комікси про мову

Якою була українська мова 400 років тому

   Що ми знаємо про українську мову? Вона гарна, мелодійна. Перші літературні твори співочою, солов’їною були написані Шевченком («Кобзар» 1840 року) та Котляревським («Енеїда» 1798 року). А де більш ранні твори?  Ворожа пропаганда говорить, що до 19-го століття української мови взагалі не існувало або ж вона є діалектом слов’янської чи російської мови.

  Всі літописи, діловодство, листування, викладання велися церковно-слов’янською, яка фонетично та граматично далека від української мови. Ця офіційна мова церкви, нав’язана, так званими «просвітителями», Кирилом та Мефодієм, була чужа народу. В ортодоксальному середовищі церковно-слов’янська була аналогом «мертвої» латинської мови католицького світу, яка не мала народу носія і була мовою освіти, науки та літератури. Тому ми зараз і читаємо літописи, наукові та художні твори середньовіччя малозрозумілою, штучною і схожою на російську мовою.

  А якою мовою говорив простий люд? Яка мова була душею нашого народу? Невже Шевченко та Котляревський вигадали українську на основі польського чи російського діалекту? Ні, вони були першими хто наважився надрукувати і показати поезію живої розмовної народної мови.

  Українську літературну традицію вони перейняли у студентів та викладачів Києво - Могилянської академії (Митрофана Довгалевського, Георгія Конисського та інших), які на початку18-го сторіччя писали інтермедії українською мовою.

Інтермедії це короткі драматичні твори, в яких на сцену виводяться простолюдини, з дотепним анекдотичним сюжетом, який нерідко був запозичений із життя народу.

  Вдалося знайти в журналі «Кіевская старина» від 1883 року, випуск 12, без перебільшення унікальний і надзвичайно рідкісний твір в своєму роді. Дві інтермедії початку 17-го сторіччя. Вони збереглися в польській транскрипції у відомого польського письменника І. Крашевського. Твір називається: «Трагедія або образ смерті пресвятого Іоанна Хрестителя, Посланника Божого, в 5-ти діях, з додаванням двох інтермедій, написаних Яковом Гаватовичем, вчителем вільних наук та філософії у Львові. Представлена була в Кам’янці на ярмарку, в день того ж св. Іоанна Хрестителя, 1619 року, а надрукована у св. Миколая на передмісті Яворівському».

Інтермедія після другої дії "Кіт у мішку".

(Климко з горшками, Стецько тримає на спині кота в мішку).

Климко. Що ты тутъ, побратиме, собі порабляешь?

Кажи мені, як живешь, та якъ ся маешь?

Стецько. Я тут не роблю ничого. Ось иду до дому свого

Та и зъ тоіеми горшками, якъ зъ своими сусідами.

Климко. Та на щотакъ много маешь? – либой на жонку кидаешъ?

Стецько. На що? Чи хочешь вірити, що люблю хороше жити,

Всёго достатекъ варити кажу, та ся не курчити,

Такъ яко приналежаетъ сподарови, що все маетъ.

Климко. Бохмесь, чоловікъ хорошій. Либой маешь много гроши.

Стецько. Та що маю?

Кл. Та дожитокъ.

Ст. Маю тотъ на полю вшитокъ.

Суть тамо овцы, бараны, котромы частую паны;

Суть волы, та й коровы, – все маю, коли-мъ здоровый.

Климко. Та и много поля маешь?

Стецько. Маю, – та щотакъ питаешь?

Климко. Бо хочу тобі вікъ служити, зъ тобою вік провадити.

Стецько. Коли хочешь, гаразд служи, хоть ся и шинкаркомъ длужи.

Коли пінізи маемо, – все мы тое поплатимо,

Лише хоць вірне служити.

Климко. Кажи-жъ, що будешъ варити

Для мене.

Ст. Хотъ видишь горшковъ мнгого, що-мъ до дому свого

Тутъ покупивъ на ярмарку,- купилемъ и тую мірку,

Що будемъ собы зъ ней пити, – та питаешь, що варити

Буду? Ось в тоімъ борщика, въ тоімъ яглы до молока;

Коли рыбы достанемо, въ тоімъ коропы розписто,

Въ тоімъ капусту густою, въ тоімъ розпустимо лою,

До гороху, оттакъ знаишь, та и пироговъ ся наишь;

Въ горщику ихъ поваремо, та и в тимъ шпирокъ насмажемо.

Та що бысь хотівъ иншого? Що маемъ, наваримъ много.

Климко. Бог-ме я буду служити, коли такъ схочешь варити.

