, рятуючи рідних від загрози ізоляції, хворі йшли з дому і вмирали десь в місті, ще більше поширюючи заразу і роблячи неможливим виявлення контактних.Що запропонував Самойлович, в чому він зміг переконати графа Орлова? Досвід Самойловича показував, що людина, яка не захворіла за 16 діб, вже не захворіє. І він зумів переконати в цьому інших. Карантин скоротили з 42 діб до 16. Але головне — людей в карантині почали годувати! 

ЗНИЩЕННЯ ЗАРАЖЕНИХ РЕЧЕЙЗнищення заражених речей означало, що цілі родини втрачали все, що накопичили за все життя. Спалювалося житло, одяг, меблі, побутові речі. Ніби цього мало, часто виявлялося, що «спалювальні» команди крали й перепродували майно, а це ж були речі з чумних будинків! Це ще більше поширювало заразу.Самойлович запропонував нічого не знищувати, а — уперше в історії (!) — дезінфікувати! Це було щось нечуване! Щоби переконати владу, Самойлович цілу добу сам проходив у продезінфікованому одязі чумного хворого. Тоді Орлов виділив для експерименту засуджених. Їх привели до будинку, усі жителі якого померли від чуми. Там засуджених змусили жити. Та ще й носити речі, які там залишалися, речі, просочені чумним гноєм. Але перед тим і сам будинок, і речі обкурили спеціальним димом. Засуджені прожили в цьому будинку 15 діб і на 16-ту добу були випущені на свободу — зовсім на свободу, зі скасуванням вироку. Після цієї демонстрації дома та речі хворих більше не знищували. Метод обкурювання придумав уродженець Києва, теж випускник Києво-Могилянської академії професор Касіян Ягельський. Той із цією метою запропонував використовувати спеціальну суміш, майже порох — сірку із селітрою. Суміш запалювали, а димом проводили обкурювання. Самойлович приймав настільки активну участь у випробуванні методу, що весь посинів, суглоби в нього були нібито вивихнуті, а руки — в опіках. Самойлович же написав інструкцію щодо процедури обкурювання. 

ЗАБОРОНА МАСОВОГО СКУПЧЕННЯ ЛЮДЕЙЗаборона масових скупчень людей означала, що ремісничі майстерні та мануфактури були закриті, знову ж перекриваючи джерело доходів для жителів міста. Мало того, були закриті громадські лазні, а бруд сприяв поширенню зарази. Після втручання Самойловича для неконтактних роботу дозволили, а митися всім наказали регулярно, але індивідуально, вдома. 

ІЗОЛЯЦІЯ ТЕРИТОРІЇІзоляція міста означала, що були перекриті шляхи постачання продовольства, що зробило ціни захмарними. Тепер влада взяла на себе привіз до міста продуктів.Усі ці ідеї призвели до того, що бунт затих, епідемія до кінця року закінчилася, а чума остаточно зникла в середині 1772 року.Авторитет Самойловича в Європі досяг нечуваних висот. Самойлович не просто подолав велику пандемію чуми, але зробив її останньою. Чума 1771 — остання велика пандемія чуми в історії людства. І те, що вона стала останньою, — заслуга Самойловича. Розроблений метод боротьби з цією хворобою більше ніколи не давав новим спалахам чуми розростатися до великих масштабів. Самойлович посіяв ідею шукати шляхи щеплення проти інших, ніж віспа, хвороб. Він дав надію одного разу створити вакцину проти чуми.Його наукову монографію видали в Парижі, потім у Лейпцигу і знову в Парижі. Її у французькому варіанті читали по всій Європі, у тому числі на батьківщині автора. На цю книгу посилалися практично в кожній науковій медичній роботі упродовж наступних 50 років.А Самойлович не вгамовувався — він першим в історії запідозрив, що чуму можуть спричиняти мікроорганізми, і робив спроби відшукати їх за допомогою мікроскопа. І це наприкінці 18 століття, коли до неймовірного відкриття — інфекційні хвороби викликаються бактеріями — залишалося ще сто років. 

