шевченко наруто

Інквізиція по-українськи

У 15–18 століттях Європу лихоманила відьомська істерія. Стратили десятки тисяч людей. На українських землях масових репресій не сталося, але й цілком безпечно підозрювані у чаклунстві тут не почувалися.

Одним з яскравих проявів так званої «нічної віри» (К. Юнг) українців були народні перекази про відьом, злих духів жіночого роду. Вважається, що перекази про відьом принесені циганами з Індії. У руських слово «відьма» майже завжди супроводжувалося епітетом «київська». Київські відьми регулярно влаштовували шабаші на Лисій Горі під Києвом. Були також відьмаки, відьмуни, відьмарі — відьми «чоловічої» статі. Народна демонологія вирізняла серед демонічних істот природжених і навчених. Наводилися точні прикмети, за якими можна було розпізнати цього монстра. В природженого відьмака не може бути вусів, бороди, і взагалі волосся на тілі. В нього зовсім немає статевих органів, але є невеличкий хвостик із чотирма волосинками. Зображення в його зіницях перевернене догори ногами. Вихідний отвір для душі знаходиться під колінною чашечкою, або під стегном, або під куприком. 

Цьому двохдушнику — людині-демону приписували надприродні здібності. Він, приміром, може вийняти в людини очі й по­вернути їх на місце; подути в рота — випадуть усі зуби; він керує бджолами й розганяє хмари. Після смерті відьмак перетворюється на упиря. Для того щоб цього не сталося, народні демонологи радили відрубати йому голову, покласти в могильну яму обличчям донизу й забити в рота кіл, а біля самої могили тричі розсипати мак (вважалося, що відьмак буде його рахувати й не встигне вчасно вийти з могили).

Звична для нас дуля вважалася образливим жестом, оберегом від нечистої сили й була незамінним народним засобом визначення відьми. Так, у Харківській губернії рекомендувалося прийти під неділю до житла відьми, стати спиною доглухої стіни, повернути голову назад, три рази плюнути і тикнути в це місце дулю. Вважалося, що вранці відьма сама обов’язково прийде до вас і запитає: «Нащо ти мені дулю давав?». 

Ще один спосіб розпізнання відьом: під час свята, проходячи повз жінок, слід надягти картуза навпаки і тримати дві дулі: однув кишені, а другу за пазухою. Якщо жінки почнуть лаятися, отже, вони відьми. 

Автор «Словаря живого великорусского языка» ВолодимирДаль розповідає таку трагікомічну історію з життя малоросійських «відьом». Одна п’яна баба, посварившись із сусідкою, прийшла до суду й заявила, що її противниця забирає всю росу. А в цей час і справді не було роси. «Відьму» негайно схопили, судили й спалили. Проспавшись, наклепниця знову заявилася до суду й покаялася: мовляв, обмовила. Почувши таке з зінання, судді тільки сказали: «От тобі й раз!».

Першою відомою нам жертвою забобонів на українських теренах є Настася Чагрівна. 1171 року коханку галицького князя Ярослава Осмомисла внаслідок інтриг боярів оголосили відьмою і спалили на вогнищі. Масштабне переслідування чаклунів почнеться у 16–17 століттях, коли в багатьох європейських країнах чарування буде серед найстрашніших злочинів. Вважалося, що відьма укладала договір з Дияволом, що перетворювало її на ворога всього людства. Оскільки довести факт такої угоди було складно, зізнання витягали з підозрюваних тортурами. 

(на малюнку: галицькі бояри тягнуть на багаття фаворитку князя Ярослава Осмомисла, малюнок Клавдія Лебедєва. Джерело: Електронна енциклопедія і бібліотека Руніверс)

В архівах можна знайти чимало справ про чари, але найчастіше вони виглядають як дрібний злочин або розслідування побутової сварки. Поблажливе ставлення місцевих суддів до відьом мало низку причин.

- Злочин відьми полягав у завданні конкретної шкоди конкретній людині, тому покарання призначали бути еквівалентним завданим збиткам.

- Судді досить вільно послуговувалися нормами права, й підозрювані відбувалися «суворим попередженням».

- Справи про чари не мали чіткої юрисдикції. На Лівобережній Україні траплялися випадки, коли світські та духовні суди спихали один одному підозрювану відьму, не бажаючи починати процес. 