Та же сяхороше маешь.

Стецько. Та ти що робити знаешь?

Кажи, що бы-мъ слугу свого знавъ, та ласкавъ бывъ на ніого.

Климко. Я чоловікъ все робити знаю, то волки ловити,

Щобы овець не псовали, та быдла не розганялы.

И иншого звера много достану ось зъ ліса того.

Лисицю, що-мъ имыю, несу, та за длугъ ю понесу.

Стецько. Того слуги потребую – та южъ ся тобі радую;

Будешь-же ся гараздъ мати, та борзо хочъ прибывати.

Климко. Гараздъ. Та ты звірка того купи, дамъ іего не дрого.

Будешь до тей шапки мати.

Стецько. Коли бы го огледати?

Климко. Ище быстрый, тепер зъ ліса, утюкъ-бы мені до біса.

Дома іого оглядаешъ, гей-же хорошій – пузнаешь.

Стецько. Якъ іого шацуешь собі?

Климко. За шисть осмаков дамъ тобі.

Стецько. Вельми зацінивъ-есь много.

Климко. Кажи, щодашъ, дамъ не дрого.

Стецько. Три осмаки возьми собі.

Кл.Дай пять.

Ст. Не дамъ.

Кл. Жичу тобі.

Стецько. Много.

Кл. А хочешь купити – чотыри та будемъ жити

Собі, лише длухъ однесу, та горшки те то понесу

За тобою.

Стецько. Еще много хочешь.

Климко. Та, Бог-ме, не дрого,

Так бо емъ я виненъ сила, коли –жъ – мо тамъ въ корчмі пила.

Стецько. Бери – жъ южъ чотыри гроши, та ся верни якъ хорошій.

Климко. Гаразд, и зъ міхомъ зоставлю, та не вельми ся забавлю.

(Тут Климко пішов, а Стецько приймається дивитися лисицю.)

Стецько. Осмотру тую лисицю, чи будетъ пидъ рукавицю,

(Кіт тікає.)

Та и пудъ шапку красцынко. Бідна – жъ моя головонько!

Ось, ось мене грошей збавивъ, лихъ чоловікъ міхъ зоставивъ.

Ось кота въ міху купивъ-емъ! Чомъ я такъ не мудрый бывъ-емъ?

И-же у тотъ міхъ не гледывъ-емъ, та щовъ нимъ не осмтривъ-емъ?

О, бісу твоей матери! Кажуть, не каждому вери.

(Шукає горшки, шукаєодяг, який положив на горшки.)

Та и горшки либой пукралъ. Ось матінко, що-мъ я выгралъ

На тому лихим ярмарку! Бісъ взявъ изъ горшками мірку

И сукни либой не маю. Що ма-мъ діяти – не знаю.

Бідна – жъ моя головонько! О, несчастная – жъ матонько,

Щось мя на світ народила, що-мъ такъ нинка стративъ сила.

(Приходить, переодягнувшись в інший одяг, а горшки кладе в іншому місці і прикриває їх його одягом і притрушує травою).

Климко. Та що, побратиме, тобі?

Стецько. Чи жартуешь зъ мене собі?

Наробивши та не знаешь? Горшки укравъ та питаешь?

И сукману… та и здрадить мене въ торгу: кота-сь всадилъ

Въ міхъ, та-же лисицу маешь, казав-есь, що ю продаешь,

Тою-мъ я заплатить тобі, а того-мъ не змыслить собі,

Що я-мъ въ тотъ міхъ не загледівъ, а тысь пришолъ, що бысь шыдивъ,

И ще, що ми есть, питаешь, та сязъ мене насмеваешь.

Климко. Та щоти на мене кладешь? Що-мъ ся тутъ натрапилъ, радъ есь.

Не мамъ кимъ освядчити, що й смылъ то на мене вложити.

Стецько. Якъ тебе зовуть? – питаю.

Климко. Климко.

Стецько. О, того не знаю,

Якъ здрайцу зовуть тамъ того, та бо шапка власна іого,

Та для того-мъ гадавъ собі, що онъ, тамъ тотъ мовилъ тобі.

Прошу-жъ, пробачъ вину тую.

Климко. Милый брате, я зъ тобою,

Та якъ кажешь, що тя зрадивъ,- кота впередъ въ тотъ міхъ всадивъ?

Стецько. Ой, такъ.

Кл. Я та и пукралъ гроши?

Ст. Пукралъ.

Кл.Чловікъ не хорошій.

Та и мівъ служити тобі?

Ст. Мівъ.