Що ж зробило Самойловича світовим науковим авторитетом? Як серед сірості тодішньої медицини Російської імперії і відсутності в державі медичної науки могла спалахнути відразу така зірка?Зрозуміло, Самойловичу сприяли обставини, які не дозволили чинопочитанню й заздрості заткнути вискочку назад до села. У Москві Самойлович був тоді проїздом. Він прямував із російсько-турецької війни, де захворів і був списаний, до Оренбурга нести гарнізонну службу. Якби чума не була такою страшною хворобою, якби ситуація не була настільки катастрофічною, хто б став слухати безрідного невідомого 29-річного приїжджого, списаного з армії? Або якби на своєму шляху до Оренбурга Самойлович розминувся тоді з епідемією чуми…Одним із факторів, який виділяв Самойловича, була любов до своєї справи. Ну от цікаво йому було розбиратися із чумою! На тій же російсько-турецькій війні він сам, добровільно йшов у чумні вогнища, коли всі інші цілком розумно намагалися триматися від тих вогнищ якомога далі. Полк Самойловича стояв у Бухаресті, де в той час якраз була епідемія. Місцеві ізолювали хворого поза домом (у дворі) і годували його з довгих палиць. І це дійсно зменшувало передачу чуми. Самойлович зробив із цього несподіваний для тодішньої медицини висновок, що чума викликається не міазмами, а «заразою», тобто передається до людини від хворого або від речей хворого — тільки таке припущення пояснювало, чому палиця була ефективною. А значить, з чумою можна боротися — ізоляцією, чистотою, дезінфекцією. Цінними подарунками Самойлович змусив «чумного капітана» Бухареста показати йому всіх відомих хворих на чуму, і навчився діагностувати чуму на ранній стадії, коли вона зовні не відрізняється від отруєння чадним газом — поширеним явищем у ті часи. Самойлович навіть описав особливу нерівномірність пульсу як симптом ранньої стадії чуми. У результаті в Москві 1771 року він виявився не просто найдосвідченішим фахівцем із чуми, фактично єдиним фахівцем, але і вченим, який уже встиг зробити в науці про чуму кілька відкриттів.Але й це, напевно, не головне. 

Самойлович умів мислити не так, як інші, умів ставити собі питання там, де інші взагалі нічого гідного питань не бачили. Напевно, це і зробило Самойловича першою зіркою, яка спалахнула на небосхилі вітчизняної науки.Цікаві факти:· Під час епідемії 1771 року в Москві виник слух, що цар Петро III вижив. Цим слухом скористався донський козацький отаман Омелян Пугачов і в 1773 році підняв одне з найбільших у Російській імперії повстань. Пугачова схопили в 1774 році й направили в клітці до Москви для страти. До міста він прибув тяжко хворий, із запаленням легень. Щоби бунтівник дожив до страти, покликали для лікування Самойловича. Той перевів бунтівника до теплого приміщення, сам давав йому ліки із сенатської аптеки і 2 тижні не дозволяв допитів. Коли прокурор вирішив, що Пугачов одужав, Самойловича відсторонили, але змусили стояти на страті біля самого ешафоту, щоби констатувати смерть.· Після Самойловича було ще кілька епідемій чуми. Наприклад, Третя чума, що розпочалася в 1896 році, і Маньчжурська епідемія 1910–1911 років (напевно, частина Третьої чуми), від якої померло сто тисяч осіб. Обидві ці епідемії вкотре довели дієвість протиепідемічних заходів, розроблених Самойловичем. Фактично обидві вони сталися лише через те, що ці заходи застосовувалися не в належному масштабі. Під час Третьої чуми випадки чуми реєструвалися практично у всіх країнах, але ніде вони завдяки методу Самойловича не перетворилися на епідемію, крім британських колоній в Азії (насамперед, в Індії), де цей метод не застосовувався й де загинуло 12,5 млн осіб. Індійці звинувачують англійців — сил, виділених на боротьбу з епідемією, було недостатньо, додаткових коштів із метрополії не присилали, роз’яснювальної роботи не проводили. Англійці звинувачують індійців — кожний із протиепідемічних заходів йшов всупереч з індійськими традиціями та зустрічав повсюдний дикий опір. Усе закінчилося вбивствами англійців та повстанням. Перемогти Третю чуму вдалося завдяки конкретній людині — одеситу Мордехаю-Вольфу Хавкіну (при народженні — Володимиру Ароновичу), учню Мечникова, який таки розробив вакцину, передбачену Самойловичем.· У наш час чума ще трапляється, але загрози для людства більше не являє. Летальність становить 5 %, той же порядок, цифр, що й для летальності ковіда. Остання епідемія була на Мадагаскарі у 2014–2017 рр. Тоді заразилося 292 людини._________________________________________________ 

Цей текст не є науковою публікацією, а являє собою компіляцію кількох джерел, в тому числі і нижчеперелічених. Для подальшого читання рекомендуються: Samoilovich Danilo Lettre a l'Acad mie de Dijon, Avec R ponse a Ce Qui a Paru Douteux Dans Le M moire Sur l'Inoculation de la Peste, reprint 2018; Блинкин С. Данило Самойлович Самойлович, 1980; Бородій Н. Самойлович, 1985; вікіпедія; Шифрін Михайло «100 оповідань з історії медицини», 2019; і звичайно професійна література!__________________________________________________ 