Але то були випадки, коли постраждала сторона шукала справедливості в суді. Так траплялося не завжди.

Смерть Москаленчихи

На початку 1740-х років в селі Обухівка на Миргородщині сталася пошесть на худобу. Селяни знаходили на стріхах та полях «завитки» — специфічним чином скручені колоски, що їх начебто робила відьма, аби зурочити врожай, господарів чи їхню худобу.

Підозра впала на місцеву жительку Вівдю Москаленчиху: одного разу, коли вона пасла сільських коней, кобила війта повернулася з вистриженою гривою, а після того половина його стайні здохла. На сусідньому хуторі знайшли знахаря, котрий начебто міг знайти «шкодуючого чародія». Знахар приїхав, випив зо дві чарки горілки і оголосив Москаленчиху відьмою.

Сусідку «взяли під арешт», але сотник і священики відмахнулися від справи. Тоді селяни «всеобще» вирішили Вівдю спалити. Викотили на роздоріжжя велику бочку, запхнули туди жінку, облили дьогтем і підпалили. Попіл закопали, а над могилою вбили осиковий кілок.

Цей випадок потягнув за собою судове слідство, що тривало десять років. Остаточний присуд належав гетьману: призвідців та головних учасників було жорстоко покарано за вчинення самосуду. Сам факт спалення селянами відьми є лише вершиною айсберга соціальних взаємин. Це убивство було кульмінаційним моментом, якому передувала довга історія сусідських та родинних взаємин, майнових інтересів, стосунків сільської громади і місцевої духовної та світської влади - і все це в атмосфері вірування у чаклунство. Задокументованих джерел про самосуди, подібних до випадку спалення Вівді Москаленчихи, трапляється дуже мало, зазвичай справи зі з винуваченням у відьмовстві розглядалися в рамках офіційного судочинства. У багатьох випадках самосуду справа не доходила до офіційного розслідування, а тому такі випадки лишалися незадокументованими. 

Цап-відбувайло

Обухівські селяни знали, що «яко издавна слишно, что ведям палят», хоч суди не виносили подібних вироків. Людина з поганою репутацією ставала для наляканих сусідів цапом-відбувайлом за епідемію, неврожай, голод. У випадку з Москаленчихою призвідці самосуду з часом були покарані, однак в часи масової істерії спалення могло ініціюватися місцевою владою, тоді винуватців ніхто не шукав.

У 1720 році на півдні Волині бушувала епідемія. Жителі Красилова були впевнені, що хворобу наслала відьма, і запідозрили в тому сторічну Проську Каплунку. З відома містечкового управителя жінку зачинили в тюрмі, де вона просиділа п’ять днів, поки люди розшукували знахаря для підтвердження своїх підозр. За цей час родичі Каплунки випросили управителя відпустити стару, і разом з нею виїхали з міста.

Але тут повернулися гінці від знахаря, який підтвердив, що Каплунка — відьма. Натовп рушив до її схованки. Бабу з зятем привезли на роздоріжжя. Проську закопали по плечі в землю, накидали зверху дров і підпалили. Опісля змусили зятя привезти зі свого млина жорновий камінь, яким завалили місце страти.

Страшний сон Дракули

У чаклунстві звинувачували не тільки жінок. Не менше за відьом боялися упирів, які теж були здатні спричиняти епідемії та неврожаї. Згідно з народними віруваннями, упир має подобу звичайної людини та за походженням може бути сином відьми й чорта або трупом, в якого вселилась нечиста сила. Упирі відрізняються злою вдачею та полюбляють капостити людям.

Карпати здавна вважалися містичним регіоном, країною, депанують мольфари — злі духи, різновид чортів. М. А. Орлову своїй книзі «Історія зносин людини з дияволом» називає карпатський регіон класичною країною вампіризму. Так, як приклад, можна також навести легенду про гору Чорногору в Карпатах, куди злітаються неприкаяні душі самогубців, повішеників і потопельників. Там вони під наглядом чортів кують град й у величезних хмарах розносять його по всьому світові.

