мотанка з крилами

У Суботові науковці, судячи з усього, віднайшли ймовірне поховання Богдана Хмельницького

У родовій церкві-усипальниці Хмельницьких в селі Суботові георадари зафіксували старовинний склеп.

Фахівці припускають, що це поховання самого гетьмана, яке шукали понад 300 років, повідомляється на сайті vl.in.ua.

Свято-Іллінська церква збудована у 1651−1655 роках за наказом Богдана Хмельницького. Це була родинна церква-усипальниця. 1869 року її вперше капітально відремонтовано та прибудовано галарею й цегляну дзвіницю.

Цікаво, що пошуки могили Богдана Хмельницького розпочалися невдовзі після його поховання. Про деякі з них згадував навіть Тарас Шевченко у своїй поемі «Великий льох». Проте всі вони були безуспішними. А на початку ХХ століття до знаменитої Свято-Іллінської церкви навіть приїхала перша експедиція археологів.

До речі, востаннє археологи досліджували ґрунт церкви відносно недавно — 2005 року. Та попри цікаві знахідки у сфері культурних артефактів, склеп із рештками Богдана Хмельницького дослідники так і не знайшли. Коли доходили до так званого материкового ґрунту на глибині 1,7 — 2 метри, що передбачено традиційними методами дослідження, пошуки припиняли. Бо археологи були переконані, що нижче нічого вже немає. А історики переконували, що в ті час не ховали людей на глибині більше як 3 метри.

Втім, результати нещодавніх досліджень у Суботові приголомшили. На глибині понад 2 метри науковці зафіксували геофізичну аномалію, джерелом якої може бути великий археологічних об'єкт.

«Під час розвідки в Свято-Іллінській церкві ми застосовували один із найпоширеніших та перевірених у світовій практиці геофізичних методів — метод високочастотних електромагнітних зондувань, або ж георадарний метод. За допомогою чотирьох георадарів з різною робочою частотою і, відповідно, різної роздільної здатності та глибинності, ми обстежили простір під підлогою церкви до глибини більше ніж 4 метри. Раніше не було можливості дослідити підземний простір до такої глибини, не руйнуючи його. За результатами обробки даних георадарного зондування ми отримали чітке тривимірне зображення аномалії у центральній частині церкві. Її геометрія та розміри(довжина 3 м, ширина 1,3 м) відповідають об'єкту, схожому на склеп», — зізнається Ксенія Бондар — кандидат геологічних наук, старший науковий співробітник науково-дослідної лабораторії теоретичної та прикладної геофізики Інституту геології Київського національного Університету ім. Тараса Шевченка.

У світовій практиці відомі аналогічні розташування склепів, скажімо, у храмах Західної Європи. Це лише підтверджує, що місце у центральній частині церкві в ті часи часто використовували для поховань.

«Знаєте, до Свято-Іллінської церкви георадарним методом я дослідив понад 100 церков та храмів. Проте з власного досвіду знаю лише два випадки, коли в середині церкви, на глибині понад 4 метри, були аномалії, схожі на крипти. Свято-Іллінська церква у Суботові стала в моєму списку третім таким об'єктом. За результатами мого дослідження, там було знайдено 4 аномалії, одна із них на 90% є криптою», — розповідає єксперт-геофізик Іван Ільчишин.

Окрім того, є сліди ймовірно засипаного підземного проходу з південно-західної стіни церкви в бік вівтаря або до підземної крипти. Для перевірки отриманих даних потрібні археологічні та інженерно-геологічні дослідження.

Згідно з офіційною версією, Хмельницький помер 27 липня 1657 року в тогочасній столиці молодої Української держави — Чигирині. А поховали гетьмана в родовому помісті, у Суботові, у склепі Іллінської церкви 25 серпня.