джерело https://www.facebook.com/eduard.kanalosh

Воспоминания украинского солдата Евгения Ковтуна о последнем бою за Донецкий Аэропорт

Среди парней никто не был в стороне, даже раненые ребята, которые были в сознании, старались помочь - заряжали боекомплект, передавали магазины, чистили оружие, все были задействованы, как на конвейере. Практически каждый из нас думал, что мы погибнем и никто про наш подвиг, возможно, никогда не узнает. Но мы знали себе цену, знали за что стоим, да и просто дошли до такой грани, когда понимая, что нас может ждать, остается только одно - воевать до конца.

Я - солдат первого батальона 93-ей бригады, которая дислоцируется в Песках. Наши ребята до последнего стояли в аэропорту.

Живу в Киеве, до войны работал инженером в IT-сфере. Меня мобилизовали в августе, а до этого в армии я не служил. После двухнедельного учебного центра попал в 93-ью бригаду.
По специальности я - помощник гранатометчика, потом получил еще одну специальность, но озвучивать ее не стану, по ней я и поехал в аэропорт. А еще поехал туда из-за своего друга Дениса, его отправляли как корректировщика. Получилось так, что мой друг попал на диспетчерскую вышку. Он там прославился своим героизмом. И был подан на награды, но пока ничего не получил. Да и не из-за наград мы туда ехали, а просто выполняли свою работу. А я попал на новый терминал.
У меня уже было одно осколочное ранение в руку, полученное в Песках, но даже с наполовину рабочей рукой меня тянуло на передовую. Пока лечился в Киеве, не мог дома полноценно заниматься какими-то вещами, зная, что меня там ждут ребята. Надо все дела доделывать до конца - это мой принцип. А война не закончена, значит, дело не сделано.
Психологически к аэропорту я был подготовлен, потому что видел смерть своих ребят, знал, что такое обстрелы, что такое ближний бой, когда непосредственно видишь врага.
В новый терминал мы приехали 6 января, это был последний день зеленого коридора.
Мы называли его "коридором позора", поскольку нам приходилось останавливаться и вылезать с "Уралов", затем нас строили, обыскивали, смотрели, что мы везем, сколько нас едет и так далее. Мы ехали со своим штатным оружием, но враги установили свои правила: магазины должны были быть отстегнуты, а рожки - пустые. Снаряженным может быть только один рожок, но он не должен был быть пристегнут. Это абсурдная ситуация, но таково было решение командования, и мы не могли его обсуждать.
В терминале на 2-3 день после приезда, то есть 7-8, числа мы поняли, что по сути, перемирие закончилось, поскольку враг активизировался и начал атаковать со всех сторон. Но оборону мы держали абсолютно нормально. Мне помогал контакт между мной и Денисом, я знал, что он прикрывает меня справа на вышке, и пока он там - врагам с той стороны не пробраться. Однажды это подтвердилось, числа 10 или 11: я отдыхал после смены на посту, он мне позвонил и сказал: "Вы спите, а к вам подошла одна группа ополченцев, довольно значительная, около 50 человек и начинает приближаться вторая". Но попросил нас ничего не делать и чтоб даже офицеры не выходили по рации с нашей стороны. Сказал только усилить посты, мы сразу это организовали. Он сам красиво скорректировал огонь и группы были полностью разбиты.
Когда враги поняли, что с этой стороны к нам подойти не могут - начали применять танки, чтоб у них была возможность заходить со стороны Донецка, а также планово разрушать терминал и диспетчерскую вышку, которая была нашими глазами и ушами. В итоге башня пала. Была разрушена не до основания, но она наклонилась и рухнула. Я знаю, что там пострадали многие ребята, но все же оттуда они не ушли. После жесткого штурма терминала у нас был очень длительный бой. Но благодаря помощи нашей артиллерии мы отбили атаку. А вечером сепаратисты снова запросили перемирие, но не у нас, а у командования. Для того, чтоб собрать своих раненых и погибших, я спросил у коменданта, что случилось, почему перестала работать артиллерия. Мне сообщили, что дали добро на перемирие. Я посчитал, что, может, с какой-то стороны это и правильно, потому что нам тоже надо было собрать своих "двухсотых" и "трехсотых". Но когда наша арта перестала работать, враги воспользовались обломками вышки, как ступеньками, и подобрались к терминалу, с донецкой стороны, отчего наша линия обороны была немного сломлена, поскольку мы не могли контролировать эту территорию.
Всего нас было не так уж много, приблизительно человек 50 из разных бригад: 81-ой, 90-го и 74-го отдельного разведбата и моя 93-ья. У каждого была своя зона ответственности, мы держали врага, который двигался со старого терминала, это был пост "калитка" в первом зале. Этот пост, как и первый, простоял практически до конца. На этажах шли тяжелые бои, а сверху нас закидывали гранатами. На лестнице оборону держали бесстрашные пулеметчики. Одного из них ранили, в него вошло несколько пуль, позже его забрали медики, а судьбу второго я не знаю, но держались они до последнего.