Кл.Зъ грошами пойшолъ собі?

Стецько. Такъ, брате.

Кл. То й горшки укралъ?

Ст. Такъ.

Кл. Та-съ ты іого не шукалъ?

Стецько. Нітъ, боса ты натрапилесь.

Кл. Теперъ-то?

Ст. Теперъ.

Кл. Зблудилесь!

А хочешь мині вірити? Здасть-ми ся, що-мъ мілъ видіти

Теперъ чоловіка того, що мілъ горшков вельми много.

Тотъ либой.

Ст. Либой.

Кл.Сукману, що тобі благому пану

Либой взявъ, нісъ на палиці, та собі лігъ на травиці.

О Бугъ-ме тотъ, бо шарая сукмана была такая.

Стецько. Такая, такая.

Климко. Чи хочешь ми вірити.

Коли-ць того покажу, не хочъ гожи вити.

Ось лежить! А тотъ?.. Стецько. Тотъ, тотъ!

Климко. Ну-жъ, тую палицю

Гараздъ іого по хребті, же змажетъ травицю

Пасокою.

Стецько. О, буду-жъ іого шмаровати!

Мусить мені и горшки и все поврацяти.

Та якъ мудрый пакрывъся, ось видишь травою,

Що бы не зглидино.

Климко. Бий кріпко, та свою

Сукману и все побери, а іого въ всіті не дери.

(Климко, закачав рукава, б’є по горшкам, а Стецько тікає).

Стецько. О, матіонко, матіонко! Тепер-же ми лихо.

Чи бісъ, чи лихъ чоловікъуправилъ мене тихо

Въ то нестестіе велике, що-мъ убоство свое

Потолкъ, въ нивочъ обратилъ ти горшки мое.

Щося діять? Чи Богъ то милостю справити

Хотилъ такое річи на мене пустити,

Чи лихіи люде? О, Боже милостивий!

Коли-жъ бы ся тотъ трапилъ чоловікъ зрадливый,

Що ми такое річи, ось пане, наброилъ…

Пузналъ бы, якъ-бы-мъ дывы коло ніего строилъ…

Возму жъ претя тую сукману, пійду ся скарити пану.

(Стецько пішов, прийшов Климко, сміється).

Га, га, га, га, га, г-а, га! Двократь одиного

Чоловіка-мъ ошукавъ, признамъ ся до того.

Тотъ панъ, що знаетъ въ світі гараздъ махліовати.

Пойду ище та знайду, кого ошукати.

https://this-all.io.ua/album784269

(ﾉ◕ヮ◕)ﾉ*:･ﾟ✧ вжуууух

ну і які у вас цього року пасочки?

Ми часто чули та чуємо від старших людей, які вчилися ще до другої світової війни, а також від наших українців з Канади чи США, для нашого вуха трохи дивну вимову низки слів. Вони досі говорять руці, нозі, вуші; чотиридесят і дев’ятдесят; якось не так звучать в них слова стіл та ніс. В чому тут справа?

Сьогодні поговоримо про вживання букв І та Ї. Особливо про вживання другої букви, відповідника якій власне і немає в російській мові.

Як правильно?

Як же ж повернутись до правильної вимови (а потім і написання) наших слів аби не перегнути палку? Лише не кажіть, що це неможливо — он цілу мову іврит люди відродили через дві тисячі років забуття.

Найкраще правило вживання твердої букви/звуку І та м’якої (пом’якшувальної) букви/звуку Ї виробили українські професори-мовознавці на на своїй нараді під головуванням Стефана Смаль-Стоцького у 1892 році. Цей документ називається «Руска правопись» і він вже враховує правила і «кулішівки» і «желехівки», які з’явилися трохи раніше.

Правопис 1892 року стосується багатьох різних правил написання українських слів, але ми розглянемо лише сьогоднішню тему. Як правильно казати (а згодом і писати — якщо переглянути офіційний правопис) — ніс чи нїс? Отже, правила такі (для сучасного розуміння).

В коренях слів (у пнях слів — за лексикою 1892 року):

Завжди перед І твердо вимовляємо звуки, які в нашій мові ніколи не бувають м’якими (Б В Г Ґ Ж К М П Р Ф Х Ч Ш): біг, вінок, гілка, жінка, кіт, місто, пір’я, річка, фіртка, хіть, чітко, шість.

Твердо вимовляємо приголосні Д Т Л Н З С Ц перед І в тих словах, в яких цей звук чергується з О (також можна порівнювати з відповідним О в ро́сійській мові): дім (до дому), стіл (до столу), ніч (до ночі), ніс (до носа), сіль (до солі), росіл, спосіб; у множині: осіб (особа), ніг (нога).