«Інтрига навколо місця поховання Богдана Хмельницького полягає в тому, що на початку XVIII століття у кількох тогочасних історичних творах — Літописі Григорія Граб’янки та Чернігівському літописі - було записано, що під час завоювання України польськими військами 1664 року тіло Богдана підступно викинули з гробниці на попелище за наказом коронного гетьмана Стефана Чернецького», — розповів доктор історичних наук Тарас Чухліб.

Українська бабуся з автоматом підірвала інтернет

Крейдяні скелі біля с.Білокузьминівка на Донеччині - геологічна пам'ятка природи. Утворилися близько 90 млн років тому на дні океану Тетіс.

Cкладаються з відкладень останнього періоду мезозойської ери, які сформувалися в теплих морських водах з невеликих морських організмів з вапняним скелетом

https://twitter.com/pan_zugzwang/status/820683724660625410

Компанія Google разом з Мінкультом створили віртуальний тур семи музеями України просто неба в різних областях.

3D-екскурсію можна почати на сайті проекту.

Крім віртуальної подорожі, на сайті можна дізнатися про історію життя в різних регіонах, а також ознайомитися з народною архітектурою та побутом. 3D-тури по музеях також доступні в режимі Street View на Картах Google.

За інформацією BBC Україна, проект є частиною кампанії "Автентична Україна", яка складається з музеїв народної архітектури та побуту в Києві (Пирогово), Львові ("Шевченківський гай"), Переяславі-Хмельницькому та Ужгороді, а також з Центру народознавства "Мамаєва Слобода" (Київ), Запорізької Січі — заповідника "Хортиця" (Запоріжжя) і резиденції Богдана Хмельницького в Чигирині.

Віртуальна екскурсія доступна трьома мовами — українською, англійською та російською.

360-градусні панорами дозволяють погуляти музеями та заглянути всередину будинків. В рамках кампанії уже є віртуальні тури дерев'яними церквами карпатського регіону, яких вважають світовою спадщиною ЮНЕСКО. А також 3D-тур Київським національним академічним театром оперети.

Чан Куок Кхань – Розмова З Морем

Чан Куок Кхань про пісню «Розмова З Морем»: «Тут передано відчуття, коли людина стоїть перед морем. Вона хоче щиро розказати свою історію, але не просто історію, а історію свого кохання. Ця людина стоїть саме перед морем, адже воно так само вільне, безмежне та живе, як і почуття закоханої людини, які вирують через край. Думаю, що ця пісня не залишить байдужим нікого, закохає в себе, змусить пережити кожен момент. А ще мені дуже хотілося б, щоб ця історія надихнула якомога більше людей до нових світлих почуттів, особливо – до кохання. І нехай це кохання обов'язково буде взаємним!»

Цікаво, що українську мову молодий хлопчина, студент хімічного факультету університету «Львівська політехніка» вивчив лише за вісім місяців! 

«Я вивчив українську з поваги до України!» – сказав Чан Куок Кхань у програмі «Голос країни», чим вразив не лише суддів проекту, а й сотні тисяч користувачів соціальних мереж.

Поліція міста Києва. 

Тому що "З." - здатна

Просто думка, і бажання дізнатися думку інших

Інтерес підігрівало відразу дві речі: З однієї сторони фільм цікавив, як історичне полотно, хоча я думаю ніхто, окрім наших прокатчиків, не позиціонував його саме як чисто історичний фільм. З іншої сторони - це фільм знятий не Україною, але про Україну.

Скажу відразу - фільм сподобався, дуже сильно сподобався. Напевне навіть настільки сильно - що увійшов в перелік самих улюблених фільмів. Хороший художній драматичний фільм, з історичним підтекстом. Хороші історія і сюжет, хороша операторська робота, хороша режисура, хороша акторська гра, звук та спецефекти. І скільки я читав відгуки в інтернеті, і чув від багатьох знайомих які також не пожаліли 50 гривень на білет - фільм сподобався більшості. Або навіть якщо і не сподобався, то явного негативу не викликав. 