Поскольку нас сильно зажимали, мы решили отодвинуться и держать один зал, большую территорию удерживать уже не было возможности. Стали создавать баррикаду вокруг него и хотели взорвать лестничную клетку. Я побежал вниз, чтоб найти саперов и на одном из этажей за дверью услышал голоса сепаратистов. Дверь была прострелена, они пытались прорваться, выламывая ее, но один из пулеметчиков их удерживал до тех пор, пока мы не сделали баррикаду из подручных средств, которые, на самом деле, защищали только визуально и легко простреливались. Наш сапер успел заминировать лестницу, но подорвать не успел, его и пулеметчика ранили. Зато мы успели вытащить раненых и отойти в зал.
боец ковтун
Несмотря на то, что мы теряли территорию, никто не собирался сдаваться. Я даже намеков от ребят не слышал про такое. Все были обозлены, потому что поняли, что правил войны для сепаров и наемников не существует. Мы дали им возможность эвакуировать своих, а они нам - нет.
Затем день за днем нас потихоньку зажимали. Для нас стерлось понятие "день-ночь", потому что некоторые бои длились чуть ли не сутки. Прорывались новые ребята, но часто не доезжали. А те, которые приезжали за ранеными, для меня - герои, потому что они знали, куда едут, и что это могло стать "билетом в один конец". И хотя часто им не удавалось никого забрать, потому что их машины сжигали, они все равно ехали повторно. Среди таких ребят Рахман и Андрей Север. А еще они ехали для того, чтоб быть нам подмогой, потому что те, кто стояли с 6 числа, уже были вымотаны.
Когда мы оказались в одном зале, нас начали подтравливать газом, сначала слезоточивым, потом перцовым. Но мы научились с ним бороться: брали влажные салфетки и засовывали под балаклаву, хотя тогда был сильный мороз, салфетки замерзали, но каждый старался носить их под броником, чтоб разморозить. Хуже было тем ребятам, которые в этот момент находились на постах, потому что после газа всегда ждали, что враги пойдут в жесткое наступление. Но такое случалось нечасто, потому что идти на нас они тоже не особо хотели. Видя, что хоть мы и загнаны в угол, и отходить нам некуда, но сдаваться мы не будем, они понимали, что малой кровью нас не взять и стоять мы будем до конца, а потери у них были и без того достаточно тяжелые.
Но бесконечно так продолжаться не могло. Я понял, что терминалу пришел конец, когда сепары зашли на верхние этажи и заняли подвал. Тактически они оказались в хорошем положении. Команды отходить для нас не было, да и возможности такой не было, поскольку мы были почти окружены. После морозов, которые достигали за 28 градусов, спать нормально нельзя было, да и кушать из-за постоянных обстрелов тоже. У меня, видимо, от усталости, поднялась высокая температура, а от пуль, которые попали в бронежилет, было сломано ребро Но каждый считал, что если не можешь стоять, то можно отстреливаться лежа. Среди парней никто не был в стороне, даже раненые ребята, которые были в сознании, старались помочь - заряжали боекомплект, передавали магазины, чистили оружие, все были задействованы, как на конвейере. Практически каждый из нас думал, что мы погибнем и никто про наш подвиг, возможно, никогда не узнает. Но мы знали себе цену, знали, за что стоим, да и просто дошли до такой грани, когда, понимая, что нас может ждать, остается только одно - воевать до конца. Единственное, что было страшно - попасть в плен. Для себя я принял решение в плен не идти и последние дни даже спал с гранатой. Я понимал, что все скоро закончится, помощь не подходит, а та, что подходит, она просто попадает в ту же ситуацию, что и мы. Но то, что про нас помнили, добавляло сил, плюс нам многие звонили, узнавали ситуацию; вся Украина за нас переживала, молилась. Включаешь телефон, а там 110 смсок: " Мы молимся за вас, держитесь!!" - и все в таком духе. Из моих ребят, из 93-ьей, в последние дни нас оставалось всего лишь три человека из десяти.
А подорвать нас решили, наверное, потому, что отчаялись пытаться захватить. Мы выжили, но всех завалило и сильно контузило. Как-то откопались, нашли оружие и стояли дальше. Мы пытались сделать 3 линии обороны, хоть и невысокие, чуть ниже колена. Кто покрепче, лежал за первой и второй линией, а раненых оттянули за третью. Так мы переночевали ночь, а к обеду следующего дня нас подорвали снизу. Практически все провалились в подвал. Тогда мы больше всего потеряли ребят, поскольку почти три этажа рухнуло нам на голову. Блоки перекрытия сильно завалили людей, доставать их было тяжело. Но даже в этой ситуации я не слышал панических настроений.
Меня завалило стеной, приходя в себя, я почувствовал, что ноги рабочие, но вылезти сам не мог, а враги как раз пошли в наступление. Ко мне подбежал один товарищ, увидел мою руку, которая торчала из минваты - я пытался разгрестись. Он хотел меня вытащить, а я говорю: "Не надо, пока что главное - отстреливайся, а я - нормально, живой". Он сказал, что у него заканчивается БК. Тогда я свою разгрузку руками нащупал и передал ему. Он таки отбился, правда в тот момент прилетела граната и нас немного покоцала.
