Голодомор — це геноцид української нації, вчинений в 1932–1933 роках. Він скоєний керівництвом Радянського Союзу, щоб упокорити українців, остаточно ліквідувати український спротив режиму та спроби побудови самостійної, незалежної від Москви Української Держави. Тоді з України вивезли весь урожай і худобу, не залишивши людям нічого. Ні крихти хліба. За даними Інституту національної пам’яті від штучного голоду померло від 4 з половиною до 7 мільйонів осіб. Тобто, у пік смертності у червні 1933 року в Україні помирали щодоби – 34 170 осіб, тобто щогодини – 1 420 осіб, щохвилини – 24 особи. Кожні 5 секунд — 2 людини. Щоб вижити, українці їли усе: жолуді, шишки, листя, кору і траву.
Упродовж кількох останніх місяців команда Ukraїner та Національного Музею Голодомору-геноциду досліджувала різні регіони України в пошуках свідків геноциду українського народу. Їх залишились одиниці, у 1932–1933 роках їм було по 6-12 років, але спогади тих часів закарбувались у їхній пам'яті на все життя. Бо такі події не забуваються. У роки тоталітаризму більшість свідків, що пережили Голодомор, змушені були мовчати про свій досвід. Ukraїner вирішили зібрати їхні свідчення з усієї України і таким чином зберегти. Пам'ятаймо.
Українська мова належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Кількість мовців – понад 45 млн, більшість яких живе Україні.
Сучасна українська мова налічує близько 256 тисяч слів включена до списку мов, які успішно розвиваються.
7 відмінків іменника, до яких ми звикли, вирізняють українську мову серед східнослов'янських. Сьомий, кличний відмінок, існує лише в граматиці древніх мов: латині, грецькій та санскритській граматиці.
Найбільша кількість слів в українській мові починається з літери «П». Найменш уживаною виявилась літера «Ф», у більшості випадків, слова які починаються з цієї літери, запозичені з інших мов.
Найстарішою українською піснею, запис якої зберігся до наших днів, вважається пісня «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?», а найбільшу кількість разів перекладений літературний твір – «Заповіт» Тараса Шевченка, котрий перекладено 147 мовами.
У місті галушці звели пам'ятник, у музеях цитують присвячені їй рядки класиків, а на честь неї проводять фестиваль влітку. Частування нею – обов’язковий елемент в будь-якої туристичної програми. Зо два десятиліття галушку просувають як гастрономічний бренд Полтави.
Полтавський краєзнавець Борис Тристанов каже, що популярність полтавських галушок зросла на тлі загального захоплення історією у 2000-х роках. За його словами, інтерес до цієї страви підсилився після зведення пам’ятника страві у Полтаві у 2006 році.
Галушки є загальноукраїнською стравою на теренах Наддніпрянської України. Етнологиня, докторка історичних наук та засновниця садиби-музею «Лялина світлиця» Олена Щербань каже, що поширеність галушок на території Лівобережжя пов’язана з тим, що українці здавна були землеробами. Наші предки вирощували хліб, тому в культурі харчування переважали страви з борошна. Робота у полі вимагала значних витрат енергії, а галушки, були швидкою, смачною, ситою їжею, якої хлібороби потребували після важкої праці. Попри те, що галушки готують у різних регіонах України, на Полтавщині ця страва історично укорінилась завдяки впливу літератури. Про це каже кандидатка економічних наук, доцентка катедри менеджменту Полтавського університету економіки і торгівлі, та організаторка міжнародного фестивалю «Полтавська галушка» Яніна Барибіна: «Полтавщина прославилась саме завдяки літературі, завдяки Івану Котляревському, Миколі Гоголю. Галушки згадуються у період Полтавської битви. Ми маємо згадки, коли війська куштували саме полтавську галушку. Чому так сталося? Тому що галушка була однією з найпростіших страв, але при цьому вона була достатньо ситною, а раціон пересічного українця не був надто багатим щодня».
"Поклали шальовки соснові, Кругом наставили мисок; І страву всякую, без мови, В голодний пхали все куток. Тут з салом галушки лигали, Лемішку і куліш глитали І брагу кухликом тягли; Та і горілочку хлистали, — Насилу із-за столу встали І спати послі всі лягли".
уривок з "Енеїди" І. Котляревського.