1738 року в селі Гуменець на Поділлі сталося ритуальне вбивство вампіра. Аби вберегти своє село від пошесті, жителі вночі обходили його хресною ходою. У полі натрапили на шляхтича Михайла Матковського з сусіднього села, який блукав з вуздечкою в руках, шукаючи зниклих коней. Підозрюючи в ньому упиря, парубки жорстоко побили Матковського. Ледве той дістався дому, як з Гуменця прибіг посланець, дізнатися, чи він живий. Ще до світанку дім шляхтича оточили люди з рушницями, косами й ціпами. До полудня чекали, що його видадуть, а потім штурмували будинок.

Бідолаху привели до Гуменця, де всипали йому 50 ударів. Попри твердження Матковського про невинуватість у поширенні епідемії, селяни за підтримки місцевої шляхти і священика вирішили його спалити.

Ритуальна страта вимагала підготовки. Вирізали смужку сиром’ятної шкіри, обв’язали голову жертви, за вуха підклали камінці. Засунули палицю у вузол ременя, почали крутити, сильно стискаючи жертві череп. Хтось замазав Матковському рот свіжим гноєм, а дяк зав’язав йому очі ганчіркою, перед тим вмочивши її в дьоготь. Після влаштували величезне вогнище, на якому спалили нещасного.

(на малюнку чоловіки вбивають вампіра в могилі. Румунія, гравюра 1893 року.)

Іван Франко написав у журналі «Кіевская старина» публікацію «СОЖЖЕНІЕ УПЫРЕЙ ВЪ с. НАГУЕВИЧАХЪ ВЪ 1831 г.» Щоб читач міг зорієнтуватися – цього року англійський природознавець Роберт Браун виявив у клітині ядро, Микола І скасував маґдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, а також відбулася масштабна епідемія холери. 

Головними дійовими особами подій у Нагуєвичах стали упирі. Саме їх селяни в Нагуєвичах вважали винуватцями епідемії холери. Епідемії жахали людей, та ніхто точно не знав, що є їхньою причиною. 
Ось що про це пише Франко: «Неудивительно поэтому, что такое страшное бѢдствіе, постигшее нашъ народъ, должно было глубоко потрясти все его моральное существо и моментально пробудить къ жизни разныя темныя силы, дремлющія, но не исчезнувшія въ глубинѢ души народной. СуевѢрный страхъ передъ упырями безспорно принадлежалъ къ такимъ темнымъ силамъ, и вотъ въ самый разгаръ эдидеміи страхъ этотъ доводитъ народъ до ужасной расправы — сожженія нѢсколькихъ человѢкъ».
Далі Франко цитує записки ієромонаха Косака, який, виїжджаючи із Нагуєвичів, побачив на околицях села велике попелище. Коли той поцікавився, що це все означає, місцевий житель відповів, що тут «палили упирів», які «підтинали людей» в холеру. Ієромонах не на жарт злякався, і поцікавився тим, як селяни взнавали, хто упир.
«А бувъ тутъ у сели, — разсказываетъ съ наивнымъ суевѢріемъ человѢкъ, — такый хлопець; той ходывъ видъ хаты до хаты та по волоссю на грудяхъ пизнававъ упыривъ. Тыхъ заразъ бралы и тутъ на пастивныку терновымъ огнемъ палылы». Достатньо було лише, щоб на тебе вказав якийсь «хлопець», щоб тебе кинули у вогонь. Добре, що хоч про цей випадок прознала цісарська влада, «зъихала зъ Самбора комисія, та килькадесять хлопивъ забрала до криминалу, божъ то не мало людей и то добрыхъ господаривъ, на стосахъ попалылы». 

Інших упирів попекли на вогні та й залишили скованими лежати коло попелища. Їхні дружини носили з дому молоко та обливали їх, бо молоко вважалися ліками від опіків. Деякі із скалічених «упирів» промучилися тиждень, поки не померли.

З панами й свинями не знайся

Суди теж не завжди були поблажливими, коли в ролі постраждалої виступала людина значно вищого статусу, ніж підозрюваний. 1730 року шляхтич Лукаш Малинський звинуватив свою селянку Марину Перисту: та начебто похвалялася, що зможе зачарувати пана і вже підкорила своїй силі його дружину. Хоч у цьому випадку ніхто не захворів і не помер, до Марини двічі застосовували тортури. Вона не визнала себе винною, тож за законом її слід було відпустити. Але зробили виняток — стратили.

Найгучніша українська справа за участю можновладців — «полювання» гетьмана Івана Брюховецького.