Але наші критики зовсім іншої думки. Причому, це нищівна критика, яка інколи прямо таки котиться до того, щоб не пускати "Гіркі Жнива" на великі екрани. І в цьому виникає питання - як же так?

Я досить тісно працюю з кінотеатрами нашого регіону, і особисто від адміністрації чув про проблему з відвідуванями сеансів. Фільм просто не популярний. І на це повпливала думка критиків. 

Відразу скажу, що Західні критики також були розчаровані стрічкою, а точніше деякими аспектами, але їхня критика в більшій мірі відноситься до не досить продуманої рекламної кампанії, дещо незграбної звукової чи операторської роботи над фільмом. 
Узагальнити можна так: фільм начебто і хороший, але очікувалося більшого професіоналізму від авторів. Добре, на четвірочку, але можна та треба краще. 

А що ж наші критики. А от тут і бардак, вибачте мене. Таке відчуття ніби Україна давно має якщо вже не свій Голлівуд, то Боллівуд точно. Піднявся такий шум і гам, ніби цей фільм знятий в десь в Кремлі. І це і обурює, і дивує.
До проблем фільму відносять так звану граничну гіперболізацію і безкомпромісний поділ світу на чорне та біле. Я можливо далекий від основ кінематографу, але хіба для художнього фільму це не допустимий прийом? Так, краски в фільмі згущували, особливо стосовно постаті Сталіна. Але не настільки сильно, щоб скотитися до пропаганди й абсурду. А підвищення контрасту і інтонації дозволило краще перейнятися переживаннями героїв. 
Також критики вважали, що фільм антисемітський, і підводить  до висновку, що українцеві по-справжньому добре лише за межами України. Хм... дивно, чи автори цих висловлювань дивилися взагалі цей фільм. Я особисто не замітив ніяких антисемітських мотивів. А про еміграцію так взагалі абсурд - добру частину фільму йде мова проборотьбу за Україну, про любов до неї і патріотизм. Так, в фільмі піднімається питання пошуку дому за кордоном, але хіба ж від доброго життя? Від безвиході, і це яскраво показано.
Особливо порадувала Олена Панченко з «Апострофа», яка заявила, що фільм знятий не про українців, і не для українців. В цій заяві правди 50 на 50, а от здорового глузду 0. Так, фільм знімався орієнтовано на західного глядача. І про це заявлялося в відкриту. Емігранти зняли цей фільм на власні кошти, і розкрили в ньому історичні аспекти Української історії - болючі аспекти, про які в самій Україні інколи забувають. Чому ж за всі роки незалежності Україна з її талантами не змогла відзняти стрічку, яка б більш маштабно розкривала суть проблеми геноциду українського народу? 
Звинувачень дуже багато, але всі вони впираються в одне - знімали не ми тому і фе...
І це дуже прикро. Так фільм не історичний, художній, зроблений по шаблонах, має ряд ляпів, але він єдиний в своєму роді, і з того що ми маємо - від найкращий. Навіть відносно нещодавній "Поводир" не зміг викликати таку бурю емоцій, як "Гіркі жнива".

На вашу думку - заслуговую цей фільм такої критики?

З Днем прапора Моя Україна!

* Свято було засновано в 2004 році президентом Леонідом Кучмою.

* Першим задокументованим використанням жовтого та синього кольорів був герб Львівської землі.

* Перше офіційне визнання синьо-жовтого прапора 22 березня 1918 року, коли Центральна Рада прийняла Закон, затвердивши поєднання жовтого і блакитного кольорів як прапору Української Народної Республіки.

* 23 серпня 1991 року, група народних депутатів внесла синьо-жовтий український прапор до сесійної зали Верховної Ради. Цей прапор досі, як реліквія, зберігається під склом у музеї ВРУ.

* 28 січня 1992 року Верховна Рада України прийняла закон про Державний прапор України, яким національний прапор затверджувався в якості державного.