Меня откопали, а остальных пацанов мы доставали, пока были силы. А вот двоих моих ребят завалило и их не нашли. Многие были без сознания и не давали знать о себе. Но самое печальное и самое невыносимое было - это ребята, которые звали на помощь, а мы не могли им помочь. Чтоб их достать нужна была техника.
После завала боекомплекта и оружия у нас осталось минут на 20 боя и то очень вяленького. В какой-то момент я просто отключился, меня разбудил один товарищ, Вова, и сказал, что будем выходить. Я ответил ему, что не могу встать, а он говорит, что ему тоже тяжело, потому что прострелены ноги. Но таки собрались с силами, я помог ему встать и мы стали выбираться. Идти по взлетке - это 99 из 100 - смерть, но по крайней мере, я понимал, что погибну с оружием в руках и в плен меня не возьмут. Уходили многие, а некоторые остались охранять тяжело раненых, выносить их не было возможности. Многие из них умирали у нас на глазах. Мы решили, что из тех, кто выйдет, хоть кто-то сможет добраться до своих, рассказать, что случилось и с какой стороны можно подъехать, чтоб забрать остальных.
Нам повезло, потому что было темно, и я думаю, что враги приняли нас за сепаров. Тогда что-то произошло, и не было мобильной связи и рации тоже глушились. Может, это как-то повлияло на то, что нам удалось выйти, потому что шли мы тупо по взлетной полосе. А дошли не все, потому что как таковой дороги не было, а в темноте после таких контузий и с травмами ориентация теряется, элементарно от усталости плохо соображаешь. Был туман, многие просто потерялись, некоторые падали в воронки. Но потом разыскали практически всех.
Мы вышли на метеостанцию утром, нас забрал БТР и отвез в Водяное, оттуда нас отправили по госпиталям. Я знаю, что судьба моих двоих ребят, их позывные Борода и Якут, которые там до последнего стояли, - неизвестна, но слышал такую информацию, что их под завалами нашел враг и что вроде как они в плену. Надеюсь, что если это так, их удастся обменять. Мертвыми я их не видел и в списках тоже. Ребят из плена надо вытягивать, и нашему руководству и командованию стоит не забывать о тех, кто стоял там насмерть.
Никто так не хочет мира, как солдаты, которые воевали, потому что мы видели. какое горе приносит война всем: военным, мирному населению, природе, домам. Это такая травма, которая не залечится. Для меня - это тяжелые воспоминания. Но любая война заканчивается миром, как бы там ни было. Вопрос: какой ценой? Многие ребята выжили и собираются ехать опять воевать. Я тоже прохожу ВВК (военно-врачебная комиссия, - ред.), меня отправили дообследоваться, потому что травмы были серьезные, но я хочу вернуться на фронт. Моя война еще не закончена! Год отвоюю, а там будет видно, что дальше. Мы, как люди гражданские, пришли на войну помочь нашей стране, помочь армии. Но воевать всю жизнь мы не можем. У нас есть семьи, и того снабжения, которое получаешь там, недостаточно для того, чтоб прокормить родных. Впрочем, все эти годы мы жили только для себя, покупали хорошие машины, квартиры, но никто никогда не думал об армии. Та свобода, которую мы получили, далась как-то легко и спокойно, становление нации как таковой мы не прошли. Может быть, теперь оно вернулось нам всем с лихвой, и мы должны пройти этот путь.
Самое тяжелое на войне - это смотреть, как твои раненые товарищи требуют помощи, а ты не всегда им можешь помочь. Люди важны и ценны. Только на войне понимаешь, что тот, кто сейчас находится рядом возле тебя, может прийти к тебе утром, чтоб попить кофе, а через час его может не быть в живых.
А у тех ребят, которые погибли, остались дети. Отцов им никто не заменит, но мы, если выживем, будем пытаться помочь сгладить эту утрату, поскольку их отцы погибли, защищая эту родину. И не дадим власти забывать об этих детях. Как нельзя забывать и о нас, солдатах. Мы не должны думать про свой тыл, а тыл для нас - это обеспечение семей и какие-то гарантии от государства. Очень многие не получили даже справок о том, что воевали. Мы удивляемся тому, что гражданские не понимают, что идет война, но гораздо печальнее, что некоторые военные этого тоже не понимают. Некоторые штабы работают с выходными, проходными, ну а на передовой выходных нет. Пройдя войну, мы все меняемся, и психика у многих нарушена, потому что многие из нас десятки раз прощались с жизнью. Какая-то мирская мелочь - это дикость для солдата, поэтому многие могут неадекватно реагировать. Обществу надо к нам привыкать. Нужно, чтоб человек вернулся и был нужен на работе, чтоб ему помогли адаптироваться. Мы воюем для того, чтоб добиться каких-то перемен в этой стране, но мы должны получать что-то взамен: политикам надо общаться с людьми, а офицерам общаться с солдатами. Тогда, может, сообща мы придем к чему-то новому.