Для українців загалом характерне в цілому іронічне ставлення до нечистої сили. Пізніше демонологічний світ представлений переважно в комедійному плані, що помітив свого часу і В. Даль. Відомо, наприклад, що аж до початку XX століття на Закарпатті велася справжнісінька торгівля з дияволом. Угоди укладалися через особливих посередників, іменованих «непростими», «віщунами», «веждунами». З їхньою допомогою можна було закласти душу свою чи дитини або просто худобу для отримання певної вигоди. Крім того, українські селяни намагалися роздобути нечисту силу як прислугу. Згідно з народною легендою можна навіть «народити», буквально виносити свого маленького домашнього біса. 

Хованець (годованець, вихованець) — дух, що збагачує свого хазяїна. Згідно з народними повір’ями, хованець або виходив із викидня через сім років після аборту (цікаво, яким чином?), або із «зноску» — маленького яєчка чорної курки, знесеного наприкінці яйценосіння, яке треба було носити протягом дев’ятиднів під пахвою лівої руки. При цьому не можна було вмиватися, стригти нігті, молитися, хреститися. Якщо не доносиш — може замучити до смерті. Чортеня, що вилупилося, слід годувати одними галушками й обов’язково без солі, бо сіль призводила до буйства духу, по-нашому — полтергейсту: поб’є посуд, виб’є хазяїну очі, а йдучи, забере із собою щастя. Смертельну небезпеку для Хованця являв грім. Ударом навідліг його можна умертвити, а ударом буковою паличкою по голові — воскресити. 

Приблизно з середини 18 століття закони забороняють переслідування чаклунства у судовому порядку, проте українські суди розглядають такі справи ще й на початку 19-го. Віра у знахарів, відьом та упирів живе серед селян й надалі. Аж до 20 століття траплялися самосуди, коли вони били «відьму», розкопували чи заливали водою могилу «упиря».

Посилання на джерела: 

https://was.media/uk/2019-02-05-inkvizicija-po-ukrainski/

http://skaz.net.ua/?act=post&id=315

http://chtyvo.org.ua/authors/Chuhuienko_Mykhailo/Ukraina_iaka_shokuie_Labirynty_istorii/ - книга "Україна, яка шокує. Лабіринти історії", Михайло Чугуєнко

Дворец-Усадьба Курис, Имение Покровское, или Замок Курис

Дворец-усадьба Курис, архитектурный памятник, который находится в селе Курисов, Лиманского района, Одесской области. Более 200 лет назад на этих обширных черноморских землях зарождалась Курисовская усадьба. Имение принадлежало бывшему начальнику канцелярии Суворова, а затем руководителю секретного отдела при главнокомандующем подполковнику Ивану Онуфриевичу Курису.

Дворец строился в два этапа: восточная часть - в 1810-1820 годах неизвестным архитектором, западная - в 1891-1892 годах одесским архитектором Н. К. Толвинским. Для строительства дворца-усадьбы помещик привез в свое имение крепостных из села Луциковка Харьковской губернии - каменотесы , плотники, строители. Это были семьи древнейших семей - Данилкив, Коваленко, Сурженко, Шевченко, Ткаченко. Сооружение напоминает средневековый замок, построенный в стиле эклектики, в его декоре использованы элементы готики, мавританского и ренессансного стилей.

Дворец возведен из камня-ракушечника и вытянут с востока на запад. Замок расположен на удачно выбранном месте у леса, на берегу водоема. Он имел 78 комнат.

На большую террасу западной стенки с двух сторон ведут полукруглые лестницы. На самом верху которой хорошо видно герб, умело сделанный из камня, на нем одета в латы рука рыцаря держит лавровую ветвь, а ниже четкие буквы девиза провозглашают «Да будет правда!». Два фамильных герба Курисов и Гижицких - «лев» и «лилия» объединенных в одну композицию на южном фасаде замка говорят об уважительном отношении к роду Гижицких. На южной башне расположен балкон, который «смотрит» на юго-восток в сторону Кинбурнгской стрелки, а далее через Черное море на Турцию, это ни что иное как память о походах и победах Ивана Онуфриевич Куриса. 

До наших дней сохранились дворец, фрагменты парка и хозяйственный корпус.

Слава Україні! Героям Слава! – такое приветствие использует значительная часть украинцев. 