* Згідно з популярною інтерпретацією, жовтий колір символізує пшеничні поля, а синій — небо над ними.  Деякі історики говорять про те, що спочатку використовувався жовто-блакитний прапор, проте інші вважають що в часи УНР використовувалися обидва варіанти.

* У 2009 році президент Віктор Ющенко заснував щорічну офіційну церемонію підняття прапора 23 серпня по всій Україні.

   

Художник Микола Пимоненко

Пимоненко Микола Корнилович — український художник-живописець, академік живопису Петербурзької академії мистецтв, Член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику. 

Народився у Києві 1862 в родині майстра іконопису. Батько — Корнилій Данилович Пимоненко споруджував вівтарі й розписував церкви. Хлопцеві подобалася професія батька, і з часом він почав допомагати батькові в роботі, їздив з ним по селах і містечках Київської губернії. Батько не міг не помітити таланту сина, тому віддав його в учні відомому в Києві іконописцю Іванову.

З 1878 навчався у Київській художній школі М.І. Мурашко. Мурашко Микола Іванович – художник і педагог відіграв велику роль у формуванні таланту Пимоненка. Микола був одним з найталановитіших учнів школи, через три роки стає репетитором і помічником керівника школи. У 1881 році склав іспит при Київському навчальному окрузі. Його екзаменаційні роботи були надіслані до Петербурзької Імператорської академії мистецтв, і за рішенням її Ради від 3 грудня 1881 отримав звання вчителя малювання в нижчих загальноосвітніх навчальних закладах.

З 1882 навчався в Петербурзькій академії художеств, яку через хворобу легенів та матеріальні нестатки залишив у 1884. Нагороджений двома малими та однією великою срібними медалями Петербурзької Академії художеств. 

У ряді творів («Свати», «Засватали») Пимоненко з етнографічною точністю відобразив українські народні звичаї, пов'язані з сватанням. Ці роботи відрізняються одна від одної лише психологічними й композиційними нюансами, деякі з них відмінні лише в дрібницях. Це не поодинокий випадок у творчості Пимоненка, коли він, прагнучи найповніше розкрити тему, варіював її вирішення по кілька разів. Окремі деталі, навіть композиція, у цих картинах мають певний символічний зміст. Так, рушники, якими перев'язано сватів, свідчать, що заручини вже відбулися. З того, що сватів пригощає лише мати, а батько не присутній, хоч за традицією він мусив брати в цьому участь, можна зрозуміти, що вона вдова і видати заміж дочку для неї не так просто, тим більше, що інтер'єр оселі говорить про бідність сім'ї. Розкриттю змісту картини сприяють як психологічні характеристики дійових осіб, так і місце, де зображено дівчину.

Якщо сватання було бажаним, дівчина за звичаєм мусила сидіти біля печі й з удаваною байдужістю колупати її так, як це показано в картині «Свати». На полотні «Засватали» заручини не радують дівчину, навіть викликають протест. Про це говорить і вираз її обличчя, і співчуття, з яким дивиться на неї один із сватів.

У Києві на прохання Мурашко він займає пост старшого викладача Київської малювальної школи (1884-1900), викладає він і в Київському художньому училищі. Його учнями були відомі в майбутньому живописці: О. Мурашко, Г. Світлицький, Г. Дядченко, Ф. Красицький та інші. У 1900 ро­ці Пимоненко став одним із організаторів Київського художнього училища і працю­вав там до 1906-о року. Своїх вихованців він скеровував на те, щоб вони перш за все опановували рисунок, якомога більше писали з натури. “Малюйте олівцем, ніко­ли не забувайте його, пам’ятайте, що він вам друг і вчитель, опановуйте малюнок, пишіть з натури”,— радив він. Учні лю­били й поважали Пимоненка, “часто при­ходили до нього в майстерню, просто як до друга, за порадою, поділитися своїми радощами й печалями”. 

