украинская девушка

З Новим Роком Моя Україна !!!
Здоров'я, миру, добра та любові, нових ідей, мрій, сподівань та їх здійснення та достатку в усьому, що дозволить сказати: "Я щаслива людина!"

Живопис на сушеній камбалі

Невидимый батальон: вышел календарь с женщинами, сражающимися на Донбассе

Вышел уникальный календарь, на котором изображены украинские женщины, которые в составе боевых подразделий почти два года сражаются против терророристов и российских войск на Донбассе.

Примечательно, что некоторые из девушек являются гражданками Российской Федерации, но воюют на стороне нашего государства.

«Невидимый батальон» — это проект «Украинского женского фонда», в основе которого лежит эмпирическое исследование, призванное обратить внимание общественности на проблему неравенства прав женщин и мужчин в Вооруженных силах Украины и других сферах в целом. Деятельность Фонда базируется на убеждении, что обеспечение равных прав для женщин и мужчин является залогом справедливого, гармоничного и успешного общества.

Ссылка на полную статью и календарь.

Трогательная история о дружбе медведя и повстанца УПА

По сети бродит удивительное фото: крепкий мужчина несет на своих плечах огромного медведя, который крепко спит. Иногда фотография дополняется информацией, что это воин УПА со своим мохнатым собратом.

История эта была исследована Виталием Манзуренко и Василием Гуменюком. Еще в 2007 году на Львовском форуме издателей была представлена их книга «Рейд УПА в Румынию 1949». Именно в этой книге, которая открывает малоизвестные страницы украинского повстанческого движения, рассказывается об этой фотографии. 

В начале лета 1945 отряд НКВД рейдировал в верховьях Черного Черемоша, выискивая бункеры и убежища. В лесу «советы» наткнулись на медведицу с малышом. Короткая пулеметная очередь - и солдаты уже смаковали медвежатиной, наскоро испеченной на огне.

Гуцулы, кстати, медвежьего мяса не едят из-за вечного табу.

Испуганный медвежонок убежал. Его никто и не преследовал, потому как мяса на нем не много.

Через несколько дней голодый и обессиленый медвежонок со страдательческим воем звало мать и нашел в лесу повстанческую боевку «Хмари». Зная, что одинокий зверек погибнет, повстанцы взяли его к себе.

На постое «Сибиряк» (пулеметчик Василий Билинчук) попытался накормить медвежонка бутылкой молока, и это ему удалось.

«Ну что, брат, - пошутил командир Дмитрий Билинчук, - есть пополнение, проводи обучение».

Несмотря на тяжелые условия подполья, повстанцы решили не оставлять медвежонка на верную смерть.

Те, кто привозил еду, получили строгое распоряжение - ежедневно поставлять боевку свежим молоком. Мишка отошел и привязался к партизанам. Ходил за ними, как собака, сопровождая боевку в непростых переходах.

В обычной жизни медведи, в основном, питаются растительной пищей. Но повстанческий ел то, что и партизаны: хлеб, кулеш, сладкое и кислое молоко.

Но через полгода пришла зима. И медвежонок стал впадать в спячку. Чтобы не оставлять друга, Василий Билинчук нос его на себе во время переходов.

С этого периода сохранилось девять уникальных фотографий, на которых среди бойцов УПА значится и уже довольно большой медведь. К счастью, крепкий «Сибиряк» (псевдоним получил из-за побега из ссылки в Сибири) имел действительно сибирское здоровье, носил не только молодого медведя, но еще и пулемет Дегтярева.

Василий Билинчук, который выходил медвежонка, погиб в 1952 году, тяжело раненным прикрывая отход вооруженных отрядов. Ему было всего 26.

В том же году у него родился сын - ныне известный украинский писатель Василий Портяк, автор сценариев к фильмам «Железная сотня» и «Непокоренный».

Першу вишиванку на тротуарі намалювали 9 липня 2012 року в Луганську під час акції «З вишиванкою в дорозі», яку організувала луганська молодь. Акцію було проведено на підтримку української мови у зв’язку з прийняттям «Закону про мовну політику» (неофіційно відомого як «Закон Колесніченка-Ківалова»), що зменшував права української мови. До малювання долучилося понад 100 луганчан, створивши вишиванку довжиною близько 45 м.