Но как оно возникло и кем было произнесено впервые знаю не многие. 
Надеюсь информация в данном посте будет интересна не только украинцам ^^

В 1900 году в Харькове была очень напряженная политическая обстановка.  В городе действовала РУП (революционная Украинская партия), члены этой партии приветствовали друг друга лозунгом  "Слава Україні!". А в ответ слышат  “По всій землі слава!”.

Историк Юрий Юзич (тут много его работ) пишет о том, что знаменитый украинский предприниматель  Микола Левитский будучи в гостях у основателя РУП Александра Коваленко  непосредственно в городе Харьков, гуляя по городу увидел студента, который пел под свой нос гимн. Пан Микола обратился к этому студенту с приветствием  "Слава Україні!" и в ответ услышал “По всій землі слава!”.

Таким образом уже в 1900 году выражение "Слава Україні!" было известно украинцам.  Кто именно стал автором этого приветствия остается загадкой, но есть люди считающие что тадададдам это был Тарас Шевченко.  Ну куда же без него ^^. 

В своем стихе «До Основ’яненка» (1840, у варіанті 1860 року) Шевченко писал:

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!

Я не считаю, что именно он стал автором этого лозунга. Но факт остается фактом уже в его время "Слава Україні!" существовала и использовалось в речи.

Во время революции 17 года в Киеве и Петрограде происходили украинские демонстрации на которых звучал этот лозунг. И именно благодаря харьковским национал-патриотическим организациям и студентам  "Слава Україні!"  закрепилось в литературе, газетах, общественной жизни и в сердцах миллионов украинцев. 
В марте 17 года в Киеве только началась революция, но в регионах уже тогда на  “Хай живе автономія України!”  можно было услышать в ответ “Слава! Слава Україні!”.

газета “Нова рада”  15 марта 1917 року в с. Діївка (теперь это часть г. Днепр)

В вот вам Иркутск, совсем не Украина даже на тот момент ^^, демонстрация местных работников. С флагами Украины, и транспарантами на которых были надписи “Хай живе вільна Україна!”  и  “Хай живе автономія України! Слава Україні! Слава всім націям!”. Все это по свидетельствам  современников. 

Из воспоменаний генералла Михайла Володимировича Омеляновича-Павленка:

Трагічно роз’єднані і одірвані одна від другої братні українські армії після півроку важкої розлуки і тяжких військових подій знов будуть звільняти необ’яті простори Рідного Краю від жорстокого ворога, — повідомляв полковник О. Удовиченко М. Омеляновичу-Павленку 6 травня 1920 року. — В сей день в усіх частинах дорученої мені дивізії панує нечувана в світі радість, — радість воскреслого з мертвих Українського Народу. Повсюди лунає гучний козацький поклик: «Слава Україні і Головному отаману Петлюрі!» «Слава отаману Омеляновичу-Павленко, усій старшині і козацтву славної Дієвої армії!» Знов воскресла Україна і вже ніколи не вмре, не загине!..

В его  приказе как  генерала армии УНР от 19 квітня 1920 року Ч. 18 ведется речь о следующим: 

Всім частям армії на похвалу, а то подяку за службу Україні відповідати: «Слава Україні».

Село має звичайний мирний вигляд, але група парубків, що йшла по вулиці, і співаючи «Серед степу на просторі» — озброєна. У всіх рушниці, у декого шаблі і револьвери, у одного шабля старовинна, оправлена в срібло.
Під’їжджаю до них:

— Добридень хлопці!

— Слава Україні! — відповідає декілька голосів. Це мене трохи змішало. Я не знав, що у холодноярців заведено замість «Здоров» вітатися «Слава Україні», а відповідається — «Україні слава».

Есть еще много свидетельств упоминаний этого лозунга в книгах (тут детальней).

Лозунг родился в Харькове. Прогремел на всю Украину с Киева. Сохранился благодаря усилиям галичан и волынян во Львове и Ровном. Но Степан Бандера не есть отцом цього гасла.  И я уже молчу про отсылки к нацистской германии. 

Полтавське відділення Tesla Motors, будівництво гігазаводу, серпень 2017

Алла Александровна Горская - украинская художница, чье наследие состоит из монументальных, живописных и графических произведений. В основе художественного стиля Горской - традиции киевской академической школы, народное искусство, бойчукизм, украинский авангард 1920-х.  За свою позицию была казнена по тайному приговору Советской власти в 1970 году. 