Час від часу він подає свої роботи на академічні виставки. Великий успіх мала його робота «Гальорка» (1885), на якій художник правдиво зобразив представників різних станів місцевого населення, які дивляться комедію Гоголя «Одруження».

У 1885 – 1887 роках у творчості Пимоненка йдуть пошуки своєї теми. У цей час на виставках з’являються його роботи “Після аукціону”, “На канікулах”, але вже в кінці 1880-х головною темою творчості Пимоненка стає зображення українського села. Великий успіх мала його картина «Різдвяні ворожіння», яка експонувалася на академічній виставці 1888 року і отримала високу оцінку критиків. Існує декілька варіантів картини «Різдвяне ворожіння» — у Державному Російському музеї (полотно, олія, 110×76 см, 1888), у Національному художньому музеї (полотно, олія 57×35 см) та Полтавському художньому музеї ім. Миколи Ярошенко.

У творах Пимоненка, виконаних наприкінці 1880-х — початку 1890-х років, переважають сюжети побутово-обрядового характеру. В картинах «Різдвяні ворожіння» (1888) і «Ворожіння» (1893) показано ворожбу на воску й «балабушках» — пиріжках, спечених для ворожіння. На полотні 1888 року зображено сцену ворожіння на воску. Дівчата вилили розплавлений віск у холодну воду, і коли він застиг, набувши дивовижної форми, вийняли його і тримають так, щоб на стіну падала тінь. Залежно від того, на що скидаються її обриси, вони гадають про своє майбутнє, про своїх суджених.

Картина 1893 року розповідає про ворожіння, за яким першою мала вийти заміж та дівчина, балабушку якої з долівки раніше візьме собака. Підкреслюючи у цих полотнах напружений інтерес дівчат, їх хвилювання, Микола Пимоненко відобразив властиву їм безпосередність, наївну віру в нібито пророчу силу ворожіння. Контрастним розподілом світла й тіні від полум'я свічки, при якому в картинах з напівтемряви хати виділяються лише постаті дівчат, а на стіни падають примхливі тіні, він створив сповнену таємничості атмосферу, суголосну настрою сцени. Зображуючи середовище, в якому відбувається дія, живописець достовірно показав умови життя незаможної селянської родини. Особливо це помітно у творі «Ворожіння», де змальовано інтер'єр сільської хати: колиску для немовляти, прості грубі лави й стіл, маленьке віконечко тощо.

Картина «Великодня утреня» теж існує в декількох варіантах — у Рибінському державному історико-архітектурному та художньому заповіднику (полотно, олія 133×193 см, 1891 р.), Херсонському художньому музеї ім. Олексія Шовкуненка (полотно, олія, початок ХХ ст.), Національному музеї "Київська картинна галерея" (незавершений варіант, полотно, олія 51×69 см).

"Великодня утреня", 1891

У січні 1893 року на виставці київських художників Пимоненко експонував картину «Рекрути». За відгуками сучасників, це була найкраща картина на виставці. На ній художник зобразив сцену, повну драматизму: на глухій станції новобранці прощаються з рідними. У відчаї принишкла на грудях чоловіка-рекрута молода жінка. Скорбота на обличчі матері. Напруга моменту підсилюється тим, що байдужий унтер-офіцер підганяє рекрута, що стоїть на шляху ешелону. Картина не зберіглась. Скласти судження про неї можна лише за листівкою «Проводи рекрута». Вона входила до серії, що була випущена у 1910 році до 25-ліття художньої діяльності Миколи Пимоненка.

"Проводи рекрута"

Після закриття школи до 1912 року (рік смерті) Пимо­ненко викладав рисунок у Ки­ївському політехнічному інституті.  Водночас, до 1906 викладав у новоствореному Київському художньому училищі, одним з організаторів якого він був. 