Інтер'єр української хати

Поліський інтер’єр

Інтер’єр української хати був різний в залежності від того чи іншого регіону. Риси архаїчної простоти були характерні для Полісся (північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської і Чернігівської областей). Саме з цим регіоном пов’язують використання найдавнішого виду печі – курної – коли дим виходив не через димар, а відразу в хату (в стрісі робились спеціальні отвори щоб дим виходив назовні).

Такі печі зникли з ужитку ще в кінці ХІХ століття. Їм на зміну прийшли напівкурні печі – над їхньою черінню прибудовували навислий комин для вловлювання диму. З комином одним боком з’єднувався лежак. Іншим своїм боком він був приєднаний до отвору в сінешній стіні. Таким чином дим опинявся в сінях і на горищі. Через отвори в стрісі цей дим виходив з  хати. Печі сучасного типу з’явилися пізніше. Такими ж архаїчними і простими були й речі поліщуків. Керамічний посуд – горщики, глечики, гладушки (глечики без ручки) – був димлений. Серед меблів – ослін, стіл (сектор харчування), піл, ліжко і колиска (спальний центр). Також в хаті були мисник і скриня, щоб було де складати речі. Мисник – для посуду, а в скриню складали одяг.

Київський інтер’єр 

На центральній і південній Київщині піч теж розміщувалася в кутку біля дверей. Димар такої печі був опертий на стовпчик і нависав над припічком. Піч часто прикрашали рослинними і тваринними орнаментами. На початку ХХ століття на зміну природним (червоній глині і рослинним барвникам) прийшли анілінові фарби.

Стіни в хаті також подекуди прикрашалися рослинними орнаментами. Інколи наші предки додавали сюди і зображення птахів – півня, галки, сороки. Ці малюнки виконувалися  олійними фарбами. Замість мисника – відкритих поличок для посуду – часто була засклена шафа. Попід вікнами навпроти печі встановлювали переносну лавку.

Полтавський інтер’єр 

Типовим інтер’єром для лівобережних районів житла був полтавський (Полтавська область). Для нього характерно те, що піч розміщувалась в кутку біля дверей. Припічок печі був закритий стінами комина. Мисник знаходився в протилежному боці. В найсвітлішій частині хати ставили довгу лаву на якій встановлювали кужіль з прядивом.

Особливістю інтерєру полтавської хати був поперечний сволок (балка). Він становив основу несучої конструкції стелі. На ньому вирізьблювали культові орнаменти – хрести, солярні знаки тощо.

Південний інтер’єр 

Лівобережні райони України на Півдні (Дніпропетровська область, частково Запорізька, Донецька і Луганська області) були облаштовані аналогічним чином. Тут розписом, який тепер знаний як петриківський прикрашались не тільки верхня частина стін і піч, але й стеля. Припічок у печі закривали стінки комина. Власне саме цим вирізнялося житло українців, що жили в південних регіонах Лівобережжя.

Подільський інтер’єр 

На Поділлі (Вінницька і Хмельницька області) частини хати мали таке ж розташування, як і  в більшості регіонів Україні – піч з боку від входу, навпроти мисник, під вікнами лава.

Піч оздоблювалась малюнками, які виконувались кольоровими глинами. Розмальованими також були миски, які виставлялись напоказ у миснику. На сволок кріпились паперові прикраси – витинанки

Західний інтер’єр 

Гуцульське житло (Івано-Франківська і частково Чернівецька та Закарпатська області)  має багато загальноукраїнських рис в розташуванні всіх елементів інтер’єру. Вирізнялось таке житло в першу чергу мистецькою вишуканістю. Заможні господарі викладали піч купованими кахлями, що мали малюнки: фрагменти традиційно-побутового життя гуцулів. Сволок, вхідні двері і меблі гуцули прикрашали мудрованим різьбленим орнаментом.

В Західній частині Україні, на Лемківщині (Закарпатська область), на відміну від значної частини інших регіонів, отвір печі орієнтували не чільну, а на причілкову стіну. У зв’язку з цим розташування деяких меблів відрізнялось. Ліжко розміщувалося на традиційному місті – під тильною стіною. Проте його ставили не впритул до печі, а на певній відстані. У верхній частині причілкової стіни лемки вішали образи, народні картини і розмальовані тарелі.