М’яко вимовляємо приголосні Д Т Л Н З С Ц перед І в тих словах, в яких цей звук не чергується з О (також можна порівнювати з відповідним Е в ро́сійській мові, а насправді там, де в старослов’янській мові писали Ѣ) — для наочності пишемо Ї як у 1892 році: дїд, дїйсно, дїло, тїло, лїс, лїд (леду), залїзо, слїд, слїпий, снїг, нинї, нїмий, зїлля, сїно, сїсти, сїчень, сїяти, сусїд, цїдити, цїкавий, цїна.

Цїкаво ), що у слов’янських мовах для м’яких приголосних є навіть окремі знаки — у сербській вуковицї Ђ, Ћ, Љ, Њ; у македонській кирилицї відповідно Ѓ, Ќ, Љ, Њ; у горватській ґаєвицї Đ, Ć, Lj, Nj; у словацькій мові відповідно пишуть мекчень (mäkčeň) Ď, Ť, Ľ, Ň; у польській використовують діакритичнї Ć, Ń, Ś, Ź (зауважте — не у всїх мовах є всї наші звуки). Нас же в цих випадках виручає м’який знак Ь і дуже би пригодилося для цїєї справи повноцїнне використання букви Ї.

Ну і щоби знову не вертатись на Балкани — спритнї македонцї пишуть Ѕ замість ДЗ та разом зі сербами Џ замість ДЖ — чим не ідея для доповнення української абетки?

У суфіксах слів (у наростках слів):

В рідних наростках вимовляємо і пишемо тверде І — бідність, гордість, милість, злість; калинівка, млинівка; братній, природній, вчорашній, прийдешній, майбутній, колишній.

В чужих суфіксах (наростках) -ік, -іка, -іст, -ізм, а відтак і в похідних -ійний, -ійський, -іяльний, -ічний тощо після Д Т З С Ц Р Ж Ч Ш корені (пні) треба вимовляти твердо і писати зовсім тверду И: будизм, медик, методика, методичний, періодичний, артист, артистка, артизм, артистичний, граматика, граматичний, критик, критика, критичний, математика, математичний, практика, практичний, симпатичний, музика, музикальний, фізик, фізика, фізичний, містицизм, Африка, історик, історичний, фабрика, фабричний, фашизм, галицизм.

В чужих суфіксах після Б В Г Ґ К М П Ф Х корені вимовляємо твердо та пишемо тверду І: армійський, епідемічний, кубічний, епічний, атавізм, ґрафіка, ґрафічний, етноґрафічний, парафіяльний, стеноґрафічний, софіст, софізм, остракізм, монархічний, монархіст.

В чужих суфіксах після Л Н корені пом’якшуємо та пишемо м’яку І (для наочності напишемо Ї як у 1892): лїнїйний, машинїст, механїк, механїка, механїчний, механїзм, технїк, технїка, технїчний, унїя.

Правопис 1892 пропонує те саме правило застосовувати також для суфіксів –ія, але тут вигляд слів Азия, Росия, Франция, Італїя, Анґлїя, Наталїя точно вже надто архаїчний.

В закінченнях слів:

В закінченнях іменників чоловічого роду у множині твердо вимовляємо та відмінюємо тверді звуки коренів однини: сад—сади—садів, віл—воли—волів, пліт—плоти—плотів, віз—вози—возів, пан—пани—панів.

В закінченнях іменників чоловічого роду у множині м’яко вимовляємо (для наочності напишемо Ї) та відмінюємо там де є м’які звуки однини: король—королї—королїв, зять—зятї—зятїв, лось—лосї—лосїв, кравець—кравцї—кравцїв, ведмідь—ведмедї—ведмедїв.

В закінченнях прикметників скороченої форми давального й місцевого відмінків вимовляємо й пишемо тверде І: зелений — зеленім/зеленому — в зеленім/в зеленому, твердим — твердім/твердому — на твердім — на твердому, багатий — багатім/багатому — у багатім/у багатому.

Ще обов’язково відзначимо, що окличний вімінок був п’ятим в нашій мові — і аж ніяк не сьомим і точно не зайвим. Просто його немає і ніколи не буде в російській, а москвини тут вже зовсім не могли знести ще й такої відмінності української мови:

"Загадкова буква ї: ніс чи нїс? природний, природній чи природнїй?"

Гарний тред про вчительку української мови та літератури в російськомовній школі