 У 1890-х брав участь у розписах Володимирського собору в Києві. Виконав образи Святої Анни і Миколи Мірлікійського та деякі образи на фронтоні. У 1897 за ці розписи отримав орден Святої Анни ІІІ ступеня. У 1891 отримав звання почесного вільного общника Академії мистецтв. 

"Молодиця", 1890-і

"Не жартуй", 1895

"Жнива в Україні", 1896

"Київська квіткарка", 1897

"З базару", 1898

Особливий успіх випав на долю картини «Жертва фанатизму», намальованої у 1899 році. Вона була написана під враженням від події, що сталася у глухому містечку Кременець Волинської губернії, і була відповіддю художника-демократа на релігійну нетерпимість і ворожнечу між народами й народностями Російської імперії.

Натовп людей убив молоду дівчину на очах у батьків. Дівчина, закохавшись у іновірця, порушила багатовікову релігійну заборону. Дізнавшись про цю подію із газет, Пимоненко поїхав до Кременця, зробив декілька пейзажних замальовок та етюдів, говорив з очевидцями, вивчав місцевий типаж людей, характер та поведінку під час помсти. Успіх картини, в якій порушувалася болюча соціальна проблема, сприяв тому, що у 1899 році, за пропозицією Рєпіна, Миколу Пимоненка прийняли у дійсні члени Товариства передвижників. Відомо щонайменше три варіанти картини — у Національному художньому музеї України (полотно, олія 89,5×120,5 см), Дніпровському державному художньому музеї (полотно, олія 113×145 см, 1898 р.) та Харківському художньому музеї (полотно, олія 180×244 см, 1898 р.).

Художник зобразив розлютованих релігійних фанатиків-євреїв, які от-от кинуться на молоду дівчину, яка насмілилася полюбити українського коваля. Виявленню безвихідності її становища сприяє композиційна побудова картини, психологічні колізії. Так, художник, зобразивши дівчину притиснутою до паркану перед збудженим натовпом, підкреслив, що їй нікуди подітися, залишається лише з жахом чекати розправи. Немає підтримки й від батьків: мати, відвернувшись, у розпачі ридає, а батько проклинає свою дитину. Їхні постаті ніби замикають простір навколо дочки, що посилює враження її приреченості. Художник акцентує увагу на образі дівчини не тільки за допомогою композиції, а й кольору, зобразивши її в рожевуватій блузі, яка виділяється у стриманому, дещо одноманітному колориті полотна. Трагічність сюжету картини посилює стан природи: наближається гроза, хмари поступово вкривають небо.

Щоб достовірно відобразити згадану подію, Микола Пимоненко спеціально їздив до Кременця, де зробив численні малюнки й етюди краєвидів і типів місцевого єврейського населення.

Відомо багато видань листівок-фоторепродукцій цієї картини (декілька десятків) з двох варіантів картини «Жертва фанатизму». На одній із них художник зобразив кіз, що мирно паслися поряд із розлюченим натовпом.

"Жертва фанатизму", 1899

Фрагмент з одного з варіантів картини "Жертва фанатизму", 1899

З 1899 і до кінця життя Пимоненко - дійсний член Товариства пересувних художніх виставок. Член Товариства мюнхенських художників і Паризького інтернаціонального союзу мистецтв та літератури.

У полотнах художника 1890-х років через деяку одноманітність, сухуватість живопису стан і настрій природи передано ще не дуже виразно. З перших років XX сторіччя колорит його творів стає багатшим, а манера письма вільнішою. Уперше ці риси чітко виявилися в полотнах «Вечоріє»  і «Брід», де художник показав поетичну красу простих мотивів природи і на їх тлі — сцени з життя сільських дітей.