Слава Україні! Героям Слава! – такое приветствие использует значительная часть украинцев. 

Но как оно возникло и кем было произнесено впервые знаю не многие. 
Надеюсь информация в данном посте будет интересна не только украинцам ^^

В 1900 году в Харькове была очень напряженная политическая обстановка.  В городе действовала РУП (революционная Украинская партия), члены этой партии приветствовали друг друга лозунгом  "Слава Україні!". А в ответ слышат  “По всій землі слава!”.

Историк Юрий Юзич (тут много его работ) пишет о том, что знаменитый украинский предприниматель  Микола Левитский будучи в гостях у основателя РУП Александра Коваленко  непосредственно в городе Харьков, гуляя по городу увидел студента, который пел под свой нос гимн. Пан Микола обратился к этому студенту с приветствием  "Слава Україні!" и в ответ услышал “По всій землі слава!”.

Таким образом уже в 1900 году выражение "Слава Україні!" было известно украинцам.  Кто именно стал автором этого приветствия остается загадкой, но есть люди считающие что тадададдам это был Тарас Шевченко.  Ну куда же без него ^^. 

В своем стихе «До Основ’яненка» (1840, у варіанті 1860 року) Шевченко писал:

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!

Я не считаю, что именно он стал автором этого лозунга. Но факт остается фактом уже в его время "Слава Україні!" существовала и использовалось в речи.

Во время революции 17 года в Киеве и Петрограде происходили украинские демонстрации на которых звучал этот лозунг. И именно благодаря харьковским национал-патриотическим организациям и студентам  "Слава Україні!"  закрепилось в литературе, газетах, общественной жизни и в сердцах миллионов украинцев. 
В марте 17 года в Киеве только началась революция, но в регионах уже тогда на  “Хай живе автономія України!”  можно было услышать в ответ “Слава! Слава Україні!”.

газета “Нова рада”  15 марта 1917 року в с. Діївка (теперь это часть г. Днепр)

В вот вам Иркутск, совсем не Украина даже на тот момент ^^, демонстрация местных работников. С флагами Украины, и транспарантами на которых были надписи “Хай живе вільна Україна!”  и  “Хай живе автономія України! Слава Україні! Слава всім націям!”. Все это по свидетельствам  современников. 

Из воспоменаний генералла Михайла Володимировича Омеляновича-Павленка:

Трагічно роз’єднані і одірвані одна від другої братні українські армії після півроку важкої розлуки і тяжких військових подій знов будуть звільняти необ’яті простори Рідного Краю від жорстокого ворога, — повідомляв полковник О. Удовиченко М. Омеляновичу-Павленку 6 травня 1920 року. — В сей день в усіх частинах дорученої мені дивізії панує нечувана в світі радість, — радість воскреслого з мертвих Українського Народу. Повсюди лунає гучний козацький поклик: «Слава Україні і Головному отаману Петлюрі!» «Слава отаману Омеляновичу-Павленко, усій старшині і козацтву славної Дієвої армії!» Знов воскресла Україна і вже ніколи не вмре, не загине!..

В его  приказе как  генерала армии УНР от 19 квітня 1920 року Ч. 18 ведется речь о следующим: 

Всім частям армії на похвалу, а то подяку за службу Україні відповідати: «Слава Україні».

Село має звичайний мирний вигляд, але група парубків, що йшла по вулиці, і співаючи «Серед степу на просторі» — озброєна. У всіх рушниці, у декого шаблі і револьвери, у одного шабля старовинна, оправлена в срібло.
Під’їжджаю до них:

— Добридень хлопці!

— Слава Україні! — відповідає декілька голосів. Це мене трохи змішало. Я не знав, що у холодноярців заведено замість «Здоров» вітатися «Слава Україні», а відповідається — «Україні слава».

Есть еще много свидетельств упоминаний этого лозунга в книгах (тут детальней).

Лозунг родился в Харькове. Прогремел на всю Украину с Киева. Сохранился благодаря усилиям галичан и волынян во Львове и Ровном. Но Степан Бандера не есть отцом цього гасла.  И я уже молчу про отсылки к нацистской германии.