В Киев семья Горских переехала в конце 1943 года. С 1946 года училась в Киевской художественной средней школе имени Шевченко, которую закончила в 1948 с золотой медалью. Преподавателем по специальности был Владимир Бондаренко. В дальнейшем выборе колебаний не было: Горская поступила на живописный факультет Киевского художественного института (мастерская Сергея Григорьева). Летом 1952 вышла замуж за студента этого же вуза Виктора Зарецкого, а через два года, закончив институт, работала по специальности в области станковой и монументальной живописи. Ее произведения экспонировались на выставках, 1959 года по работами шахтерского цикла ее приняли в Союз художников. Некоторое время преподавала рисунок в Республиканской художественной школе. На двух с мужем имела художественную мастерскую в Киеве на улице Филатова.

Семья Виктора Зарецкого переехала в середине 20-х годов на Донбасс, чтобы выжить. И Горская тоже на Донбасс поехала. По одной из работ шахтерского цикла после изменения 1959-го года ее приняли уже в члены союза художников. Это тогда был достаточно серьезный шаг. Члены союза художников могли получать рабочие заказы. Они даже могли голландские краски покупать на Костельной в специальном фондовском магазине. У них были и другие льготы. 

Широкой аудитории Алла Горская знакома ближе, чем другие украинские художники. В основном благодаря монументальным мозаикам, которые она делала в соавторстве с мужем, художником Виктором Зарецким на востоке Украины. В конце 1950-х Зарецкий поехал на Донбасс писать портреты шахтеров, вместе с ним отправилась и Горская. Писали не только шахтеров. Так, в 1966 году в Донецке в ювелирном магазине «Рубин» появилось ее мозаичное панно в виде жар-птицы - «Женщина-птица». Ну, а самая известная публичная работа Горской - огромное панно «Знамя победы», созданное в конце 1960-х для музея «Молодая гвардия» в Краснодоне (Сорокино, Луганская обл.). Над ним Горская работала вместе с Зарецким и Владимиром Смирновым. Эскиз мозаики - огненный, мощный - за более 50 лет, в 2016-м, стал символом выставки украинских шестидесятников, которая состоялась в NAMU, а тогда - обложкой одноименной книги, которую представило издательство «Основы». 

Ескіз до мозаїки «Прапор перемоги»

А.Горська, В.Зарецький. Мозаїчне панно «Птах» на фасаді ресторану «Супій», смальта, скло. 1970, село Гельмязів Золотоніського району Черкаської області. Стоїть Таїсія Зарецька. 

Эскиз

Через некоторое время Зарецкий отправился в село Горностайполь Чернобыльского района, к своему приятелю, туда же поехала и Алла. Произошла существенное изменение ее мировоззрения - она ​​отошла от соцреализма, как с украинской тематикой, так и формально. Конечно, изменились и работы Аллы Горской. Эти работы уже не принимали на выставки. По моему мнению, переломным моментом в ее биографии было то, что тогда она попала в общество выдающихся украинских деятелей с аурой, с силой воздействия: Симоненко, Сверстюком, Линой Костенко, Лесю Танюком. Это общество было шире. Она как бы двумя шагами ступила: и в чисто художественном плане, и попав в это общество. Этот 1962-й год был переломным не только для нее, но и для многих.

В 1961-1965 годах вместе с Лесем Танюком, Василием Симоненко, Иваном Светличным и др. стала одной из организатором и активным членом Клуба творческой молодежи «Современник», который был тогда центром украинской национальной жизни в Киеве. Встречи происходили в Октябрьском дворце, там директор А. Авдюшко предоставил клубу комнату. 

В это же время Горская сознательно перешла на украинский язык. Воспитанная в русскоязычной семье, в школе украинский язык не изучала, поэтому ей пришлось начинать изучение языка у Надежды Светличной с алфавита.