"Вечоріє", 1900

"Гуси, додому", 1911

"З лісу", 1900

"Брід", 1901

"Коляда"

"Перед грозою", 1906

Ще одна картина, що очевидно має дві авторські копії має назву «У похід». При порівнянні листівки із цією назвою, виданою до революції, з листівкою, виданою у 1962 році, можна встановити, що вони зроблені із двох оригіналів, що відрізнялися елементами пейзажу та датуванням. Перша листівка відтворює основний варіант картини «У похід», яка була написана у 1901 році на замовлення командуючого військами Київського військового округу і наразі втрачена. Друга — варіант 1902 року, що належить Київському музею українського мистецтва. Не виявлено місцезнаходження авторської копії цієї картини, виконаної аквареллю. Багатоколірна репродукція цього варіанту була відтворена на листівці видавництва Гр. Гануляка у Львові, 1917 року.

В картині «У похід» подія — прощання козаків з рідними — відображена ніби у розвитку. На першому плані композиції козак, прощаючись з коханою дівчиною, ще стоїть; далі, біля великого гурту людей зображено вершника, з пози якого видно, що він лише на мить затримався біля своїх рідних і ось-ось вирушить у путь; вдалині дівчина проводжає козацький загін, що вже виїжджає з села. У такій композиційній побудові відчувається детальна розповідність, нерідко притаманна українським народним історичним пісням.

"У похід", 1901, олія

У 1904 році Пимоненко створив акварель під тією ж назвою. Але тут уже на перший план виходить лірика: йдучи у похід, козак прощається з нареченою. Акварель виконана спеціально для листівки та має самостійну художню цінність.

"У похід", 1904, акварель

"Українська ніч", 1905

"Київська квіткарка", 1908

"Ідилія", 1908

"Побачення", 1908

"Суперниці"/ "Біля криниці", 1909

Листівка «Проводи новобранців» — репродукція картини Пимоненка «Призив запасних». Картина була відгуком на події російсько-японської війни 1904-1905 років. У Київському музеї українського мистецтва зберігся ескіз до цієї роботи.

Пимоненко — визнаний майстер побутового жанру. Теми і сюжети його творчості невибагливі, життєві, тим, безперечно, глибоко вражаючі і хвилюючі. Увага митця зосереджена на показі праці, побуту, звичаїв, повсякденного життя селянства (весілля, побачення, повернення з роботи, сватання, тощо). Картинам Пимоненка властиві глибокий гуманізм, народність. Вони свідчать про прекрасне знання художником життя укра­їнського народу, вміння бачити і переда­вати красу і поезію його життя. 

У більшості творів Пимоненка дія відбувається на тлі краєвиду. В цій особливості виявилася характерна риса українського живопису кінця XIX — початку XX сторіччя — проникнення пейзажу в інші жанри. У більшості робіт майстра, як і в пейзажному живописі того періоду, виявлене лірико-поетичне, оптимістичне начало. Лише в деяких його картинах природа сповнена суму або має драматичне забарвлення.

Збереглася фотографія Миколи Пимоненка в інтер'єрі його майстерні. Перед ним на мольберті стоїть значних розмірів полотно «Гопак» із зображенням танцюючої дівчини. Такою — веселою, темпераментною «увірвалася» українська селянка в світ рафінованого паризького життя. Картина з успіхом експонувалася на виставці в паризькому Салоні (1909), і її придбав музей Лувру.

Окрім Лувру, творчістю Пимоненко зацікавилися і в Німеччині. У 1904 році один з мюнхенський музеїв придбав картину «Великий четвер». У Національному художньому музеї зберігається авторська копія картини менших розмірів кінця 1900-х.

"Великий четвер", 1900

"Сінокіс", раніше 1912

В картині «Додому» художник  створив образ гіркого п’яниці, який ледве доплентався до свого подвір’я. Біля хати на п’яного чекає «привітна» дружина з дрючком. Картина без дозволу художника стала прототипом горілчаної етикетки «Спотыкачъ», що випускається горілчаним фабрикантом Миколою Шустовим з "Шустов и сыновья". 