Про роль літератури у створенні гастрономічного образу Полтави говорить і старша наукова співробітниця Полтавського літературно-меморіального музею Івана Петровича Котляревського Валентина Скриль: «Іван Котляревський у своїй “Енеїді” неодноразово згадує галушки. Наприклад, що галушка була просто великим подарунком, у голодні роки. Ось він пише “без галушок як помирали, колись як був голодний год”, потім “п’ять казанів стояло юшки, а в чотирьох були галушки”. Він взагалі у своїй “Енеїді” згадує понад 160 назв українських страв. Це просто енциклопедія української кулінарії, української кухні. Не дивно, що наша Полтавщина, до Котляревського нахиляючись, символом міста зробила отаку просту страву, як галушка».
Галушки, фаршировані язиком та в’яленими томатами.
Ситуація з джерелами ускладнюється тим, що сьогодні галушка не є повсякденною стравою українців. Ґрунтуючись на рецептах господинь, зібраних під час досліджень, етнологиня дізналася, якою має бути правдива галушка.
Найперше, говорить Щербань, ми маємо зрозуміти, що сучасні галушки значно відрізняються від тих, які готували раніше. У давнину їх робили з гречаного, пшенично-житнього та житньо-пшеничного борошна. Борошно не було таким білим і такого дрібного помелу. Воно мололося жорнами на млинах, і тому було грубе та іншої консистенції. Відповідно галушки не були тими галушками, які ми сьогодні бачимо. Окрім того, що сучасні галушки готують переважно на основі білого борошна, сам рецепт тіста теж істотно змінився. Так, зі слів етнологині, раніше галушки варилися на основі кисляку (кефіру), соди, борошна, іноді з додаванням яйця.
Готували українці галушки так: замішували тісто, розгортали і різали його смужками, а потім відщипували шматочки і кидали в киплячу воду, молоко, бульйон. Галушки були щипані і рвані, другі просто нарізали ножем. Можна сказати, це були перші спроби приготування домашньої локшини.
Сьогодні галушки готують різними способами і з різних інгредієнтів (манка, картопля, сир), подають на стіл замість хліба до борщу, м'яса або просто з маслом, шкварками, фруктовим соусом, медом або сметаною.
Їдять галушки виключно гарячими - тільки так вони максимально смачні.
А ще галушкам присвятили пісню - слова написав Анатолій Лихошвай, музику – Василь Якубович.
"Був я, друзі, у Тюмені -Добрі ліплять там пельмені,Та немає краще страви,Як галушки у Полтаві.Приспів:Ой, галушечки-галушки, -Нема в світі краще юшки:І на салі, і в сметані,І пшеничні, і гречані, -Ось які!..Полтавські галушки.Заїжджав я до Кавказу –Там харчо – згориш відразу,Аж в очах зірки світились,Та галушечки все снились.Приспів.Хвалить брат мій щі "по-флотськи" -Вигляд в нього парубоцький;Я ж здоров'ячко теж маюІ йому своє співаю.Приспів.Любі друзі, приїжджайте,До Полтави завітайте;Будемо вас ми частуватиІ галушки подавати.Приспів."
Картопляні галушки із сиром
Галушки з гречаного борошна з цибулею і салом
Нудлі по-українськи – апетитні часникові галушки з м’ясом і картоплею.
Відеоролики проекту СПАДОК (англ. Back to Basics) присвячені українській культурі, традиціям, народним звичаям. У частині циклу «Національне святкове вбрання» глядачі побачать, як в XIX-ХХ столітті виглядала українка в залежності від віку, соціального статусу і регіону проживання. Для цього в кожному з коротких, але яскравих епізодів, буде відтворено характерний для певного регіону етнічний образ.
Над створенням роликів працювали: режисер Олексій Гуз, оператор Юрій Бакун, консультанти Українського Інституту Історії Моди, графіка проекту Signal Red, продюсер Олена Малкова.
У проєкті «Спадок» звучать українські народні пісні, записані в сучасній обробці спеціально для циклу фолк-музикантами: Ігор Сакач (музичний продюсер), Максим Бережнюк (виконавець на традиційних духових інструментах, вокаліст), Марія Квітка (вокалістка), Анастасія Полетнєва (вокалістка).
Кримський півострів. Курманський район
Модель: Міла Боріскіна - блогер та велнес консультант. Хоббі: акторська майстерність, етнічний дизайн та вивчення українських обрядів. Після проекту народила сина Даміра.