Источник: https://goo.gl/acViTh

Книги украинских авторов, ставшие популярными в мире

“Польові дослідження з українського сексу” / "Полевые исследования украинского секса", Оксана Забужко

Роман об опасности полного погружения в другого человека, о тотальной любви, которая требует от женщины отказа от самой себя, своего таланта, миссии и пространства, от души и судьбы. Роман издан на английском, голландском, итальянском, немецком, польском, румынском, русском, сербском, шведском и чешском языках. Другие произведения Оксаны Забужко: "Сестра, сестра", "Сказка о калиновой свирели", "Музей заброшенных секретов" тоже выдаются в переводе за рубежом. 

“Перверзія” / "Перверзия", Юрий Андрухович

Научный симпозиум в Венеции, тема которого звучит так: "Пост-карнавальное безумие мира: что на горизонте?». На сипозиум пытается добраться через Мюнхен украинский писатель Станислав Перфецький, которого подвозит странная семейная пара Ада Цитрина и немой Доктор Янус Мария Ризенбокк. В Венеции Перфецький, бросившись за проституткой, попадает на сектантское богослужения: представители мигрантов разных национальностей поклоняются новому божеству, которому в конце церемонии приносят в жертву большую рыбу.

А дальше сюжет закручивается так, что финал его Перфецький находит только на удаленном острове Сан-Микеле, найдя, наконец, единственного священника, который может выслушать его исповедь и поговорить с ним об Украине. Роман издан на многих языках, как и еще одно культовое произведение автора - "Московиада".

“Пікнік на льоду” (“Смерть стороннього”) / "Пикник на льду" ("Смерть постороннего"), Андрей Курков

Курков, пожалуй, один из самых издаваемых за рубежом писателей Украины, переводы его "Пикника на льду" публиковали лучшие издательства. На английском книга вышла под названием "Смерть и пингвин" (Death and the Penguin), и во многих языках сохранили этот вариант. На сегодня роман переведен на пяти языках, в том числе на английском, немецком и итальянском. Чем заинтересовал сюжет зарубежных читателей? Тем, что это очень интересный интеллектуальный детектив. Журналист Виктор Золотарев получает необычное задание от крупной газеты: писать некрологи на видных влиятельных людей, хотя все они пока еще живы. Постепенно он понимает, что стал участником большой игры теневых структур, выйти из которой живым оказывается почти нереальной задачей. Произведения Куркова переведены на 37 языков мира.

“Месопотамія” / "Месопотамия", Сергей Жадан

Это девять историй в прозе и тридцать стихотворных уточнений. Все тексты этой книги - об одной среде, герои переходят из одной истории в другую, а потом и в стихотворения. Философские отступления, фантастические образы, изысканные метафоры и специфический юмор - здесь есть все, что так привлекает в произведениях Жадана. Это истории Вавилона, переведенные для тех, кто интересуется вопросами любви и смерти. Истории о жизни города между двух рек, биографии персонажей, которые борются за свое право быть услышанными, хронику уличных столкновений и ежедневных страстей. Роман очень популярен за рубежом.

"Ворошиловград", Сергей Жадан

Этапный роман автора, который на момент его написания уже сам по себе формировал повестку дня в украинской литературно-художественной жизни. Вроде банальная, обычная история об отжатой бензоколонке, превращается в детально выписанную историю обычаев постсоветской Украины.