"Додому"

"Додому" - репродукція, яка тиражувалась на листівці

Микола Пимоненко невдовзі отримує неприємний лист з Москви від колег-художників з Товариства передвижників: "Ми вважали тебе чесною людиною і нашим товаришем, яким пишалися, обрали тебе членом нашого суспільства за популярність в художньому світі, став академіком, але, виявляється, тобі цього мало! Ти пустився на низькі, підлі речі, зганьбив всю нашу громаду, ти продав право на друкування своєї картини "до будинку" Шустову - горілчаному фабриканта, для етикетки до горілки. Приїжджай до Москви, полюбуйся, яку влаштували тобі рекламу: дев'ять осіб за кількістю букв "Спотыкачъ'" дефілюють по всіх вулицях Москви з твоєї картиною..." 

Треба зауважити, що Микола Шустов вже на той час був відомим російським підприємцем, власником найбільшої компанії з виробництва алкогольної продукції в царській Росії кінця XIX століття, а ще був відомий оригінальною і досить агресивною рекламною кампанією, яка дозволила йому швидко виділитися із загальної маси інших підприємців. 

Отримавши звинувачувальний лист, Микола Пимоненко негайно відправився з Києва в Москву. При зустрічі підприємець Шустов клявся: жодної картини "Додому" він в очі не бачив, про художника Пимоненка ніколи не чув, бо на виставки зроду не ходив. Йому просто сподобалася листівка: а таких у всіх книжкових крамницях повно. Ну а якщо з'явився сам автор, то він готовий заплатити скільки треба. Однак Пимоненко грошей не взяв, а подав на фабриканта скаргу в суд, який і виніс вердикт: Шустов повинен покрити витрати по справі, знищити етикетку і вилучити з продажу в магазинах все пляшки "Спотыкачъ".

Карбування на портсигарі з сюжетом з полотна «Додому»

Творчий спадок художника налічує декілька сотень завершених картин. Однак доля багатьох його творів невідома. Деякі картини були продані з виставок і потрапили в провінційні містечка Росії, деякі опинились в музеях іноземних країн. Більшість його творінь було втрачено в роки Великої Вітчизняної війни, зокрема і під час пограбувань Київського музею українського мистецтва.

Про втрачені картини Пимоненка розповідають репродукції його робіт на художніх листівках, надрукованих до революції та пізніше. Листівки з репродукціями картин Пимоненко випускались українськими, російськими та іноземними видавництвами. Наразі відомо біля 70 видів таких листівок. Лише третина відтворених оригіналів зберігається у музеях на пострадянському просторі та приватних колекціях. Аналізувати інші картини можна лише за їхніми репродукціями.

Листівки з репродукціями картин художника, що були надруковані ще за його життя, випускалися по мірі їх появи на виставках. Зникли з поля зору мистецтвознавців роботи Пимоненка, відтворені на листівках видавництва «Рассвет»: «Шалунья», «У колодца», «У ручья», «На сенокосе», «Лето» та ін. Оскільки це видавництво, купуючи картини, користувалося винятковим правом на їх репродукції, саме ці картини художника ніде, окрім листівок, не зустрічаються. Де знаходяться оригінали, встановити не вдалося. Тому цінність гарно підібраної та систематизованої колекції листівок, що відтворюють картини М.К. Пимоненко, безсумнівна. Така колекція не тільки допомагає глибше вивчити творчість художника, але й веде втраченими слідами.

У 2006 році був поставлений «абсолютний світовий рекорд продажів художника Пимоненка»— полотно «Продавщиця полотна» було продано з аукціону за 160 тисяч доларів США.

"Продавщиця полотна", 1901

Посилання на джерела: https://unc.ua/uk/pochitat/sl-di-vtrachenih-shedevr-v-mikola-pimonenko-57

http://culturalprogress.blogspot.com/2013/03/blog-post_1710.html

https://sverediuk.com.ua/ukrayinskiy-hudozhnik-mikola-pimonenko/

https://kulturologia.ru/blogs/160518/38941/

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0_%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87