Брокарівська вишивка. Вишивка хрестиком не є архаїчною на території України. Вона набула поширення у кінці XIX ст., завдяки продукції фірми Brokard – стилізовані зображення троянд та розеток з квітів прикрашали обгортки туалетного мила «Крестьянское». Тому вишиті хрестиком сорочки та фартухи ще називають брокарівськими.
Кіровоградська обл. Олександрійський район
Модель: Домініка Данилейко – школярка, донька українських фольклористів та музикантів. Займається народними мистецтвами: піснями, танцями та писанкарством.
Каламаковий пояс – пояс фабричного виробництва з тонкої кольорової вовни червоного, зеленого, синього кольорів. Він міг бути як однотонним так і різнобарвним у тонкі повздовжні смуги. Оперезуючись поясом дівчата випускали його кінці спереду, жінки з лівого боку або позаду. Старі бабусі каламайкових поясів не носили.
Черевички - жіноче шкіряне взуття на невисокому підборі (“черевики на корках”). Могли бути відкритими або з халявою, що стягувався по нозі шнурівкою або застібалася на ґудзики. Підошви черевиків підбивали дерев’яними кілочками, а підбори – металевими підківками.
Вінницька обл. Крижопільський район
Модель: Олександра Бойко. Радіоведуча. За освітою театральний критик і журналіст. Вважає себе справжньою українкою, хоча народилася в іншій країні. Любить подорожувати, фотографувати, знайомитись з новими людьми і відкривати для себе світ. Веде власний блог про різноманітне рукоділля та донечку Варвару.
Баламути - намисто зі скам’янілого перламутру. Достеменно невідомо, коли і як в Україні з’явилися ці дивовижні, вершково-жовтуваті намистини. Одна з версій – вони були завезені в Україну паломниками з Єрусалиму. Намиста з перламутру з’явилися в результаті перенизувань чоток. Тому низки баламутів були короткі і часто – з намистин різної (круглої і овальної) форми. Сьогодні намисто з баламуту вважається традиційною українською прикрасою, реліквією окремого роду, окремої сім’ї і є об’єктом зрозумілого інтересу антикварів. Наместини баламуту цінуються, як і старий корал, та йдуть у валюті за грами. Чим крупніший баламут, чистіший, тим він дорожчий.
Житомирська обл. Баранівський район
Модель: Олена Янчук (Росава). Співачка, має у творчому доробку 5 різножанрових альбомів, серед яких два дитячі. Вдало поєднує українську автентику з сучасними музичними тенденціями. Автор курсу гармонійного розвитку та музичного виховання для малюків "Забавлянки та співанки з Росавою".
Літник – спідниця з домотканого матеріалу. Найчастіше його шили з вовняної тканини в дрібні кольорові смужки на червоному тлі (в паски), або у клітинку (гратки). У деяких селах для їх виготовлення використовували покупні білі нитки - більку, яку фарбували в домашніх умовах у різні кольори. До літника часто пришивали тонкий тканий пояс – крайку, що закінчувався зав’язками – шнурками: торочками, поворозками, учіпками, бечками.
Одеська обл. Кодимський район
Модель: Світлана Папенко. Студентка кафедри фольклористики КНУ ім. Тараса Шевченка. Учасниця Народного ансамблю української музики «Роксоланія», а також фольк-рок гурту «Yasnytsia».
Шарафан – тип жіночого вбрання, характерний для півночі Одеської області (Східне Поділля). Назва походить від слова «шарий» – сірий. Буденні шарафани були саме сірими або чорними, а святкові – яскравих насичених кольорів. Шили їх переважно з покупних бавовняних тканин, низ спідниці рясно прикрашали стрічками, мереживом, плисом тощо. На пошиття такого шарафану йшло близько 6-8 метрів тканини.
Бесаги – подвійна ткана торба, що перекидалася через плече. Використовували їх як дорожню торбу, а також носили в них паски до церкви на Великдень. Цікаво, що окрім дрібних предметів та їжі, у них могли переносити дітлахів.
Головна тема дня - безвізовий режим для України. Пропоную трохи пограти: суть гри у тому, щоб замінити одне слово у популярній кинострічці на "безвіз" так, щоб шановане панство заволало сильніше ніж воли як ясла повні.
Отличный комментарий!