В какой-то момент уже не имеет значения, где происходит действие - на Востоке или на Западе. Потому что, оказывается, у каждого из нас свой маленький Луганск. "Книга года" этот роман Жадана признала лучшим за десять лет существования конкурса.

В аннотации издательства сказано, что роман "Ворошиловград" - произведение жесткое, меланхоличное и реалистичное.

“НепрОсті” / "Непростые", Тарас Прохасько

Непростые - кто это такие? Гуцулы называют так людей, которые отличаются от других знаниями и умениями, чем могут принести пользу или причинить вред другим людям. Роман посвящен "альтернативной" истории Карпат, его действие происходит в период с 1913 по 1951 годы. Карпаты были одновременно и очень архаичной средой и, как ни парадоксально звучит, очень открытой зоной межкультурного общения. Вот этот второй миф, об открытых Карпаты, и есть его альтернативной историей. Произведения Прохасько переведены на английский, немецкий, польский языки.

"Культ", Любко Дереш

"Культ" - первый роман Любомира (Любка) Дереша. В далеком 2001 году юному автору было 16 лет. Некоторые определяют жанр этого произведения как фэнтези, но, как бы то ни было, роман Дереша "передает привет" таким метрам готики и фэнтези как По, Желязны или Лавкрафт. Роман переведен и издан в Сербии, Болгарии, Польши, Германии, Италии и Франции.

“Танґо смерті” / "Танго смерти", Юрий Винничук

Этот роман назван Книгой года ВВС 2012 года. Действие романа происходит в двух сюжетных линиях. В первой мы встречаем четырех друзей: украинца, поляка, немца и еврея, которые живут в довоенном Львове. Их родители были бойцами армии УНР и погибли в 1921 под Базаром. Молодые люди переживают все перипетии своего возраста, но ни за что не изменяют дружбе. Во второй сюжетной линии действия происходит с другими персонажами не только во Львове, но и в Турции. Обе линии пересекаются в неожиданном финале. Произведения Винничука выдавались в Англии, Аргентине, Беларуси, Канаде, Германии, Польше, Сербии, США, Франции, Хорватии и Чехии.

“Око прірви” (”Чотири романи”)/"Глаз пропасти" ("Четыре романа"), Валерий Шевчук

Жанр этого романа - исторически мистическая антиутопия. Действие его происходит в далеком XVI веке, но намекает автор, конечно же, на тоталитарный режим СССР. Произведения Шевчука уже давно издаются на английском, польском и немецком языках.

“Останнє бажання”"Последнее желание", Евгения Кононенко

Как умирают писатели, которые лгали всю жизнь? Прислуживали режиму, писали книги, которые никто не читал, хотя за гонорары семья литератора жила в достатке. Никто не уйдет из жизни, пока не расскажет правды. Даже если тетрадь с автобиографией попадет в руки сына, пролежав среди кучи ненужных черновиков полтора десятка лет. Евгения Кононенко - замечательный автор и переводчик художественной литературы. Ее произведения переведены на английский, немецкий, французский, хорватский, финский, польский, белорусский и японский языки.

Заброшенный цех завода "Краян"

Одно из самых красивых заброшенных зданий в Украине, паровой цех завода Краян в Одессе, пилят на металл. Запомним этот Одесский Хогвартс, каким он был на картинках, - очень скоро его не станет. Кто хотел посмотреть, у вас осталось мало времени.

15.10.2011 года пострадал в результате пожара.

Одесситы рискуют лишиться старинного завода «Краян», расположенного на окраине города. Цеха бывших вагоноремонтных мастерских между районами Воронцовка и Ближние Мельницы доживают последние дни. Сначала предприятие, которое считают флагманом краностроения, вывели из туристических маршрутов, потом несколько раз безуспешно пытались продать на аукционе. А после того, как дореволюционное здание обрушилось на железнодорожное полотно, власти распорядились снести ветхую историческую постройку. Некоторые промышленные помещения уже начали распиливать на металл. А одесские любители старины объединились в соцсетях, призывая народ, который еще не бывал на заводе, посетить бывший машиностроительный комплекс и делятся фотографиями архитектурной жемчужины. 

Завод "Краян" - это вагоноремонтные мастерские, которые в 1860-е годы основал барон Карл Карлович Унгерн-Штернберг для ремонта подвижного состава в Одессе. Первые помещения появились вблизи Горбатого моста и старого паровозного депо и уже тогда прославились на всю Российскую империю. А после смерти барона другие строения из красного кирпича спроектировал профессиональный архитектор Аркадий Тодоров.