Алла Горская очень любила Украину. В интервью ее сын Алексей вспоминает, как мама с друзьями-художниками собирались по вечерам, чтобы писать диктанты - так она учила украинский язык. «Ты знаешь все время хочется писать на украинском языке, - это писала Горская в письме отцу. - Говоришь по-украински - и думать начинаешь на украинском языке. Читаю Коцюбинского». В начале 1960-х Горская была инициатором создания Клуба творческой молодежи. Они изучали историю Киевской Руси, говорили о расстреляном возрождении. Горская, режиссер Лесь Танюк и писатель Василий Симоненко собирали материалы о писателях и художниках, репрессированных в СССР в 30-х, и хотели издать книгу. Вскоре клуб расформировали.  

«Азбука»

Вот что об этом времени писал Лесь Танюк:

"Это была наша общая мечта, и в Октябрьском дворце культуры уже действовала небольшая театральная студия при клубе творческой молодежи, где мы втайне от министерских смотрителей ставили тогда" Матушку Кураж "Брехта," Патетическая соната "и" Так погиб Гусь" Кулиша, а также мою инсценировку скандальной в то время поэмы молодого Драча "Нож в солнце", где чуть ли не впервые украинская мать сравнивала Сталина с Гитлером".

Горская участвовала в организации литературно-художественных вечеров, подготовке ежегодных Шевченковских праздников. Плодотворно занималась художественной деятельностью, создала ряд монументально-художественных работ. С помощью ее активного участия состоялось 22 мая 1963 года возложение цветов к памятнику Великому Кобзарю в парке Тараса Шевченко в Киеве, которое стало традиционным. Это мероприятие государственно-партийная структура восприняла как «вызывающую инспирацию буржуазных националистов».

Вместе с Василием Симоненко и Лесем Танюком открыла места захоронения расстрелянных в НКВД в Быковне, на Лукьяновском и Васильковском кладбищах (1962-1963), о чем они заявили в Киевский горсовет ( "Меморандум № 2»).

Украина могла бы иметь еще одну работу Аллы Горской в публичном пространстве Киева - витраж «Шевченко. Мать»  в вестибюле Красного корпуса Киевского университета им. Шевченко к 150-летию со дня рождения поэта. Алла Горская создала работу вместе с Афанасием Заливахой, Людмилой Семикиной, Галиной Севрук и Галиной Зубченко 1964 года. Созваная после этого комиссия квалифицировала его как идейно враждебный. Яркий, импрессионистический витраж с Шевченко за решеткой уничтожила администрация университета по требованию партии. А. Горскую и Л. Семыкину поэтому исключили из Союза художников, правда, через год восстановили.

А. Горська, О. Заливаха, Л. Семикіна, Г. Севрук, Г. Зубченко, ескіз вітража «Шевченко. Мати» в Київському університеті, 1964, картон, пап., темп., 76х89. 

1965 был арестованы многие друзья и знакомые Горской. Этот год стал для нее началом деятельного участия в движении сопротивления. 16 декабря 1965 Горская направила заявление прокурору УССР по поводу арестов.

Горскую вызывали в КГБ на допросы в качестве свидетеля и до изведения лицом к лицу, где велись специфические «кэгэбистские разговоры» с предупреждениями и угрозами.

Это начало беспокоить отца Аллы, который с самого начала одобрял подобные встречи, но после 1965 изменил свое отношение к ним. Он пытался убедить Аллу оставить свои идеи, художественные и мировоззренческие убеждения. На это у него были свои причины.

КГБисты, с которыми он играл в бильярд в союзе, говорили, что это плохо закончится, мол ты ее предупреди. Такой публики тогда не было. Он хотел ей облегчить жизнь. Он говорил, что это ему 37-й год напоминает, какие дела, сидите там тихо, пока вами не занялись.

Аллу Горскую предостережения отца не останавливали. Она продолжала материально и морально поддерживала семьи политзаключенных, переписывалась с ними. Активно она переписывалась с Афанасием Заливахой, который в то время был в лагере. Более того - она ​​в 1966 году подписала ходатайство на его защиту.

Принадлежа к группе «шестидесятников», активно участвовала в украинском правозащитном движении. В 1965-1968 годах участвовала в акциях протеста против расправ над украинскими правозащитниками: Богданом и Михаил Горынь, Афанасием Заливахой, Святославом Караванским, Валентином Морозом, Вячеславом Чорновилом и др. и подверглась преследованиям со стороны советских органов безопасности. Определенной защитой было то, что она в группе художников выполняла монументальные художественные работы в Донецке и Краснодоне, которые считались важными и несли идеологический уклон. В частности, панно в мемориальном комплексе «Молодая гвардия».

В апреле 1968 года поставила свою подпись под письмом-протестом 139 деятелей науки и культуры "Лист-протест 139-ти"  к тогдашним руководителям СССР в связи с незаконными арестами и закрытыми судами над диссидентами. Начались административные репрессии против «подписантов», кагебистское давление, Аллу Горскую вдруг исключили из Союза художников. Киевом и Украиной пошли слухи о существовании подпольной террористической бандеровской организации, управляемой западными спецслужбами. Одним из руководителей этой организации называли Горскую.

За ней следили, иногда демонстративно, ей угрожали неизвестные лица. В 1970 году Горскую вызвали на допрос в Ивано-Франковск по делу арестованного Валентина Мороза, но она отказалась давать показания. За несколько дней до смерти составила протест в Верховный суд УССР о незаконности и жестокости приговора.

28 ноября 1970 года Алла Горская вышла из своего дома на улице Терещенковской. Она должна была ехать по делам в Васильков: забрать семейную реликвию - швейную машинку Зингер у своего свекра, Ивана Зарецкого. Домой Алла не вернулась. Взволнованный муж на следующий день пытался связаться с женой по телефону, но в Василькове никто к переговорному пункту не пришел. Связи с Аллой не было. После этого Виктор решил сам поехать в Васильков. Он нашел дом пустым и замкнутым. Милиционеры дверь не открывали еще сутки. Тело отца Виктора, Ивана Зарецкого обнаружили 29 ноября около железнодорожной станции Фастов-2. Он лежал на рельсах с отрезанной поездом головой. Только 2 декабря милиция открыла дверь в дом Ивана Зарецкого. В конце концов в подвале было найдено тело Аллы Горской. Ее убили одним ударом - сзади по голове. 

Следователи быстро «пришли к выводу», что свекор (Иван Зарецкий) взял и убил свою невестку, а основанием к тому вроде была личная неприязнь. А потом Иван Зарецкий сам себя убил. За месяц уголовное дело было закрыто.

Следователи решили игнорировать тот факт, что Иван Зарецкий был уже достаточно пожилым человеком. Именно поэтому Алла и должна была перевезти машинку Зингер самостоятельно. Как человек, который не может осуществлять физические нагрузки, способен убить кого-то топором, перенести тело (ибо брызги крови были именно в доме) и затем пройти несколько километров, чтобы покончить с жизнью?

На похоронах Аллы Горской выступали Евгений Сверстюк, Василий Стус, Иван Гель, Олесь Сергиенко. Все они были вскоре арестованы.

В первую очередь Алла Горская была художницей. Но ее мировоззрение, формы организации совместной работы, ее художественное видение, авторитет среди других художников, смелость, неодолимость как личности, сделали ее духом шестидесятников.

Горская внимательно относилась к народному искусству, иногда просто восхищалась им, его формами, красками. Особенно повлияло на нее творчество Анны Собачко-Шостак. Идея совместить народные формообразования с авангардным искусством была новой для художницы.

Основой выражения народного искусства Горская видела именно в цвете. В письмах к Афанасию Заливахи Горская пишет: «Цвет - содержание, душа, история народа, его лицо».

Она вместе с другими художниками пыталась переосмыслить народное творчество в более современных формах. Сочетание современности с культурными «пракорнями» было и остается чрезвычайно сложной художественной задачей. Иногда украинские художники-шестидесятники искали вдохновения в творчестве мексиканских муралистов.

В NAMU находится одна работа Аллы Горской - «Автопортрет с сыном» 1960 года. Сын - Алексей Зарецкий, которого Алла называла Лесик и часто писала ему письма. Кроме отношений с сыном, эта работа документирует для истории и то, какой была сама Горская - эффектной, модной, яркой женщиной. Любила брюки, рубашки, пальто и пиджаки свободного покроя.

«Автопортрет з сином», 1960

«Соняшники» 

«Козак Мамай»

Посилання на джерела:

https://vogue.ua/ua/article/culture/art/5-faktov-o-hudozhnice-alle-gorskoy.html

https://wisecow.com.ua/mistecztvo/zhinochi-imena-v-mistecztvi/alla-gorska.html

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%90%D0%BB%D0%BB%D0%B0_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0