- В народе эти цеха прозвали «бароновскими», - вспоминает историк Леонид Кривинский. – А в газетах даже за пределами союза написали, что одесские мастерские не уступают по красоте и функциональности парижским. Они - неотъемлемая часть становления Одессы как промышленного центра.

В советскую эпоху «Краян» относился к структуре Минстройдормаша, назывался заводом Январского восстания и был крупнейшим среди предприятий тяжелого машиностроения в стране. Во времена войны там создавали танки, оружие и бронепоезда, а в послевоенные годы – краны различной грузоподъемности, в том числе и для работы в условиях Крайнего Севера. Некоторые из них отметили дипломами на выставках достижений народного хозяйства. Уже после распада союза завод приватизировали и переименовали в компанию "Краян". С началом нового периода сотрудники завода стали выпускать краны на пневмоколесном ходу, автокраны и краны на спецшасси с телескопической стрелой. Высокий уровень продукции "Краяна" отметили Золотой Звездой. Однако в конце 90-х годов завод пал жертвой споров частников, которые боролись за право им владеть. В итоге здание так и осталось бесхозным. Из гиганта машиностроения оно превратилось в руины, привлекающие фотографов, руферов и экстремалов. 

Вилкове - українська венеція.

У місті багацько хатинок-мазанок і кожна сім’я має в середньому по два човни. 

В 10-ти кілометрах від Вилкового, в селі Приморське, можна позасмагати біля моря. А ще - порибалити на Дунаї, озерах дельти та в Чорному морі.

Від Києва до Вилкового - 680 км. Від Львова - 980 кілометрів, зате чимало місць для відпочинку по дорозі. З Донецька - 940 кілометрів. А від Одеси - 220 км.

Вилкове є найпівденнішим населеним пунктом України серед тих, що розташовані вздовж західного узбережжя Чорного моря. Знаходиться на крайньому півдні історичної області Бесарабія, на ріці Дунай. Кожен турист, який тут побував просто зобов’язаний сфотографуватися біля металевого знаку «0 км», який встановлений у місці впадіння Дунаю у Чорне море.

Як добратися?

У них даже сайт есть :) круто , дыа? 

Два роки підготовки, півтори тисячі фахівців, 58 знімальних змін,  спеціально збудована дерев’яна фортеця часів Київської Русі, півтори сотні унікальних костюмів, сотні кілограмів реквізиту, сотні трюків та вражаючі масштабні батальні сцени – і врешті решт зйомки першого українського фентезі про супергероїв «Сторожова застава» завершено! 

«Сторожова застава» - перший український фільм-фентезі з сучасними візуальними ефектами для широкої аудиторії, знятий за мотивами однойменної книги українського письменника Володимира Рутківського. Це історія про те, як звичайний школяр Віктор через загадковий портал часу потрапляє у загадкове минуле, де знайомиться з билинними богатирями Олешком, Іллею, Добринею і разом із ними встає на захист Сторожової застави від половців. Вітько опиняється в самому епіцентрі неймовірних подій, вступає в битву з міфічними істотами і дізнається, що таке справжня хоробрість.

Магічний портал у світ першого українського фентезі про супергероїв «Сторожова застава» відкриється вже 22 грудня у день зимового сонцестояння! 

ссылка на гифку

СТОРОЖОВА ЗАСТАВА

Слоган: Захисти минуле заради майбутнього

Режисер: Юрій Ковальов

Продюсер: Єгор Олесов, Юрій Прилипко

Оператор: Юрій Король

У ролях: Даниіл Каменський, Єва Кошева, Роман Луцький, Олег Волощенко, Олександр Комаров, Георгій Дерев'янський, Слава Красовська, Наталя Сумська, , Ержан Нуримбет, Ерболат Тогузаков, Іван Денисенко, Олег Михайлюта

Жанр: пригоди, фентезі

Дата релізу: 22 грудня 2016

Хронометраж: 100 хв

Країна: Україна

Виробництво: Kinorob

 Я у захвоті!!!!

Скільки триватиме карантин? Вчені змоделювали три сценарії протидії епідемії

Одною із найбільш важливих подій вчорашнього дня по темі коронавірусу стала публікація результатів моделювання ефективності різних стратегій протидії від авторитетного Британського Імперського Коледжу.

Застереження: до будь якої моделі, наскільки б просунутою вона не була, треба ставитися обережно. "Немає вірних моделей, просто деякі з них корисні". Не варто сприймати числа внизу як невідворотність або вирок.

Отже, науковці використали початкові реальні дані по смертності та заразності з  Китаю/Кореї/Італії та спробували передбачити результат трьох стратегій за допомогою просунутої версії SIR-моделі: